журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ДИСКУРС

ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ПО ДІАГОНАЛІ

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЕКСКУРСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №4, 2004

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЕКСКУРСИ

"Поезія квітів і співів"

Державний чиновник перекладає з древніх мов народів майя, ацтеків

Отут, де зараз пишу ці рядки, мала б бути коротка довідка про мого співбесідника, але… Посміхається, простягає візитівку. " Талах Віктор Миколайович. Антимонопольний комітет України. Начальник Управління методичного та інформаційно-аналітичного забезпечення". Гублюся: "Що, так і писати? А індіанці, а мова майя?" А переклади? Що спільного між "антимонопольною тематикою" та культурою і мовою мертвих народів? Посміхається. Не відповідає.
Після чого починає розповідати.

Розповідь перша.

Людина

За останні півтора роки тема стародавніх культур стала, досить таки, популярною в українських засобах масової інформації. Це здається дивним, бо то речі, дуже далекі від негараздів нашого життя. Це не те саме, що підвищення цін на київський метрополітен. Цим я займаюсь на своїй основній роботі. Виникає питання: чим викликана така цікавість. І це велике питання: чому людей цікавлять віддалені у часі і просторі культури. Вже банальним зробився вираз Сент-Екзюпері, що найбільша розкіш – радість спілкування людини з іншою людиною. Так ось, коли ми починаємо читати старовинний текст, входити у глибину історичного минулого, ми там зустрічаємось із людьми, там відбувається те саме диво людського спілкування, відбувається розширення нашого спілкування. Дивний феномен! Для чого, наприклад, існує художня література? Що людина там шукає і знаходить? Вона знаходить спілкування з іншою людиною. Так і зі старими текстами. Часом ми знайомимось із людиною незвичайної а іноді надзвичайної вдачі, людиною незвичайної долі. При тому, що в світі стародавньому ми відволікаємось від сьогодення, від того, що для нас є банальним, буденним, ми потрапляємо у світ дуже яскравий, ми розширюємо коло свого спілкування за рахунок того, чого ми раніше не знали і не могли уявити. Розумієте, от Толкієн. Кажуть, існують цілі організації його фанатів, а що він зробив? Він створив свій штучний, незвичайний світ. Але ж, не менш екзотичний, загадковий світ, тільки справжній, реальний існував, і ми можемо його знайти, коли поринаємо в глибину стародавніх культур.

Відомо, що у двадцятих роках тепер вже минулого століття Західну Європу, Північну Америку охопила так звана. "Тутанхамонова лихоманка". Хлопчик-цар став надзвичайно популярним. В чому причина? Думаю, не тільки в тому, що у його похованні знайшли півтора чи то два центнери золота. Причина, мабуть, у тому, що, як зворушливо пише Говард Картер, коли він зняв останні бинти з голови мумії, він побачив обличчя милого, шляхетного юнака. Він побачив людину. У минулому нас приваблює людина.

Зараз величезний світ спілкування із безліччю людей відкривається для нас завдяки дослідженням писемностей народів Центральної Америки. Перш за все, йдеться про писемність майя. За останні десять, п'ятнадцять років дійсно відбувся прорив, який можна порівняти хіба що з проривом в єгиптології чи в шумерології другої половини дев'ятнадцятого століття. Ми увійшли у світ, до того практично невідомий. Там нас зустрічають десятки, сотні невідомих персонажів.

Розповідь друга.

Ваза

Спробуємо зустрітися з одним із таких персонажів.

Перед нами малюнок, який, на жаль, не відображає реальної краси вази, на яку його було нанесено вохристими та попелястими тонами. Високе мистецтво стародавнього художника і каліграфа. Це так звана "Ваза з кролем". Вона оцінена нашими сучасниками у тому, що ми називаємо умовними одиницями, і недавно продана на аукціоні "Сотбіс" за сто шістнадцять тисяч доларів. Малюнок дуже своєрідний. Побудований він за принципом коміксу і ілюструє, з інших джерел не відомий, міф про те, як кріль, тварина, пов'язана з місяцем, вкрав у іншого бога його вбрання, одяг, берло. На першому малюнку оцей товстий кріль нахабно стоїть на скелі, а бідолаха-бог, якого він обікрав, скаржиться своєму дідові, верховному богу на злодія. На те кріль відповідає, досить не ввічливо: "Схили свою голову і понюхай мій …!" Другу половину виразу, навіть у спеціальних наукових працях, перекладають описово. У наступній сцені верховний бог запевняє онука у тому, що крадія схоплено і покарано, в той час як нахабний кріль посміхається у нього з-за спини.

Коли ми зустрічаємо ось цей соковитий вираз на розкішній, майстерно виконаній вазі, він досить відверто характеризує власника, замовника цієї вази, адже це предмет особистого вжитку. Стародавній правитель користувався ним якщо не щодня, то дуже часто і дивився на цей напис над малюнком. Ми бачимо людину життєлюбну, дещо грубувату, схильну до не надто обтяженого умовностями гумору.

Розповідь третя.

Квіти і співи

Історія майяських царів 6-7 століть стала відомою нещодавно, написи, на яких базується історія, що я її розповів, були розшифровані лише наприкінці дев'яностих минулого століття. На відміну від цього, поезія наватль відома досить давно. Записана вона була ще іспанськими місіонерами шістнадцятого-сімнадцятого століть. Але доволі довго була практично нікому не відомою. Вона написана мовою наватль, яку називають ацтекською. Невідомою для світу поезія ця лишалась до тридцятих років двадцятого століття, доки відомий мексиканський дослідник і письменник Анхель Герібай не переклав її іспанською. З тих часів, принаймні у іспаномовному середовищі, читачі дізналися про диво поезії наватль, поезії "квітів і співів", як вона ще називається. Це буквальний переклад того, як її називали самі автори. "ін шочітль ін куікатль".

Нарешті, це, здається, унікальний випадок, коли авторська поезія не менше як століття зберігалася в усній традиції (вживана в Центральній Мексиці XV століття піктографічна писемність не дозволяла повноцінно фіксувати поетичні тексти).

Розповідь четверта.

Душа правителя

Про центральну постать з числа ацтекських поетів, Несаватлькойотля, в перекладі це означає "Ненатлий койот", або, навіть, "Ненатлий пес", бо койот у них – те саме, що у нас собака, було відомо давно. Індіанський історик колоніальних часів, дон Фернандо де Альба Іштлішочітль, написав "Історію чічімеків", де у захоплених виразах розповідав про свого прадіда, Несаватлькойотля, про його мудрість, про його неабиякі полководницькі та державні здібності, про його перемоги та будівництво. Але, оскільки все це було написано, ну, надто захоплено, свідчення вважаються дещо тенденційними. Це зрозуміло, писав представник переможених. Він хотів виправдати себе, свій народ, свою культуру в очах якщо не іспанців, то хоча б співвітчизників. Так ось, до цих повідомлень ставилися з певною пересторогою. А чи дійсно Несаватлькойотль був такою яскравою особистістю, як про це писав його нащадок? Такі сумніви залишалися доти, доки не познайомилися з тим, що Несаватлькойотль насправді написав, з його віршами. Ця історія трохи нагадує історію "Слова про похід Ігорів". Досить довго ці тексти вважалися підробкою на єдиній підставі, що доти нічого подібного у центрально-мексиканській літературі колоніального періоду відомо не було. Вважалося, що це вигадали місіонери, бо, ну які індіанці могли створити таку поезію? Ідея, що поезія Несаватлькойотля і його кола, вигадана місіонерами, що пропагували концепцію єдиного бога, ствердилась і в радянський літературі. Але коли почали розбиратися в образній будові самих цих текстів, в системі понять, які там закладені, виявилося, що вони абсолютно не схожі на ідеї католицизму. Якщо якийсь місіонер почав би проповідувати ті релігійні погляди, які ми зустрічаємо у віршах Несаватлькойотля та його оточення, свята інквізиція дуже швидко відправила б такого місіонера на вогнище. Так що це оригінальні тексти, які ніяким чином з діяльністю іспанських ченців не пов'язані.

Поезія наватль досить своєрідна, в першу чергу, колом своїх авторів. З тридцяти двох чи тридцяти трьох авторів текстів двадцять п'ять чи двадцять шість – або правителі індіанських міст-держав, або члени їхніх родин. Це високо аристократична поезія. Авторська поезія, взагалі, унікальне явище для стародавньої поезії. Ми знаємо, що і шумерська, і єгипетська поезія , і біблійні поетичні тексти, у більшості своїй, анонімні. Тут у кожного вірша є автор. Наскільки ми можемо зрозуміти, на Мексиканському нагір'ї тих часів три заняття вважалися гідними шляхетного чоловіка: війна, гра в м'яч та поезія.

Стосовно деяких віршів, то ми навіть знаємо обставини їхнього створення. Наприклад, правитель Вешоцінко на ім'я Текайевацін, влаштував своєрідний поетичний турнір, зібрав у своєму палаці найвідоміших сучасників-поетів, і вони декілька днів один перед одним виступали, співали свої пісні, змагалися – чия найкраща.

Найбільш несхожою на поезії інших народів, поезію наватль роблять її теми, образи, ідеї, що у неї закладені. Як написав один із сучасних дослідників, лірика. Практично у чистому вигляді. Тут нічого немає про події, тут майже виключно йдеться про передачу почуттів, переживань, реакції на найбільш загальні проблеми життя авторів. Це вивернута людська душа, причому душа не пересічної людини, правителя.

Найбільш видатними є, безумовно, вірші Несаватлькойотля. Я не буду їх коментувати. Це, на мій погляд, справа досить невдячна, адже я не літературознавець. Але, розумієте, оце почуття хисткості життя, почуття незахищеності людської істоти, перед незрозумілим, величезним космосом, воно випливає з тодішніх обставин, з самої мексиканської природи. Це напівпустеля, яка навесні, на декілька тижнів, зеленіє, пишно розквітає, а потім знову перетворюється на випалений високогірний простір, де майже нічого не росте. У поезії наватль ставляться проблеми, які ставить перед собою будь-яка людина, якщо вона взагалі замислюється над сенсом життя. Навіщо ми тут? Що ми тут робимо? Що буде після нас? Чи є щось там, куди ми всі підемо? Якщо там нічого немає, навіщо ми були взагалі, були тут? Якщо там нічого немає, що ми залишаємо тут? Скільки людина буде існувати, стільки стоятимуть ці питання, і рідко хто ставив їх з такою відвертістю, з такою прямотою, з якою вони ставляться у поезії наватль, і, зокрема, у поезії Несаватлькойотля.

Доля самого Несавтлькойотля складна. Я б не сказав трагічна, але складна. Це, знову, безперервні міжусобиці, війни. Він був шістнадцятирічним хлопцем, коли вороги знищили усю його родину. За описом Іштлішочітля, ворог батька Несаватлькойотля облудно вирішив укласти мир. Для цього прислав величезне посольство, а щоб сховати зброю, посли ці несли велику кількість кошиків, буцімто з дарунками. Коли, так зване, посольство допустили у палац правителя, де зібралася уся царська родина та знать міста Тескоко, з якого походив Несаватлькойотль, вороги вихопили зброю, перебили царську родину та оточення і, у такий спосіб, заволоділи містом. Сам шістнадцятирічний Несаватлькойотль врятувався випадково. Він був дуже допитливим хлопцем і, щоб краще роздивитися посольство, на порушення етикету і церемоніалу, заліз на дерево, яке росло у дворі палацу. Уся кривава сцена розігралася на його очах. Після того колишній царський син, а тепер безрідний сирота-вигнанець, втік у степ, до диких індіанських племен. Там, серед цих дикунів, він двадцять років переховувався, але зумів знайти собі союзників. Цими союзниками стали знамениті ацтеки. Слід сказати, що до того ацтеки були союзниками ворогів Тескоко, тепанеків. Але тепанеки поводилися надто нахабно. Після нападу на Тескоко, вони почали, у той самий спосіб, винищувати володарів інших міст, захоплюючи самі міста. До певного часу їм це вдавалося, але, коли вони напали на самих ацтеків, нічого не вийшло. Ацтеки були напівдикунами, що жили на своєму острові. Правителя ацтеків тепанекам вдалося схопити і вбити, та у ацтеків одразу з'явився новий правитель, природно, вкрай ворожо налаштований щодо тепанеків. Він розпочав досить вдалу війну проти них. У союз із ацтеками вступив і Несаватлькойотль. Спільними зусиллями вони і частина тепанеків, яка була незадоволена своїм тодішнім правителем, встановили свою владу над Мексиканською долиною і заклали основу того, що ми звикли називати імперією ацтеків, хоч слово "імперія" тут абсолютно не підходить. Це було таке, дуже крихке державне утворення, союз трьох міст, головним з яких був ацтекський Теночтітлян, а другим було Тескоко, у якому правив Несаватлькойотль. Іштлішочітль та інші автори з Тескоко усіляко підкреслюють різницю між Несаватлькойотлем і ацтекськими правителями. Ацтеки були войовничі і, з точки зору сили, найпотужніші в Мексиці, але тескоканські автори пишуть про них, як про людей пихатих, нахабних, недуже вихованих і трохи тупуватих. Зокрема, є розповідь про те, як Авіцотль, правитель Теночтітляну, вирішив зробити озеро, серед якого знаходився острів із містом, прісним, направивши у нього воду усіх околишніх річок. Треба сказати, що у місті, весь час, не вистачало прісної води. Ріки-то направити, вони направили, але рівень озера почав підніматися, і Теночтітлян ледь не затопило від цієї ініціативи правителя. Тоді ацтеки звернулися по допомогу до Тескоко, і Несаватлькойотль, людина мудра, запропонував побудувати дамбу, яка врятувала Теночтітлян від рукотворної повені. Тобто ацтеки, у яких сила є, а розуму недуже багацько, протиставляються Несаватлькойотлю, мудрецю, який приймає правильні рішення, про те, що перш ніж зробити, треба подумати.

В Несавалькойотлі вражає розрив між його зовнішнім життям: успішного правителя, полководця, дипломата, законодавця – і внутрішнім, постійно збентеженим, неспокійним, незадоволеним. У його віршах не менше, ніж половина речень – питальні, а ось стверджувальних майже не зустрічається. Проте читача приголомшують перепади настрою. У восьми рядках Несавалькойотль переходить від "Моє серце щасливе, тішиться моє серце" до "моє серце болить і плаче – на землі я лише страждаю".

Поезія та влада – це окрема тема. В західній традиції вони здебільшого відокремлені, хоча Ричард Левове Серце писав сірвенти, а Карл IX Французький – вишукану лірику. На мусульманському Сході вінценосні поети зустрічаються частіше – згадаймо хоча б Бабура чи шаха Ісмаїла Сефеві, а серед китайських та японських імператорів поетичні вправи – звичайна річ. Але мало в кого спостерігається таке неспівпадіння між діяльністю політика та творчістю поета, як у Несавалькойотля. Як відомо, В.Черчілль був досить плодовитим літератором, але важко уявити собі Черчілля, який написав би: "Чи я марно народжений, мов безплідна рослина?". Несавалькойотль таке сказав.

А загалом, про поезію важко щось казати, її краще читати. Ці переклади, подані нижче, мої. Мову наватль я знаю не дуже добре, майя я знаю значно краще, але поезія майя досить традиційна, вона і не наближається до аристократичної і дуже співзвучної сучасній людині поезії наватль. Слід сказати, що вік цієї поезії був недовгий. Закінчився він у десятих роках шістнадцятого століття, коли до Мексики прийшли іспанці. На той час ми не знаємо жодного поета, який міг би зрівнятися із Несаватлькойотлем чи іншими учасниками тих поетичних турнірів, у яких він брав участь. Зараз поезія наватль стає частиною світової культури. Думаю, і українському читачеві буде цікаво познайомитися з нею.

Вірші, які вміщено нижче, публікуються в українському перекладі вперше

Несаватлькойотль

Я йду радісний, посмішка на моєму обличчі:

які гарні квіти сплелися у моїй пісні,

пелюстки свої в ній розтулили.

Я йду до оселі білої квітки,

де флейти та барабани променіють.

Я розпочинаю спів – вирушають у дорогу

духмяні квіти, радітиму з ними,

я розсипаю квіти, радітиму з ними.

* * *

Пісні та квіти – мій скарб коштовний,

весняні квіти – шляху оздоба,

яким простуємо ми недовго.

Радіє серце – я чую співи,

дивлюсь на квітку,

хай не зів'яла б вона ніколи!

Але ж піду я, зовсім самотній,

піду самотньо в дім невідомий.

Чи я зустріну там знову лиха,

чи я побачу світ без скорботи?

Людей багато живе на світі,

стільки ж із ними журби та болю.

Чи хтось побачить світ без скорботи?

* * *

Я п'ю шоколадний напій – яка насолода!

Моє серце щасливе, тішиться моє серце.

Але чи то співатиму радісно,

чи то плакатиму – життя минає

у закутку глухому, далеко від Бога.

Ось і допив я напій шоколадний,

моє серце болить і плаче – на землі я лише страждаю.

* * *

Чи живемо на землі, в цьому світі?

Ми на землі не назавжди,

лише на коротку хвилину.

Адже дробиться нефрит

і стирається золото,

нищаться пір'я коштовні.

Ми на землі не назавжди,

лише на коротку хвилину.

Cuix oc nelli nemohua oa in tlalticpac?

Yahui ohuaye,

an nochipa tlalticpac,

zan achica ye nican, ohuaye, ohuaye.

Tel ca no chalchihuitlal in xamani,

no teocuitlal in tlapani, no quetzalli paztequi, yahui ohuaye.

An nochipa tlalticpac,

zan achica ye nican.

* * *

Я плачу, засмучений, адже знаю,

що змушений буду колись лишити

прекрасні квіти й чарівні співи.

Співаймо, радісні, але підемо звідси,

щоб загубитись у невідомій оселі.

Не хочуть думати про це мої друзі,

а я засмучений і у скорботі:

невдовзі підуть вони від мене,

ніхто з них не народиться удруге,

ніколи не стануть вони знов синами.

Лише коротку мить вони поряд зі мною,

не повернуться, щоб разом порадіти,

ніколи я їх більше не побачу!

Де нарешті оселиться моє серце,

де буде мій дім, де я мешкатиму постійно?

Гей, беззахисний я на землі страждаю.

Я розплів вінок із духмяних квітів,

смарагдові пір'я кецаля вийняв

і пір'я золотаві сакуана,

щоб їх подарувати милим друзям.

Себе прикрасило квітами серце,

попри це я нерадісний заплакав:

чи ми разом будемо з

Життєдайним

мешкати у його небесному домі.

На землі він не здається суворим,

нам він не удається незворушним,

та хіба є в земному слові правда,

чи кажуть люди правду, Життєдайний?

Ми тут мов уві сні, мов серед марень,

іноді схопимося у дрімоті.

Лише земні слова людина каже,

іншого вона збагнути не здатна.

Хоч офіруємо Життєдайному

дорогоцінні пахощі і смарагди,

жодна людина істини не знає.

* * *

Чи є в тобі правда,

в тобі, владаре всесвіту життєдайний?

Чи є хоч десь правда,

чи все те неправда, що люди кажуть?

Якщо б моє серце

було у змозі позбутися цього болю!

Все, що є правдою,

неправдою земні люди називають.

Лише Життєдайний

про це може достеменно судити.

* * *

Що ми робитимемо, моє серце?

Чи ми марно народжені,

як безплідна рослина?

Я маю щезнути, мов зів'яла квітка?

Ім'я моє не будуть пам'ятати?

У світі я не залишу нічого?

Самі лише мої пісні, мої квіти.

Що ми робитимемо, моє серце?

Чи ми марно народжені,

як безплідна рослина?

* * *

Росою сліз укриваються квіти смутку,

коли я складаю сумливу пісню.

Я згадую друзів, яких не стало,

мов чаш розбитих. Їх захопили

в полон у краї, що не оминути.

Вони були пишними владарями,

як пір'я коштовне блищали – зім'ялись і зблякли,

зробилися череп'ям ті,

хто сяяли мов смарагди.

Чи Там вони залишаються владарями,

чи бачать те, на що на землі дивились – це знає лише Той, хто далеко і поряд.

До мене, пісні, мої пісні сумливі,

нагадайте мені про милих друзів.

Коли прийду до них – прийму в обійми,

якщо зустріти їх доведеться

у тій країні, що не оминути.

На землю поверніться, милі друзі,

щоб співом Життєдайного прославляти.

Хоча б трохи були до вас подібні,

ті, хто залишились у цьому світі.

Ви пішли – зосталися марнота і безлад.

Я перебираю спогади, моє серце плаче,

в сльозах, зажурений я згадую друзів.

Якщо почую їх спів хвалебний,

у тій країні, що не оминути – негайно відгукнуся дзвінким співом,

щоб скрасити їхню журбу і смуток.

Невже не зможу, попри всі старання,

дізнатися, коли услід друзям йтиму,

чи зможу, як і тут, їх зустріти.

* * *

Куди я йду, де путь свою закінчу?

Яка із двох мене спіткає доля:

чи я розтану у височіні небесній,

чи розчинюсь у глибині безодні?

* * *

Я захмелів,

лише про одне думаю, страждаю, плачу:

якщо б ніколи не щезнути, не вмерти !

Хочу туди,

де смерті немає, де її здолали.

Якщо б ніколи не щезнути, не вмерти !

* * *

Я п'ю дурманне вино з грибів,

моє серце плаче,

лише страждаю у відчаї:

життя проминуло

без радощів і насолоди,

смерть перед очима.

Що я робитиму, неборак?

Нічого не зробиш,

трохи побавився як дитина – та ось вже і годі.

Ми з тобою, друже, бусини

одного намиста,

як і всі, хто тут поряд з нами.

Нічого не зробиш,

трохи побавилися як діти – та ось вже і годі.

Мій щирий, коханий мій друже,

за божим бажанням

ми один одного любимо,

якщо б вмерти разом,

сп'янілими від наших квітів.

Засмучено серце – тільки раз доводиться жити.

Колись підемо вдень,

вночі підемо в невідоме.

Приходимо у цей світ

лише на побачення з другом,

ми лише мимохідь

по земній ідемо дорозі.

Нехай наше життя

буде радісним і щасливим,

нехай обминають

його ті, хто живе у злобі,

земний світ чималий.

Якщо б не вмирати ніколи,

якщо б завжди жити.

Хоча зранено мою душу,

нещастя чатують – життя така велика радість.

Якщо б завжди жити,

якщо б ніколи не вмерти.

Текайевацін з Вешоцінко

Дощ квітів коштовних,

осяйних, білих, духмяних,

посіяних нашою дружбою,

ллється над нами.

В його струменях

пір'я білої чаплі

та пелюстки пурпурові:

барвиста злива

над місцем дружнього бенкетування.

Співи як у пташки-дзвіночка

у нашому зібранні залунають

над огорожею з пелюсток,

мов птахи на гілках квітучих

співатимуть разом милі друзі.

Точіківіцін Койольшаукі

Ми лише бачимо сновиди,

блукаємо серед марень.

Ні, неправда, неправда,

що ми живемо в цьому світі.

Як у трав навесні наша доля:

вкриваємо землю собою,

квіти наших сердець

свої пелюстки розтуляють.

Після короткої миті цвітіння – зів'яли та зникли.

Zan toconchitlehuaco,

zan tontemiquico,

ahnelli, ahnelli tinemico in tlalticpac.

Xoxopan xihuitl ipan tochihuaca

hual cecelia hual itzmolini in toyollo;

cequi cueponi on cuetavia.

Тлапалтеуккіцін

Хто я такий? Я живу в польоті,

пісні складаю, співаю друзям

пісні-метелики хай вилітають з мене,

нехай їх серце запам'ятає.

Ось я йду до вас, я кружляю,

спустився на землю, розгорнув крила

в Місцині Уквітчаних Барабанів.

Мій спів підноситься над землею,

оновлюю квіти, їх вирощую серед співів.

Переклад Віктора Талаха

Записала Марина Муляр

 
© агенство "Стандарт"