журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

суспільство

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ДИСКУРС

ПРОФІ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

Культреванш

Не для еліти

ПО ДІАГОНАЛІ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №6, 2004

КНИГА I РИНОК

Олександра Коваль: "Допомогти можна лише багатим…"

Завдання у самовчителі: поставити розділовий знак наприкінці речення
"Форум видавців у Львові міняє шкіру"

Можливість змінитися – реальне багатство кожного. Втім, чи усвідомлюємо ми цю можливість? А якщо усвідомлюємо, то чи бажаємо змінюватися?
"Не можна прагнути того, що до сих пір не було пізнано", – проекція цих слів Фоми Аквінського на сьогодення може бути і такою: не можна бажати великих накладів книжок, не зрозумівши сутності результату від цього: хороша книжка буде дешевшою, а відтак доступнішою, буде виховувати читача, а зрештою, формувати особистість і свідоме суспільство. Не можна мріяти про нових талановитих авторів, відкидаючи наробок старої школи - не запрошуючи на книжкові ярмарки корифеїв, не цікавлячись їхньою думкою. Зрештою, хіба доцільно чекати чогось від інших, не будучи вимогливим до себе?
Інтерв'ю президента Національного Форуму видавців у Львові Олександри Коваль – можлива відповідь на ці запитання.

Ми? Прагнемо? Перемін?!

– Трапляється, вже дорослу людину запитують: "А чи хотіли б ви прожити життя спочатку?" Мало хто відповідає "так", адже висувається умова забути весь набутий досвід і знання. Інша справа – повернувшись на старт життя, залишитися на нинішньому рівні свідомості, утім таке неможливо.

Отже, пані Олександро, що означає фраза "Ми починаємо все спочатку" у Вашому зверненні до потенційних учасників Львівського Форуму-2004?

– Як і будь-яке гасло нашого Форуму, ці слова кожен може розуміти по-своєму. Для мене минулорічний Форум був певною мірою переломним, і я сподіваюся, що вдасться врахувати зауваження, переосмислити політику ярмарку минулих років і – почати спочатку.

– А в чому він був переломний для Вас як для організатора Форуму і в особистому плані?

– Форум виріс, він вже не вміщається ні у формат Палацу мистецтв, ні у формат відведеного часу, ні навіть у формат адекватного його сприйняття – особливо, це стосується деяких журналістів, які добре "проїхалися"... В певні моменти я відчувала, що це якась жива істота, котра взагалі не має наміру коритися чи бодай якось рахуватися з моїми бажаннями...

– Коли прагнуть почати спочатку, це означає, що щось не влаштовує, щось хочеться удосконалити, змінити...

– Знаєте, речі, які б мені хотілося змінити, жодна людина, на жаль, змінити не може, бо це не в її силах, тому що вони стосуються зовнішнього середовища, оточення, а не того, що відбувається всередині. Ми справді дуже добре усвідомлюємо деякі організаційні недоліки, приміром, технічні, які, повірте мені, є на кожному ярмарку, які бувають у світі. Але наше середовище – суспільне, видавниче – дещо відрізняється від того, що ми бачимо в інших країнах. Саме його мені хотілося б змінити, але це не в моїх силах.

– Що конкретно? Українські видавці, які бували на франкфуртському ярмарку, який для багатьох з них є певною вершиною, кажуть (на жаль, самій мені не довелося ще його відвідати), що це – свято протягом цілого місяця. Розповідаючи про нього, вони просто захлинаються від емоцій, від побаченого, від того, що змогли взяти для себе як професіоналів корисного.

На українських книжкових виставках-ярмарках, зокрема столичних, можна спостерігати таке: видавці знають один одного, і книжкове дійство є лише тусовочним, "чарочним", "міжсобійчиковим" – суцільним фуршетом. – Очевидно, кожен в певній події бачить тільки те, що йому доступно побачити. Свято франкфуртського ярмарку – між іншим, це теж суцільний фуршет і тусовка. Гадаю, і це теж мають на увазі люди, з якими ви спілкувалися. В принципі, на всіх ярмарках відбувається те саме. Можливо, страви інші подають /сміється/.

Але якщо ви думаєте, що у Франкфурті щороку з'являються нові видавництва, то хіба що з України та інших екзотичних країн, що недавно здобули незалежність, інші добре знають один одного: вони роками туди їздять, роками працюють із тими ж самими людьми. І приїзд до Франкфурта, і зустріч з тими людьми, на мою думку, і є, власне, тим святом. Видавничий світ насправді дуже вузький, хоча на перший погляд може видатися інакше. Події, що викликають загальний інтерес, трапляються рідко – ну, феномен Гаррі Поттера, ну, злиття якихось двох гігантів, ну експансія Бертельсмана на нові ринки. Нові видавництва з'являються і зникають щодня, так само, як і автори. Подією це стає один раз на тисячу чи на сто тисяч. Поява нового видавця чи автора на Форумі – це справжня подія, а у Франкфурт треба їздити кілька років, потрохи відкривати двері, розмовляти з людьми, і через кілька років, можливо, тебе сприймуть за свого. Що стосується програми, то якщо не називати прізвищ чи видань, на Форумі і у Франкфурті відбувається те саме – презентації, зустрічі з авторами, дискусії. У них краще технічне забезпечення, а в нас на деяких авторських вечорах набагато більше публіки.

– Форум видавців має постійних учасників, декого – протягом десяти років. Ви спостерігаєте, як вони розвиваються, і якщо – так, то в чому цей розвиток, це зростання?

– Хороше запитання і дуже своєчасне. Тому що в попередні роки ми просили наших учасників заповнювати анкети, аналізуючи які, ми могли б знати динаміку їхнього розвитку. Але переважно наші колеги заповнювали їх аби відбутися, бо за це ще й знижку давали, або ж подавали некоректні дані. Мені було прикро, що наше щире бажання хоч якимсь чином налагодити статистику й аналіз книжкового ринку в Україні, що допомогло би передовсім видавцям, а не нам, організаторам Форуму, було зневажене. Анкети ми пропонуємо заповнювати й тепер, але знижок за це не даємо, і їх кількість дуже зменшилася. Проте, я вірю, що за рік, чи за п'ять, все-таки з'явиться усвідомлення, що аналіз потрібен, тоді й можна буде отримати якусь інформацію про теперішній стан чи динаміку розвитку тієї чи іншої компанії.

Спроба підрахунку

– Чи є, образно кажучи, одиниця виміру результатів Форуму? Яким чином підбиваються підсумки, крім визначення переможців конкурсу на кращу книжку? Як Ви пізніше розумієте, що Форум був ефективний? Кошти, які сплачує видавець за участь у ярмарку, якимсь чином відбиваються чи тут взагалі недоречно говорити про гроші?

– Це запитання, швидше, до учасників. Для мене свідчення ефективності чи успішності нашої роботи в тому, що заявки на Форум починають надходити вже в жовтні, а зараз, наприклад, вже нема жодного вільного місця, натомість є черга на кілька десятків фірм, які чекають чи, бува, хтось не відмовиться. Тож і для учасників Форум мусить бути ефективним, хоча для декого це, звісно, недешево. Втім, вони все одно приїжджають – це і є відповіддю на ваше запитання. Якби це було неефективно чи нецікаво, ніхто б не приїхав. Не знаю, чи насправді і чи для всіх це виправдовується матеріально, але ярмарок – гарна нагода вкотре нагадати про себе, поспілкуватися зі своїми читачами, виявити нові тенденції, побачити старих знайомих чи побачити щось новеньке. Відтак ярмарки існуватимуть у найближчі роки, десятиліття, адже кращого способу для спілкування і презентацій ще не вигадали.

– А Ви робите якийсь висновок з того, що наклади книжок про Гаррі Поттера, творів Коельо зростають у геометричній прогресії, і нічого подібного не відбувається з українськими книжками?

– По-перше, я на своєму власному ярмарку не маю ніякої можливості побачити, хто і що видає. Це дійсно так. І дедалі стає гірше. Незабаром дійде до того, що я й поговорити ні з ким не зможу. На це немає часу.

– Чому?! Через організаційні питання?..

– Ні, на щастя, організаційними питаннями я не дуже багато займаюся. Я маю багато зустрічей із журналістами, повинна брати участь у численних презентаціях, – ось так минають мої чотири дні Форуму. А те, що більше продається Гаррі Поттер, ніж українські книжки, ну, певно, так і є. Який висновок можна з цього зробити? Одна книжка подобається, інша не подобається.

– Розумієте, що маю на увазі: чому в Україні не з'являються такі автори, як Пауло Коельо, Умберто Еко, Джоан Роулінг? Невже у нас немає талановитих людей?

– Чому немає? Нещодавно відбулася презентація чергового видання "Тореадорів з Васюківки". Ось вам, будь ласка, український Гаррі Поттер! /сміється/. Казали, що загальний тираж цієї книжки багато-багато мільйонів примірників, і начебто все доросле населення України знає її мало не напам'ять.

– Всеволод Нестайко, можна сказати, живий класик. А серед молодих авторів?

– Як на мене, авторський геній полягає, напевно, також в тому, щоб тонко, інтуїтивно відчути потребу читача і відгукнутися на неї. Тоді й настає вибух, бум. Адже я не думаю, що Джоан Роулінг чи Коельо вивчали, на що нині є попит. Видавництво масової літератури, власне, можна назвати виробництвом, бо воно працює за дуже чіткими і жорсткими правилами. Там редактор просто водить рукою автора і вказує, які фрази повинні звучати, які ключові слова, які думки мають вкладатися в голови читачів, аби твір мав відгук. Але мені здається, що у зазначених випадках автори писали якраз зі свого внутрішнього натхнення і випадково вгадали. Але все одно нічого такого б не було, якби не знайшовся видавець, який не ризикнув би їх надрукувати. В нас молоді автори теж є, але нема готових до ризику видавництв і відсутні технології "розкрутки".

– А може, спочатку у тих країнах, звідки автори цих бестселерів, з'явився читач, якому це все потрібно? Може, у нас немає таких авторів і творів, тому що нам байдуже?

– Ні, справа в тому, що пропорція тиражів Коельо і Роулінг й інших книжок тієї чи іншої країни приблизно однакова в усьому світі.

– Чому у нас, скажімо, Андрій Курков, Оксана Забужко, живий класик Павло Загребельний краще "розкручені" за кордоном, аніж в Україні? Зізнаюся, було боляче на ярмарку "Книжковий сад – 2004", коли гучномовець запрошував завітати до літературної вітальні, де на усіх чекав Андрій Курков, а там, перепрошую, тупцювало двійко-трійко покупців і дві людини спілкувалося з автором за столиком. Натомість торік я прочитала в "Известиях" про російський книжковий ярмарок, на якому люди вистоювали величезні черги за автографом Мариніної і, тим більше, Коельо. І відвідувачі говорили, що то було найприємніше на виставці.

– Звичайно, гадаю, якби Коельо приїхав до нас, теж були б черги. Чому у Києві мало шанувальників Куркова, я справді не знаю. Коли ми з Курковим та іншими авторами нашої антології про свободу їздили з презентацією нашої книжки, публіка їх просто не відпускала! А у Львові, Ви ж бачили, за кожним автором суне юрба шанувальників...

– Київ, центр, бесплатний вхід – просто дивно…

– "Книжковий сад" дійсно якось дивно організований. Хоча мені хтось казав, що цього року було значно краще, ніж в попередні. Можливо, проблема в тому, що видавці частенько просто вимушені брати участь, через те й ентузіазму мало.

Змінити тональність

– Повертаючись до запитання про бажані зміни: від яких зовнішніх чинників вони залежать і чи вдасться-таки щось зрушити з місця?

– По-перше, знов-таки: я не можу змінити того, чого я змінити не можу. До того часу, поки у Львові не буде сучасного виставкового центру, все залишиться дещо хаотичним. До того часу, поки учасники не надаватимуть своїх показників, у нас не буде статистики. Доки в Україні не буде налагоджених і систематизованих інформаційних потоків, доти на книжковому ринку буде панувати те, що панує зараз, тобто інформаційний вакуум. Відповідно, ставлення суспільства, громадськості до книжок, до ярмарків, до видавців, людей інтелектуальної праці буде таким, яким воно є.

– Скажіть, будь ласка, те, що ви торік почули так багато негативного щодо організації Форуму, варто розцінювати, швидше, як схильність наших людей помічати негатив, чи все-таки у тому були і моменти конструктивної критики? І зокрема, відносно того, що відбувалося на святковому вечорі в Оперному театрі.

– Ну, добре, вечір як вечір /сміється/ – не найвдаліший, певно, він був. То був експеримент, коли ми робили його не власними силами, а запросили професійного і високооплачуваного режисера…

Конструктивна критика, звичайно, є. Запрошуючи журналістів, я завжди прошу: "Говоріть, що не так, ми обов'язково врахуємо". І справді, враховуємо ті зауваження, які можна врахувати і виправити. Але натомість зауваження вашого журналу про те, що було "мало нових письменників"… Ну який я на це можу мати вплив? Чи взагалі про це варто писати, оцінюючи Форум? А люди є такі, які вони є, я не буду оцінювати їх вчинки, конструктивність чи "деконструктивність" критики. Якщо комусь здається, що таким чином вони сприяють зміцненню авторитету якоїсь акції, заходу, книжкової справи, нашої країни, що ж... Гірше було б, якби їх метою було все це знищити...

Знаєте, я дещо цікаве нещодавно для себе вирішила. Чому, зрештою, наш книжковий ринок такий вбогий і чому ми на ньому такі бідні? Напевно, ми надто часто про це говоримо – що ми бідні і книжки наші погані, і авторів наших ніхто не читає, і взагалі все зле, і ніхто нам не допомагає, піду в садок зелений, наїмся хробачків... Уявляєте, все це звучить фоном, друкується скрізь, і його сприймає український громадянин, у якого своїх проблем вистачає. Зрештою, він ставить бар'єр негативній інформації, і не хоче задумуватися, чи може він чимось зарадити, але цей негатив засів у підсвідомості і шепче "Українські книжки погані, їх ніхто не хоче". Коли ж ми йдемо до нього відкрито і кажемо: "Ми успішні, тиражі наших письменників збільшилися на 25%, так, від двох до двох з половиною тисяч, але ж це цілих 25%! Це велике зростання, воно буде продовжуватися у найближчі десять років! Наші книжки дуже успішні, ми досягли велетенських успіхів на міжнародних книжкових ярмарках, нас завважили, ми підписали аж два контракти іноземних!

– Не "лише", а "аж"…

– Так, так, заходити з позитиву, змінити тональність, переставити акценти.

Перечитавши програму минулорічного Форуму, я звернула увагу на те, що у більшості заходів виставки брали участь одні й ті самі люди, вони ж були у журі конкурсу на кращу книжку Форуму. Чи є сьогодні можливість більш-менш об'єктивно визначити: чи хороший автор з'явився, чи перспективне нове видавництво, адже я розумію, що ми тією чи іншою мірою плекаємо кожного нового автора і нове видавництво?

– Як ви вважаєте, Нобелівську або Букерівську премію об'єктивно присуджують? Або оцінюють будь-які книжкові конкурси, які відбуваються в Росії? Як можна в такій матерії говорити про об'єктивність? У конкурсі "Книжка року" є певна система оцінювання за балами, але і ці бали я, як експерт, теж виставляю досить умовно, часто сама не можу пояснити, чому я ставлю одній книжці вісім, а іншій чотири бали, а згодом мені хочеться це поміняти. Це ж не температуру вимірювати. Не буде об'єктивності ніколи, хіба що ми будемо книжку зважувати, підраховувати аркушевідбитки чи трудозатрати на одну сторінку, але ж йдеться про щось інше. Найкращий показник популярності книжки – це проданий наклад, але й так не можна книжку оцінювати як явище. І чи завжди варто бути об'єктивним? Можна ж любити без об'єктивності... Але ви ще сказали про людей, які постійно ті самі і скрізь беруть участь... Що тут поганого? Хороші видатні люди, всі їх знають.

– Справа ось у чому. Знов-таки на "Книжковому саді – 2004" я спілкувалася зі Станіславом Савківим, українським перекладачем з польської, відомим літератором. У нього я запитала про враження від Форуму видавців у Львові і була неймовірно здивована відповіддю пана Станіслава: він жодного разу не побував на Форумі! Він, вже досить літня людина, зіслався на надмірну завантаженість. Але, скажімо, торік я не бачила на Вашому ярмарку Валерія Шевчука, Вадима Скуратівського, Мирона Петровського, Ліни Костенко. Чому їх не було? У них немає можливості, тоді, може, варто запросити їх. І друге – можливо, їм нецікаво. І те, і те погано, адже ці люди "останні із могікан".

Так. Ви знаєте, я насправді вам раджу змінити тональність /сміється/ і перерахувати тих людей, які у нас бувають. І бувають з року в рік з власної ініціативи – просто Форум дуже люблять.

Звичайно, люди не приїжджають з різних причин. Скажімо, Вячеславу Брюховецькому завжди щось стає на заваді в останній момент і він вже навіть просить не нагадувати йому про Форум, щоб чогось не накликати /сміється/. Валерій Шевчук бував у нас перші роки… Справді, очевидно, дехто з тих людей, яких ви назвали, мав би сподіватися, і справедливо, що ми оплатимо йому перебування у Львові, і я б це зробила з дорогою душею, заплатила би буквально за всіх, але це означає, що мені треба ще підняти ціни для учасників. Тому що ми як не мали ніколи спонсорів, за винятком Фонду "Відродження", який фінансував початковий розвиток і потім деякі окремі програми, так не маємо їх по сей день.

Минулого року ми за свої кошти провели фестиваль дитячого читання – у цьому році вона розрослася у чотири рази, тому що до нас ще хочуть приєднатися діти із сусідніх областей, з усієї Галичини. Як їх привезти, я не знаю, тому що це вже сума, яка перевищує наші фінансові можливості. І що – їм відмовити? Ні, я ходжу, низько кланяюся різним людям, які можуть бути зацікавлені у рекламуванні свого товару чи послуг, власне, перед дитячою аудиторією і батьками. "Ні, – вони кажуть, – нам це нецікаво. От якби ви проводили боксерські змагання..." Тобто, вони не готові давати гроші і теж, можливо, через те, що я і казала: бідним не дають, бо їм і так нічим не допоможеш – допомогти можна тільки багатим людям /сміється/.

Але я щиро запрошую усіх тих видатних і шанованих мною людей, яких ви назвали і не назвали: приїжджайте, на вас чекають дуже вдячні і охочі до спілкування читачі! Ми намагатимемося створити для вас якнайкомфортніші умови і сподіваємося, що перебування у Львові вас не розчарує, а навпаки, дасть якийсь новий поштовх! А от оплачувати такі приїзди мали би, все-таки, видавці, надто ті, які видають книжки цих авторів. Це розумно, доречно, і багато хто так і робить.

– Чи можуть щось нове у перебіг форумівських подій привнести діти?

– О, звичайно! Я тільки на дітей сподіваюсь, більше нема на кого. Діти дуже люблять читати, просто поки що не всі про це знають. Усі, хто брав участь у фестивалі дитячого читання, заповнили анкети. Зрештою, ця акція – теж "авантюра" моя, бо такими програмами у всьому світі займаються або благодійні фонди, або під патронатом держави, тобто, все це потребує певного масштабу, відповідних витрат. Ми зробили дитячий конкурс самі, і, можливо, комусь він здався маленьким, може, його хтось і не завважив. Але спочатку у ньому брали участь 50 дітей, торік 150, цього року планується майже шістьсот. Для мене це є дуже і дуже позитивний сигнал.

Зараз мені потрібна підтримка – за два роки ми матимемо на Форумі цілу Україну: кількість читаючих дітей буде зростати у геометричній прогресії. Вони насправді люблять цю гру, елемент змагання, якоїсь ярмарковості, веселощів. Кожна дитинка написала, яка у неї улюблена книжка, яку б вона хотіла мати у своїй бібліотеці. Хочу підкреслити, що переважна більшість учасників – і це наша стратегія – то є діти із малих містечок і сіл, тобто, місць, де вони просто відрізані від книжок. І я буду намагатися кожній дитині вручити ту книжку, про яку вона мріє. І я цей фестиваль називаю "Мрії збуваються" /сміємося/.

– Іншими словами, vivat мажор!

– Дітям треба ще показати, що їхні кумири читають книжки. І я не буду загадувати, але сподіваюся на приїзд кількох наших відомих музикантів, які не будуть грати, а тільки читати і спілкуватися.

– А якщо говорити про трохи старший вік – про юнь, молодь, якою нуртує Форум. Зокрема, хочу згадати минулорічний прекрасний проект "Нерви ланцюга" – 25 есеїв про свободу відомих сучасників, у залі, де він презентувався, яблуку не було де впасти. Скажіть, будь ласка, як Ви себе там відчували, спостерігаючи те дійство? Перепрошую, що знову скочуюся у свою тональність...

– Знаєте, днями я була на такому дійстві у переповненому студентами, молоддю Молодому театрі, яке називалося "Суд над суржиком". Здавалося б, така болюча і доволі страшна тема, але спосіб реалізації мого захоплення не викликав: було видно, що воно сирувате, невідомо, в якому форматі відбувається, тому що частина вистуваючих поставилися до цього надзвичайно серйозно, це були професори університету, хоча навіть і вони, мені здається, підготувалися не дуже добре, тому що ілюстрацій не було, лише промови, промови. Інша частина протрактувала це як фарс. І, думаю, професори мали почуватися ображеними, що їхні серйозні промови були висміяні. Тобто, в таких ситуаціях усі повинні виступати в одному форматі. І учасникам треба сказати, який це формат.

Презентація книжки "Нерви ланцюга" була дещо спонтанною: книжка щойно вийшла, ми взагалі сумнівалися, що встигнемо надрукувати до Форуму. Коли ми із Сергієм Васильєвим цей проект готували, мені здавалося, що він має бути дуже серйозним ...

– ...щеміти "під ложечкою".

– Так, так. На жаль, ні у Львові, ні в інших містах, де потім відбулися презентації, цього не трапилося. Катарсису не було, як і взаємної відвертості. Відразу учасники презентацій задавали не ту тональність і намагалися, радше, викликати сміх, ніж дискусію. Може, тема свободи не є такою болючою, як нам здається, а, може, люди соромляться розмовляти щиро. Або спрацьовує стереотип – бачиш Жадана – питай його про легалізацію легких наркотиків, бачиш Ульяненка – питай про бомжів.

– Тобто, все перетворилося на шоу, блазенство авторів видання, найкращих людей своєї сфери, які, по суті, ще дітям демонстрували таку, скажімо, проекцію свідомості, світогляду, культурологічну поведінку, і ці діти вважатимуть це нормою, а ще гірще – взірцем.

– Ну, не думаю, що молодь насправді така безкритична. Вони все бачать, все розуміють, і переважно відрізняють "стьоб" від серйозної розмови. Навряд, чи ці, як Ви кажете, діти, обирають собі за життєвий взірець сучасного молодого українського письменника або взагалі письменника...Взоруються, зазвичай, на ближчому оточенні, добре це чи погано... І все ж, про свободу, на мою думку, так само як про віру, любов, шляхетність, справедливість треба говорити серйозно і відверто – або не говорити чи не писати взагалі. З деякими поняттями не можна гратися... Проте книжка вийшла, і, гадаю, деякий резонанс вона має.

– Цього року книжковий проект у рамках Форуму планується?

– Ні, не вдалося. Ми хотіли зробити книжку, яка б називалася "Моя бібліотека" – своєрідна антологія есеїв теж відомих авторів про їхні улюблені книжки. Це був би блискучий проект, але, на жаль, написали тільки двоє з усієї команди. Дехто сказав, що його просто ця тема не цікавить. Але, думаю, ми його все одно зробимо, як не до Форуму, то з якоїсь іншої нагоди. І цю книжку має бути включено в програму соціально значущих видань, як на мене.

Реальність –

якою вона є та може бути

– Минулого року на Форумі відбулася ще одна резонансна подія – злиття можливостей (так, принаймні, охарактеризували цю подію) двох найбільших книготоргівельних компаній України – "Орфея" і "Букви". Як Ви особисто її оцінюєте і що бачите за цим?

– Моє ставлення, ще коли я тільки дізналася, що це планується, було дуже негативним. У такому неструктурованому ринку, як наш, злиття таких потужних компаній може обернутися лише одним: великими проблемами для видавництв. Так воно почасти і сталося. Адже починається тиск на видавців за більші знижки, починаються зволікання з оплатами, бо видавцям немає більше куди йти, немає конкуруючої мережі. Мусить бути якнайменше дві мережі. Єдина мережа – це проблеми і для видавництв, і для самої цієї мережі, тому що так чи інакше її буде заблоковано – видавці шукатимуть інші способи розповсюдження книжок. Що ми вже і бачимо – у "Букві" немає нових книжок.

– Українських?

– І російських також. Дуже скоро на ринку з'явиться новий гравець. І це не буде ані "Орфей", ані "Буква", а хтось зі сторони, я думаю, з Росії.

– Якщо шукати позитив у тому, що хтось приходить на український ринок із російською або іншою книжкою, то для читача – це широта можливостей. Але з іншого боку, це тиск з боку російської літератури, велику частину якої представлено на Форумі. Чи варто віддавати площі, можливості української книжкової виставки під російську книжку і російськомовну, яка могла би, втім не прагне бути україномовною?

– Знаєте, я зрідка теж себе про це запитую. На третьому Форумі видавців я вирішила, аби додати йому поважності, зібрати оргкомітет з вельми поважних людей, що керували різними державними та недержавними структурами. І от цей комітет засідав і таке рішення мені проголосив: не допустити російські видавництва і російську книжку на Форум взагалі, а для українських зробити безкоштовну участь. Я сказала: "О'кей! Дайте гроші!" Вони мені: "Які?! То ваші проблеми!" Розумієте? Хто заплатить за те, щоб на ярмарку була лише українська книжка? Це перше.

Друге. У нас є певна і досить значна група людей, для яких асортимент українських видавців є недостатнім: ні для їхнього професійного розвитку, ні для інтелектуального, ні для духовного, ні для навчання і т.д. Встановлювати якісь бар'єри для книжок – означає встановлювати їх для культури. Я не знаю, чи це правильний шлях. Обмежувати потрібно не доступ іншомовних книжок, а їх споживання там, де це можливо, тобто, даючи альтернативну пропозицію. І все, іншого шляху немає, і думаю, я ніколи не буду примушена якимись обставинами підходити до цього з міркувань обмежень чи заборон.

– А альтернативи вистачає, аби вибір людини не був дещо точечний? Скажімо, зараз багато перекладають з російської на українську, перекладають того ж Коельо, а решта світових живих класиків?

– Ну, то чому ж не перекладати Коельо українською? Але, правильно Ви кажете, що, крім Коельо, є багато іншої вартісної літератури, яку, можливо, не всю і надруковано російською. Росіяни видають дуже потужно, але навіть вони неспроможні перекласти все, що є у світі. Напевно, наші видавці вирішили, що це є перевірений рецепт для успіху і не ризикують братися за нові неперевірені проекти.

Я нещодавно повернулася з польського ярмарку і зауважую вкотре, що у Польщі трохи інший набір книжок представлений в книгарнях, аніж в Росії і в Україні. Скажімо, Коельо в них останнім часом також дуже популярний і тиражі його книжок значно вищі, ніж іншої перекладної літератури, але там є й інші імена, наприклад, такий собі Уїльям Уортон, якого в Польщі знають навіть краще, ніж на його батьківщині.

– Пані Олександро, чи не міркували Ви про таке: серед книжок, присутніх на українському ринку, лише або величезною мірою навчально-методична література – це той сегмент, який, по-перше, стовідсотково представлено і українською, і україномовною книжкою, по-друге, це пристойні як для України наклади і, по-третє, – це література, безпосередньо пов'язана з навчанням, вихованням, і її, хочуть-не-хочуть, – мусять читати вчителі, викладачі, педагоги. Можливо, варто було б влаштувати у Києві виставку-ярмарок тих видавців, які спеціалізуються саме на навчально-методичній книжці. Адже навіть на Форумі видавців у Львові серед переможців "Кращих книжок Форуму" є лише кілька назв навчальних видань. І часто-густо порівнюється "червоне" із "квадратним": як, скажімо, можна порівнювати підручник з основ безпеки життєдіяльності для другого класу і навчальний посібник з економіки для ВНЗ?

– Ну, добре би було, напевно, виокремити цей сегмент ринку, тим більше, що чимало видавництв друкують, власне, навчальну літературу, але я не бачу надто великого масштабу цього ярмарку. Це хороша думка, я теж думала, як її зреалізувати, але потрібно додати також потужну супровідну програму: демонстрації нових методик, зустрічі з вчителями тощо. Але... Ви знаєте, мені чи не кожну свою відповідь хочеться починати словами: "А от у Польщі...", тому що я зараз пишу огляд польського книжкового ринку, маю дуже багато матеріалів про нього, цифр.

Тож... а от у Польщі відносно шкільної літератури видавці мають кращі можливості, ніж у нас, тому що наших видавців змусили працювати за державним замовленням. Держзамовлення, яке означає гарантований збут, не спонукає видавців працювати над своїми виданнями, вишукувати і розробляти нові методики. В нас існують нав'язані зверху навчальні програми з кожного предмета. Тож чи можуть якось відрізнятися підручники, якщо програма все строго регламентує? У Польщі їх є стільки, скільки є вчителів. Там є затверджений освітній стандарт, тобто, після п'ятого класу дитина має знати те-то, по закінченні курсу – те-то. А як цього досягнуто і скільки годин відведено на того чи іншого автора, нікого взагалі не стосується. Там вчитель має свободу, він працює творчо. Там видавець знає, що він повинен вдосконалювати цю книжку, інакше він її не продасть. Ви знаєте, який у Польщі середній тираж підручника? Шістнадцять тисяч, це означає, що виходить 20-40 альтернативних книжок.

– ???

– І в цьому сегменті справді дуже тісно, дуже потужна конкуренція, тому що все одно це є гарантований збут, якщо твій підручник хороший. Звичайно, є видавництва-лідери у певних предметах, то їхні тиражі сягають 50, рідко більше 50-ти тисяч.

Так що я щиро бажаю нашим видавцям навчальної літератури працювати творчо – на власне задоволення і на задоволення всіх учнів і вчителів.

– Тут мають спрацювати ті зовнішні фактори, про які Ви на початку розмови говорили.

– Саме так.

– Девіз Форуму видавців – 2004 – "Книжка – втілення майбутнього". Адже це, можна сказати, стратегічне завдання. Хто розробляє цю стратегію у нас?

– /сміється/ Знаєте, цю стратегію, мені здається, диктує життя. Якщо ми не будемо чутливо реагувати на те, на що воно нам натякає, на різні знаки, то і майбутнього ми, відповідно, не дочекаємося.

* * *

– Судячи з усього, Форум видавців стоїть на перехресті, на розі вітрів. Це, як на мене, відбилося і в оформленні цьогорічного логотипу: форумівський слимачок поруч із числом одинадцять, яке віддзеркалюється під кутом 90 градусів. Це своєрідне перехрестя. І Форуму як заходу, й усім причетним до нього вирішувати – так куди ж іти далі, аби чола не розбити, аби собі не зрадити, аби живим залишитися – і, даруйте за пафосність, у Вічності також?

– Це гарно, що ви так відчитуєте ці символи, можливо, що вони те й означають.

– Але ж випадковостей не буває…

– Так, напевно… Знаєте, щоб не дуже патетично висловлюватися, мені здається, зараз перед українськими видавцями справді є багато шляхів. І багато залежатиме від подій цього і, напевно, наступного років. Видавці, звісно, знають, за кого треба голосувати, щоб дочекатися позитивних змін.

Але робити свою справу можна за будь-яких економічних умов і політичної ситуації. Утім є щось, на що ця ситуація не може мати впливу, а саме на зміст твоєї роботи. Якщо видавець чи автор, плануючи нове видання, думає лише про прибутки, його книжки у Вічності не лишаються. Але я щиро вірю в те, що хороша книжка рано чи пізно приведе до задовільного матеріального результату. Чого всім і бажаю.

Розмову провела
Олена Холоденко.

 
© агенство "Стандарт"