журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

Література і кіно

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Не для еліти

Культреванш

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №5, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Якщо передати дослівно...

Обсцентна лексика зіпсувала стосунки між українською письменницею та французьким посольством

Нещодавно у Французькому культурному центрі за участю письменника Жіля Лапужа відбулось вручення Премії ім. Г.Сковороди – за кращий переклад французьких творів українською. Під час розмови з відомою письменницею Євгенією Кононенко з'ясувалось, що конкуренція іноді призводить до "заборонених ударів" і підступів навіть серед перекладачів.

– Пані Євгеніє, Ви відомі і як оригінальна письменниця, і як один з кращих в Україні перекладачів з французької: у рамках програми "Сковорода", яку підтримує Міністерство закордонних справ Франції, вийшло декілька романів сучасних письменниць цієї країни у Вашому перекладі.

– Але на сьогодні мої стосунки з Посольством Франції в Україні, яке власне оплачує переклади, зіпсувались. А починалось з того, що в 1993 році я отримала премію за переклад антології французького сонету. Тоді ще не існувало програми "Сковорода", а називалась премія "імені Миколи Зерова" й існувала лише рік. Міністром культури України тоді був Іван Дзюба, а послів відтоді змінилось п'ять чи шість. Але посол в даному випадку – особа формальна, а радником з питань культури у Посольстві Франції тоді був пан Дезюс. Звичайно, французам важко судити про якості українського перекладу, але я сама – вже через стільки років, перечитуючи, відчуваю, що та антологія дійсно була перекладена добре. Можу сказати це, вже дивлячись нібито як не на своє. Я мала тоді величезне натхнення. До речі, розглядалось тоді все, що було зроблено в царині перекладу французької літератури українською за багато років. Тепер я ще зрідка роблю переклади поезії, але мало: немає замовлень.

– Натомість Ви переключились на прозу. 2002 року київське видавництво "Факт" за сприяння Посольства Франції почало видавати серію "Сучасний французький жіночий роман".

– Так, першим був роман Венери Курі-Гата "Полонянки мису Тенес". Події розгортались в Алжирі початку ХІХ століття, де біля мису Тенес потрапляє в кораблетрощу французький корабель. П'ятеро француженок опиняються, розгублені й безпомічні, у жорстокому чоловічому світі мусульманського Сходу. Цей твір для перекладу був, можливо, не дуже цікавим: його переклав би й студент третього курсу. Текст не зобов'язував до майстерності. Другою була книжка Анні Ерно, до якої увійшли два романи – "Пристрасть" та "Застигла жінка". Перший подає картину нібито жахливої залежності жінки від чоловіка, але насправді – це пристрасть вільної жінки, яка є господинею свого тіла і своїх почуттів. У другому романі лірична героїня надзвичайно відверто, без комплексів розповідає про своє дитинство, отроцтво, не обминаючи питань дитячої сексуальності. Ось ці тексти були досить дратівливими й вимагали оригінального підходу, оскільки там багато арготизмів і навіть обсцентної, тобто непристойної, лексики. "Застигла жінка" – це есеїстично-монологічний текст, доволі оригінальний, десь, можливо, схожий за стилістикою на прозу Забужко… Але у Оксани дуже довгі речення, які багатьом важко сприймати, а ця жінка пише короткими реченнями, іноді йдуть внутрішні діалоги з собою. І власне, якщо вже вона пише про долю жінки, то зосереджується тільки на цьому, а не відходить кудись вбік на національні чи політичні проблеми.

– Можливо, тому що у Франції вони стоять не так гостро, а Забужко переживає й за це, й за те, які у нас чоловіки погані, і так далі…

– Так, і так далі. Але повертаючись до Анні Ерно, хочу сказати, що перекладаючи, звичайно, я використовувала й оцю обсцентну лексику – й українську, й російську. Текст перекладений дуже відверто. Досить скандально відома авторка – жінка низького походження, здобула освіту й одружившись з викладачем прийшла у світ вже вищий, ніж світ її батьків. Але разом з тим вона незадоволена місцем, яке займає, й використовує лексику своєї мами-бакалійниці аби висловити своє гостро негативне ставлення до оточення. Книжка викликала роздратування в певних колах українських перекладачів і, очевидно, був якийсь донос у французьке Посольство.

– Саме з цим пов'язано погіршення Ваших стосунків з французькою стороною? У чому ж Вас звинуватили?

– Саме з цим. Мені закинули, нібито це неадекватний переклад, чужий українській культурі. Ось такі були коментарі. І коли ми з головним редактором "Факту" Леонідом Фінкельштейном подавали черговий проект на видання книжки, то відповідь була: "Цього перекладача ми спонсорувати не будемо". Тож наступна книжка у цій серії вже вийшла в перекладі іншої жінки, якої я не знаю, можливо – це псевдонім (йдеться про роман Поля Констана "Відвертість за відвертість" в перекладі С.Саваневської. – А.Л.).

– А без участі в програмі "Сковорода" у нас реально видати книжку перекладів з французької?

– Ні, нереально. Можна хіба дати щось в журнал "Всесвіт", але це дуже мало оплачується. Усе-таки в радянські часи переклади оцінювались значно краще. Там були інші проблеми. Пригадую, коли я готувала свою першу публікацію у "Всесвіті", то виникла напівкумедна, напівабсурдна ситуація: коротенький зміст перекладу віршів відправлявся до Москви. Натомість гонорар за добірку віршів був щедрий – 300 радянських карбованців. Хоча, зрозуміло, що поезія перекладається не тільки за гроші; це взагалі дуже приємна робота, я б навіть сказала – психотерапія. Але з іншого боку вона потребує дуже великих сил, внутрішніх витрат і, звичайно, часу. І не завжди виходить робити це просто так. Іноді я продовжую це робити, але… Повторюю весь час: перекладачам потрібні замовлення.

– Усе ж таки, досить дивна ситуація із "Застиглою жінкою" Ерно та проблемами, які виникли у Вас через це. Мені одразу ж згадуються переклади з англійської Соломії Павличко, зокрема – "Коханець леді Чаттерлей". Там таке можна прочитати, що, певно, й Дмитро Павличко почервонів би… Але ж це й є надзавданням перекладача: найбільш повно передати мову й стиль автора.

– Якраз на Соломію Павличко я й орієнтувалась у своїй роботі. Річ у тому, що обсцентна лексика на Заході, звісно, також існує, але вже давно увійшла в літературу й перестала бути табуїзмом. Йосиф Бродський у записних книжках писав, коли жив у США, що тамтешні газети украли матюки у підворіть та передмість.

– Колись, перекладаючи п'єсу англійського драматурга Едварда Бонда, я теж довго розмірковував – як же передати українською оте саме fuck. Зрештою також назвав речі своїми іменами.

– Так, якщо намагатись непристойність передати ніжно – це вже неадекватний переклад, порушення стилю автора. Саме так думала і я, коли перекладала Анні Ерно, тому що там справді було обурення жінки. У відгуках на книжку лунали думки, що жінці так висловлюватись не треба. Мені теж у романі найбільше різало слух, що вона надзвичайно обурюється своїм чоловіком. Він примушував вести її домашнє господарство, а сам приходив на готове і сприймав це як належне. Але вона, очевидно, писала цей текст, коли вже розлучилася з тим чоловіком і коли забула, що любила його. Бо коли безпосередньо любиш, то все йде зовсім по-іншому.

Розмовляв
Анатолій Лучка (ІМІ)

 
© агенство "Стандарт"