журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

Література і кіно

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Не для еліти

Культреванш

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №5, 2004

Не для еліти

Масова контркультура

Перш ніж почати з номера в номер серйозно говорити про тенденції та персоналії в сучасній українській "масовій" літературі, слід насамперед визначитися, про що саме ми будемо говорити. Адже, на думку вітчизняних літературних оглядачів, критиків, але насамперед тих, хто себе такими вважає, перспектив для успішного розвитку популярної літератури, як і масової культури в цілому, не існує. Причому подібних перспектив український маскульт позбавлений історично. Бо він у жодному разі не автентичний, всі його коріння слід шукати в західній, а останнім часом – і російській культурі. Словом, "тлєтворноє вліяніє Запада" і "російська імперська порнографія" відчувається практично в кожному маскультівському продукті поодиноких вітчизняних виробників.

Тому для тих, хто не знає: популярна література входить до підрозділу масової культури в цілому. Основними, перевіреними часом складниками якої разом із літературою стали "масове" кіно, поп-музика і окремі різновиди образотворчого мистецтва. Карикатура, наприклад. Коли говорити про музику, то існує багато суперечливих моментів: рок-н-рол або просто рок-музику слухає значно більша аудиторія, ніж камерну, класичну чи оперну, але шанувальники року відмежовуються від попси, чомусь декларуючи рок-н-рол як культуру для втаємничених, себто, для високочолої еліти. Інший парадокс – поп-арт, який вважається інтелектуальним продуктом, але аудиторія його шанувальників величезна. Так само карикатура буває звичайним "гегом", але часто-густо карикатуристи заявляють, що в їхні роботи закладений глибокий філософський підтекст. Тоді як типове "елітарне" мистецтво має чітко окреслені канони і цільову аудиторію.

Далі всі прізвища, згадані в тексті, взяті довільно і тому виглядають дискусійно. Через те не слід сприймати ці приклади буквально.

Отже, коли говоримо "літературна попса", який бачимо аналог в інших підрозділах культури: гопак-оперу "Енеїда", музику груп "ВВ" чи "Океан Ельзи", картини Сергія Пояркова, карикатури Юрія Кособукіна, пісні Анжелікі Рудницької, Наталки Могилевської, творчість Михайла Поплавського чи Вєркі Сердючки? Більшість із взятих навмання знакових постатей сучасного культурного простору стабільно збирають доволі велику кількість прихильників. Таким чином, завоювали нібито масову аудиторію. Твори Юрія Андруховича, Євгена Пашковського, Івана Андрусяка чи навіть Любка Дереша мають всі разом набагато меншу споживацьку аудиторію, аніж художник Поярков чи музикант Скрипка. Отже, вони для еліти. Але наші сучасні "офіційно розумні" письменники радше поставлять себе по один бік мистецьких барикад із згаданими митцями, та ще й продовжать перелік "достойників", з якими вони однієї крови. Натомість колег, що відверто заявляють про своє бажання мати широку читацьку (читай – споживацьку) аудиторію, "елітні" автори зловтішно вінчають із Поплавським, Зібровим, Данилком або, прости Господи, Віктором Павліком. Таким чином, народжується зручна формула "Не все попса, що люди люблять", і, як альтернативний варіант: "Не все культура, що масам пропонують".

Змушений зазначити ще раз: проведені тут паралелі досить умовні, і не мають на меті спровокувати якусь дискусію. По-перше, нормальної дискусії довкола права маскульту на існування в Україні не відбудеться. Бо ця тема насправді болить лише двом десяткам зацікавлених осіб. Тому винести подібну розмову на загальноукраїнський рівень не вийде за визначенням. Легше зібрати зацікавлених осіб за круглим столом, потриндіти хвилин сто, втомитися, обізвати один одного тупаками – і ні до чого таки не домовитися. По-друге, поки що немає фахівців, які б повели подібну розмову на професійному, компетентному рівні. Так, у царині так званої "елітарної культури" спеціалістів більш ніж досить. Натомість грамотних теоретиків "масової культури", зокрема – літератури, в нас немає.

Так само в 20-ті роки, коли в культурний простір пореволюційної Країни Рад (у складі якої, не забудьте, була і наша держава) увійшов джаз, теоретиків джазу, його фахових знавців та дослідників, було катастрофічно мало. Існували ті, хто джаз фанатично любили без жодної теорії, а проти них стояли ненависники джазу – і вони якраз мали проти культури, яку ніс джаз, багато аргументів. Скажімо: "Джаз – музика товстих". За аналогією, в теперішньому українському культурному просторі офіційно вважається: "Популярна література – література для дурних!" Ось вам і весь фаховий підхід. Словом, дискусія про наявність, відсутність та перспективи популярних жанрів у вкраїнській літературі всякий раз буде зводитися до прогнозованого результату: "Дурак! – Сам дурак!"

Саме час окреслити коло інтересів "масової літератури", про яке її давніші ненависники, а особливо – ті, хто скидає її в Україні сьогодні, або забувають, або не мають жодного уявлення. Внаслідок чого вся популярна література, і не лише українська, в уяві, наприклад, поета Івана Андрусяка закріпилася в понятті "детективи". Скажімо, подібним чином характеризують усю творчість Андрія Куркова, тоді як у арсеналі цього письменника лише два романи, що умовно можуть підпадати під означений жанр. Причому, як казав сам Курков, написані ці романи спеціально для тих, хто вважає автора "Пікніка на льоду" та "Приятеля небіжчика" автором детективів. Аби відчепилися.

Так, детектив справді належить до "масових" жанрів. Але "масова" культура, зокрема – література (далі, говорячі про маскульт, будемо мати на увазі лише літературні твори) має багато жанрів та піджанрів. Це література:

– пригодницька (найбільш типові – авантюрний роман, вестерн);

– детективна (власне класичний детектив-загадка, детектив "відкритий", шпигунський, історичний, культурологічний, політичний, "крутий");

– кримінальна (на відміну від детективної, тут загадки не розв`язують, швидше це "романи звичаїв", "романи атмосфери", дуже часто цей жанр обирають автори "чорного роману" (більше відомого як "нуар", що в перекладі з французької означає "чорний"), сюди так само можна включити бойовик);

– триллери (окремий різновид, коли події не просто переповідаються, а відбувається нагнітання атмосфери, триллери можуть бути детективними, кримінальними, фантастичними, містичними);

– фантастика (як наукова – про космос, інопланетян, клонування та штучний інтелект, так і не наукова – про паралельні світи, паралельну реальність);

– фентезі (може розглядатися як підрозділ фантастики, але частіше її виокремлюють як самостійний жанр із усіма відповідними канонічними законами);

– жахи (в українській мові немає автентичного відповідника поняттю "ужастік", є лише кальковане "жахайстик", але як не назвіть, це ті ж самі казки про чудовиськ, упирів, відьом, болотяників, домовиків, словом, про різну нечисть – але казки для дорослих, сюди ж належить готичні та містичні історії);

– жіночі романи (зазавичай сентиментальні мелодрами про щасливе або нещасливе кохання, загублених та віднайдених дітей, але загалом елементами мелодрами можна підсилити будь-який з зазначених вище жанрів, тому існують "жіночі" детективи, кримінальні мелодрами, містично-любовні сентиментальні історії – дуже, до речі, український жанр).

Історичний роман у принципі має позажанрове значення, займає окреме місце в літературі і користується попитом мас чи обраних залежно від тематики чи стилю. Тому його не можна однозначно відносити до типово масової культури. Прихильники історичного роману – окрема категорія. Художня книга про Богдана Хмельницького чи вояків ОУН-УПА буде мати яскраво виражене політичне забарвлення, натомість запорізькі козаки можуть стати персонажами авантюрного роману чи навіть історичного детективу, а історію про кохання пана та кріпачки в ХІХ столітті реально подати як мелодраму.

Лишаються ще такі рідкісні жанри, як сатира та гумор. Будь-яку недолугу спробу висвіти якусь тему часто іменують сатиричним поглядом на проблему, тільки ось гумору ніхто не зрозумів. Чистого, позажанрового сміху, гумору "просто так", стьобу заради стьобу в зустрінеш нечасто, особливо – в українській прозі. Зате бувають іронічні детективи, фантастика-гротеск, дуже багато авторів декларують не стільки жанр, скільки оголошують пародію на нього. Хоча коли автор або видавець зазначать, що текст написано із використанням неповторного гумору, це робиться швидше для заохочення шанувальників маскульту, аніж для їхніх "серйозних" антагоністів.

Все, про що говорилося вище, в принципі відомо кожному, хто причетний до літератури. Навіть апологетам "високочолого" письма. А тепер я хочу почути: чи є на теренах українського письменства, літературознавства та книговидання хоча б троє осіб, які досконально знають бодай один із названих жанрів, не кажучі вже про піджанри? Хоча теорією літератури володіють усі книжкові рецензенти, серед яких багато українських письменників.

Ну гаразд – фахівці з фантастики в Україні є. Але українські фантасти – окрема категорія людей, навіть окрема тусовка. Вони про свій предмет знають усе на "ять", прочитали масу текстів і критики до них, тому втруть мені, людині, яка не любить фантастики, носа дуже легко, якщо я своє несприйняття наукової фантастики чи того ж фентзі почну обгрунтовувати на рівні "нам єто чуждо". Або якщо почну вчити фантастів, яка саме фантастика нам нині потрібна. Більше того – фантасти засміють мене і затюкають, коли я з таким багажем знань полізу в їхній город.

Чому ж тоді про відсутність перспектив у національного пригодницького, детективного, кримінального роману, триллеру чи "роману жахів" в Україні та українській пресі голосно говорять та завзято пишуть... відомі українські поети, шанувальники, а особливо автори "високої прози", прихильники Тараса Шевченка, Івана Франка, Богдана-Ігоря Антонича, Юрія Андруховича, Євгена Пашковського, В’ячеслава Медвідя, Василя Герасим’юка та інших достойних людей?! А хороші мелодрами "на корню" рубають українські феміністки, для яких "жіночий роман" – це перш за все Маргарет Мітчелл, Ольга Кобилянська, Оксана Забужко та Світлана Пиркало, що "примкнула" до них? Нормальні мелодрами, де жінки обирають між поганим та хорошим чоловіком, проносять своє кохання через колючі чагарники долі та не втрачають його під час соціальних катаклізмів, піддані тими самими феміністками жорстокій обструкції. "Жіночого роману" вже бояться письменниці-жінки... Словом, де в нас фахівці із багажем прочитаної літератури відповідних жанрів та знанням матеріалу?

Хочеться навести простий приклад: літературознавець Роксана Харчук свого часу написала, що твори автора цих рядків нагадують романи Макдональда. Я не проти, Бога ради, але ж треба уточнити, якого саме. Адже в американській детективній літературі є три Макдональди: Джон, Росс і Грегорі. Стилістика кожного абсолютно різна. Коли я запитав про це пані критика, вона лише відмахнулася, з чого я зробив висновок – прізвище Макдональда в момент написання тексту просто прийшло на пам’ять швидше за інші.

На практиці самі апологети "високочолого", "інтелектуального" і "розумного" читання прочитали за своє життя надзвичайно мало. Причини для того в кожного різні, але результат один – злісне ігнорування в дитинстві та юнацтві "Острова скарбів", "Трьох мушкетерів", "Вершника без голови", "Звіробоя" та "Пригод Шерлока Голмса" не сприяє розвитку уяви взагалі, а письменницької – зокрема. Без багажа подібних текстів Богдан Чалий не написав би "Сто пригод Барвінка та Ромашки", Всеволод Нестайко залишив би нас без "Тореадорів із Васюківки", Умберто Еко ніколи не створив би "Імені троянди", а Джоан Ролінг – "Гаррі Поттера".

Ситуація, в якій опинилася "масова література" в Україні, досить кумедна і незвична. "Офіційною" культурою читацьких мас "після 1991 року" проголошені книги Андруховича, Пашковського, Медвідя, Прохаська, Ірванця, Кожелянка, Забужко та Іздрика. Хоч їхню творчість типово "масовою" назвати не повертається язик. Тоді як автентична популярна література загнана офіційною думкою, яку формують українські поети й ті, хто їм співчуває, в глибокий андеграунд. Таким чином, Україна – чи не єдина з читаючих країн, у якій детективи, фантастика, триллери та мелодрами перебувають у статусі альтернативної культури, або ж – контркультури. Якщо якийсь рецензент чи оглядач і удостоїть своєю увагою твір "масової літератури", це буде найменш цікаво та професійно, без урахування всіх законів жанру, написаний текст.

Або рецензенти похвалять популярний роман антиросійського спрямування. Просто цікаву белетристику про сучасну Україну вони чи проминуть увагою, чи заплюють. Головний аргумент тих, хто заперечує існування нормальної літературної попси – немасові тиражі, якими виходять книжки популярних жанрів. Ну, це вже загальноукраїнське горе і предмет для зовсім іншої розмови.

Причина такого непрофесійного затюкування або, що частіше, інформаційної блокади всього, що пишеться та видається в царині української популярної літератури, досить проста, і я її озвучував неодноразово. Давайте припустимо, що масова література в Україні зусиллями видавців та розповсюджувачів стане справді масовою. Її тиражі, звичайно, зростуть. Натомість тиражі книжок Андруховича та Забужко залишаться такими, якими є сьогодні. Ці письменники вже знайшли свою вдячну аудиторію. Вона саме така, яка треба. Але якщо сьогодні вони на коні, бо репрезентують "офіційну" культуру, а детективи з мелодрамами в силу різних причин пасуть задніх, то завтра, післязавтра або через рік середньостатистичний автор "палп фікшну" завоює більшу кількість читацьких сердець. Тому поетам та "елітним письменникам", котрі естетствують і прагнуть бути ще й літературними критиками, вигідно і далі не випускати чтиво з андеграунду.

Тому в подальшому ми спробуємо говорити не про абстрактну українську масову літературу, а про конкретні тенденції, цікавих та нецікавих персонажів, узагалі – про читабельні та нечитабельні тексти. Адже на ринку будь-якої літератури існують, нудні та цікаві тексти, лідери, аутсайдери та початківці, свої Курков і Шкляр, смак і несмак, "Солодка Даруся", "Репетитор", "Виконавець" чи "Вургун".

Андрій Кокотюха

 
© агенство "Стандарт"