журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

Література і кіно

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Не для еліти

Культреванш

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №5, 2004

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Культурний "месидж" "Троякої ружі"

Усе, чим ми цікаві самі по собі й, відповідно, цікаві світові – це наша, як би "банально" для когось воно не звучало, національна самобутність, етнічне коріння, глибинна народна мітопоетика, – а зовсім не холодна псевдоінтелектуальна вихолощеність чи навіть "найвишуканіша" гра іншокультурними парафразами. Бо насправді модерною – сучасною – є та національна (інших у природі не існує) культура, котра навчилася прищеплювати собі неодмінні за всіх часів, не кажучи вже про добу ґлобалізації, зародки чужих архетипів органічно – "пропускаючи" крізь власне світосприймання, базуючись на власній тисячолітній народній традиції. Їй Богу, смішні й убогі ті наші горе-інтелектуалісти на кшталт одіозного В. Єшкілєва чи окремих персонажів кола "Критики" (здебільше, як мені вперто чомусь видається, достойного), котрих буквально тіпає від самого поняття "національна традиція"… Невже й справді потрібна була така банальна в суті своїй штука, як перемога Руслани на "Євробаченні" (притому навіть не з піснею в питомому розумінні цього терміну, а лише зі згустком модерно "обточеної" народної музичної енергії), аби наша "публіка" принаймні звернула увагу на самоочевидне…

Те ж саме і в літературі, найперше в глибоко упослідженій у нас останнім часом "фундаментальній" прозі: перманентні "шандарахання" в ринок, у детектив, у "дідька-чорта", а з іншого боку – в зациклення на специфіці надміру локальних середовищ, у дріб'язкове самоперепорпування вже давно розперепорпаного. Себто – "дайош українську попсу попсішою від російської" чи "дайош український постмодерний текст постмодернішим від польського". Така "гра на чужому полі й за чужими правилами" наперед приречена на поразку – на позадництво, – це ж ясно, як білий день!

Тим не менше, твори, в контексті яких можна починати нарешті посутню й адекватну розмову про органічність і самобутність української прози, таки з'являються. Ключовими в цьому сенсі текстами останнього часу можна назвати романи "НепрОсті" Тараса Прохаська й "Трояка ружа" Марії Матіос – твори, що постали з однієї й тієї ж гуцульської мітопоетики, котра однаково органічно "придалася" авторам для вирішення принципово різних художніх завдань. Себто, різними виявилися насамперед шляхи, котрими автори "вивели" у своїх текстах почерпнуті з народних мітопоетичних пластів образи до рівня модерних символів. Прохасько "йшов" переважно через форму – формотворення й формоперетворення, показуючи, як знак, уміло "переставлений" в інший, хай навіть дуже близький контекст, може успішно в цьому контексті навіть не розчинитися, а буквально зникнути, а може не менш успішно "заграти" недобаченими доти в ньому барвами. Натомість Матіос скористалася дуже схожим принципом, але вже на рівні змістовому – що більшою мірою притаманне дискурсу української прози від початку ХХ століття. Втім, критика вже багато говорила про текст Прохаська, тож ми зосередимося саме на "Троякій ружі".

Під цієї назвою роман, що має підзаголовок "Драма на три життя", публікувався трьома подачами в "Сучасності", але книжкою вийшов у львівському видавництві "Піраміда" як "Солодка Даруся". Нова назва, попри її логічне постання з тексту як "шпіцнамена" головної героїні, бачиться не більше ніж "компромісом" зі звиклим до попередніх писань авторки менш вибагливим читацьким загалом ("Фуршет від Марії Матіос", "Бульварний роман"; хоч тут не слід забувати про її ж таки ранішу книжку "Нація" – своєрідну "художню підготовку" до створення значимішої "Троякої ружі"). "Компроміс" нової назви полягає в переключенні читацької уваги з третього, філософського, на перший-другий, сюжетно-концептуалістський рівні тексту, що створює своєрідний дисбаланс між художнім завданням і його рецепціями.

Утім, новаторство в осмисленні традицій проявне на всіх як мінімум трьох згаданих рівнях:

– на першому воно відчитується в базуванні тексту на живій, природній, але напрочуд слабо оприявненій у літературному контенті (через що поза Гуцульщиною вона сприймається як екзотика) соціально-побутовій матерії;

– на другому воно викристалізовується в "обережній", але успішній, завдяки максимальному наближені до органіки, спробі "наповнення" мови, притому не лише за рахунок мовлення персонажів; текст Марії Матіос соковитий, пружний, колоритний, яскравий – художній, причому досягається це не лише за рахунок використання автентичної реґіональної лексики та смаку (смакування) евфоніко-фонетичного, але й відчутне на глибших шарах "конструювання" – морфологічному, синтаксичному, семантичному тощо;

– на третьому ж рівні маємо мітологічні ремінісценції до "троякої ружі" як глибоко національного фольклорного первня, котрий є водночас органічною складової "ґлобальної відпочатковості" вселюдської культури, – себто те, з чого ми й починали розмову; те, чим ми і є цікаві самі собі й світові.

У цьому контексті не можу не згадати, як хтось із перших рецензентів роману вказував на те, що авторка нібито свідомо прирекла свій текст на буття виключно в українському культурному просторі, на "нецікавість" перекладання його іншими мовами. Категорично з цим не погоджуюсь, оскільки дискурс "перекладаності" національної літератури значною мірою залежить від політичної кон'юнктури. Оскільки нинішні наші "владні мужі" української культури "впритул" не бачать і жодним чином не зацікавлені в її навіть "внутрішньому" розвиткові, то й маємо ситуацію, коли найцікавіші тексти невиправдано трактуються як "перекладацький неформат", і письменники, котрі бажають бути "перекладаними", просто змушені для цього вписуватися в рамці чужих "форматів", замість витворювання власного.

Один із ключових "месиджів" класичної літератури – тих, на котрих, власне кажучи, й "тримається" література як така – очищення стражданням. Наше письменство останнім часом, захопившись "вибриками" й витіснивши саме себе таким чином на інтелектуальні марґінеси, у тім числі й у контексті згаданого "форматування", геть забуло про ключові "месиджі", у тім числі й про цей. Марія Матіос у "Троякій ружі" (я все-таки саме так називатиму цей роман) робить успішну спробу нам про це нагадати. Чи стане цей текст "ластівкою" в сенсі розвитку нової національної літературної традиції й значно активнішого виповнення її сучасними конотаціями, чи так і залишиться "успішною поодинокою спробою" – це вже залежить не від Марії Матіос, котра свою справу зробила, а від того, чи є в нашій культурі здорові чинники для органічного самотривання. На мою думку, є.

Іван Андрусяк

 
© агенство "Стандарт"