журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ДИСКУРС

ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ПО ДІАГОНАЛІ

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЕКСКУРСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №4, 2004

ПО ДІАГОНАЛІ

Близнята зустрілися

У несподіваний спосіб, завдяки цим двом книжкам, ще одна "правда" про Венедикта Єрофєєва стає набутком малопросвітленого читача. Адже допіру ми так і не з'ясували, чи це був справжній ґеній русліту, а чи просто "ученый алкоголик из Петушков". Наразі Єрофєєв сам стає героєм літературного твору. Ну, а з літературою ми вже вміємо боротися!

...Насправді ж Єрофєєвих було три. Принаймні два, це точно. Тривалий час вони ідентифікувалися у головах читацької публіки як один-єдиний автор поеми "Москва-Петушки". Та що там читацької! Видавці ось в Голяндії випустили у світ цю книжку під авторством Єрофєєва, але Віктора, а в Польщі вийшла друком "Русская красавица" з-під пера того ж Єрофєєва, але – Венедикта. Все з точністю до навпаки. І тому сьогодні письменник Віктор Єрофєєв, нарешті, публічно відмовляється від авторства книги "Москва-Петушки", заодно відбираючи у письменника Венедикта Єрофєєва власне право на свій роман "Русская красавица". Сказитися можна.

А як же, спитаймося, третій Єрофєєв? Чи існував він насправді? Ще й як існував, відкажемо, але для вузького кола наближених. Це був незнаний широкому загалові Вєнічка Єрофєєв, не забуханий і мстивий, яким його описує Вік. Єрофєєв у своїй книжці "Бог Х", а закоханий і ніжний, якого згадує Н. Шмелькова у власних щоденниках "Последние дни Венедикта Ерофеева". "Когда он умер, – згадує їхня авторка, – я открыла свои дневники и читала их как роман". Тепер ось читаємо ми. І нєбо становітся бліже.

Відома у московській тусівці 1960-80 років подруга підпільних ґеніїв Наталя Шмелькова була поруч із Вен. Єрофєєвим три останні роки його життя (1987-1990). Суміщаючи роботу на геоґрафічному факультеті МГУ із коханням до смертельно хворого письмака. І якщо з культовими фіґурами тих часів на кшталт Г. Сапгіра, Г. Айгі чи Є. Кропивницького в дочки математика Перельмана все виходило пристойно, то з Вен. Єрофєєвим все було інакше. "Сука, – чуть ли не с нежностью в голосе, вдруг изрек Ерофеев и с той же интонацией добавил: "Жидовка", – згадує Шмелькова своє знайомство з кумиром. Подальша історія хвороби, чи пак кохання, перетікала не краще. Поруч із телячими ніжностями типу "глупейшая, но и любимейшая из всех знакомых бабенок", "я тебя очень люблю, девчонка" і "помогаешь жить гению" ("встретил радостно: дергает за хвостик, до боли сжимает руки, нежные пощечины и т.д."), що відкривали незнаного автора алкоґольних девіацій, існували ще й інші. "Заезжаю на Флотскую, – спогадує Шмелькова. – Полный мрак. На столе бутылка бормотухи. Депрессия. Заводит пластинку Свиридова. На мой приход почти не реагирует. Только: "Где была?" Ну і далі: "глупая дура", "не пойду на Шагала, не надо нам этих жидяр", "связалась со мною, теперь и тяни".

Але багато хто, окрім зайшлої мемуаристки, "тягнув" Венедикта Єрофєєва по цей бік печалі. Насамперед, законна дружина Галина Носова, яка крізь пальці спостерігала за розвитком "меамурних" стосунків, лише вряди-годи дивуючись: "Сколько раз умирал от похмелья, горячек, вот теперь от рака горла и все валяется с бабами". Втім, терплячи весь цей бедлам виключно заради чоловікових гонорарів ("я вашего Ерофеева на помойке нашла"), навіть Носова, будучи психічно хворою, іноді не витримувала: "почему, почему он не умирает?", "в моем доме от него только телевизор", "подпишешь наследство, тогда и налью". І тоді вже Єрофєєв визнавав, нарікаючи ("когда меня нет дома, она просматривает мои дневники и вырывает неприятные для нее страницы"), що, мовляв, "без ее прописки я бы через каждые два дня спал бы на вокзале".

Між іншим, про вокзали. "Меня никогда не вызывали в КГБ просто потому, что вызывать было неоткуда. У меня не было постоянного места жительства, – свідчив Вен. Єрофєєв. – Одного моего приятеля таки вызвали и спросили: "Чем сейчас занят Ерофеев?" И он ответил: "Как чем? Как всегда пьет и пьет целыми днями". И они больше не трогали ни его, ни меня. Мол, человек занялся наконец-то делом". І Вік. Єрофєєв при тому підтверджує: "Жить без паспорта, без прописки, без диплома и нижнего белья, безоглядно, безотчетно, безудержно, беспробудно, бесжалостно, бескомпромиссно – все это значит по-русски жить бесукоризненнно. Так жил Ерофеев".

І таке життя "ґенія", всі ці сцени з кошмарами, скандалами і битовухою фіксує у своїх щоденниках Шмелькова. "Метит в историю!" – визвірялася на це дружина Вен. Єрофєєва. "Она убила Губанова, Зверева и вот теперь взялась за Ерофеева!" – вважали найближчі друзі. До речі, про друзів. Свого часу Шмелькова намагалась втямити, чому всі вони не можуть вплинути на сварливу жінку свого любого Вєнічки. Потім зрозуміла: не похмелить вранці, або відмовить від дому. А так – вермішель з котлетами і "за одну страницу текста – 100 г коньяку". Всім би так жити! До того ж, Носова знала справжню ціну як власному чоловікові, якого не вважала за інтеліґента ("может один сидеть пить и есть, уйти с чужой сумкой за спиртным и не вернуться"), так і його, м'яко кажучи, прихильникам. Які тихцем раділи, що їхній кумир важить для них більше за те, що він написав. Пропонуючи молодим неофітам по 50 рублів за знайомство із ним, і при тому закидаючи, що він (як автор одного культового тексту), наче Терешкова: політав один раз і – назад.

Нині вже важко сказати, чому саме так складалася доля Венедикта Єрофєєва. "Почему-то никто в России не знает, отчего умер Пушкин, – а как очищается политура – это всякий знает", – із сумом значив він сам. Загалом подібний спосіб життя був для Великого російського П'яниці чимсь більшим за нескінченні запійні трудодні. Це було щось на кшталт служби, важкої щоденної вахти, а також своєрідної жертви, яку він відбував за всіх, щоразу виправдовуючись: "Все ценные люди России, все нужные ей люди – все пили, как свиньи. А лишние, бестолковые – нет, не пили".

Але в описуваний період Вен. Єрофєєв страждав не лише через жінку, друзів чи запої. Він щойно переніс важку операцію на горлі, повністю втративши голос і через це – дещицю переляканих знайомих. Розмовляв-бо відтепер за допомогою спеціяльного пристрою (який постійно на п'яну голову губив). "Мне кажется, что Галя всеми силами препятствует лечению Венички на Западе, – дивувалася Шмелькова. – Ведь ему предлагали ехать и в Канаду, и в Париж, и в США, и в Израиль... Может быть, она боится, что он там останется?" Втім, не лише дружина, але й тогочасна влада забороняла вже відомому по світах Венедикту Єрофєєву виїзд на післяопераційне лікування, знайшовши офіційний "привід" у вигляді тримісячного розриву його трудового стажу у далеких 60-их!

Не бракувало критики також з боку колеґ. Очевидно, непохмелених. Адже на той час до Вен. Єрофєєва стала приходити широка популярність, його почали повсюдно друкувати і ставити на театрі, а леґендарна поема "Москва-Петушки" нарешті з'явилася друком, хоч і в малоадекватному журнальчику "Трезвость и культура". "Неумело сделан бред – вот и все, – писали з цього приводу опоненти. – С момента своего появления за двадцать лет этот текст совершенно истлел бы под действием времени, и лишь только запретность, как бальзам, его для нас сохранила". Але в часі несподіваної слави Венедикта Єрофєєва все це видавалося заздрісним лементом з підворіття. Адже рікою потекли шанувальники і гроші. Натомість справжній катарсис розпочався пізніше. "Бездельник, импотент, ничего не сделавший за двадцать последних лет жизни! – вибухає вже сьогодні Віктор Єрофєєв. – Одни натужные повторы, перепевы себя! Я написал целую книгу о том, о чем ты так неуклюже и по-крошечному рассуждаешь в своих записных книжках, где из тебя лезет наивная похоть, антисемитизм, любовь к дешевым каламбурам и радость первых, зачаточных знаний!"

В принципі, це не дивує, і в своїй книзі "Бог Х" Вік. Єрофєєв чи не вперше віддячує за власну, наразі вже ганебну інфантильну закоханість у свого кумира (як А. Бондар, О. Соловей чи О. Кочевих – за юнацьку віру в ІБТ): "Однофамилец – всегда узурпатор, самозванец, шаги командора, каменный гость, претендующий на твое Я, на твою идентичность. Уже даже тезка – дурное подобие. Если в компании две Иры, как-то неловко, будто на них одни и те же рейтузы". Між іншим, про рейтузи. "Русский без отчества, как мужчина без трусов", – значить Вік. Єрофєєв з іншого приводу, не зважаючи, що саме йому пасувало б називати себе по імені-батькові, адже саме його завжди плутали з леґендарним Вєнічкою.

Втім, Віктора Єрофєєва навіть "в трусах" не дуже то й пускали на реактивний літак московської словесности. Думка про нього як про відвертого графомана склалася у нетрях тамтешнього критиканства ще від часів скандального альманаху "Метрополь". "Моей публики фактически не было, потому что у меня и не было никакой публики, – підтверджує він. – Так, несколько десятков сочуствующих". Всі зоїли були одностайні у своїх безжалісних резюме: провокатор, сексот і гівнюк. До того ж синок партійної номенклятури. Найточніше, мабуть, висловився А. Алєксандров в "Литературной газете": "Снимается на обложку с клыками вампира, но на самом деле питается не живой кровью, а говном, и свое говноедство выдает за русскую национальную диету". А тут ще й Вєнічка... І ось вони зустрілися.

"С Ерофеевым я познакомился в лифте, – згадує горопашний двійник ґенія. – Он глядел прямо перед собой. Я глядел себе под ноги. Мы молча ехали вверх. Обоим было ясно, что он лучше меня во всем. Он был более высокий, более красивый, более прямой, более благородный, более опытный, более смелый, более стильный, более сильный духом. Он был бесконечно более талантлив, чем я. Он был моим идолом, кумиром, фотографией, вырезанной из французского журнала, культовым автором любимой книги. Он сказал, глядя прямо перед собой: – Тебе бы, что ли, сменить фамилию".

З іншого боку, про публіциста і блискучого критика Віктора Єрофєєва, автора як поважних передмов до "Библиотеки этической мысли", так і антолоґій сучасної прози "Русские цветы зла" і "Время рожать", відгуків чомусь не чути. Ще від часів його скандально-хрестоматійного памфлету "Поминки по советской литературе". Може, її кондові правонаступники ще не всі вимерли, якщо не чують навіть свого подєльщика В. Каверіна: "Работа В. Ерофеева напоминает мне работу писателей 20-х годов, когда литература и история литературы стояли рядом, оплодотворяя друг друга". Або просто звикли реаґувати, м'яко кажучи, на все, що рухається. Ось їхній улюблений п'яничка від літератури Вєнічка був не з таких! Невиїзний епікуреєць, зручний автор одного крамольного тексту і т.ін.

"Я мишень, – звірявся натомість Віктор Єрофєєв у напівбіоґрафічній "Энциклопедии русской души". – Живой теплый комок, пригнувшись, бежит по полю". Причому, якщо згадаємо його попередні романи, стане ясно, що подібна позиція спринтера завжди була притаманна всім "польовим" героям єрофєєвської прози. Адже була вже Ірина з роману "Русская красавица", яка голою бігала полем в надії врятувати Росію своїм перелюбним месіянством від вселенського Зла. І впавши задницею в небо, "кричала не своим голосом, обращаясь к тучам и смутной луне: да будешь ли ты меня е...ть?" Цей роман, до речі, вперше був видрукуваний в Росії 1990-го року у малопереконливому видавництві "Совместное предприятие "Вся Москва", і тому не був помічений офіціозом. Натомість наступний опус "Страшный суд" призвів до безпрецедентного випадку: видавництво "Молодая гвардия" зняло свою марку з цього апокаліптичного продукту, і він був виданий (в тілі тритомної збірки творів Вік. Єрофєєва) у малоадекватній фірмі "Союз фотохудожников России".

І головний герой роману Вік. Єрофєєва "Страшный суд" також метляється між світами і бігає по руському полю у пошуках істини, якої не надбати на закордонних конференціях політкоректних славістів, які слово "секс" у своїх дослідженнях "тіла тексту" завжди міняли на безтілесний "ерос". Здавалося б, на момент публікації прози цього автора (рівно як і прози В. Сорокіна з І. Яркевичем), російська критика мала б ознайомитися не те щоби з творами Ф. Рабле або Г. Чосера, але навіть зі щойно видрукуваними і доступними "еротиками" В. Берроуза і Г. Міллера. Ну і пробачити "не тому" Єрофєєву його хлоп'ячий лібертинаж з явним смакуванням онанізму, некрофілії чи фекалізму. Але в Росії не було декамеронівського Відродження (як і бароко в Україні – воно не піднялось до дискурсивного метарівня), а про "секс" і "ерос" можна було прочитати лише на дверях туалету, оскільки за "Луку Мудищева" і "Гаврилиаду", як і за "мужеложство", можна було сісти в тюрму. "В принципе, русский – поклонник нравственности, – пояснює Вік. Єрофєєв сором'язливість своїх зоїлів. – Но только в принципе. На самом деле, русский – глубоко безнравственное существо".

Те саме, до речі, давно зрозумів і його злощасний антипод Венедикт Єрофєєв, от лишень висловив це у зазвичай блюзнірській формі: "Все влитое в меня с отроческих лет плескалось внутри меня, как помои, переполняло чрево и душу, и просилось вон – оставалось прибечь к самому проверенному из средств: изблевать все это посредством двух пальцев. Одним из этих пальцев стал Новый завет, другим – российская поэзия". Але у Вік. Єроффєва, на відміну від невиїзного Вєнічки, розуміння прийшло не емоційним, а раціональним шляхом: "Я прошел через бомжей, уличных проституток, нищих и так поднимался до уровня гардеробщиков шикарных заведений, барменов, стриптизерок, спрашивая их о России, литературе. Меня огорошило то, что все говорят: мы лучше всех. После этого заходишь в туалет, а там все кабинки заняты и все эти самые лучшие хором блюют. Если мы не разрушим это сочетание, мы заблюем весь мир". І як невтішно звучить при тому далекоглядне передбачення М. Кузміна з 1920-их років: "Весь мир через пьяную блевотину – вот мироустройство коммунизма".

Насправді ж нелегко, мабуть, російському читачеві усвідомлювати, що Вік. Єрофєєв є безпосереднім правонаступником великої російської літератури, і що в основі його хуліганського знущання над естетичними і духовними цінностями лежить не просто віртуозна провокація, а спроба правдиво осмислити те становище, в якому знаходиться сучасна російська культура. І тут Вік. Єрофєєв, як автор, між іншим, гіпстерської книги подорожей "Пять рек жизни" ("Не спи, соберись, не трать время, ищи, дыши, свирищи, никто тебе не поможет, сам найди", – закликає нас її "польовий" герой) і мозаїчної книги есеїв "Мужчины" ("Яйца – вот это остров сокровищ. Там есть одно такое место, что закачаешься", – дрочить нашу уяву московський автор), так от, навіть без піддрочування свого стилоса він бачить незоране поле для власної провокативної діяльності: "Не могу понять тех писателей, которые уехали. Россия – рай для писателей. Но я никак не пойму читателей, которые здесь остались. Россия – ад для читателей".

Загалом основним мотивом писань Вік. Єрофєєва залишається не стільки блюзнірство, скільки безжалісне висміювання ідеолоґічних конструкцій, що склалися в Росії протягом останніх століть, породивши такі слизуваті поняття, як "русский Христос", "народ-богоносец", "русский мессианизм" і т.ін. "Новый Бог, – вирішує цю споконвіку "глобальну" проблему Вік. Єрофєєв, – будет, конечно, непредвиденным. Нежданно-негаданным. Выскочит очень страшным. В перьях или в шубе? Фаллическим? вагинальным? смешанно-андрогенным? порнографическим? ученическим, как десятилетняя кукла? Скорее всего – попсово-придурочным, как все прошлые боги, но с учетом новой тоски и high-тек достижений".

Але Віктор Єрофєєв помиляється. І рано ховає старого Бога. Оскільки для читача той нікуди не зникав. "Как хорошо, что вы не умерли, говорят мне люди, протягивая для подписи "Москву-Петушки", – зізнається наш "однофамилец". "Все на свете должно происходить медленно и неправильно", – заспокоює його "ориґінальний" Вєнічка.

Ігор Бондар-Терещенко

 
© агенство "Стандарт"