журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ДИСКУРС

ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ПО ДІАГОНАЛІ

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЕКСКУРСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №4, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Контроверсійно про фентезі

Тільки-но, збитий з травинки
Став падати – одразу ж полетів.
Світлячок
Мацуо Басьо

Люди, які ділять літературу на "високі" і "низькі" жанри, нагадують мені расистів. Вони схильні визначати моральні якості та інтелект індивіда за кольором шкіри чи формою носа. Звучить комічно. На ділі сумно, грубо, фатально. Пишу цю статтю з особистих, шкурних міркувань. МЕНІ НАБРИДЛО ВИБАЧАТИСЯ! Так, мені набридло вибачатися за мою любов до фентезі.

– Що ти читаєш? – каже мені поет-філософ, лауреат Шевченківської премії, мій колега за радіожурналістикою Василь Герасим'юк. – Що ти читаєш? – каже він і кривить губи у презирливій міні. І я внутрішньо готуюся відбивати "інтелектуальну" атаку, атаку палку та безглузду, адже Василь Дмитрович не читали нічого з того, що так запекло лаяти зволять.

Гаразд, не буду вдаватися до полеміки з віртуальним опонентом. Колись, може, Василь Дмитрович погодяться дати мені інтерв'ю на тему свого непримиренного ставлення до масової літератури. Тепер же я згадала наші регулярні суперечки лише для того, аби далі поміркувати про літературні течії, про те, чому кожному часові своя читацька мода і свої письменницькі тенденції.

Ще кілька десятиліть тому питання про антагонізм реалістичної і сюрреалістичної літератур просто не стояло. Хтось читав Бредбері, хтось Ґолсуорсі, хтось Загребельного, хтось Граніна. Були гучні заяви про найбільш читаючого в світі радянського громадянина, якщо глибоко замислитись, може, й правдиві, а от масової літератури не було. Наша масова література почалася з перебудовних часів. Якогось ранку читач прокидався і з'ясовував, що учора заборонене сьогодні вийшло на перші сторінки періодики, або, ще краще, видане найпрестижнішими видавництвами географічного простору. Дудинцівські "Білі шати", "Факультет непотрібних речей" Домбровського були одними з перших бестселерів пострадянського читача. Щоправда, прямий переклад "найбільш продаваний", стосовно цих книжок, вживати не зовсім вірно. Йшлося, швидше, не про шалені наклади, а про широкий розголос. Усіма шановане радянське божество "Дефіцит" наклало десницю і на перші бестселери. Їх діставали, передавали з рук у руки, перепродували з-під пахви. Виходить, що мова не про широкий продаж, а про великий попит, що для тодішнього ринку означало зовсім не одне й те саме. (Наголошую, говорю зараз про прозу. Поетичний сплеск шістдесятих, коли імена Ліни Костенко, Андрія Вознесенського, Євгенія Євтушенка, Белли Ахмадуліної були на вустах усієї читацької громади, то явище зовсім іншого порядку.) Отже, у дев'яності роки, коли ми отримали абсолютно вільний доступ якщо не у світовий простір, то принаймні у сучасну світову літературу, з європейського та американського книжкових ринків до нас прийшло поняття бестселер – книгу, яку купили, чи бодай про яку чули всі. УСІ наші спочатку захотіли найбільш заборонене – політику та еротику. "Кремлівські жони" та "Емануель" швидко знайшли своїх шанувальників і швидко втратили, бо дешеві речі швидко псуються, так само, як і дешеві почуття. Життя робилося тяжчим, будні сірішими. Залізні обрії радянського майбутнього, об які билися високими чолами дисиденти, змінилися каламутними горизонтами демократії. Якби не моя стійка неприязнь до Стівена Кінга, сказала б, що туман з його однойменної повісті прийшов на нашу землю, і таке полізло в наші голови з того туману!.. Але ні, я не потерплю у своїй свідомості жодних кінгівських образів. І нічого такого вже вбивчого з того політико-культурного туману не вилізло, окрім загальної втоми, спокійної зневіри і сюрреалістичної літератури.

Одразу прояснимо кілька моментів. Виводити шалену кількість фантастики на наших книжкових прилавках прямим ходом з наших суспільно-політичних злиднів нелогічно. Погляньте на обкладинки. Де нашим співвітчизникам і близьким сусідам, у кількісному сенсі, до легіонів європейських та американських фантастів, містиків, міфотворців? Та ж не хочемо ми сказати, що й Америка з Британією тішаться фантазіями, аби відволіктися від бурчання в животі чи холоду у хаті! Ні, масове захоплення фантастикою в наших краях існує на тлі загальнолюдської тенденції до творення новітнього транс-міфу.

Тут ми підійшли до прояснення другого суперечливого моменту. Знову таки, кілька десятиліть тому (Боже, який мирний був час) не існувало у наших головах драматичного літературного розколу на "сайнс фікшен" і "фентазі". Фантастикою звалося все, написане про майбутнє чи неможливе. Наприкінці вісімдесятих до наших теренів нарешті дістався дельфійськими кораблями професор Толкієн. Отут-то все й почалося. Чому кожна фантастична історія обов'язково має починатися у світі, що оточує нас? Чому зорельоти мають стартувати виключно з реальних космодромів нашої рідної планети? Чому Мордред за будь-яких обставин мусить вбити Артура, бо ж не сміє автор порушити сталий канон легенди? Маємо дякувати Толкієну хоча б за те, що він розкував нашу уяву, продемонстрував, що письменник може бути повновладним деміургом свого світу. Від першого острівця тверді у передсвітньому хаосі до найвищого розквіту і занепаду цивілізацій ти можеш провести свій створений світ сам, без опертя на об'єктивну історію людства. Можеш. Якщо вистачить таланту і хоробрості. Так виникло фентазі. Чую вже, чую численні заперечення про комерційний жанр, про розважальну літературу, про нездорове прагнення віртуального екстриму у публіки, знудженої буденністю техноцивілізації. Чую і не погоджуюсь. Комерційну книгу можна написати у будь-якому жанрі, і, якщо тобою рухає лише комерція, книга ця буде поганою. Не виключено, що вона знайде свого читача, бо ж не лише письменники, а й читачі трапляються з поганим чи збоченим смаком. Але така книга ніколи не створить атмосфери, аури, художнього напрямку. Віра у реальність твого світу робить його живим, віра, що межує з божевіллям. Заступи, бодай однією ногою, за кордон власної вигадки, переживи кілька допитів, поховай кілька друзів, врятуй від смерті дитину, і ти зробишся повноправним, законним деміургом, і це не суперечитиме ні законам творення всесвіту, ні закону божому. Стражданням купується харизма месії, так само як і право творчості. Це зовсім не означає, що автор мусить вимучувати з себе самі трагедії, просто, не переживаючи з героями і за героїв, не відобразиш ані переконливої небезпеки, ані переконливої перемоги. (Величезний архів Толкієна, присвячений історії та мовознавству Арди, психоделічні видіння Муркока свідчать про те, що ці люди заступили далеко за кордон). А вже коли створив, пережив, написав, тоді можна подумати й про гонорар. Пардон, ми зовсім ухилилися від другого питання: розподілу фантастичної літератури на сайнс фікшен та фентазі. За радянською інерцією, в нас продовжують поважати наукову фантастику, ще за старих часів представлену такими зірками, як Стругацькі, Азімов, Лем. Спроби передбачити майбутнє видаються шанувальникам інтелектуальної прози соліднішими і доцільнішими за спроби описати неіснуюче. Жюль Верн передрік створення підводного човна, а Кампанелине "Місто сонця" – переконлива алегорія майбутніх тоталітарних держав, що, звичайно ж, творилися "для блага" і "з найкращих міркувань". То й що? Може, екіпаж "Курська" читав у дитинстві історію каптана Немо, та вона нікого не переконала у тому, як небезпечно воювати і як страшно гинути під водою. А покоління фанатиків після Кампанели продовжували і продовжують вірити у можливість масового руху людей шляхом добра і рівності, з кінцевою зупинкою у "світлому майбутньому". Хвилинку! Пишучи все це, я зовсім не бажаю висловити зневагу до наукової фантастики. Я виховувалась на книжках Стругацьких і не шкодую про це. Я також не збираюся захищати фентазі, бо цей літературний жанр не потребує мого захисту. Він існує. Хотілося б лише розібратись, по можливості об'єктивно, попри усю свою любов, чому останні десятиліття відбувається такий сплеск фентазійної літератури, і чи добре це.

Ми рятуємось у вигадках від реальності, яка нас, м'яко кажучи, не завжди влаштовує. Так, це правда. То й що? Будь-яка художня книга – вигадка, у якому б жанрі не була написана. Жодної різниці між Петренком (Петровим, Петерсеном, Педросом), що бореться з бюрократією керівництва і Ельріком, що повстає проти свого жорстокого бога-покровителя, якщо замислитись, немає. То як же вийшло, що значна частина читацького загалу, здебільшого молодь, віддає перевагу тричі вигаданому Ельріку, Фродо, Корвіну у тричі вигаданих світах Муркока, Толкієна, Желязного? На перший погляд, відповідь видається дуже простою: романтика, екзотичний декор, приваблива прямолінійність протистояння, читай "поєдинку", без дрібниць і втомливої плутанини, притаманних реальності. Це, правда, легко та щиро зізнаюсь і я. Та чи вся правда? Попри хихикання панів високочолих, фентазі давно переросло свою розважальність. Щось більше і серйозніше вималювалося за бутафорськими постатями вічних войовників і могутніх чаклунів. "Привид ходить по Європі", і не лише по ній. Привид цей – наше внутрішнє "Я", творець, котрий живе у кожній особистості. От подумаймо: Київ існує, і Нью-Йорк існує, і, навіть уявити важко, Париж існує! Якщо ви захочете описати якусь історію, що відбулася в кожному з цих міст, вам потрібно вигадати лише героїв та ситуацію, а може, ви й героїв, разом з сюжетом, спишете з реальних подій. Якщо ви хороший письменник і спостережлива людина, ви напишете хорошу, розумну, цікаву книгу. У ній буде частина вас, і ще частина того, що ви взяли з об'єктивної реальності. Таким чином, ваша книга становитиме суміш внутрішнього та зовнішнього світів. Книга ж, де вигадкою є все, від місця і часу дії, до персонажів, разом з їхніми іменами, расовою приналежністю, здібностями та вадами – це чисте відображення світу внутрішнього. Так, і ситуації, і типажі можуть бути досить прозорими алегоріями реальності, але вони пропущені крізь особисту міфологічну систему творця, вони належать його світові. Хто ти? Що діється всередині тебе? Хто там живе і як? У світі найсучасніших технологій і негуманного темпу існування, у світі стереотипної поведінки і надскладних суспільних ритуалів фентазі – це спроба розповісти себе, а читацький попит – бажання почути. Зовнішній світ, званий реальністю, нагромадив стільки надбудов на єдиний базис – людину, що базису того з-під них вже майже не видно. Серед ядерної фізики та електроніки людина інтуїтивно шукає інший шлях творення та розвитку цивілізації. Може, й смішно казати таке, з огляду на незліченні томи у жлобських целофанових обкладинках. Ну то посміємось разом, сміх подовжує життя. Та хто покаже мені чіткий кордон між дитячою казкою і міфом, старішим за усі філософські течії та наукові винаходи? Повторюся: світ фентезі, на мою думку – це екстракт внутрішнього світу автора, як міф – екстракт людського світосприйняття.

А насамкінець скажу відверту банальність. Пишучи книгу, пов'язану з реальністю алегорично, та й читаючи таку книгу, ми боремося із найгіршими рисами та явищами всередині себе і, якщо ми їх перемагаємо, чи це не єдина "чиста перемога" з усіх перемог?

Марина Муляр

 
© агенство "Стандарт"