журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

Література і кіно

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Не для еліти

Культреванш

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №5, 2004

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

"Лікнеп" для молодого літератора

10 років під світлом "Смолоскипа"

Сучасних дітлахів професія письменника приваблює вже далеко не так, як іще їхніх батьків або дідів. "Постмодерна свідомість" розвіяла колишній романтичний ореол "обраності", а "посткомуністична дійсність" прищепила добрячу дозу цинічного практицизму. Так що в свідомості нашої юні зі шкільних "вечорів" і "ранків" образ середньостатистичного письменника здебільшого асоціюється з підстаркуватим членом НСПУ, вбогим і ображеним на весь світ, котрого не те що читати – слухати можна хіба з примусу, під недремним оком вчительки укрмови. Про те, що і в нас існують нормальні, успішні, по-людськи мислячі літератори, чимало потенційних читачів, найперше юних, боюся, не завжди й здогадуються. Наш із вами, шановні колеґи, імідж в очах юні добряче попсовано нами ж таки самими, і я, чесно кажучи, дуже зле собі уявляю тих нинішніх школярів, котрі мріяли би стати письменниками.

Тим не менше, винятки таки є, але що тим "виняткам" робити задля омріяного "входження в літературу" – це питання, м'яко кажучи, вкрай непросте. Бо ж навіть далеко не кожному знаному письменникові вдається знайти видавця, який його принаймні вислухає чи прочитає його рукопис. А вже про юнака чи юнку з першими літературними спробами й говорити нічого. Аби навчальні заклади промоутували своїх здібних студентів – такі випадки радше унікальні.

Інший варіант для молодого письменника – звернути на себе увагу, вигадавши якийсь ориґінальний технологічний хід із царини не власне літератури, а літпроцесу. Найпростіший шлях – епатажем, хоча ним можна було когось здивувати ще недавно, але нині вже потрібно шукати щось принципово (чи не принципово) інше. Коло дебютантів часописів "Четвер" і "Молода Україна" незайвий раз підтверджує, що епатаж літературний більше недієвий, і ті, кому прагнеться вдаватися до цього способу, мусять уже епатувати якимись іншими чинниками, не вельми морального штибу, як то наміри Ірени Карпи "помастурбувати" під час презентації її книжки "Знес паленого" в Івано-Франківську або публікація оголених світлин декількох київських дівчаток поруч із їхніми віршиками. Як на мене, ці способи придатні виключно для юних графоманів, спраглих "прославитися" – художнього тексту ні в Карпи, ні в неназваних (бо кого там називати?!) дівчаток нема навіть близько.

Для молодого ж серйозного письменника, котрий має амбіції власне літературні, а не в жанрі "ню-ню" чи порноіндустрії, практично єдине, що залишається – всеукраїнські літературні конкурси, що здобулися на певний розголос, власні традиції, а головне – видають книжки переможців. Вони бувають двох видів: комерційні та власне літературні. Перші – "Коронація слова", конкурс харківського "Клубу сімейного дозвілля" та дещиця інших – можуть бути "подолані" вами лише в тому випадку, якщо ви пишете детективи, фантастику чи інші пригодницького штибу тексти, сиріч попсу. Що ж до конкурсів власне літературних, то їх існує всього чотири: реґіональні поетичні – львівський "Привітання життя" ім. Б.-І. Антонича та чернівецька премія імені Вадима Коваля; всеукраїнські для молодих письменників, що працюють у різних жанрах: "Гранослов" від Національної спілки письменників України і "Смолоскип" однойменного видавництва.

Найпрестижнішим із усіх конкурсів наразі залишається "смолоскипівський" – зорганізований відомим діаспорним видавцем Осипом Зінкевичем після перенесення його видавництва в Україну. За його результатами також вийшло чимало прохідних, ба навіть відверто графоманських книжок, але були й успіхи: "Цитатник" Сергія Жадана, "Метафізика восени" Юрія Бедрика, "Інші дні Анни" Тараса Прохаська, "Міфотворення" Маріанни Кіяновської, "Малюнки на камені" Мар'яни Савки, "Хвороба росту" Романа Скиби, "Полювання на оленя" Ростислава Мельникова, "У зимах бажань" Оксани Куценко, "Весіння єресь" Андрія Бондаря, "Зелена маргарита" Світлани Пиркало, "Ти, три хвилини тому" Тараса Девдюка, "Місто в тіні" Лесі Демської, "На смерть Кліо" Анатолія Дністрового, "Фієста інфікованих" Олега Солов'я… Щоправда, поети-лавреати останніх років і тут якось "не дотягують" (чи не єдиний виняток – харків'янин Олег Коцарєв), зате прозаїки з'явилися цікаві – Галина Логінова, Софія Андрухович, Марина Соколян…

Що іще тішить у контексті "Смолоскипа" – це дуже незле, як на наші умови, налагоджена останнім часом (вочевидь, завдяки менеджерським зусиллям Наталі Астаф'євої) система дистрибуції. Тож якщо молодий письменник переможе в конкурсі "Смолоскипа" й видасть там книжку, він принаймні може бути певен, що ця книжка потрапить і на "Петрівку", і в усі провідні книгарні Києва та більшості обласних центрів. Якщо ж вона справді вартісна – цього автора обов'язково помітять, і наступна його книжка вийде вже у "Факті", "Кальварії", "Лілеї-НВ" чи "Піраміді". Адже надалі "Смолоскип" із своїми авторами вже не працює як видавництво, лишень як Міжнародний благодійний фонд із такою ж назвою, який організовує щорічні семінари для молодих письменників і політологів.

На початку травня відбувся "ювілейний" десятий семінар творчої молоді в Ірпені та вручення нагород цьогорічним лавреатам конкурсу видавництва "Смолоскип". Закономірно, що це є поштовхом до певних "розмислів із приводу", адже десять років – то посутній відтинок часу, аби можна було виявити деякі закономірності, тенденції й перспективи нашого "молодіжного" літературного процесу. Саме про це ми й повели розмову з почесним директором "Смолоскипа" Осипом Зінкевичем.

– Осипе Степановичу, чотирнадцятий рік працює в Україні видавництво й міжнародний благодійний фонд "Смолоскип". Наскільки ефективною за цей час, на ваш погляд, була його діяльність?

– Якщо оцінювати нашу роботу крізь призму цього десятиліття, то, звичайно, постає закономірне питання: чи варто було все це робити? Чи є якийсь результат? Якщо б не було жодного результату, то ясно, що шкура не варта вичинки. Був би витрачений час, зусилля, досить великі гроші, і все. Але ж ні – ми бачимо і в нашому літературному конкурсі, і в семінарах для молодих письменників і політологів, які ми проводимо в Ірпені, чималі результати. Якщо порівняти це десятиліття, скажімо, з двадцяти-тридцятими роками, то бачимо, скільки тоді й скільки зараз дебютувало молодих письменників і скільки їх відтак залишилося в літературі. Гадаю, серед наших лавреатів і творчої молоді, що приїжджала в Ірпінь, переважна більшість залишається чи в літературі, чи в якійсь іншій творчій діяльності. Чимало наших лавреатів і стипендіатів працює нині в пресі, на телебаченні, в громадських організаціях, у політичних партіях.

І це при тому, що наші семінари не є жодною "школою". Це просто зустріч молодих людей різних політичних, філософських, естетичних орієнтацій. Іноді наші партії влаштовують подібні заходи, але збирають на них, зрозуміло, виключно своїх симпатиків, – ми ж збирали всіх, починаючи від крайньо правих до помірковано лівих. Вони просто разом спілкувалися і знаходили спільну мову. І я помічав, як забуваються політичні чи ідеологічні розходження, як формуються товариські відносини, дружба, бажання контактувати, зустрічатися, влаштовувати спільні поїздки, заходи.

Я певен, що ми зробили б колосальну помилку, якби "піштовхували" молодь, котра приїздить на наші семінари, до участі в якійсь партії чи організації. Якщо людину до чогось підштовхувати, то в неї психологічно виникає "ефект бумеранга", спротив. Наш підхід полягає в тому, що людина сама повинна дійти до ідей природних, органічних, які неможливо не сприйняти. Людина сама повинна, приміром, вирішити розмовляти українською мовою, – в нас на початку були випадки, коли хтось пробував розмовляти російською, але потім швидко вчився і переходив. Молодь сама доходить до розуміння того, що вона є молоддю творчою й українською. Так, маємо таку державу, яку маємо. Але вона є, ця держава. Сьогодні треба міняти владу, уряд, а не державу.

До нас приїжджають молоді люди з усіх куточків України, включно з Кримом. І я часто спостерігаю, як перші два-три роки вони мовчать на семінарах, більше прислухаються, але потім стають активними учасниками, виступають, дискутують, ведуть круглі столи. Відбувається в людині певний психологічний перелом. Я знаю, що деякі з наших стипендіатів пишуть листи своїм спонсорам в Америці й Канаді, то спонсори давали мені читати деякі з цих листів, і я був дослівно здивований тим, наскільки позитивно впливає на молодь наш ірпінський семінар – на їхні погляди, на їхній світогляд, на їхнє бачення України й українського мистецтва.

– Тобто, ви задалися метою створити ситуацію найбільшого сприяння, себто, відповідну атмосферу…

– Так, створюється серед молоді якийсь рух, атмосфера. І вже великий позитив, що нам вдалося це зробити.

Мені прикро, що в Америці й Канаді було багато громадських, наукових, культурологічних, молодіжних та інших українських організацій, але своєї діяльності на Україну не переніс ніхто, крім двох політичних партій, оунівців і "Смолоскипа". А могли б таким чином іще чимало добра для України зробити.

Зрештою, на те, що діаспора не повертається в Україну й не розпочинає тут діяльності, є певні причини. Я особисто ще з 1950-х років, коли вчився в Парижі, цікавився подіями в Україні. Всі ці роки я передплачував чи іншими способами діставав пресу й книжки з України, знав усе, що відбувається в Україні, і це мені завжди було близьким, де б я не жив. Але дуже багато наших громадських і політичних діячів ні тоді, не тепер не передплачують жодних українських видань, не купують українських книжок. І тому все те, що тут відбувається, їм незнайоме, не близьке, дослівно чуже. І навіть якщо приїжджають на тиждень чи на два, вони за цей час не можуть схопити того, що в Україні відбувається – тут треба довший час пожити, увійти в середовище. Вони собі уявляли Україну зовсім іншою, якою вони її вимріяли, – але вона такою не є і об'єктивно не могла бути. Виходячи з нашої історії, з трьохсот плюс сімдесяти років російського поневолення, не маючи своїх національних кадрів…

Адже колишні дисиденти, шістдесятники боролися за державу, а не за владу. Сьогодні їм кажуть: чому ви владу не брали? А як вони могли її брати, якщо не було національних кадрів. Я читав статистику, що Радянський Союз мав п'ять тисяч висококваліфікованих дипломатів, але серед них було всього десяток-півтора українців – кілька у Нью-Йорку в ООН, кілька в Парижі в ЮНЕСКО, ще кілька в МАГАТЕ у Відні, та й усе. Так само і в інших сферах – що не твори, а заповнювати його необхідно старими кадрами.

І сьогодні молодь, яка приїздить на наші семінари, вже дає собі відлік у тому, що треба входити в державні структури, притому входити активно, агресивно навіть, аби міняти все те неподобство, яке у нас відбувається і якому ми є свідками. Це ж усім уже очевидно, що та стара ґенерація, котра нині є при владі, не здатна ні психологічно, ні духовно зробити зміни. Потрібна зміна поколінь, вона вже не просто назріла, а перезріла. Нині ґенерація Віктора Ющенка повинна взяти владу, щоб наступив і практичний, і психологічний перелом у свідомості населення. Тоді буде краще, тоді не будемо мати таких проблем, які сьогодні є, наприклад, у Спілці письменників чи деінде. І такого, як передача "Проте" на "1+1", не буде, – я був у багатьох країнах світу, бачив різні політичні й виборчі кампанії, але ніде не бачив, аби люди падали аж так низько… Це джунґлі!

– Пане Осипе, повернімося з нетрів політичних у нетрі літературні. Ваші лавреати й учасники семінарів першої половини дев'яностих і нове покоління, двотисячники, які зараз входять у літературу – скільки між ними спільного і наскільки вони відмінні?

– Мені так виглядає, – але я не є літературознавець, я хімік за фахом, – що великих відмінностей нема. І в поезії, і в прозі підходи ті самі, незважаючи на десять років різниці.

Є, звичайно, особливості. Приміром, наша найновіша книжка – повість про Крути двадцятиоднорічної дівчини, нашої лавреатки Анастасії Байдаченко. Це вже щось інше, більш патріотичне, чого ми не бачили на початку дев'яностих – патріотизму там було дуже мало. Можливо, це збіг обставин, а може й тенденція, але на останньому семінарі в Ірпені виступало 50 молодих поетів, і чимало з них читати патріотичні поезії.

Проблемою, на мою думку, є те, що наймолодших, двадцятирічних, не сприймає старша ґенерація і доволі осторонь від них тримається середня ґенерація. Вони молодих ніби не помічають. Це, по-моєму, великий негатив нашого літературного процесу. Зміна приходить, і цю зміну треба підтримувати, а не іґнорувати.

– Які напрями у видавничій діяльності "Смолоскипа" бачаться вам найперспективнішими?

– Найперше, дві серії – "Політичні ідеології" та "Розстріляне відродждення". У першій з них вийшли дві фундаментальні антології "Консерватизм" і "Лібералізм", цього року з'явиться "Демократія". Вони не були збитковими, навпаки – ми додруковували наклади. Так само в серії "Розстріляне відродження", котра представляє творчість репресованих письменників 1920-30-х років. Зараз ми віддаємо в друк уже третій наклад однойменної антології Ю. Лавріненка, вона користується великим попитом. У цій же серії виходили твори Аркадія Любченка, і ця книжка чомусь гірше продавалася, а от збірник вибраної прози Майка Йогансена продається прекрасно, і ми готуватимемо перевидання. Також популярністю користувався великий збірник "Українське дошкілля", і літературу такого плану ми вважаємо перспективною.

Але найбільша проблема, з якою ми стикаємося – розповсюдження. Якщо подивитися, які пільги в Україні мають у цьому плані російські книжки – як добрі, так і найгірші в світі, – і як налагоджена в них система поширення буквально до малих містечок та сіл, то це ні в яке порівняння не надається з можливостями розповсюдження українських книжок. Сьогодні зробити книжку молодого автора, поета чи прозаїка, бестселером є надзвичайно важко, адже вона не буде продаватися, якщо не буде розповсюджена по книгарнях і не отримає розголосу.

– А наскільки боляче по "Смолоскипу" вдарила "азаровщина" з її податковим пресом?

– По-моєму, це робиться свідомо. Якщо в Росії розуміють, яку велику роль в суспільстві відіграє і буде відігравати книжка, то в нас усе робиться навпаки. Виглядає, що ситуація, коли необмежено російські книжки сюди ввозяться, а нашим всіляко перепиняється шлях до читача, спеціально спланована для того, аби українську книжку знищити.

Ми мали випадки, дослівно злочинні, коли книгарні, що торгують російськими виданнями, замовляли у нас книжки, а через кілька тижнів телефонували: забирайте назад, ваші книжки не користуються попитом. І повертали нам ці книжки… у наших же упаковках. Вони їх навіть не розпаковували, навіть не ставили на полицю!

У нас же державну політику в книговидавничій можна вважати як мінімум дивною. Приміром, ситуація із держзамовними виданнями. Нам теж пропонували їх виготовляти, але ми категорично відмовилися, оскільки умови, на яких це пропонувалося, нас не можуть влаштовувати. Адже видавництва готують такі книжки, друкують їх у визначених чиновниками друкарнях, віддають чиновникам, а далі шлях тих книжок нікому не відомий. Нібито вони мають потрапляти в бібліотеки, але хто це перевіряє. Видавництво ж, за умовами, не може навіть зробити додатковий наклад і продавати його. Що ж це за книжка, яка не потрапляє в книгарні?! Та в світі такого не бачили! Хіба це допомога видавництвам? Витрачати такі гроші, а книжку неможливо купити, вона недоступна. Я не знаю, хто це планує і з якою ціллю…

Розмову підтримував
Олег Шаган

 
© агенство "Стандарт"