журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

Література і кіно

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Не для еліти

Культреванш

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №5, 2004

КНИГА I РИНОК

Полтавські враження

Вийшовши на перон полтавського вокзалу, я одразу відчула, яке тут не по-київськи чисте повітря. Більше того, чистим виявилися й вулиці; на них не було видно й остогидливих обшарпаних яток, як це заведено, наприклад, у Києві на тому ж Хрещатику. Я вже навіть подумала, що в майбутньому, коли вийду на пенсію, то обов'язково переїду жити у це кришталево чисте місто. Але, як виявилося, тут діє правило, яке не має виключень, – в кожної медалі є дві сторони.

Я завжди хотіла побувати у Полтаві. До цього відрядження в моїй уяві вона асоціювалася з чимось достеменно українським. Такою собі "колискою українськості". Досить згадати І. Котляревського і його "Наталку-Полтавку", а також творчість Л. Глібова, М. Гоголя, М. Старицького, М. Драгоманова, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, які свого часу жили і творили у Полтаві, щоб зрозуміти, що я маю на увазі. І справді, зараз місто, здається, дихає інакше, ніж інші міста, принаймні ті, в яких мені довелося бути. Хоча місто досить велике, в ньому я не побачила МакДональдса чи інших розкручених торговельних марок. А якщо і є декілька відомих назв, то вони туляться якось непомітно, віддалено, сіро – напевне бояться порушити власнеполтавський колорит. І це зворушує.

Але приступивши до своєї роботи, а саме почавши розшукувати людей, які зв'язані з книгою, я наштовхнулася на непередбачені перепони, тим більше неприємні після такого гарного першого враження. Хочу зауважити, що всі підприємці, з ким мені довелося зустрічатися до цього як у Києві так і в регіонах України, завжди з радістю і щирістю розповідали про свої справи, світ книговидання, про зв'язки з колегами з фірм-конкурентів, та й взагалі про життя книгарів у наш час. Наприклад, видавці завжди з вдячністю говорять про книжкові крамниці, новаторство, співпрацю тощо. Бібліотечні працівники хвалять і видавців і торгівців книгою, або якщо не хвалять, то принаймні можуть пояснити, в чому саме причина неприязні. Ну хоча б здатні чітко перерахувати і назвати всіх гравців на своєму "полі".

У Полтаві чомусь все навпаки. Не хочеться тикати пальцями і називати конкретні імена, але в одній з найбільших книгарень мені взагалі відмовили від інтерв'ю, при цьому директор посилався на те, що досить недовгий час займає свою посаду. Дивно, як можна півроку займати посаду керівника магазину і не знати про процеси своєї галузі. Ще одне – скільки я не телефонувала до видавництв та книгарень, майже усюди натикалася на якихось занадто заклопотаних людей, які виділити півгодини на зустріч з журналісткою, яка пише про їхній фах і їхні проблеми, аж ніяк не могли. В декількох видавництвах директори, схоже, взагалі на місці не сидять ніколи, і застати їх у кабінеті можна лише за умови, якщо телефонувати кожні півгодини і як папуга питати, чи не з'явився "головний". Я почала телефонувати до потенційних інтерв'юєрів за два тижні до своєї поїздки і кожного разу мені відповідали, що керівників немає.

Ще одна проблема – складається враження, що люди, які працюють у книжковій сфері, взагалі не знають про існування одне одного. Тобто, звичайно, бібліотекарі знають про декілька книгарень і про декілька видавництв і навпаки, але не тому що вони професійно співпрацюють – як повинно бути на цивілізованому ринку – а просто, як всі пересічні люди, читають рекламні оголошення і зрештою купують десь книги. Більше того, в різних місцях мені називали різні дані про кількість видавництв та книгарень у місті, так що подекуди мене навіть почав охоплювати професійний відчай.

Це, можливо, і не найгарніший вступ до статті-огляду книжкового ринку обласного центру України, але хотілось би звернутися вже на шпальтах журналу до усіх, хто робить і продає книгу і з ким мені так і не вдалося поспілкуватися особисто: панове, працюйте добре, віддано, вкладайте у роботу всю свою силу і лише тоді ваша праця буде потрібна читачам.

І попри всі ті негаразди, які я описала вище, мені таки вдалося знайти надзвичайно привітних і гостинних полтавчан, які погодилися розповісти про стан справ у їхньому місті. А справи виявилася не якнайкращі…

Продаж книг у Полтаві

Коли я, пройшовши від вокзалу до центру, не знайшла жодної книги, яка б продавалася, то відчула певний дискомфорт. Заради справедливості скажу, що після ретельнішого проходження цього ж шляху туди й назад (коли я заходила у кожні двері, що траплялися по дорозі, звертаючи у поперечні вулиці на добрих півкілометра), я таки знайшла дві книгарні і декілька торгових приміщень з украй куцим асортиментом.

Зрештою я зрозуміла, що до Полтави треба підходити зовсім по-особливому і не шукати книги просто-таки перед носом, – наприклад, біля вокзалу, а заглиблюватись у місто. Після ретельних пошуків таки знайшла цілий книжковий ринок неподалік від центрального базару, який займає досить значну площу – така собі міні-Петрівка: там так само багато компакт-дисків, аудіо– та відеокасет та зрештою багато всього іншого, але це таки спеціалізований книжковий ринок. Добрі люди мені розповіли, що раніше на цьому місці була просто яма, тому його створення не лише задовольняє попит споживачів, але й покращує архітектуру міста. Загалом асортимент на полицях яток досить різноманітний і ціни прийнятні, тобто загальнобазарні. Єдине, що мене дивує у полтавському книжковому ринку – це його робота лише до 15 години. Цікаво, що в Києві книгарні і книжкові ринки давно вже пережили межу навіть до 17 години і працюють до 20-22, задовольняючи попит усіх бажаючих. Не знаю, чи то в Полтаві стандартний робочий день скінчується пообіді, чи то я не розумію полтавських традицій, але ніхто з продавців та власників книжкових яток не зміг чітко і ясно пояснити такого раннього згортання торгівлі.

Так от, окрім книжкового ринку, в Полтаві є ще декілька місць, де продають книгу. Деякі з них лишилися ще в тих приміщеннях старої "Полтавакниги", за часів якої у місті та області працювала 31 книгарня. Це магазини "Планета", "Книгарня" (в минулому "Зоря"), "Імідж", книжковий відділ у підземному торговельному центрі "Злате місто" та декілька невеликих відділів в універсамах та універмагах. Хочу відзначити, що всі вони збудовані у стилі маркету або близько до того, мають просторі торговельні зали з полицями, ущерть заставленими книгами, щоправда, здебільшого російських видавництв. Але все ж таки всі вони зовсім… звичайні. І, можливо, я б написала про це як завжди, але цього разу я знайшла книгарню, яка дійсно може бути Книгарнею з великої букви – тим ідеальним місцем культурного збагачення, спілкування, навіть осягнення мудрості видатних письменників, митців, науковців. Це зовсім маленький книжковий магазин "Бібліофіл". Вже потім я питала у пересічних людей на різних вулицях Полтави (в центрі і в спальних районах) про те, де вони купують книги, і практично всі, і бідно одягнений дідусь, і п'ятикласники, і продавець з овочевої крамниці, і студенти, і барменка з ресторану готелю, де я зупинилася, всі вони згадували про книгарню "Бібліофіл". А все тому, що ця книгарня створена по-новому з самого кореня. Вона інша. В неї є свій колорит, свій магнетизм. Там діє система обміну книг, яка, на жаль, відсутня у інших наших книгарнях: покупець залишає заставу за книгу і бере її на певний проміжок часу, а потім або повертає, заплативши за користування, або залишає вдома. Таким чином, в "Бібліофілі" вдало поєднано елементи букіністичної книгарні та бібліотеки. Звичайно, тут продаються книги і без такого маркетингового ходу, а крім того, тут книгу можна замовити з видавництва. Ще одна цікавинка – якщо Вам хочеться "чогось такого самі не знаєте чого", але щоб його почитати, то можна з впевненістю прислухатися до продавця, він знає асортимент не лише з назв і кольору палітурок, але й тому, що прочитав їх (більшість повністю, а інші – хоча б побіжно). Отже, через цю книгарню у полтавчан відкривається можливість придбати якісну книгу будь-якого видавництва. Звичайно, такі ж послуги надають деякі підприємці на ринку (яких мені, до речі, так і не вдалося знайти), але вони, як правило, співпрацюють з Петрівкою і ширпотребом, а в "Бібліофіл" заходять справжні цінителі книги, якісної та розумної.

Продавець, який був на той час у книгарні, Валерій Якович, виявився справжнім бібліофілом. За його словами, він захоплюється книгами все життя. Ось що цей книголюб розповів про своє бачення сучасного стану книгобізнесу: "Як не прикро це визнавати, але зараз ми маємо дуже мало справді якісної літератури. Ви подивіться на асортимент наших видавництв: з п'ятдесяти видань – лише одна книга, достойна для прочитання. І це ще в кращому випадку. Так, можна ганити радянську систему видання книг, але ж згадайте, які книги видавалися – лише найкращі, а непотріб, який не ніс нічого цінного для моральності, не потрапляв до друку (крім сучасної художньої і політичної літератури, але це окрема історія). Так, тоді багато що цінного друкувати не можна було, але ви лише вдумайтесь в те що ми зараз маємо: можна друкувати ВСЕ, а нічого путнього майже НЕ друкується. І це просто жахливо. Зараз у нас в базі даних є половина київських видавництв з їхнім асортиментом, але лише одиниці видань заслуговують на увагу. І щодалі все гірше і гірше. Останні декілька років я змушений констатувати, що навіть видавництва, які працювали з цікавою літературою, теж спускаються до низького рівня, співпрацюючи з письменниками середньої руки. Зайдіть у будь-який київський супермаркет книги – на полицях шалений асортимент, а купити нічого. Можливо, у них комерція відбувається і вони заробляють кошти, але це ж не та книга, той світоч, який дає їжу для мозку.

Ще більше жахає факт безграмотності. Знову ж таки завертаю увагу на книги радянської доби – в них похибок і огріхів практично не було взагалі. А зараз візьміть книгу сучасного видання і почитайте – я вже не кажу про стилістику – можемо пробачити, – йдеться про елементарну граматику. Там помилка на помилці сидить і помилкою поганяє. На чому можуть вчитися наші діти, нове покоління?

До речі, про сучасну молодь. Раніше серед студентів були двієчники, середнячки і відмінники. На перших намагалися не звертати увагу, останні гризли граніт науки самостійно, і, звичайно, головними працівниками у майбутньому, тобто потенціалом країни ставали середнячки – не генії, але й не ледарі. Зараз же середнячків просто немає. Залишилися тільки двієчники і відмінники, причому перших набагато більше і вони вчаться за гроші своїх батьків тільки для отримання диплома. А ті відмінники, яких не так вже й багато, покалічені сучасною системою. Ну погляньте на список зарубіжної літератури, яку вивчають у філологічних закладах, – у нас усі знають одних класиків і поняття не мають про інших, заслуга яких не менша, а рівноцінна або більша, ніж "розкручених". За якою логікою складаються університетські та шкільні програми з літератур, мені напевно не осягнути ніколи".

Ось такий цікавий монолог довелося мені вислухати в невеликій книжковій крамниці у Полтаві.

Далі моє знайомство з Полтавою книжковою продовжилося.

Виявляється, тут є ще й фірма "Освітатехпостач", яка централізовано задовольняє попит на освітню літературу. Словникову та довідникову літературу серед полтавчан поширює фірма "Астрая-інформ". А також діє книготорговельна фірма "Мистецтво", яке працює з 1992 року. Її директор, Микола Шамота, розповів про стан справ централізованої книготоргівлі: "На жаль, зараз наша фірма перебуває не у найкращій формі. Ще декілька років назад ми привозили у Полтаву багато книг, але на сьогодні займаємося лише забезпеченням підприємств спеціальними виданнями. Ми пробували продавати художню літературу та підручники, але більшість роздрібних торгівців книгою вважають за краще самі їздити до Харкова чи Києва і привозити товар самостійно. Книги ж полтавських видавництв не користуються попитом, і повернули їх назад, не продавши жодної. Справа в тому, що я не можу назвати вам жодної серйозної книги, виданої в Полтаві.

Ще ми маємо три кіоски на вулицях міста, які продають періодику і книги, але скоро їх доведеться закрити, бо вони застарілого типу. Кіоски ж нові коштують дуже дорого (найдешевший 25 тис. грн.), принаймні, це багато як для підприємства, яке заробляє кошти продажем книги. В нас залишиться лише маленька книгарня в одному з спальних районів Полтави. Знаєте, весь час чую по радіо та телебаченні і читаю в пресі про підтримку вітчизняного малого бізнесу. Ось я, типовий представник малого бізнесу, не відчуваю ані краплини допомоги, ані йоти поважного ставлення від держави хоча б до малого книгобізнесу, якщо вже не до бізнесу взагалі.

Коли наше "Мистецтво" було у розквіті, ми займали чи не весь другий поверх цієї будівлі, зараз же тіснимося в одній кімнатці. Всі наші співробітники – колишні працівники книжково-торговельних закладів з величезним стажем роботи".

Видавниче життя

У Полтаві є декілька видавництв, які досить розрізнено займаються задоволенням потреб населення. Це перш за все "Полтава", яке працює при колишній полтавській облдрукарні і має чи не найбільші обсяги випуску книг у області. Крім того, ще можна назвати такі підприємства як "Астрея", "Археологія", "Аріяна" (педагоги-видавці краєзнавчої літератури і, головне, підручників з історії Полтавщини), "Рік". Але всі вони ведуть не дуже активне життя. Видавництво "Рік", наприклад, що було створено у 1996 році "Просвітою", випускає лише 3-4 книги місцевих авторів на рік. Його працівники відзначають щорічне зниження видання обсягів продукції.

Особливо хочеться відзначити видавництва "Верстка" і "Дивосвіт", які попри маленьку потужність видають книги талановитих дітей Полтавщини: це поезія та проза молодих митців, ілюстрована їхніми ровесниками. Видавництво "Полтавський літератор", яке було створено трьома засновниками: обласним управлінням у справах преси, обласною письменницькою організацією та "Астреєю", теж живе, але не підкорює вершин книгобізнесу і видає книги місцевих авторів.

Директор видавництва "Дивосвіт" Ганна Грибан розповіла ось що: "Сучасне видавниче життя в Полтаві не дуже активне. Ми, як правило, друкуємо книги, видання яких оплачує або сам автор, або ж його спонсор. А також займаємось випуском календарів та календариків, плакатів, листівок тощо. І поки що не маємо змоги виділяти гроші на друк продукції за власний кошт.

І попри все це, хочеться сказати, що ті книги, які ми видаємо, викликають у мене захват. Раніше, ще в радянські часи, я працювала художньо-технічним редактором. Дивлюсь на ось ці сучасні різнокольорові книги – і душа радіє. Адже тоді ми не мали змоги зробити в нормальному кольорі звичайні намальовані фігурки, не кажучи вже про фотографії. Тоді у нас в Полтаві не було жодного поліграфічного підприємства, яке могло б зробити таке "диво на межі фантастики". А щоб видрукувати подібне, треба було звертатися до друкарень Києва чи Харкова. Зараз поліграфічних фірм досить, набагато більше ніж видавництв, тому ми можемо запропонувати читачеві дійсно гарну, професійну, яскраву книгу.

Втім, зараз існує велика проблема, фактично створена державою. До 2004 року були пільги для українських видавців: на прибуток та на ПДВ, зараз все це скасували, принаймні так нам говорять у податковій. А що таке на 20% здорожувати книгу – це дуже боляче вдаряє по нас, по авторах і, звичайно ж, по наших споживачах.

Ми постійно слідкуємо за змінами в системі оподаткуванні нашої галузі, і можу сказати, що, окрім зняття пільг, жахає ще й та плутанина, яка з кожним місяцем все більше і більше обплутує нас – один закон прийнято, інший заперечує його, третій взагалі перекреслює попередні два. Це неприпустимо, але напевно лише з погляду підприємців, бо владі вони здаються цілком зрозумілими".

Мені вдалося поспілкуватися з директором видавництва "АСМІ" Олексієм Петренком. Він розповів про власне підприємство: "Ми розпочинали ще на початку 90-х з доставки в Україну російського паперу. Але зрештою перейшли на друк шість років тому, спочатку бланкової продукції, а потім і книг. Хоча на сьогоднішній день видали не так багато, але є декілька "предметів гордості". Так, наприклад, нашому видавництву належить випуск у світ оригінальної подарункової "Енеїди" Івана Котляревського, до якої в комплекті йде книга рецептів українських народних страв, що згадуються у цій славнозвісній поемі.

І все ж мушу констатувати, що ми ще не маємо можливості видавати справді гарну в усіх відношеннях, якісну книгу. Взявши до рук будь-яке сучасне енциклопедичне російське видання, відчуваєш неймовірну повагу, – це витвір мистецтва, але вже мистецтва не людського, а машинного. І дарма кажуть, що книги зараз дорогі, – як поліграфіст, можу сказати, що якісно видана книга вимагає зусиль занадто багатьох людей, щоб продавати її за ціною другосортного продукту. Якщо таку книгу видасть наше підприємство, звичайна полтавська невелика друкарня, то вона буде безцінною.

Хочу сказати про ставлення держави до книги. Те, що нам так і не дали тих пільг, які обіцяли вже багато часу – це не єдина проблема сьогодення. Чому постійно змінюється форма звітності до податкової? Це дуже заважає працювати. Думаю, не лише книгарям, але й взагалі усім підприємцям".

Одна

з бібліотек Полтави

Цього разу я вирішила звернутися не до обласної наукової бібліотеки, як це робила раніше, а до обласної бібліотеки для юнацтва, яка у Полтаві носить ім'я Олеся Гончара. Про справи бібліотечні і загальнокнижкові розповіла директор Ніна Дуденко: "Бібліотеки для юнацтва – це унікальні заклади культури. Наскільки мені відомо, в усьому світі є лише бібліотеки для дорослих і для дітей, а от для юнаків, підлітків, молоді – немає. Вони залишилися в Україні і ще в декількох колишніх радянських республіках, але я думаю, що дуже потрібні молоді, адже саме учні старших класів та студенти читають найбільше – вони спраглі до розумних ідей і в той же час вони чи не найбідніші серед усіх інших. Наша бібліотека знаходиться в сучасній триповерховій будівлі і займає площу 1116 кв.м., фонд складає 145 тис. примірників. Наш заклад відвідує близько 20 тис. читачів, яким щоденно видається понад 1,5 тис. примірників бібліотечних документів. Звичайно, серед них є не лише молодь, до нас також звертаються і малі і старі з усього району, а ми нікому не відмовляємо, тим більше що укомплектовується бібліотека цікавими виданнями для всіх любителів книги.

Я думаю, що про жахливе ставлення держави до бібліотекарів ви чули неодноразово. І досить часто відчуваєш себе дуже ображеним, коли відвідувачі одягнені краще, ніж ми – ті, хто вчить їх. Я вже не кажу про те, як добре, що вони не знають, чим ми харчуємось. Тим більше обурює ставлення держави до нас, що ми поставлені в замкнуті умови. Якщо, приміром, вчитель має неповний робочий день і може займатися репетиторством, або медсестра, відпрацювавши добу і маючи вільних три, може теж підробляти, то працівник бібліотеки сидить на робочому місці з 9 ранку до 18 вечора, не відходячи з робочого місця. Звичайно, вони, як і ми, отримують невелику платню, але якщо вони можуть щось додатково заробити, то нас фактично полишають на напівжебрацьке існування. І ті декілька платних послуг, які ми маємо право надавати за розпорядженням міністерства, нам доводиться або уцінювати або взагалі скасувати, адже одразу відчувається неспроможність багатьох наших відвідувачів віддати ті декілька гривень задля користування бібліотекою.

По-моєму, є лише одна перевага у бібліотекарів – це те, що вони мають можливість читати книги на роботі. Але, думаю, набагато краще було б, якби ми мали змогу їх купувати.

Зараз існує велика проблема зв'язку між нашою бібліотекою та полтавськими видавництвами. На сьогоднішній день ми взагалі не знаємо, що і де видається. І в цій ситуації дивує саме відношення видавництв до нас, адже ми не просимо у них книги безкоштовно, ми їх можемо купити, а більшість з них навіть не повідомляють нас про вихід того чи іншого видання у світ. Так само проблематично отримувати книги від різних видавців України. Представлений асортимент у книгарнях Полтави нас не задовольняє. Доводиться звертатися до різних книготорговельних фірм. Лише уявіть собі, що для закупівлі навчальної літератури для студентів вузів ми працюємо з двома фірмами, для учнів шкіл – з іншими трьома, художня література потрапляє до нас ще з інших рук, я вже не кажу про комп'ютерну, букіністичну книгу, періодичні видання. Можна лише зітхати при згадці про колишній бібколектор. І хоча зрозуміло, що повернути тогочасну систему неможливо, думаю, що видання зібраного каталогу усіх виданих книг в Україні за місяць, квартал чи хоча б рік можна було би осилити, наприклад, комусь з видавців періодики чи каталогів. Ми, звичайно, намагаємося відстежити весь ринок, але це не завжди вдається.

Крім того, дивує абсолютна відсутність у нас деяких видів літератури, наприклад, немає українських нотних видань. Ще декілька років тому таких не було взагалі і використовували видані ще за радянських часів, але зараз вже видаються ноти з текстами пісень у тій же Росї. А у нас, на жаль, зараз в цьому велика біла пляма. І це найперше відчувають саме тут, адже молодь – основний споживач такої літератури.

Можна багато говорити про проблеми сучасної бібліотеки, але, я думаю, що на сьогоднішній день нам потрібно порозумітися з видавцями і продавцями книг. Пройшли ті часи, коли наші заклади не фінансувалися державою, останні три роки маємо кошти для щорічного досить значного укомплектування фонду. Звичайно, це не така сума, яку хотілось би отримувати, але все ж це значний капітал. І тому саме зараз підприємці-видавці мають звернути на нас увагу".

Попри всі мої старання і повагу до Полтави, ця стаття вийшла досить саркастичною, за виключенням лише декількох світлих моментів. А я не люблю писати про погане. І тому просто шкодую, що мені не вдалося знайти більш відданих своїй справі полтавчан. Втім, я щиро вірю, що у Полтаві є набагато більше добрих і відвертих людей, ніж це здалося мені впродовж декількох днів гостювання.

Леся Костів

 
© агенство "Стандарт"