журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

суспільство

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

ПРОФІ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

Культреванш

Не для еліти

ПО ДІАГОНАЛІ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №6, 2004

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Михайло Малюк: "В Україні книговиданням займаються фанатики,
які люблять книгу і сам процес..."

Наприкінці 2002 року видавництво Національної Спілки письменників України "Неопалима купина" презентувало нову серію книжок з добірки однойменного журналу. Цей факт, без перебільшення,– подія у сьогоденному українському літературному процесі. Передусім мова йде про бібліотеку більш-менш масштабну з представницької (за числом авторів) точки зору. Протягом року видавництво вже випустило 16 книжок різних літераторів. Поза тим у серії представлено майже весь спектр жанрів сучасної літератури. Зокрема, це – оповідання, повісті, новели, поезія та публіцистика, літературознавчі студії та критичні огляди, есеїстика. І, зрештою, йдеться про досить дешеву за собівартістю, а відповідно і за ціною, вітчизняну друковану продукцію. Автор цього проекту – письменник Михайло Малюк, який до того ж є директором і головним редактором видавництва "Неопалима купина". Разом з ним над цією серією плідно співпрацюють Євген Пашковський, Вячеслав Медвідь, Микола Семенюк. За словами Михайла Малюка, довівши число примірників будь-якого з цих видань до п'яти тисяч (наразі наклад – 1000 ), можна домогтися собівартості одного примірника на рівні 50 копійок. Таким чином, додавши до вже готових видань ще трохи зусиль і підприємницького хисту видавців і самих письменників, ми цілком змогли б одержати справді "народну" серію видань сучасних письменників, критиків та публіцистів. Саме на книговидавничі теми наша сьогоднішня розмова з Михайлом Малюком.

– Пане Михайле, Ви поєднали в собі кілька іпостасей: директор, упорядник, видавець, редактор серії "Неопалима купина", яка вже майже два роки періодично видає твори українських письменників. Як вам це вдається у сучасних несприятливих умовах для книговидавництва?

– Власне, задум цієї серії почався ще, дай Бог пам'яті, здається, 1993 року. На той час я працював у видавництві "Генеза" головним редактором і почав видавати часопис "Неопалима купина". Саме тоді й задумав популярну серію невеличких книжечок на кшталт бібліотеки журналу "Огонек". Ідея не нова, та в Україні аналогів не мала. За низки різних причин часопис перестав виходити, головна – брак коштів. Минув певний час, і я створив видавництво "Неопалима купина", залучив однодумців, і ми почали видавати ці книжечки. Маємо в своїх намірах відновити найближчим часом випуск однойменного часопису. Звичайно, будь-яку справу починати завжди складно, не вистачає коштів, немає спонсорів, а займатися випуском книжок, зрештою, набагато складніше. Взагалі, в Україні книговиданням займаються або фанатики, які люблять книгу і сам процес, або, зокрема, люди, які працюють на якесь певне замовлення, що дає їм певні гроші. Простіше тим, хто видає підручники. Хоча теж не все так просто для тих, хто прийде з вулиці і захоче видати підручник. І от з Божою допомогою ми все ж таки почали видавати цю серію за власний кошт невеликими накладами. Головне – почати. Серія нормально сприйнялася, одержала певний розголос, наші книжки почали купувати бібліотеки: Національна парламентська бібліотека, інші київські книгозбірні. Наразі робимо спроби вийти на обласні бібліотечні колектори. Думаю, з часом цей процес налагодиться і книжечки будуть виходити регулярно. Є у наших задумах зробити цю серію передплатною, як журнал. Поки що ми не вносили її до передплатного каталогу, але з наступного року вона вже там буде. Головне – щоб серія була відома, щоб її знали. Перша книжечка з'явилася наприкінці 2002 року. У липні буде вже 16 книжок.

– Що спонукало Вас наректи спочатку часопис, а потім й видавництво саме такою трохи незвичною назвою "Неопалима купина"?

– Стосовно назви "Неопалима купина", то є в нашім народі легенда: мовбито давним-давно чужинське військо, що хмарами сунуло в Україну, натрапило на невеличке прикордонне містечко. Зверхник завойовників послав обложеним ультиматум: коли не припинять опору й не віддадуться добровільно під його владу, містечко буде спалено дотла. У відповідь на те захисники міста прислали відламану з куща гілку. "Що воно за знак? Чи не здумали, бува, приречені на загибель насміхатись над нами? Адже такого гілляччя можемо самі наламати скільки хоч – усі пагорби тут поросли цими кущами!" – обурювались завойовники. І лише старий, досвідчений воїн, що вік звікував у походах і бойовищах по чужих землях, мовчав. Він підійшов до багаття, вихопив палаючу головешку й підніс її до найближчого куща – він спалахнув голубуватим полум'ям, а через мить знову стояв зелений і неушкоджений. І втихло, вражене побаченим, військо, і скоро, не вчинивши навіть спроби взяти містечко приступом, пішли завойовники геть… Так каже легенда про диво-рослину, що горить і не згорає, яку звуть за те в народі неопалимою купиною. Вчені-ботаніки називають її куди прозаїчніше – ясенець, бо листя цієї рослини справді нагадує листя ясеня; знайдено й пояснення її дивовижної здатності горіти й не згорати – спалахує ефірна олія, яку виділяє рослина під дією сонячного тепла. Легенда про неопалиму купину – то символ невмирущості нашого народу. Які тільки завойовники не йшли на нас з вогнем і мечем, та щоразу ми вставали із попелу відроджені й відмолоділі, і образ неопалимої купини був вічною зорею нашої надії на волю… Символ неопалимої купини увійшов і в український іконопис. Ікона "Неопалима купина" – одна з найпоширеніших в Україні, люди вірили, що вона оберігає садибу від пожежі й блискавки, зображено на ній Матір Божу із сином на руках у восьмикутній зірці, що складається із двох чотирикутників з увігнутими досередини сторонами: червоний чотирикутник – вогонь, зелений – купина. До речі, щорічно відзначається християнське свято Неопалима Купина. Того дня, за Біблією, побачив Мойсей Ієгову, який явився йому в палаючому терновому кущі і закликав вивести народ ізраїльський з єгипетського рабства.

– Ваше бачення щодо можливого поліпшення стану вітчизняного книговидання?

– Почнемо з простого. У нас наразі готується і вийде за тиждень-другий книжка "Вежа прощань" – це давня китайська поезія. Від часу, коли жив і творив перший поет, представлений у цій книзі, минуло вже 2000 років. А від часу, коли жив і творив свої поезії, якими завершується ця книжка – 1000 років. Але поезія, вміщена у цій книзі, навдивовижу сучасна. Здавалося б, Китай – далека для нас екзотична країна. Та прочитавши біографії тих поетів, стають зрозумілими наші проблеми сьогодення і з книговиданням, і з літературою, й, взагалі, стану в державі, який ми маємо. А пояснюється це дуже просто. Кожен китайський поет був чиновником. Немає поетів в історії Китаю, які не були б чиновниками. Чому так? Справа у тому, щоб посісти державну посаду в Китаї, ще від часів Конфуція, – потрібно було довго вчитися, не менш ніж 10–15 років. Треба було вивчити історію Китаю, обов'язково знати всі періоди династій, культуру, економіку. І після цього, щоб зайняти певну посаду чиновника, необхідно було скласти державний іспит. Література у тодішньому Китаї була, без перебільшення, інструментом державного управління. До імператорських іспитів допускались люди, що склали випускні іспити у себе в провінціях, і тільки кращі мали право поїхати до столиці і скласти так званий імператорський екзамен. Випускники цих шкіл приїздили з усього Китаю. Екзаменаційна програма складалася з п'яти іспитів. Перший – це тлумачення канонів. Другий – муж, що зробив крок до успіху. Третій – тлумачення законів. Наступні – тлумачення каліграфії, тлумачення математики. Як правило, складали по першій категорії – тлумачення канонів конфуціанства. В програму цих іспитів входило написання поезії на певну задану тему. Поза тим, треба було представити історичний трактат-дослідження, теж на певну тему. Окрім дослідження потрібно було ще й написати політичний трактат про сучасний стан. Зрештою, всі ці роботи писалися не просто прозою, а ритмічною прозою. Так би мовити, поезія у прозі з обов'язковим цитуванням поетів, з посиланням на джерела. Тобто той, хто тримав іспит, повинен був показати широку ерудицію. По складанні цього іспиту присвоювали відповідний його обізнаності титул, зараховували до розряду тих, хто поштиво чекає призначення на посаду. На певний час надавали відповідну посаду. Він прощався з друзями, з ріднею і їхав. Ще одна така маленька цікава деталь. Жоден чиновник, незалежно від того, яку посаду він обіймав, ніколи не мав права працювати у провінції, в якій він народився, і ніколи довше, ніж чотири роки, він не міг працювати на одному місці. Через те цей приклад гідний наслідування для нинішніх українських чиновників і взагалі – він є ефективним прикладом боротьби з корупцією. Чиновник, який був водночас і поетом, жив вічним передчуттям дороги, вічними настроями прощання з друзями. Оскільки він щойно прижився на цьому місці, а йому треба вже їхати кудись. Щойно нажив друзів, а вже прощається з ними. Між собою вони листувалися й писали свої листи в поетичній формі. Поезія, глибоке знання історії та літератури увійшли в обов'язок чиновника. Без цього жоден чиновник не міг працювати. Що ми маємо у нас? Хто з наших чиновників читає книжки? Хто з наших чиновників знає історію? Хто з них може написати вірш чи політичний трактат? У них є так звані спічрайтери, які пишуть для наших політиків певні промови, виступи. Без коментарів. Але ж. Що ми маємо в Україні? Навіть ті поети небезталанні, які пішли у владу й стали чиновниками, обрані народними депутатами, перестали бути поетами і стали бездарними політиками. Тобто з цього виникає питання щодо проблем українського книговидання, книгорозповсюдження і проблем української літератури, яка виключена із державного інтересу. Вона не існує для держави. Починаючи з рівня чиновників районного масштабу і завершуючи найвищими посадовими особами. Для них література не існує. Китайська мова нараховує понад 50 тисяч ієрогліфів. Селянин зобов'язаний, навіть у сьогоднішньому Китаї, знати 1,5 тисячі ієрогліфів, чиновник – 4,5 тисячі ієрогліфів. Я думаю, що наші чиновники, мабуть, 4,5 тисячі слів української мови не знають. Вже не кажу про мову, якою вони спілкуються. Якимись канцеляризмами, англіканізмами, вульгаризмами. А який присмак залишається після слухання радіо формату ФМ. Складається враження, що 90 відсотків населення України пройшло через в'язниці. Тільки й чути тюремну лірику, тюремний фольклор. А от якби чиновники поцікавились українською літературою... Невже важко завести державною волею хоча б на одному каналі телебачення, навіть зранку, не в так званий рейтинговий прайм-час для реклами, коли за це великі гроші платять, маленьку програму, хвилин на 10 щодня, де б розповідали про книжки, що вийшли в Україні. Такий своєрідний книжковий огляд на ТБ, радіо, в газетах та часописах. У яких газетах, що називають себе масовими, наприклад "Факти", "Сьогодні", публікуються рецензії на сучасну українську книжку? Якщо переглянути підшивку за місяць, за півроку, чи є хоч одна інформація на їхніх сторінках про українську книжку. До речі, 1998 рік ЮНЕСКО оголосив роком "Тисячоліття літописання та книгодрукування в Україні". Рік ЮНЕСКО присвячено українським письменникам, які приведені до рівня тодішнього літописця. Сучасний письменник літописує у стіл, якщо пише. Який сенс писати просто для себе? Я думаю, що наша серія допомагає письменникам оперативно надрукуватись. Вже тисячоліття минуло, як з'явилося книгодрукування на теренах України, а ми все киваємо на Росію. Але ж перша книжка творилася саме у Києві, а не у Москві, якої тоді ще не було. І що ми сьогодні маємо? Коли Петро I заборонив 1720 року друкувати староукраїнською мовою, одразу ж з'явилися в Україні мандрівні друкарні. Що маємо сьогодні? Де українська книжка? У Росії держава зняла податки з книговидавців, з торгівлі книжкою. Те, що ми бачимо на Петрівці, потрапляє за залишковим принципом, що не продалося за два місяці у Москві. Кожне московське видавництво, випускаючи тираж своєї книжки, розраховує, що воно її продасть за 2 місяці. У них є і "Книга поштою" і мегакнигарні. Візьмемо Київ. Скільки у столиці книгарень? Книжкові магазини "Буква" та "Квадрат", та ще, може, з минулих часів кілька магазинів залишилось, і то не всі з-поміж них торгують виключно книжками. Це вже не книгарні, а змішані магазини, де поряд з книжками продаються комп'ютери, диски, мобільні телефони, годинники, влаштовано обмінні пункти, а от книги там присутні символічно. Вже не кажучи про обласні центри, де на велике місто одна-дві книгарні залишились або й взагалі – жодної. Який же з цього вихід? Я думаю, що все-таки книговидання тримається на ентузіастах. Сподіваюсь, що зрештою ми якось виживемо. Звичайно, у цьому мала б відіграти свою роль і НСПУ, яка, на жаль, цього не зробила і поки що не робить. Письменники могли б теж долучитися до книготоргівлі напряму через свої обласні організації. Могли б як видавці пропонувати свої книжки, але ж ніхто цим не займається. Хай по 10 книжок будь-яке видавництво дасть на область, і люди звикнуть, що там можна купити книжку. Хай би НСПУ звернулись у Комітет телебачення та радіомовлення, думаю, їм би не відмовили у такій програмі. Наприклад, я як видавець не завжди знаю, де і що видається у Львові, Харкові, Дніпропетровську. Там теж є люди, які видають книжки. Але ж тиражі мізерні – 500–1000 примірників. А так цим книгам немає місця, бо відсутні книгарні.

– Раніше існувала мережа книгорозповсюдження...

– Так, і Товариство книголюбів. Невже нині у нас ніхто не любить книжку? Нещодавно наші видавці брати Капранови зобов'язали прочитати чиновників хоч одну книжку за рік. То, у зв'язку з цим, чому б не повернутись до китайського досвіду і влаштувати нашим чиновникам іспити по-справжньому. Мабуть, тоді щось би й відбулося.

– За якими критеріями Ви обираєте авторів для публікацій?

– Дуже прості критерії. Все зазначено на обкладинці книжки, увесь спектр наявних жанрів у сучасному українському літературному процесі. Ми друкуємо, щоб люди знали – у нас таки є література, критика, есеїстика, публіцистика. Знову ж повернімося до преси. Яка із газет сьогодні друкує нариси? Хіба що іноді "Сільські вісті". Дописує їх прекрасний нарисовець Степан Колесник. Я планую видати книжечку нарисів. Не все у нас погано, є люди, які уміють господарювати, які зуміли всупереч невдалим реформам зберегти техніку, людей, колективні господарства. Всі ці реформи непродумані, доведені до абсурду, але ж попри все – змогли ж люди вистояти. Давайте писати не тільки про погане, наявне й добре. Стосовно авторів, то ми друкуємо різних. Головне, аби було талановите, українське, справжнє. Щодо передплати, то зробимо це, коли вийдемо на дво-тритисячні тиражі. Одразу ж проведемо піар-кампанію, коли налагодиться співпраця з бібліотеками. Я, приміром, переконаний, що книжка має бути в бібліотеці. Багато людей ставляться до бібліотек скептично. Хочу зауважити, що зараз до бібліотек ходять більше, ніж раніше. Нині мало хто може дозволити купити книжку, навіть газету. На бібліотеки, на жаль, держава виділяє копійки. Я сам відвідую бібліотеки, спілкуюсь з бібліотечними працівниками: але не всі книжки видають на руки, бо бояться, що пропадуть. І взагалі, я сам книголюб, у мене велика бібліотека вдома – це мій власний відбір для власного вжитку. Я глибоко переконаний, що книжки мають бути в бібліотеках.

– Свого часу про "житомирську прозову школу" багато писали, вона мала певний розголос у суспільстві. Чи наявна вона сьогодні та чи має послідовників?

– Дякую за запитання. Працюючи у видавництві "Генеза", ми започаткували на ТБ спільний рекламний проект книжки зі студією "1+1" й видали антологію сучасних українських оповідань "Квіти в темній кімнаті", Антологію гумору і "Вечерю на дванадцять персон" Житомирської прозової школи. Таке явище є, воно існує й розвивається, дуже цікаве, й ми активно підтримуємо житомирську школу своєю серією "Неопалима купина". До речі, незабаром вийде книжка Василя Скуратівського "Баба здуріла". Пан Скуратівський знаний більше як народознавець, дослідник української традиційної народної культури, ремесел. А ця книжка – художня проза, несподіваний ракурс. До речі, цікаво, що він дуже вписується в житомирську прозову школу, мабуть, через те, що він сам із Житомирщини. До прикладу, є львівська школа, більш модерна, яка більше сприйняла західний вплив і використовує їхні форми, тоді як житомирська прозова школа відстоює традиційну українську літературу, але теж з поєднанням різних течій та напрямів. Все це йде з нашого коріння. Вона існує як супротив чужим культурним впливам, традиціям.

– І насамкінець, якими книжками найближчим часом порадує читачів видавництво "Неопалима купина"?

– Незабаром вийде друком за програмою соціально-значущих видань великий фотоальбом Олександра Клименка "Миротворча діяльність українського війська. Перше десятиліття". Ми довго пробивали це замовлення, та воно варте того. Це чи не єдине, що Україна може гідно показати світові – дії українських рятувальних батальйонів. Звичайно, завершились вони не так, як хотілося б. В Іраку ми не потрібні і не треба було туди йти, але це висока політика. Солдати не винні, вони чесно виконують свій обов'язок. Чому Олександр Клименко, бо він єдиний фотограф, який був у всіх гарячих точках як фотокореспондент газети "Голос України". Він має великий архів, з якого можна видати ще не один фотоальбом. Окрім того, ми змогли узгодити видання двотомника творів Євгена Пашковського, який вийде наступного року за цією ж програмою. Також будемо випускати словник "Крилаті вислови в українській літературній мові". Надзвичайно цікава й потрібна книжка для студентів і чиновників. Нещодавно ми започаткували нову серію, і сподіваюсь, що ми знайдемо їй підтримку. Це серія "Художники України", яка складатиметься з двох книжок. Перший том буде за форматом книжечки нашої серії "Неопалима купина", тільки удвічі товстіший, де буде вміщено нарис про художника. А от другий том – великоформатний фотоальбом на 224 сторінки, у суперобкладинці, з репродукціями та супроводжувальними текстами англійською, французькою, німецькою й українською мовами. Власне, він буде таким, як ми зробили фотоальбом Олександра Клименка. В цій серії запланували також художника з Житомирщини Миколу Максименка – лауреата Національної премії ім. М. Огієнка. Поза тим плануємо видати підручник з літератури, читанки.

Розмову підтримував
Сергій Гайдук.

 
© агенство "Стандарт"