журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

Література і кіно

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Не для еліти

Культреванш

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №5, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Без претензій
на об'єктивність

Жіночим уважним поглядом –
про "чоловічу прозу"

Дивна штука, заведено ділити літературу на жіночу (сентиментальну, солодку, примітивну, штучну), і.., ну.., просто літературу. Але ж, сказавши "а", продемонструємо й подальше знання алфавіту, поговоримо про "чоловічу літературу" як таку. Спробуємо, для початку, визначити критерії цього різновиду творчості. Розкута? Хє-хє! Читайте Вірджинію Вулф. Відверта? Хє-хє-хє. Читайте Сандру Браун. Скупа на метафори, не кокетлива? Читайте ранню Франсуазу Саган. Жорстка, навіть, жорстока? Читайте Тетяну Толстую, коли хочете. Щось у нас із визначенням не складається. Хвилинку, чого це я до себе на "ви"? Ця моя замітка, так само, як і попередня, з приводу "жіночої" прози, то дуже суб'єктивний погляд на літературний процес у цілому, його негативи й позитиви. Отже, у мене з визначенням "чоловічої прози" щось не складається. А, зрештою, хто мене за вуха тягнув до цієї теми? Сама надумалася, сама і викручуватись тепер мушу.

Гаразд, зосереджуся і спробую ще раз. Чоловіча література – стримана, скупа на метафори, гранично відверта у змалюванні суспільно-політичних явищ, сором'язлива у питаннях статі, невблаганна у розв'язанні психологічних гордієвих вузлів, мовчазна стосовно високих тем, як то "душа", "духовність", "щасливе майбутнє". Ну, ось. Орієнтири, здається, вже видніються. Тепер лишилося сплавати до буйків, тобто, визначити наявність і "підходящість" ілюстративного матеріалу для загальної концепції.

Одного такого вже знаю, навіть, пам'ять не треба сильно напружувати, до університетської програми входить. Уільям Голдінг зветься, "Повелитель мух". Діти, що, після авіакатастрофи, опиняються самі на острові, формування мікро-соціуму, поява і зміна лідера та атрибутів влади, фатальна трансформація свідомості, архитипічність страхів та психотипічність індивідуумів. Усе це – на прикладі групи хлопчиків, залишених на кілька місяців на самоті. Опис дитячого середовища, відрізаного від світу дорослих, провокує сентиментальність і жорстокість, два психологічних крила найстрашніших соціальних лих, тоталітаризму і релігійного фанатизму, проте автор не піддається на провокацію. "Повелитель мух" книга не сентиментальна і не жорстока, попри весь драматизм. Чоловіча вдача Голдінга змусила його до стриманості та аналітичної стрункості оповіді. У страху безліч імен та облич, але одна суть, у людини безліч варіантів майбутнього, але усього два шляхи, людський і звірячий. Будь чоловіком, зупинись у точці зіткнення двох шляхів і подивись у саму суть страху. От тільки хто мужніший – Ральф, який дивиться у потворне, розмальоване обличчя нового вождя, учорашнього старости Джека, чи Саймон, який не відводить очей перед каламутним поглядом мертвої свинячої голови, уособлення первісного ладу на острові? І чи так вже й багато варіантів майбутнього? Може, і їх лише два – жити і вмерти? Багато питань і жодного рядка декларації. Тверда рука, чоловічий підхід.

Ну, гаразд, якщо вже про жорсткість, то про жорсткість, хоч на початку я вже писала, що відношу її швидше до жіночих рис. Пардон, схибила у формулюванні. Жорсткість, що невимушено перетікає у жорстокість, ото наше, бабське. Чоловіча жорсткість має той самий, дорогоцінний відтінок стриманості, що й усі, по-справжньому чоловічі, прояви.

Наступний, прекрасний, на мою думку, зразок серйозної чоловічої прози трапився мені у жанрі фантастики. То були чотири романи Гарі Гарісона і роман Джона Холма "Молот і хрест". Правда, недостатність ерудиції змушує мене вагатися: кому, власне, з двох авторів я кажу компліменти? На чию користь зарахувати усю невблаганність і людяність, усю мужність цих чотирьох книг? Гарісон, в однині, на мене особливого враження не справив. Холма, в однині, я не читала. То ж. говоритиму не про авторів, а про твори, так безпечніше для моєї кульгавої ерудиції.

Фантастичного у книгах – аж одні лишень віщі сни головного героя. Решта – історія Англії і Скандинавії дев'ятого століття. Король Північної Англії та усієї Скандинавії, учорашній безбатченко з маленького містечка на болотах із собачим прізвиськом Шеф. Імператор Священної Римської Імперії, третій графський син з Германії, обійдений спадщиною, життєрадісний звитяжець у латаній шкірянці. Скільки політичної далекоглядності, харизматичного хисту, мудрості та терпіння виявиться у напівписьменному двадцятирічному селюкові? Скільки фанатизму, божевілля і довірливості проявиться у хороброму, простодушному лицареві? Чи вартий порятунок армії життя маленького розвідника у корзині великого повітряного змія? Де той крок, після якого перша любов починає важити менше, ніж перша ненависть? Де взяти сил, аби витримати лютий двобій між бажанням лишити живим героя і залізними аргументами власного, чоловічого, розуму?

Передбачаючи реакцію деяких снобів, одразу обмовлюся: так, чотири романи про короля Шефа – це книги для молодих людей, я б навіть уточнила, що для молодих хлопців, адже далеко не кожна дівчина витримає таку кількість страт і ретельно виписаних катувань на квадратний сантиметр тексту. Але я сильно ображуся на кожного, хто скаже, що тетралогія Гарісона, Холма – це жорстокі чи примітивні книги. Будучи істориком-античником за фахом, можу якщо не засвідчити, то, з певною мотивацією, припустити, що людство злізло з дерева і, сопучи від власної значущості, попрямувало у майбутнє, не милуючись пейзажами і не простягаючи руку допомоги відсталим. Легше йти завжди було заднім, бо обтяжений скарбом і досвідом ар'єргард, серед зибучих пісків та трясовини, завжди наступав на зручні і надійні тіла авангарду. Якщо ти не хочеш наступати на труп попередника, мусиш бути першим, чітко усвідомлюючи, що колись, неминуче, наступлять на твій власний труп, або відійти на узбіччя еволюції і не заздрити чужим катапультам, алгоритмам, атомоходам. А бідне людське "я", хто знає, у яких печерах воно ховається, чим живиться, чим втішається? Як витримує мертвий погляд "повелителя мух"? Як долає шлях від Ральфа до Шефа, від Джека до Бруно, від Саймона до Ханда, (другі ролі, ясновидці при лідерах, непомітні мовчальники серед феєрверку харизм)?

Що ж, про політичну та історичну реконструкцію поговорили. Поговоримо тепер про суворий реалізм на тлі зовсім недалекого минулого.

Ерве Базен. Ні, не сімейні хроніки, повість "І вогонь поглинає вогонь". Історія кохання і фотографічне відображення чилійського заколоту. Фатальний випадок, розстріляне весілля сестри головної героїні, яке перелякані танкісти переплутали з демонстрацією лівих. Фатальна закономірність, пошуки видних політиків, що не підтримують нового ладу. А головний герой, немолодий вже чоловік, достатньо відомий політик. Переховування у порожньому домі, підпільне щастя кількох місяців, а потім… Бездоганна динаміка, металева чистота сюжету, ідеальне малослів'я діалогів, документальна відточеність описів. Несентиментальна балада подвійної самопожертви, новітні "дари волхвів", що не зміг би уявити о'Генрі, два життя, марно втрачені, одне заради одного. Отут вже йдеться не про моделювання, а про суворе відображення дійсності. Базен аналітик, бо ж чоловік, але хто докорить йому за недостатність емоцій. О, як їх достатньо! От тільки автор по-чоловічому їх не демонструє.

Імена, що їх назвала вище, можуть викликати підозру в моєму невиправному західництві. І то вірно, чого-чого, а слов'янофільства у мені зроду не було. Хоча, з іншого боку, як казав один гуморист: " фарширована риба не має національності". Так от, на мою думку, хороша література теж не має національності, хоч якою б автентичною чи космополітичною не була. Вона, в першу чергу, ХОРОША. Найсмішніше, що ця теорія абсолютно дієва і для поганої літератури. Втім, зараз не про те. Ніякий пронизливий космополітичний протяг чи відчутний суспільний осуд не змусили б мене шукати і знаходити в українській літературі те, чого в ній нема, але, на щастя, зразки чоловічої прози у ній є.

Спершу відступимо у страшні двадцяті роки минулого століття й зустрінемось із крижаним поглядом Валер'яна Підмогильного. Кристалічний цинік. Найчистішим, просто таки лабораторним, зразком його цинізму можна вважати оповідання "Третя революція". Переповідати не буду, бо такої сили і правди не переповіси. Одне можу сказати, більш страшної, більш болісної картини бунту, його підтекстів і наслідків не бачила ні в кого.

Роботи Підмогильного, позбавлені революційного екстриму, наприклад роман "Місто", вражають сухою, побутовою інтонацією людських трагедій. Таке відчуття, ніби автора простіше вбити, ніж здивувати. А може, так воно тоді й було? Київ, завішана транспарантами напівруїна. Час військових зрад, за які розстрілювали чи давали ордени і погони, минув. Настав час непомітних людських зрад, за які покара надходить непомітно.

Також я вважаю, що до чоловічої прозі у літературі сьогодення належить роман В'ячеслава Сахна "Циркулятор".

Головний герой роману не Богдан, український емігрант в Америці, не Богдан (другий), його загадковий приятель. Ні, центральна дійова особа книги Сахна – людський страх. Страх висоти, який вдається подолати у собі Богдану (першому), не зникає, він, наче, витісняється назовні, густою субстанцією концентрується навколо героя, рухається разом з ним, вбиваючи оточуючих, випадкових і невипадкових людей. Відзначимо для себе: страх, первісне, темне, звір, що живе в середині людини – повелитель мух. Нероздільність найсильніших людських поривів, вижити і вбити, що задля чого? Безглуздо, з переляку, розстріляне весілля у Базена, фатальне переродження героїв у Гарісона-Холма… Темне, не проявлене жахіття на дні побутових замальовок Підмогильного… Страх – частий персонаж чоловічої прози. Це природно, адже боротьба і єдність протилежностей неминучі. На споді мужності завжди існує страх. Все пізнається у порівнянні, і сила страху, і сила мужності. І знов зустрічаємо у Сахна характерну стислість формулювань, скупість у зображенні сильних та складних почуттів.

То ж попливли від буйків назад, до першопочаткового твердження. Чоловіча проза стримана, часом аж до мовчазності, динамічна, струнка, внутрішньо трагічна, навіть фатальна. Тьфу ти, якийсь портрет Ераста Фандоріна виходить! А, до речі, Борис Акунін, попри всю комерційність, ще один представник "чоловічої літератури". Найкраще це видно у першому романі дилогії "Алмазна колісниця", де зовнішня холодність оповіді, порівняно із внутрішніми переживаннями героїв, доведена до абсолюту. Тут бачу ще одну тему для тяжких роздумів: чи може комерційна книга бути серйозною і навпаки, та про це іншим разом.

На завершення хочу ще раз наголосити, не маю жодних ілюзій щодо загального схвалення моїх сумнівних теорій, проте маю надію на грамотну полеміку.

Марина Муляр

 
© агенство "Стандарт"