журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

Література і кіно

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Не для еліти

Культреванш

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №5, 2004

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Анатолій Дімаров: "Наші хлопці вже навчилися писати…"

Дві розмови з Анатолієм Дімаровим

Справжнє прізвище Анатолія Дімарова інше. Якби він його зберіг, а точніше, якби воно заціліло у страшні немилосердні двадцяті роки, то ми би мали сьогодні видатного українского письменника Анатолія Андроніковича Гарасюту. Але реалії склалися так, що дружина куркуля, рятуючи сина і себе від Сибіру, змінила документи і Анатолій виріс під прізвищем Дімаров. Звісно, за радянщини він не міг про це сказати, але на восьмому десятку років і вже у незалежній Україні розповів про це у автобіографічній книзі "Прожити й розповісти". Книжці дуже чесній і інколи аж жорстоко чесній, коли автор часом показує себе (де інший би промовчав) не в найкращому світлі, у такий спосіб чи то очищуючись, чи то сповідаючись перед читачем.
У Дімарова, попри його поважний вік і Шевченківську премію, зовсім немає солідності і поважності у ході, втомленого славою і людською увагою погляду. Відчуття, що з тобою спілкується молода, небайдужа і цікава до всього людина.
Книжка "Зблиски", яка щойно побачила світ у київському видавництві "Ярославів Вал", засвідчила: в літературі працює Майстер, авторитет якого і сьогодні незмінний і стабільний. Особливий розголос мала повість "Поема про камінь", яка увійшла до "Зблисків" і яка стала своєрідним продовженням книги "Прожити й розповісти".
Інтерв'ю з Анатолієм Дімаровим я записувала через якусь годину після завершення березневого письменницького з'їзду у нього вдома, тому й абсолютно природним було моє перше запитання до патріарха української літератури, який став ініціатором цього епохального письменницького зібрання.

– Пане Анатолію, ваші відчуття після з'їзду?

– Я повернувся з почуттям просто грандіозної перемоги і велетенського свята в душі, бо Спілка письменників знову показала себе такою, як тоді, коли створювався Рух і Товариство української мови. Самостійною політичною творчою організацією, не підвладною жодним структурам, а особливо, якщо у тих структур забруднені руки. І коли я дивився на обличчя своїх колег, що приїхали з усієї України, перемагаючи опір і не зважаючи на те, що їх може чекати після повернення, то думав, що все ж таки є якась надія на те, що наш народ вирветься з-під цієї корумпованої влади. У своєму виступі я запитував: хто ми врешті-решт: бидло чи бійці? Виявляється, ми-таки бійці, люди, гідні свого покликання, які знають, що вони служать своєму народові, а не олігархічним покидькам.

– На з'їзді багато говорили про те, що має боліти кожному з нас, свідомих громадян України, і чи не найбільше – про мову. В Україна ситуація з державною мовою кризова…

– І це правильно. Бо у багатьох країнах про мову титульного народу дбає держава, влада. У тій же Німеччині, до якої сьогодні переїхало стільки людей з мусульманського світу, мова – це порятунок, рятівне коло, яке тримає державу на плаву. Нехай би хтось у німецькому парламенті чи на засіданні німецької академії наук спробував заговорити якоюсь іншою, не німецькою мовою, що би було? Та, зрештою, далеко не треба ходити. Візьміть ту ж Грузію, спробуйте там навіть на ринку заговорити іншою, не грузинською мовою… Я коли до Латвії поїхав уперше ще за радянських часів, то буквально за день вивчив десяток слів. Я заходив до магазину і казав: дайтє мнє сто грамм колбаси. А мені так глузливо відповідали: я вас нє понімаю. І я відповідав: якби ви приїхали до Києва і попросили сто грамів ковбаси у магазині, то вам би її дали. Тоді мені відповідали: а, ви – з Києва, тоді просимо – беріть. Оце народ! І я схиляюся перед цими нещасними чеченцями, на яких навалилася величезна імперія, але яка всеодно нічого не може зробити. Бо чеченки народжують дітей і з молоком матері виховують у них дух вільнолюбства, дух непокори, дух ненависті до окупанта. І саме тому, коли я сьогодні побачив письменників згуртованими, єдиними, а скільки було молоді з жовто-блакитними і червоно-чорними прапорами, подумав, що все ж таки наша Спілка була, є і буде вогнищем захисту Української держави, української нації.

– Невже ж для того, аби нас, письменників, згуртувати, треба було Околітенко зробити те, що вона зробила?

– Виходить, що треба. Можна тільки подякувати їй за це. Це була ще одна Тузла. Виходить, для того, щоб письменники стали плечем до плеча і дали гідну відсіч групці авантюрників і тим, хто за ними стоїть, потрібна була якась провокація. І виявилося, що у Спілки є й потенціал, і принциповість, і безстрашність у відстоюванні своїх ідеалів. Нам тут, у Києві, простіше, а в областях було складно, там використовувалися всі засоби впливу на письменників. В Черкасах навіть посади в обласній адміністрації пропонували письменникам…

– Пане Анатолію, скільки книжок у вас вийшло за роки Незалежності?

– Чотири книжки. І в основному за кошт меценатів з діаспори. Жоден новий українець, жоден скоробагатько не відгукнувся… Я вдячний Лізі українських меценатів, що вона посприяла цьому. Про гонорар за ті книжки я не говорю і не журюся, живемо так, як живуть усі пенсіонери, не гірше. Але я щасливий тим, що зараз можу писати усе, що думаю і що в мене на серці.

– Двотомник Ваших спогадів "Прожити й розповісти" мав добрий розголос. Яка історія його появи, адже там ви розповіли про себе без прикрас і навіть з іронією….

– Якось до мене прийшов Михайло Слабошпицький з кореспонденткою газети "Вісті з України" і я зачитав їм уривок з рукопису своїх спогадів. Послухавши, Слабошпицький сказав: слухайте, та ви ж себе тут розпинаєте просто безжально. А я відповів: я поклявся писати правду, а якщо я вже поклявся писати правду, то мушу насамперед написати правду про себе. Отакий я є. І брехун, і що завгодно.

– Що ви відомий брехун і любитель розіграшів, про це я багато разів чула.

– Я знаю. І от після того і моє інтерв'ю, і той уривок були надруковані у газеті. І скоро надійшов лист з Австралії, у якому адресатка запитувала: Анатолію Андрійовичу, а на які гроші ви це видаватимете, хто ваш спонсор? Я й відповів їй: спонсор у мене один – моя дружина пенсіонерка Євдокія Несторівна. А та адресатка мені відповідає: я хочу видати ваші спогади і надсилаю вам на це гроші. Так і вийшла ця книга. А якби не було того інтерв'ю, то й книжка моя не вийшла б.

Зараз планували видати мою мрію, повне видання мого роману "Біль і гнів". Шевченківський комітет підтримав. І дехто мені навіть говорив: посидь, помовч…

– І ви, знаючи це, відкривали письменницький з'їзд?

– А як інакше? У мене така натура. Не послухав, хоч і приходили, говорили, що якщо ви нас підтримаєте, то ваш двотомник вийде у повному обсязі великим тиражем. Гроші на стіл. А я їм прямо сказав: не вірю ідіотам, які зараз можуть видати мій двотомник. Зрештою, нічого страшного. Роман мій лежить в одному екземплярі, за цей двотомник колись великі гроші дадуть. Головне не це, а те, що в письменниках ще не вбитий дух непокори і сьогодні це було продемонстровано.

– Хіба можна вбити дух в українському письменнику?

– Дивлячись в якому. Дехто з моїх однолітків чекав, що його твори видадуть до 60-річчя з дня Перемоги і переживав: а що як піде на з'їзд, а його твори не видадуть. Був список президентський... І дехто з нього тепер випаде.

– Ви вже випали?

– То й що? Вмру від цього? Головне це – совість. У кого є совість, у того є Бог.

– Але якось сумно, що письменники, совість нації, і держава якось так, наче по обидві сторони барикади…

– Ця барикада існуватиме, поки не прийде національно-свідома влада.

– Українські письменники завжди були носіями національної ідеї, української ідеї…

– Не всі. Хіба Корнійчук був носієм національної ідеї? Але частина – коли більша, коли менша – була. Коли в З0-х роках постріляли письменників, то була меншість українських за духом письменників. Це була страшна трагедія. І коли сьогодні знаходяться ідіоти, які звинувачують Рильського у тому, що він написав пісню про Сталіна, то мені хочеться сказати: подивився б я на тебе, такого сміливого, коли б тебе мали розстріляти. А яку поезію Рильський написав пізніше: "Мамо, моя мамо, сива моя муко, в'ється перед нами шлях немов гадюка…" Вдумайтеся тільки в ці слова…

– Ваша нова прозова книжка "Зблиски" вийшла невеликим тиражем і швидко розійшлася. Сьогодні не вистачає гарної української прози…

– Для мене вихід кожної нової книжки – фінансова трагедія, бо йдуть листи: пришліть, пришліть, пришліть… І як не надіслати? А кожен примірник – це три гривні за пересилку. Отак сто книжок послав і по грошах. А система книгорозповсюдження ж зруйнована…

– У Вашій родині нещодавно з'явилася ще одна письменниця… Ваша дружина випустила у світ книжку. Яка її історія?

– Євдокія Несторівна – чудова оповідачка. Це в неї в роду. Вона іноді замучує мене розповідями. Я їй кажу: хочу спати, а вона мені: послухай. Це в неї професійне, бо вона – викладач в інституті. І їй постійно здається, що я настільки тупа людина, що мене треба просвіщати кожну хвилину. І вона до мене ставиться як до студента, який "не витягує" і його треба "натаскувать". Але це я жартую, звичайно.

У Євдокії Несторівни – дуже своєрідна і цікава біографія. Це доля дуже наївної дівчинки, яка потрапила у воєнну круговерть і яку війна добряче обпекла. Вона пам'ятає, як вони до війни за маслом ходили, як їх бомбили. Там якась жінка у рів вскочила і подушкою накрила голову, наче подушка може від бомби захистити. Пам'ятає вона й той час, коли її батько був головою колгоспу і членом партії, а до них у село привезли цілу гарбу дітей репресованих віком від 3 до 5 років і роздавали людям як курчат. Вони, діти, тоді взяли одного хлопчика собі, привели додому, але змушені були віддати в іншу сім'ю, бо комуністам заборонялося брати таких дітей. Уявляєте? Отакі деталі. І я їй сказав: ти ці деталі збирай, збирай, збирай. І коли вона вийшла на пенсію і трохи звільнилася, кажу: а тепер сідай і пиши. Пиши не роман, пиши правду, пиши спогади, як усе пам'ятаєш. Написала. Кажуть, цікаві спогади…

– А на що видали, розкажіть?

– Були в нас діамантові сережки, але дружина їх не носила. І тоді я подумав: а на біса ці діамантові сережки. Взяв їх і на гроші за них видав цю книжку. Євдокія Несторівна й не знала. Так і з'явилася книжка цих спогадів. І я вам скажу, схоже, що зараз спогади більше важать, аніж художні твори. Чому я сьогодні й товчу талановитим письменникам, таким, наприклад, як Мушкетик: пиши спогади. А у нього ж гуморески прекрасні, гумор, але от спогадів немає. Пиши, кажу, спогади, бо може бути, що про всі твої твори забудуть, а спогади залишаться.

– Я чула, що він щоденники пише…

– Про це не знаю, він не каже. Але якщо це так, то слава Богу.

– А ви продовжуватимете писати мемуаристику?

– Що писатиму, не знаю. Я зараз на дуже цікаву річ натрапив і пов'язана вона з однією жінкою, але адреси її я не скажу нікому.

– І Євдокії Несторівні теж?

– Вона знає… Уявляєте, приходить до мене жіночка мого віку, приносить пляшку шикарного коньяку і каже: ви мій улюблений письменник. Сідаємо, розмовляємо. А вона питає: ви знаєте, з якого я роду? З роду Яновських-Гоголів. Дуже близька родичка Яновського. Її матір, молода графиня, залишилася після революції тут, не змогла втекти і народила дитинку. Працювала прибиральницею. Але тавро графині на її дочці було все життя. Мене це зачепило. Вона скоро з Німеччини повернеться від дочки, ще з нею говоритимемо…

– Це буде проза?

– Не знаю, але там таке можна написати, дай Боже. Там була ситуація така, що мати оцій 5-літній дитині наказала: ти ж не признавайся, що я твоя мати, і сама нікому не казала, що вона її дочка… Але чи напишу, хто зна…

– У книжці "Зблиски камінню" ви присвятили справжню поему у прозі. Кажуть, що у вас дивовижна колекція каміння…

– Це моє захоплення, яке рятує як хороші ліки від неприємних думок… Нещодавно про мене як про колекціонера журнал "Ювелір України" надрукував статтю з фото. І з УНІАН приходили, теж розпитували, фотографували.

А захопився я камінням, коли мені виповнилося 60 років. У мене тиск, а я – в гори. Лікар дружині сказав: якщо може і хоче, то нехай їде. Я поїхав і де той тиск дівся. Я був 7 років у Казахстані, на Памірі, Тянь-Шані, об'їздив увесь Кавказ, Крим, Алатау, Алтай, Урал, Забайкалля… Люди купували дачі, а я за намет і – в мандри. На це і йшли гонорари. Але коли глянеш на ці гори, на вершини, то кажеш, Господи, чого варті усі ці Козаченки!

– Мабуть, передати словами красу цього каміння неможливо. Як ви його обробляєте, як наводите таку красу?

– Я відвоював шматок коридору у підвалі нашого будинку і поставив там свої верстати, на яких обробляю каміння алмазним інструментом. Він ріже камінь як дерево.

– А де ви вчилися цьому?

– Ніде. Раніше не було алмазних верстатів і я обробляв каміння вручну спеціальним пристроєм, що гострить сокири, але від нього – пилюка. А від верстата її немає. Потім полірую камінь, шліфую його. Це довгий процес. Але тримаєте у руці начебто звичайний камінь, розрізаєте його і раптом дивовижна краса перед вами. Яке це диво!

– А чи хтось з письменників ще цим займається?

– Ніхто. Правда, Баш покійний займався.

– А коли до вас прийшло це незвичне захоплення?

– Коли ми з дружиною вперше поїхали до Коктебелю. Я з моря тоді не вилазив, вишукував каміння. Зад чорний, спина чорна, а решта – усе біле. Привезли тоді до Києва гору каміння. І зараз у моїй колекції є ті коктебельські камені. А різати і обробляти камінь мене навчив брат, хоча сам цим не займався.

– А чи має ця камінна краса якусь коштовну вартість?

– Вартість відносна. Котрийсь з любителів і душу за них віддасть, а хтось і гривню пошкодує.... Але це – не брильянти. Тут цінність мистецька. А я за цим камінням готовий поїхати і на край світу.

– У Вашому житті був період, коли вас не друкували…

– 5 років не друкували... Я жив тоді на зарплату дружини. Це почалося в 64 чи в 65-му році, коли я написав першу частину "І будуть люди". Цей номер журналу "Дніпро" був оголошений прикладом антисемітизму на Україні. У Ілюші Оренбурга у спогадах є ціла сторінка про те, що ось, мовляв, на Україні живе антисеміт…

– Ви завжди здавалися мені успішним письменником. Вашими книжками зачитувалося ціле покоління. У книжок "Ідол" та "Його сім'я" такі рейтинги були по читабельності, що куди там тепер. А потім Дімаров змінив і стиль, і тематику, і почав писати свої історії – сільські, міські, містечкові… Це вже було зовсім інше. Ви відмовилися від літературщини. З'явився літературний аскетизм...

– Письменник мусить змінюватися. В одній стилістиці, знаєте, скільки можна написати, але набридло вже, нудно, приїлося. Вже хоч старий, а так, наче в гречку хочеться стрибнути.

– А вірші писали?

– Писав. Нещодавно Євдокія Несторівна знайшла одного, прочитала і запитує: а хто це написав? Тичина? Рильський? А тоді каже: та це ж ти колись написав!

Мене колись дуже сильно за вірші били, але я про це ніде не згадував. Я свого часу, прочитавши Рильського, просто захворів ним і сам почав писати вірші, а потім Рильського почали бити. І слідом почали бити Дімарова. Мене тоді викликав секретар райкому партії: побили, побили та й нічого. А вдруге вже били дужче. Я, фронтовик, раптом почав писати вірші про те, як нам набридла війна і як ми мріємо про мир. А Йосип Віссаріонович якраз збирався в цей час напасти на весь світ. І була спущена команда: менше "болтать" про мир…

– Традиційне останнє запитання: що на робочому столі Анатолія Дімарова?

– Телеграма від Околітенко. А якщо серйозно, то на моєму столі довго лежить чистий аркуш паперу. Я почав уже одну річ, але назву не казатиму, бо вкрадуть, як ви напишете. У мене вже не один заголовок украли. А коли сяду писати, не знаю, нічого не знаю. Воно булькає, булькає, а коли закипить, ніколи не знаю.

– Так завжди було?

– Завжди. Я дуже довго виношував речі. Наприклад, "Молитву по Марії", у якій лише біля трьох аркушів, виношував десь десять років. А написав швидко. У мене вже був початок і закінчення. Мені тяжко повірити тим письменникам, які кажуть, що вони наперед складають плани, вигадують дійових осіб. Характеристики складають…

– Чи пізнають себе у ваших героях ті, що послужили образами?

– Пізнають. Не так герої, як сусіди героїв.

Друге інтерв'ю

з Анатолієм Дімаровим.

Його ми записували через два місяці. Чомусь не могла позбутися відчуття, що те, перше інтерв'ю було неповним, недокладним, таким, що не може показати цю дивовижну людину і письменника у всій повноті її вдачі, характеру і таланту. Анатолій Андрійович прийшов спохмурнілий, без тієї такої звичної дімаровської іронії і світла у погляді, чимось дуже стривожений. Вже після інтерв'ю я з'ясувала, що причиною цього став новий наступ на Спілку письменників. Нині там знову відключено телефони…

– Пане Анатолію, чому нині так багато часу ви приділяєте спогадам? Навіть Ваша "Поема про камінь", про яку так схвально відгукується багато ваших читачів, це великою мірою повість-спогад…

– За великим рахунком, уся творчість письменника – спогади, нажитий життєвий багаж… Ви ж по собі це знаєте…

Письменник, коли сідає писати, то невідомо звідки бере образи, так ніби в його голові відклалися усі попередні життя і він лише записує тепер, усе те згадуючи. І навіть коли письменники пишуть фантастичні романи, то також згадують. Інакше не можна. Справжні письменники завжди пишуть згадуючи.

– Ви дуже нетиповий український письменник. У вас немає того, що я називаю для себе "кучерява українська проза" і якої дуже не люблю.

– Ви її не любите, а я її ненавиджу.

Вважаю Довженка геніальним письменником, але саме він свого часу приніс нашій літературі велике зло своїми словесними пишнотами. І, до речі, багато українських письменників це підхопило. І довели цю манеру писати просто до абсурду. Не хочу зараз називати наших класиків, у яких виходили з-під пера просто смішні речі у тій довженківській манері. Але якщо Довженко геній і його твори сприймаються, то тут…

Я теж не уникнув його впливу і впливу наших класиків. І у мене також були оті красиві пишні фрази. Я й досі пам'ятаю, як писав у своїй другій повісті: "Коли весняні громи розкололи голубу чашу неба і на землю в усьому своєму торжестві пролилася вода…" Уявляєте, яких жах! А я ж це дуже щиро писав. Я тоді тільки починав писати прозу, щойно кинувши віршувати, тобто цвірінькати. І послав ту повість Новиченкові, про якого сьогодні кажуть різне, але це був великий чоловік. І він тоді дав мені серйозний урок, написавши одну-єдину фразу: "Дорогий Анатолію, не пишіть аля-Стельмах". І все! Хоч Стельмаха я дуже поважаю і люблю, але і в нього була ця хвороба. Була ця хвороба й у Гончара.

А ще я страшенно не люблю млявої фрази. Фраза повинна бути як накачані м'язи, а не як щось аморфне. А багато хто з письменників не думає про те, де поставити дієслово, де іменник, а де прикметник і не розуміє, як це важливо. А від цього ж дуже багато залежить! І отак мучишся іноді з фразою, а потім твій твір потрапляє до рук якогось редактора, у якого немає слуху до мови, і він ті фрази виправляє на начебто правильні, і як же я потім ненавиджу власну книжку через оті правки.

А яким дивовижним було відчуття слова і фрази у Григора Тютюнника…

– Мені завжди здається, що коли письменник пише, то він ніби на лезі ножа: з одного боку, його твір має бути достатньо високого художнього рівня, а з другого, він повинен бути зрозумілим і доступним читачеві…

– У мене єдине балансування: я пишу тільки тоді, коли мені цікаво писати, коли мене зриває вночі до столу, коли я не сплю, коли я не можу не писати. Якщо мені цікаво писати і якщо воно ллється само, не залежно від мене, отоді я знаю, що читач мене читатиме. Про будь-що. Може, я писатиму цілий роман про те, як двірник замітає вулицю.

Я терпіти не можу письменників, які кажуть : я складаю план роману…

– Багато хто з письменників так пише…

– Це страшне. Значить, у такого письменника немає душі. Це чиновник, а не письменник, його так і читатимуть, як він пише. Я часто-густо не знаю, коли і чим у мене закінчиться твір, а буває так, що я його починаю писати з кінця, хоча це рідко буває. Це незбагненні речі.

– В останнє десятиріччя у нашій літературі можна спостерігати ніби два крила: з одного боку Євген Пашковський з його безкінечним потоком свідомості, а з другого Олесь Ульяненко з його чорнотою, якщо не чорнухою і повною безнадією у творах. Ваш погляд на оці два крила нашої сучасної прози.

– Якби ж це були два крила…

– Я кажу: умовно, бо цих "крил" в нашій літературі можна зараз багато знайти.

– Це дві милиці нашої сучасної прози. Не хочу я їх принижувати, хлопці дуже талановиті, але я вам скажу: це вже вчорашній день, бо серед молодих останнім часом з'явилося багато свіжої і цікавої прози. А оцей суцільний потік так званої свідомості, що його започаткувала одна відома вам дамочка, справляє на мене таке враження, ніби ті автори крім кави у кав'ярнях, крім того, щоб випити горілки чи затягти дівку в постіль, більше ніякого досвіду і багажу за плечима не мають. Духовного і життєвого. Нудно… Твори цих авторів вже відходять.

Я просто кажуся, коли мені кажуть: ми повинні писати уже так, як Європа чи Америка. Але щоб знати, як пише Америка, я читаю Джека Лондона, а не вас, ідіотів. Це – як мода на штани. Америка чи Європа вже зносила вузенькі штани, а в нас це – лише мода. Ми весь час запізнюємося. А візьміть оцих латиноамериканців. Чому вони досягли успіху і чому у них стільки лауреатів нобелівських? Бо вони не оглядалися ні на Америку, ні на Європу, а писали про своє, жили на своєму грунті, писали про свій народ, а звідси – і форма, і зміст.

А взяти поезію… Може, я не відчуваю, може, не розумію, але коли я читаю деяку сучасну поезію, то не знаходжу у ній ані змісту, ані почуттів. Ну не хвилює вона мене абсолютно. А що таке поезія? Вона має насамперед бити по серцю. Це як оголений нерв. А цей поет стане і пише про стовп. Ну стоїть той стовп. І ти стоїш стовпом перед тим стовпом. І дерев'яну поезію пишеш. До мене не доходить поезія Емми Андієвської. Хоч вона дуже талановита, але це суцільний ребус. Сиди й думай, що ж вона хотіла сказати. Може, я старомодний. Але я знаю, що наша література в більшості випадків дуже нечитабельна.

– Ось про це я і хотіла запитати: чому, чому така біда в нашої літератури?

– Бо вона млява. А треба писати так, щоб з першої фрази взяти читача і щоб він уже не міг від тебе нікуди подітися і не міг відірватися. Коли у мене цікава книжка на столі лежить, а я десь ходжу, то весь час думаю: а в мене сьогодні вдома свято, ось зараз прийду і читатиму далі. А більшість наших книжок дуже нудні. Там, де треба одну-дві фрази сказати, у нас іде безкінечний опис тієї ж природи. І замість того, аби пов'язати його з емоційним станом героя, наш письменник нанизує й нанизує слова…

– А читачі просто перегортають десятки тих сторінок. А чи потрібна, на вашу думку, літературі функція ще й очищувальна для душі людської. Як це було за радянської літератури… Мені здається, що нині ми це втратили…

– Але там й поганого дуже багато. Я, наприклад, великий противник сучасних шкільних програм з вивчення української літератури. Вони відбивають у школяра бажання читати, тоді як у школі треба навчати дітей жити з книжкою. Основа основ. Розуміти книжку і не уявляти свого життя без неї. А так приходить вчителька і що робить на уроці? Розказує біографію письменника, яка нікому не цікава і не потрібна. Хоча можна розповісти про неї й цікаво, але обов'язково пов'язавши з книжкою.

Коли я вчився в школі, то пригадую, що найвищі бали з української і російської літератури одержували наші дівчатка-відмінниці, які не читали художньої літератури, але напам'ять знали підручники. І цього було досить. А я уявляю ситуацію з прилученням дітей до книжки у школі так: заходить учителька до класу і каже: "Діти, я прочитала цю книжку. Її немає в шкільній програмі, але вона мені дуже сподобалася. Я прошу вас прочитати її і давайте через місяць зустрінемося на уроці і поговоримо про неї. Отака розмова, коли дітей мислити привчають, а не оте: позитивний, негативний герой.

– У тих шкільних програмах ще й образ українця виникає з відібраних для навчання творів – нещасного, хворого, бідного, без майбутнього…

– Коли я читаю справжній художній твір, наприклад, Григора Тютюнника, то навіть образ забитого, затюканого героя зроблений так майстерно, що викликає у мене почуття надії. Дивовижна річ! І в той же час оці позитивні, будь вони прокляті, герої – кавалер Золотой Звєзди і т.д. – у творах моїх колег мене вбивали, гнітили. Але вони змушені були їх створювати. А як на мене, то все-таки справжня художня література повинна бути чимось схожа на дуже красиву дівчину чи на неймовірно красиву квітку, яка приносить насамперед насолоду. А що таке насолода? Це очищення душі. Коли мені вперше потрапив до рук Єсенін, а до війни ми його не знали, бо його не видавали і в жодну програму не включали, то прочитав у нього один-єдиний рядок: "Только сінь сосьот глаза…" і у мене тиждень очі боліли після цього рядка. А візьміть нашого Рильського: "Ластівки літають, бо літається. І Ганнуся плаче, бо пора…" Або: "Мамо моя, мамо, сива моя муко, в'ється перед нами шлях немов гадюка…" Які могутні образи! А візьміть того ж раннього Тичину! А нас у школі вчили поступово ненавидіти письменників, розкладаючи твори по поличках, препаруючи героїв. Це все одно, що йде дуже красива дівчина, а я, молодий, дивлюся на неї і не можу одвести очей. Аж тут раптом стає поруч зануда-анатом і починає казати: отут у неї стравохід, отут кишечник… Отак у нас викладають літературу… І ми, звичайно, втрачаємо читачів, бо їх треба виховувати ще у школі.

– А вам часто пишуть ваші читачі?

– Дуже часто. У мене є постійні читачі. Зараз менше, бо книжки виходять малим тиражем. Це колись книжка виходила тиражем 65-100 тисяч, а тираж у 30 тисяч вважався малим. І книжка зникала моментально. А зараз я взяв прекрасну книжку новел Мушкетика. Глянув на тираж: 600 екземплярів. Це роздати знайомим і все. Я не знаю, хто веде цю політику, але ми втрачаємо все.

– Ваш погляд як класика нашої літературу, як патріарха нашої літератури на молоду прозу. Чи є у неї майбутнє?

– Є! Є дуже талановиті люди. Трапляються такі свіжі погляди на життя – без усякої кави і сексу, та навіть секс і то у них нормально зображений! – що думаєш: усе нормально у них буде. Я вам скажу: ми перехворіємо і молодь ця перехворіє, але коли деякі талановиті письменники, уже лауреати, які дійсно одержали свої премії за справді гарні романи чи повісті, і раптом біжать, як то кажуть: "задрав штани за комсомолом", тобто починають кидатися на те, що модно. А моди в літературі не повинно бути. Це страшна річ. Але ця хвороба пройде. До речі, це вже було після революції, коли перекреслювали усю класику і вважали, що тільки ми маємо право на життя. І що ж виявилося? Найактивніші перекреслювачі були найбездарнішими людьми. Так завжди буває, що вони попереду…

– На вашому віку багатьох письменників нагороджували різними преміями – когось за талановиті твори, когось з інших причин. Чи можете прокоментувати, хто лишиться з тих лауреатів у літературі, а хто не лишиться?

– Я не маю права судити і говорити про те, хто лишиться. Але Григір Тютюнник, Василь Земляк – це навіки. Ще – Віктор Близнець. Борис Харчук важкувато писав, але які у нього блискучі речі. Йому премії не дали, його весь час цькували, бо він ішов не в ногу, часто писав про правду життя. Письменницею номер один для мене є Ірина Вільде. Який це прекрасний письменник і як вона вміла писати – читабельно! За її романами не знудьгуєшся, які це прекрасні широкі полотна. Такі письменники залишаться. Але більшість письменників, яких нагороджували Шевченківською премією, як кажуть… Ви знаєте …

– Чи змінилася ситуація сьогодні на тринадцятому році вже незалежної України? Чи діють ті самі принципи?

– Та ні, по-моєму, зараз все ж таки прислухаються. Хоча з іншого боку, останнім присудженням Шевченківської премії я дуже розчарований. Там зіграло велику роль і особисте знайомство, і протегування декого номінованим. Можливо, комусь це і не сподобається, але я скажу: книга Михайла Слабошпицького "Поет із пекла" – це книга, якої в українській літературі не було. Рівня такого не було. І саме за неї треба було дати Шевченківську премію, а не заохочувати тією премією товариша з чисто політичних мотивів. Я так вважаю!

– Пане Анатолію, мені здається, що ви так нічому і не навчилися за свої 80 років – поміркованості, пристосованості... І нині як фронтовик показуєте молодшим, що треба відстоювати правду і боротися за себе, навіть якщо це може мати певні наслідки. Маю на увазі те, що ви виступили ініціатором цьогорічного з'їзду письменників…

– Дружина мені якось сказала: в тебе розумна голова, тільки дурневі дісталася. Ви розумієте, я не можу стриматися, мене тягне обов'язково побитися, сказати правду в очі. Я і ворогів так часто наживаю, але інакше не можу, така у мене натура і тут уже нічого не зробиш. У мене дядько такий був і це у мене від нього. Він колись учився в духовному училищі і якось їх там почали годувати несвіжими оселедцями. Усі семінаристи були розумними і мовчали, а мій дядько взяв гнилого оселедця і, зустрівши ректора семінарії, побив його морду тим оселедцем. Звичайно ж, його вигнали. Оце такий був дядько. І мама мені казала: ти точно вдався у дядю Митю і кругом тебе несе, не можеш змовчати.

– Але такі люди потрібні, бо якби ви промовчали, то й з'їзду б, може, не було, і Спілку б ми втратили, і себе поважати перестали б…

– Та ні, таких людей багато. Мені далеко і до Стуса, і до справжніх героїв. Може, я зарано народився? Хоча життєві зашпори через мій язик у мене були не раз. Не можу я мовчати, коли бачу, що неправда. Кажуть: землю їж, а правду ріж.

– Сьогодні багато хто каже, що в сучасній українській літературі бракує так званої популярної літератури, українського читва. А що коли завтра станеться диво і з'явиться це українське читво?

– Ви знаєте, я не хочу це називати читвом, бо сам дуже люблю пригодницьку літературу.

– Але ж за великим рахунком це – читво…

– Ну якщо це написано безграмотно… Але ж дивіться, наші хлопці вже навчилися писати хороші пригодницькі речі, які нічим не поступаються зарубіжним.

– Може, навіть кращі…

– Можливо, навіть і кращі. А чому кращі? Бо це мені ближче. Читаю і одного, і другого і бачу – це наш побут і мені про це цікавіше читати, аніж про когось з-за кордону. А от фантастики у нас немає…

– Бердник у нас був…

– То не та фантастика, що була раніше. Бліді речі. Це вже давно проминуло: полетів туди, прилетів сюди… Я зараз не можу проходити спокійно повз спеціальні випуски "Світ невідомого", там дуже цікаві речі є. А скільки сьогодні науково-популярних книжок про незвідане. Я дуже люблю про це читати…

– А самі пишете про це?

– Ні і дуже жалкую, що свого часу не пішов учитися на фізика. Це дуже погано. Письменникові не треба вчитися на журналіста чи філолога, він і без цього навчиться писати, а от для того, щоб писати фахово, треба знати і ту ж фізику, і ту ж медицину, і біологію. Добре, що у мене дружина фізик і мене "натаскує".

Зараз в науково-популярній літературі пишуть про неймовірні явища. Ось ви вчили фізику і знаєте, що коефіцієнт корисної дії більше ста бути не може, бо більше ста це вже вічний двигун. І ось, будь ласка, преса повідомляє: у Америці створили прилад – поки що в лабораторних умовах, у якого коефіцієнт корисної дії 400. От і все! Це зовсім інший рівень енергії. Людство зараз або загине, або шукатиме іншого виходу, бо запасів нафти і газу вистачить десь на 50 років, вугілля на 100. Все вичерпаємо, а далі що – знову в печери? А як зараз розвивається наука! Нас учили, що швидкість світла – 300 тис. км на секунду і більшої швидкості в природі не існує. А виявляється, за даними преси існує! В мільярди разів більша за швидкість світла. Це речі незбагненні і зараз над цим наука б'ється, в науку приходять нові покоління.

– І все ж повернімося до вашої повісті про каміння…

– Ці спогади я беріг у собі і дуже довго не хотів писати про це. Це може найсвітліше, що є у моєму житті.

– І, найголовніше, читаєш і, по-перше, відірватися не можеш, а, по-друге, отримуєш інформацію, якої взяти ніде.

– А там немає жодного слова брехні. Там усе так, як було. І з отим зеленим чоловіком я не можу до цього часу пояснити, що це було. Це якесь космічне, незбагненне явище… Ще там були випадки, про які я боюся писати, бо не повірять, особливо про те, що відбувалося на Памірі. Памір це взагалі дивовижне місце. Там відчуваєш себе не на землі, а принаймні як на Місяці чи на Марсі. Зовсім інший дивовижний світ. А що робиться на інших планетах? Але жодного разу я не одержав такої насолоди, як тоді, коли писав про ті свої мандри.

– І читач відразу відчуває це…

– А ви знаєте, я й досі мандрую. Ляжу увечері на дивані і згадую. І досі ріжу каміння. Там же якась інформація закладена у тому камінні, яка впливає і на людей.

– Скажіть мені ще таке. Багато письменників ведуть щоденники. Одна письменниця за кордоном також вела щоденники і навіть у заповіті заборонила їх друкувати після своєї смерті 50 років. Чи ведете ви свої щоденники?

– Таке, видно, життя в неї було, що заборонила. Я не веду щоденників і ніколи не вів, взагалі ніколи нічого не записую. Записую лише іноді почуту фразу, яка мене зацікавила. І вона іноді дасть мені поштовх писати. Наприклад, якось я почув на хуторі, як одна сусідка другій сказала: "Наталко, Мажориха вмерла!" Слово "Мажориха" засіло у мені і згодом з'явилася новела, яка так і починається: "Померла Мажориха, наче спіткнулася..." Одне слово, але яке воно вагоме. Записи оцих таких висловів у мене є …

Записала
Світлана Короненко

 
© агенство "Стандарт"