журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ДИСКУРС

ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ПО ДІАГОНАЛІ

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЕКСКУРСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №4, 2004

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Василь Шкляр: "Свої романи я виношую довго, пишу швидко"

Знаний письменник Василь Шкляр з 1998 року послідовно епатує читачів, літературознавців, критиків та всіх небайдужих до української літератури. Насамперед він здивував своїм суперроманом "Ключ" – гран-прі літературного конкурсу "Золотий Бабай", в якому є все: і містика, й відверта еротика, і вбивства, і філософія, й іронія etc. Обсяг публікацій у ЗМІ вже давно перевищив формат самого роману. Наступний роман "Елементал" (2001 р.) викликав чимало різких закидів на адресу автора, навіть йшлося про заборону його видання. Та незважаючи на це, роман отримує гран-прі Всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв "Коронація Слова". 2003 року виходить новий гостросюжетний роман "Кров кажана", який, знову ж, викликав у багатьох письменників "моралістів-традиційників" декалітри жовчної критики. А останнім часом пан Василь епатував суспільство своїм проектом стосовно адаптації творів класиків літератури до сучасного читача, скорочуючи їх до більш-менш читабельного обсягу і зробив це з "Декамероном" Джованні Боккаччо та "Повією" Панаса Мирного. Вулкан вибухнув, почали писати критичні й розгнівані листи. Ще не видано жодної з названих книг, а пишуть про це майже всі газети й журнали, й навіть такі, які ніколи не писали про літературу. Сьогодні Василь Шкляр зайшов до нашої літературної вітальні і розповів нам про себе, свої твори та проекти.

– Пане Василю, ви письменник і водночас видавець – головний редактор видавництва художньої літератури "Дніпро". Ваше бачення сьогоднішньої ситуації з книговидавництвом в Україні й зокрема очолюваного вами видавництва?

– Незважаючи на складні умови в українській книговидавничій справі, про які ми добре знаємо, я вважаю, видавництво "Дніпро" робить сьогодні дуже багато. І, можливо, не всі наші прекрасні видання помічені, тому що деякі з них ідуть через замовлення Держкомтелерадіо, і наклади цих книжок надходять до бібліотек, через те не всі їх можна побачити на полицях книгарень. Але хочу звернути увагу, що тільки за останній рік у нашому видавництві вийшло подарункове видання "Тарас Бульба" Миколи Гоголя, яке набуло певного скандального характеру. Ця книга вийшла у нас двома мовами – українською й російською. Справа у тому, що я взяв для видання першу редакцію "Тараса Бульби", яка побачила світ 1835 року у збірнику "Миргород". По тому через 7 років у другому томі "Сочинения" Гоголя, це був 1842 рік, раптом вийшов вже переінакшений варіант роману, на три розділи розширений. Варіант 1842 року гаряче вітала російська критика, через те, що там був підсилений, як вони казали "общеруський ідєйний смисл". У першому варіанті, який я переклав, немає згадок про "руськую землю", їх у Гоголя просто не було. Козаки не помирали за "руськую землю" і тим більше немає таких дурниць, як у другому варіанті, що канонізований і який ми всі знали та й зараз за тою ж версією його вивчають у школах. Де вже у фіналі Бульба вигукує, я не впевнений чи дослівно саме так, але приблизно так, що "вот придет еще русский царь, от которого содрогнутся все народы". Ця книжка вийшла в ілюстративному оформленні цьогорічного Шевченківського лауреата Сергія Якутовича. У журналі "Стиль і дом" посол Росії в Україні Віктор Черномирдін заявив, що в цій книжці немає ніде згадок про Русь, російську землю, що це підлість, Гоголь такого собі ніколи б не дозволив і таке інше. Так що я вважаю цю книгу певним набутком нашого видавництва. Відтак у нас побачив світ вірменський народний епос "Давид Сасунський" – відомий у слов'янському світі, у нас він вийшов у вірменській транскрипції Сасунцій, що означає Давид із Сасуну. Видання блискуче, сувенірного чи, як його ще називають, подарункового плану. Відтак ви також знаєте, що нещодавно побачив світ абсолютно унікальний "Кобзар" Тараса Шевченка, проілюстрований талановитим художником Миколою Стороженком. Наразі ми не можемо похвалитися, звичайно, числом книжок, яке колись видавало "Дніпро", бо колись їх виходило по дві сотні назв на рік. На сьогодні це обчислюється десятками книжок, але це справді книжки, не лише шедеври літературні, а також мистецькі зразки книговидання. Останнім часом, мабуть, ви знаєте, великий галас здійнявся довкола нашого проекту. Це мій власне проект, заради якого я й прийшов у видавництво після тривалих творчих "хлібів". Умовно його називають "Адаптація класичної літератури до сучасного читача". Крім "Повії" Панаса Мирного, я скоротив ще і "Декамерон" Джованні Боккаччо. Не знаю, чи у мене вистачить снаги надалі, та ще й при цьому цькуванні. Я вважаю, що цей проект одній людині не під силу. Вже написано стоси публікацій. А все почалося з того, що я дав кілька інтерв'ю з цього приводу різним газетам і на це відреагували багато людей. Понад два десятки вчених, літературознавці, письменники й перекладачі, учасники однієї конференції написали звернення на ім'я голови Держкомтелерадіо Чижа, щоб заборонити втручатись в інтерпретацію класичних творів, мовляв, все це священне і недоторканне. І особливо мене здивували там фрази на кшталт, що це, мовляв, завдасть шкоди міжнародному іміджу України і т.ін. Газета "Літературна Україна" з цього приводу веде цілу дискусію, і "листи трудящих" проти мене пишуть. Написано фактично донос на ім'я Чижа, який було опубліковано, і я здивувався, що під ним стоять підписи таких поважних людей як Іван Дзюба, Анатолія Перепадя. Що ж, я вже певної мети досяг, оскільки навіть товсті, глянцеві російськомовні журнали, які ніколи не згадували того ж Панаса Мирного, раптом почали про нього писати. Навіть люди, які ніколи не читали "Повію", почали її читати. І ось буквально в одному з останніх чисел "Киевских ведомостей" на першій шпальті опубліковано статтю під назвою "Кто посмел урезать классиков?", де мене називають "Убийцей пророков". Але матеріал гарний, тут майже на сторінку дали матеріали та коментарії з круглого столу, який я провів у Спілці письменників. Вадим Скуратівський, який є великим прихильником цього проекту, запропонував провести цей Стіл, щоб закрити дане питання. Але схоже, що це питання ще довго буде хвилювати багатьох. Сьогодні ще у двох газетах з'явилися матеріали стосовно цього проекту, які загалом підтримують його. Я знаю, що в газеті "День" готується матеріал під характерним заголовком (якщо його не змінять): "Письменник-кілер Василь Шкляр розпочав відстріл авторитетів". Так от, я зібрав круглий стіл, щоб обговорити цей проект і запросив різних людей, опонентів, того ж Сизоненка, Дзюбу, і середнє й молодше покоління симпатиків. На думку віце-президент Києво-Могилянської академії, професора Володимира Моринця, це один з найцікавіших проектів останніх років, що якось привертає увагу до залежаної літератури. На круглому столі були присутні: Григорій Штонь, письменник, Шевченківський лауреат, він, до речі, професор Київського національного університету; письменник Ігор Римарук; брати Капранови – видавці й письменники; Петро Мацкевич – головний редактор "Кальварії"; відомий культуролог, інтелектуал Вадим Скуратівський. Дуже цікава вийшла розмова, однак дискусії практично не було, оскільки всі присутні виступали за підтримку цього проекту. Мені аж незручно було перед журналістами, яким я обіцяв "море крові" і таке інше. І коли прийшов Анатолій Перепадя, хороший перекладач (якого я ще знаю і шаную зі студентських років), то я подумав: ну от, нарешті буде дискусія. Однак він заявив, що сам був дуже здивований, коли побачив своє прізвище з-поміж підписантів. Але справа не у тому.

– Сьогодні зруйновано мережу книгорозповсюдження. Раніше хоча б одна книгарня на райцентр була, а зараз вже забувають, як та книжка виглядає.

– Українській книжці, як і взагалі українцям нав'язують якийсь негативний образ, стереотипи негативні. Що у нас, мовляв, немає ні того, ні іншого. А коли люди читають, то кажуть, що я не знав, що в українській літературі таке є, що так все пишеться. Десь у глибині душі у цих людей є ностальгія за українським словом, за українським письмом. Ви порівняйте з російською літературою – це зовсім іншого плану література. Я не кажу про те, яка з них більш чи менш талановитіша, але це зовсім інша ментальність, інше мислення. Минулого року я їздив на всесвітньовідомий книжковий ярмарок у Франкфурті-на-Майні, й взяв з собою кілька примірників своїх книжок. Що ви думаєте, як тільки почався якийсь рух людей, до мене відразу підійшла красива жінка й захотіла купити у мене мій роман "Ключ". Вона розмовляла російською, хоча сама з Австрії. Мені було цікаво, і я запитав, чи вона читає українською мовою. На що вона відповіла, що виїхала з Києва, коли їй виповнилося шість років. Вона сказала, що ніколи не розмовляла українською мовою, бо жила в російському середовищі, але їй сниться, що вона хоче читати саме українською, й купила у мене книжку за 20 євро. Потім підійшла шведка, яка не розмовляла ані українською, ані російською, але її попросили українці купити українську книжку, й придбала роман "Елементал". Ще підійшов німець, виходець з Нікополя, теж з російського середовища, українською не розмовляв. Є ностальгія у людей, які виїжджають далеко за межі України, і переважна більшість з них – російськомовні, чомусь у них прокидається туга за українською мовою. І я думаю, що ця туга живе і в наших людях, і в тому числі й зросійщених. Мені особливо приємно, коли я дізнаюся, що російськомовні але люди читають мої книжки. Колись Сашко Кривенко казав, що у нього на телебаченні підручником з української мови служила моя книжка "Ключ", і коли його запитували, як вивчити українську, то він казав: беріть "Ключ" і вчіться. І розповідав, що читали, і це приємно, бо я вважаю, що гарна добра книжка і кіно для українізації суспільства дають значно більше, ніж всі наші декларації, заклики й стогони.

– Пане Василю, ви згадали про кіно, то наступне запитання саме про це. Чи надходили пропозиції щодо знімання кіноверсій за вашими романами?

– Пропозицій не бракувало, це було для мене великою несподіванкою. Щойно вийшов "Ключ", як мені зателефонував відомий режисер Бійма і сказав, що він буде знімати серіал і прокатний варіант роману, але в нього не було коштів, як і досі немає. Потім до мене звернувся Мирослав Слабошпицький – молодий кінорежисер і запропонував, що він теж хоче знімати "Ключ". Попросив мене, щоб я написав сценарій, що я і зробив. Ми вже навіть підписували угоду, але в останній момент я сам розірвав контракт, інакше був би цей фільм знятий вже два роки тому. Вони ж були дуже залежні від Міністерства культури, хоча їхня структура називається Європейський інститут, це власне вони зняли "Мамая" режисера Саніна. Я пам'ятаю, що наполягав на якихось своїх пунктах, хоча гонорар вони пропонували добрий, але мене цікавили, окрім всього, ще різні нюанси. Одним словом, я розірвав з ними. А перед цим ще хотів знімати Аркадій Микульський, той що зняв "Вишневі ночі", знаний режисер. Але ж через те, що я з цими хлопцями довго вів усілякі дискусії, я йому відмовив. Потім у мене була цікава пропозиція з "Елементалом". Мене викликав Олександр Роднянський на "плюси" й запропонував зняти "в піку" "Брату-2" такий серіал на 4 або 6 серій. За умови, якщо я погоджуюсь, то маю написати синопсис, і тоді почнемо працювати. Я тоді з'їздив до Африки на два тижні, написав цей синопсис, але коли прийшов до Роднянського, то довідався, що він вже у Москві. І зрозумів, що навряд чи він буде знімати антиросійський фільм. Отак зірвався й той проект. Зараз кажуть, що на "1+1" нарешті кіногосподарство розгортатиметься, але невідомо, у який бік воно буде йти. Якщо буде хтось зацікавлений у справді українському кіно, то я переконаний, що повернуться абсолютно до всіх моїх останніх романів, у тому числі й до роману "Кров кажана", тому що там просто божевільна для кіно інтрига. І в "Елементалі" є що знімати, і в "Ключі" є, без зайвої скромності скажу, що в кожній моїй книжці є драматургія, і саме кінодраматургія.

– Чи беруться перекладати ваші романи іншими мовами?

– "Ключ" вийшов одразу після українського видання болгарською мовою. У Болгарії в Софії є блискуча перекладачка Пенка Кінева, вона добре знає нашу мову і швидко переклала. До речі, книжка там пішла дуже добре. Відбулося багато містичних речей, пов'язаних з "Ключем". Взявся його перекладати один француз, який працював в Україні у посольстві Франції, чи в якомусь французькому культурному представництві. Він вже приблизно половину роману переклав, а потім десь поїхав і щез (Як таємничий герой роману "Ключ" – С.Г.). Потім я отримав листа, що і "Елементал" перекладає якась жінка на французьку, потім ще "Ключ" вийшов словацькою. Поза тим він ще на польську перекладений. Вже перекладено його на шведську, перекладав Ульф Всьорт, який теж працював аташе з питань культури у посольстві Швеції в Україні. Ця книжка має вийти у них у видавництві, яке спеціалізується на творах у перекладі з екзотичних мов. Коли я про це дізнався, спершу навіть образився. Вже потім мене Ульф Всьорт заспокоїв, мовляв, це таке видавництво, яке видає у перекладі з японської, китайської, гінді, тобто не англійською чи німецькою, й до того ж з мов, які складно перекладати і знайти перекладача. А взагалі становище з перекладами українських книжок дуже складне. Ми не маємо добрих знавців мов, оскільки українська мова ніколи не була державною, її ніхто не вивчав, а наша діаспора, на жаль, теж не витворила такої школи перекладачів, які б уміли не лише перекладати, хоча і в цьому є певна проблема, а ще й вміли вийти на престижне видавництво. Зараз в Україні немає проблеми видатися, однак значно складніше видатися так, щоб книжка мала розголос, щоб вона стала явищем у літературному середовищі. Ось у чому полягає проблема. Через те, знову ж, не треба якогось поспіху, не треба гнатися за числом зарубіжних видань. І так само є письменники, твори яких може ніколи не будуть перекладені, але це талановиті автори, і знову ж, це стосується нашої української ментальності. Нас надто важко перекладати. Якщо взяти твори, приміром, Вячеслава Медвідя або Євгена Пашковського, то їх, мабуть, взагалі неможливо перекласти. Щодо адекватного перекладу тексту, то вже точно. Навіть якщо взяти мій роман "Ключ", де найкращі місця, найближчі не тільки мені, а й моєму читачеві, який мене розуміє, оці філософські відступи про бранців картоплі, то, наприклад, шведи ці епізоди скорочують. З мене багато людей збиткується, що я, мовляв, скорочую класиків, а мене ріжуть шведи, бо їм це незрозуміло.

– До незалежності України ваші твори були інші за жанром та спрямуванням. Що вас наштовхнуло на написання детективних трилерів чи, як їх ще означають, авантюрно-еротичних бойовиків?

– Справді, я писав раніше більш традиційну українську прозу, хоча й тоді у мене були незвичні речі для того часу. Приміром, повість "Стороною дощик іде", написана ще у 80-х роках минулого сторіччя (моя назва "Танець під чортову дудку"), друкувалася у журналі "Вітчизна", потім вона вийшла у Чехословаччині. Причому її надрукували книжкою й опублікували у "Недєльной правдє" – центральній газеті країни, що для повісті – явище надзвичайне. Тоді могли перекласти твої книги на мову країни "соціалістичного табору", а от на капіталістичний ринок взагалі ні в кого не було виходу. У ті часи всі мої книжки виходили майже всіма національними мовами республік СРСР. Я намагався писати читабельну прозу, але речі, які я зараз пишу, вони просто у той час були неможливі: використання елементів детективу, еротики, містики. Хоча найперша моя повість, яку я написав ще студентом, називалась "Сніг" і була еротичною. У той час цього слова, правда, не вживали, але вона мала, як тоді говорили, сороміцькі сцени. Вона починалася з любовного епізоду, і покійний редактор відділу прози часопису "Дніпро" Андрій Мистківський, куди я заніс цю повість, написав на берегах рукопису: "Шумить і гуде, аж дерева клоняться, хлопець дівчину ... веде, хоче познайомиться". Звичайно, все це мені викидали, коротили, різали. А писати детектив у той час було мені нецікаво. Бо, по-перше, жанр специфічний, і за радянського часу вимагали, щоб головним героєм був міліціонер, а я ніколи не вірив у добрих міліціонерів. А, по-друге, і сама інтрига будувалася на якихось дрібних речах. Мабуть, вплинула, очевидно, зміна часу, вітрів. Цей кримінальний вітер, що пронизує наскрізь наш простір... Недаремно кажуть, що, мовляв, сучасна література американізується. Справа у тому, що життя наше, грубо кажучи, теж американізується, капіталізується. І я почав використовувати ті елементи, які справді хоче й любить читач. Тому що стилістично, я вважаю, я не змінився. Мову я знав завжди добре. Я часто згадую Івана Кошелівця – першого редактора часопису "Сучасність", який жив у Мюнхені. Він казав, що "українські письменники надто гонорові, вони кажуть, що писати "анжелік" вони не будуть, бо це нижче їхньої гідності, а вся справа у тому, що для того, щоб написати читабельну книжку, щоб її читали абсолютно всі, треба дуже добре писати. Якісь філософські роздуми про пошук істини може написати майже кожен нормальний філолог, а от "Анжеліку" треба писати суперталановито, а тому поки у нас немає потенції так писати. То це нижче нашої гідності?". Іноді у нас побутує, навіть серед моїх друзів, в літературному середовищі, думка про те, що, мовляв, не треба опускатися до читача, до його низьких смаків. Це з того ж розряду, що колись казав Максим Горький: "Зарубежные писатели творят все эти детективы, литературу для масс, так это делается для удовлетворения низких вкусов буржуазной глубинки". Так само і у нас багато людей думає. Я вважаю, що треба шанувати читача і писати насамперед цікаво. І я думаю, що той, хто вміє писати цікаво, хто вміє будувати гострий сюжет, той буде цікавим завжди. Гострий сюжет іноді ти не вигадуєш, не компонуєш як геометричну фігуру, а він сам тебе веде, і самі герої вже творять ситуації. Ти розігнався сторінок на 15, і вже все, герої ожили, вже вони далі керують тобою, а не ти ними. Через те, мені здається, що ці закиди щодо гостросюжетної літератури і цей поділ на елітарну, інтелектуальну, гостросюжетну літературу дуже умовний. Літературу визначають інші критерії, і гарний приклад цьому – той же Фрідріх Дюрренматт, який писав детективи такі глибокі, що дай Боже кожному з нас такої глибини про вічність, людські долі, пошуки самого себе. Так от, він казав: "Я хочу творити справжнє мистецтво там, де його найменше підозрюють, і я беру для цього детектив". До речі, Брехт свій театр будував багато в чому на основі детективу. Багато літературних шедеврів написано на детективних історіях – від Федора Достоєвського ("Злочин і покарання") до того ж Умберто Еко ("Ім'я троянди") і навіть до Кундери ("Прощальний вальс"). Так що не треба боятися детективу. Його бояться і осуджують ті, хто його не може подужати, тому що це надзвичайно складний жанр. Я завжди наводжу такий приклад, що за радянського часу писати детективи ніхто не забороняв. І платили, до речі, за нього більше, ніж за романи про робітничий клас, бо вони виходили численнішими накладами. Але у нас цей жанр опанували добре Ростислав Самбук і Володимир Кашин. Самбук жив на тих романах за радянських часів краще від багатьох письменників-патріотів, які писали про гарних голів колгоспів і про передовиків соціалістичного виробництва. Багато серйозних людей ставилося до цього жанру з пієтетом. Я здивувався навіть, що такий рафінований поет як Валерій Брюсов казав, що детектив має коріння у фольклорі, і має великі можливості. Тут можна згадати і Сомерсета Моема, і нашого Валерія Шевчука, котрий останнім часом звертається до якихось елементів детективу, приміром, у романі "Петро Деколь", де дія починається з убивства дячка і ведеться розслідування. У Анатолія Дімарова, приміром, є "Самосуд". У боротьбі за читача доводиться використовувувати основні компоненти читабельності – детектив, еротику, містику тощо. У моїх романах містика реалістична, я її так означаю, хоча ці слова є антонімами. Коли у мене відбуваються якісь містичні події, врешті-решт, потому виявляється, що все це було насправді, тільки воно існувало в уяві героя чи, насамперед, хтось щось прилаштовував. Тому що насправді наша реальність, особливо українська, традиційно давала багато містичних елементів, міфології. Та й у сучасному житті вистачає містики. Через те я не бачу сенсу писати містику таку, як, скажімо, у Стівена Кінга, де герої бігають з осиковими кілками за упирями, щоб забити їх ними. Я знаю наперед, що це брехня, казка, і одразу втрачаю до того інтерес, хоча це й написано артистично. Я люблю артистичне письмо. Для мене це головне. Артистизм, грація фрази, іронічність в нашій літературі майже відсутнє. А коли це все є в сукупності, воно тримає читача. Я думаю, якщо все це відкинути у моїх текстах, то все одно щось лишиться цікаве. Я іноді з часткою іронії кажу, що можу зруйнувати сюжет, переставити місцями фрагменти твору, щоб не було шаленого розвитку дії, і тоді всі побачать, що це розумний твір і дадуть мені Шевченківську премію (сміється).

– Ви є лауреатом двох поважних конкурсів – "Золотий Бабай" і "Коронація Слова". Ваше ставлення взагалі до літературних конкурсів та, зокрема, різноманітних премій, яких з кожним роком більшає?

– У мене премій дуже багато, крім державних, офіційних. Я особливо ціную премії закритих конкурсів і вважаю, що, якби за технологією закритих конкурсів присуджувалася Нобелівська премія, то українці її вже давно б мали. Те ж саме відбувається і в Шевченківському комітеті, де весь комітет не читає цих книжок, а кілька чоловік, які представляють літературу, і кожний думає про своїх авторів, як їх просунути. Я не кажу, що там протягують бездарності, там є блискучі автори, але сама процедура не прозора. У нас є два престижних конкурси – це "Золотий Бабай" і "Коронація Слова", і на обох я отримав премії. Також отримав премію журналу "Сучасність" за кращий роман року, премію журналу "Олігарх", і зовсім для мене несподівано премію "Спіраль століть", яку присуджує письменникам-фантастам Міжнародний конвент фантастів. Після вручення я був приголомшений, підійшов до організаторів і сказав, що я не писав фантастичного роману. Вони мені пояснили, що у них фантастичний жанр має три номінації: наукова фантастика, фентезі й містика, й саме за останньою мене нагородили. Так, у мене є трохи містичного у романі, але ж це не суто містичний твір. Я думаю, що їм просто сподобався "Ключ". А "Кров кажана" не міг нічого отримати, бо мене ввели в журі обидвох конкурсів, й за умовами конкурсів я вже не мав права брати в них участі. Хоча коли я писав цей роман, то хотів зробити одну містифікацію – підписати іншим прізвищем і, власне, через те я його написав від імені жінки. Ніби якась жінка його написала від першої особи. А потім прийшов до мене видавець і каже, що він прочитав і йому сподобалось, давай видавати. А то поки завершиться конкурс, зведуть підсумки, та й власне, можуть розкрити всю твою містифікацію за стилем чи ще якимось чином. Буде скандал. Ну й нехай буде ще один скандал, я це люблю, була моя відповідь. Тоді він мені каже, що він мені заплатить гонорар, еквівалентний премії, й аванс видасть, і я погодився. (До речі, мене як автора роману "Ключ" Павло Загребельний вирахував за стилем, що для мене було найбільшим компліментом). Через те "Кров кажана" поки що без премії, але, я думаю, що якась премія його ще чекає, чи шукає. А взагалі, то добре, що у нас літературних премій вже багато, треба, щоб ще було більше. Нічого в цьому поганого немає, навпаки це добре, треба популяризувати літературу. Але, звичайно, треба придумати якусь недержавну премію, яка б перевищувала у грошовому еквіваленті державну. Я пропонував премію імені Грушівського. У Тараса Шевченка було два прізвища – Шевченко і Грушівський (по материній лінії).

– Оксана Забужко вважає, що премію треба називати ім'ям її фундатора, і в цьому є певний сенс...

– Головне – щоб премія була престижна, й тоді не буде мати особливого значення її грошовий еквівалент. Щоб премія мала престиж, щоб її отримували не випадкові люди, як це бува з іншими нашими преміями. Наприклад, Ґонкурівська премія у Франції зовсім невеличка у грошах, десь близько $100 у еквіваленті, тобто символічна. За ці гроші можна купити хіба що пляшку хорошого коньяку. Але коли ти стаєш лауреатом цієї премії, тебе відразу починають всі видавати і ти маєш матеріальну компенсацію за рахунок видань.

– Як пишете свої романи – від руки чи за комп'ютером?

– Весь час писав рукописно. І "Ключ" і "Елементал" теж написані від руки. Мене довго переконували, що зручніше писати на комп'ютері. Розуміючи всі переваги, я відмовлявся, і навіть не переходив на друкарську машинку. А не так давно мої хороші знайомі, які ставляться до мене прихильно, по-меценатськи, які люблять мою прозу, і які мені постійно пропонували придбати комп'ютер, переконали мене. Я тривалий час був на творчих хлібах, іноді підробляв, це переважно пов'язано з політикою, і одного разу мене зустрів мій меценат якраз в одній політичній структурі і запитав, що я тут роблю? На що я чесно відповів, що підробляю. Бо справді одного разу я написав статтю для одного високо посадовця й отримав гонорар більший, ніж за роман. Він мені каже: йди додому й пиши книжки і не думай про гроші, а прожитковий мінімум я тобі забезпечу. І от одного разу я сиджу за письмовим столом, коли бачу у вікно, що під'їхало якесь авто й з нього дістали якогось ящика й несуть до мене, і ставлять мені на стіл. Я почав відмовлятися, але вони його залишили й пішли собі. Я зателефонував своєму знайомому й розказую що і як, а він каже, не вмикай, бо може вибухнути, це тобі вороги привезли спеціально. Бо вже були такі думки після виходу "Елементалу", погрожували мені, й Посольство Росії в Україні критично поставилося до книги. Але згодом з'ясувалося, що це подарунок мого мецената. Я сів і почав писати на ньому нібито задля гри і раптом зрозумів, що в нього є одна велика перевага. Не те, що ти можеш там переставити місцями чи стерти. У комп'ютера є елемент гри. Бо чистий аркуш паперу багатьох письменників відлякує, і у мене теж є страх перед чистим аркушем, а от комп'ютер притягує, ніби граючись. Елемент гри має бути у всьому. Людина повинна гратися, і в розважальній літературі, і в найсерйознішій теж. Якщо цього немає, то це просто не цікаво. Так от, "Кров кажана" я вже написав на комп'ютері.

– Запитання стосовно ілюстрацій книжок. Чи має для вас значення те, як художньо оформлені ваші книжки?

– Я, до речі, останнім часом роблю сам художнє оформлення, бо мені не все подобається. От у "Крові кажана", приміром, хоч і використано малюнки Босха, якого ми бачимо часто на обкладинках багатьох книжок, але саме ця його картина намальована начебто під мій роман. Всі елементи є. І священик, і змій, і Анастасія – жриця кохання, так би мовити, всі ключові символи роману. Хоча з комерційного боку похмуро. Як розповідають видавці, сьогодні враховується навіть світлотінь обкладинки, рожеві кольори повинні переважати. Та багато таких дрібничок, над якими ми навіть не замислюємося.

– Чи залишається у вас час на творчу працю у зв'язку з роботою у видавництві?

– Я прийшов у видавництво заради проекту адаптації класиків, але я вже стомився. Я просто вирішив показати, як це робиться, а далі хай роблять інші. А я все-таки буду писати. Тому що будь-яка робота для письменника, стороння, дрібненька, навіть якщо тобі скажуть, що ти будеш працювати раз на тиждень, але якщо вже цей цвях вбили – він відволікає. Треба йти на творчі "хліби".

– Де краще пишеться – у селі на Черкащині чи у київській квартирі?

– Все написав у київській квартирі. Раніше деякі речі в Ірпені, у Будинку творчості. А от на Черкащині у мене дуже багато спокус – річка, де риба добре ловиться, а я завзятий рибалка, ліс грибний... Оці природні спокуси переважають мої літературні пристрасті. Я теж думав, що у селі Клипинці – у Шевченківському краю, мені буде добре писатися. Єдине, що я звідти виношу – це настрій. Краєвиди, пейзажі, це той мій мікрокосмос, який мене надихає. І коли я пишу в Києві, то мої герої зазвичай часто опиняються в тих населених пунктах, інтер'єрах, на тих дорогах тощо. Пишу я в квартирі, і коли вже починаю, то по 18 годин на добу. Ніщо мене не відволікає й ніщо не цікавить, і нічого для мене не існує у цей час. Свої романи я виношую довго, а пишу швидко.

Біографічна довідка.

Біографічна довідка. Василь Шкляр народився в селі Клипинці, що на Черкащині. Закінчив Київський державний університет ім. Тараса Шевченка. Головний редактор державного видавництва художньої літератури "Дніпро". Член Асоціації українських письменників (АУП). Його роман "Ключ" 1998 року отримав гран-прі конкурсу "Золотий Бабай", премію журналу "Сучасність", премію журналу "Олігарх", премію Міжнародного конвенту фантастів у 2002 році. Наступна його книга "Елементал" стала переможцем конкурсу романів та кіносценаріїв "Коронації Слова" 2001 року. Автор реалістично-містичного роману "Кров кажана" (Львів, Кальварія, 2003), який за короткий час став бестселером. Автор низки романів, в числі яких "Ключ", "Елементал", "Кров кажана".

Розмову підтримував
Сергій Гайдук.
Фото автора.

 
© агенство "Стандарт"