журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ДИСКУРС

ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ПО ДІАГОНАЛІ

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЕКСКУРСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №4, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Кольорові миші

Жіночі книги. Спроба об'єктивності

"І той сусід сказав тоді у тиші:
– Панове судді! Я її привів.
Вона робила… кольорові миші
з оцих ось жовтих і сухих листків."
Ліна Костенко

У Японії хейянського періоду (8–11 ст.) суто чоловічою справою було писання віршів. Творилися вони аристократичною китайською мовою і вимагали ювелірної точності та граничної стислості формулювань. Проза ж, безумовно, жанр більш низький, грубий, примітивний, віддавалася жінкам. Сей Сьонагон, Мурасакі, Мітіцуна-но Хаха виливали свої біди, ділилися секретами, переповідали придворні плітки, одне слово, лишали наступним поколінням набілений та вбраний у ретельно причесане штучне волосся, портрет епохи. Та, попри всі фарби, біжутерію та перуки, портрет виявився достовірним, бо ж, баба, як відомо, "дура", пише як бачить, без ускладнення та філософії, фотографує підмальованими очима, плеще швидким, напівсвідомим язиком.

Ну, гаразд. Пожартували і досить. Що я хочу сказати серйозно, так це те, що жіночим мемуарам слід вірити більше ніж чоловічим. На власному читацькому досвіді переконалася, що жінка, від Сьонагон, через Катерину Другу, до Докії Гуменної, у спогадах прямолінійніша, ближча до реальності, щиріша, часто мимоволі. Навіть жіночі брехні і кокетування, там де вони є, не здатні приховати справдешньої ситуації, у той час як чоловічі свідчення, від Нестора-літописця, через Жан-Жака Руссо, до Миколи Островського, зовні більш прозорі і відверті, насправді легко і невимушено зміщують акценти, серйозно і драматично обертають події та обставини на власну користь. Ні, я не виправдовую жінок і не звинувачую чоловіків-письменників, я, просто констатую, що більш емоційна частина людства є більш правдивою. З позиції правдивості, нефальшивого змалювання доби пропоную роздивитися деякі явища сучасної жіночої літератури. Підкреслюю, жіночої, у сенсі, твореної жінками, а не в якомусь іншому сенсі, сучасної, тобто, не давнішої, як за півстоліття.

"…Вони були нормальні і здорові,

А ця чаклунка збила їх з пуття.

Вночі їм сняться миші кольорові.

Од тих мишей не стало нам життя!"

Так, людство перехворіло спочатку на вікінгів, потім на монголів і було, так-сяк,нормальним, так-сяк, здоровим, аж до першої світової. Тотальна війна, де спільники зрадливі, а вороги незчисленні, прищепила цілим поколінням жах перед майбутнім, котре, ймовірно, приготувало наступну катастрофу, спровокувала зневагу до закону, який не вберіг від прояву найтемніших, первісних інстинктів. Думка матеріальна, отже людство, з усім фаталізмом, запрограмувало себе на другу світову і виконало програму якнайповніше. Лише по другій, не просто хворе, а майже зламане, воно почало потроху, оговтуватись. І прийшла пост-воєнна література. Де її межі, особисто я для себе визначити не можу. П'ятдесяті з незажилими ранами на тілі? Шістдесяті із тяжкими зрушеннями свідомості? Сімдесяті – бліді, анемічні, схожі на людину, що пережила клінічну смерть? Та ж, господи, після століття, позначеного двома світовими війнами, література ще років триста буде пост-воєнною, за умови, що майбутнє не припасло для нас… Ні, цього речення я дописувати не буду. Краще повернемось до жіночих книг. Боюся видатися, м'яко кажучи, суб'єктивною, та для мене середина століття і ухил на другу половину позначені книжками двох жінок, фантазійною трилогією Мері Стюарт: "Кришталевий грот", "Порожні пагорби", "Остання магія", та, на свій манер, гранично реалістичним романом "Вбити пересмішника" Харпер Лі. Ні, річ абсолютно не в особистих біографіях авторок, а в емоційному забарвленні творів. Історія хлопчика-ясновидця, який ціною власних страждань, власної долі (читай "недолі") встигав раз-пораз відвернути лихо від своєї землі, від свого батька, історія великого чаклуна, чиє чаклунство полягає у вмінні втішати, умовляти, переконувати, – хіба це не волання про порятунок, хіба не примарне видиво потойбічної, безнадійної надії мілітарного століття? Пророча сила Мерліна у тому, що він каже правду, яку знає. Кожен з нас пророк, але ж ми мовчимо, бо двадцяте і новонароджене двадцять перше століття заохочують до говоріння правди ще менше ніж п'яте. А Мері Стюарт написала просто казку, добру і геть фантазійну. А з-за океану дзвінко і пронизливо лунав голос маленької героїні Харпер Лі. І вже тут сама реальність очима жінки, очима майбутньої жінки, маленької Джін-Луїзи. Боязливий погляд у вікна сусідського будинку, де надмірна добропорядність і релігійність батьків зробили з доброго, веселого молодого чоловіка живу примару, напівбожевільне, відлюдькувате створіння, але все ще добре, все ще чуйне до чужої біди. Призахідне сонце століття двох війн висвітлює очі дітей, що надто багато побачили і очі дорослих, що надто багато втратили. Метафора? Якби ж-то! Аж ні – реальність. Час написання, вік написання, хронікальність емоцій, бо ж "баба – дура", не вміє збрехати.

"Було тій Анні, може, десять рочків.

Її привів розлючений сусід.

Багряне листя, кілька тих листочків.

Останнє листя із кленових віт…"

Я весь час цитую тут вірш Ліни Костенко про маленьку Анну, звинувачену у відьомстві, бо книжки – то "кольорові миші" повсякденності, а жіночі книжки й поготів. Кольорові миші, зроблені з кленового листя, найекзотичніша забавка, майже нетутешня, потойбічна, і водночас найпростіша, найприземленіша, бо ж зроблена із найпростішого, з переживань, і рухається не електрикою, не дистанційним керуванням, – подихом.

"Ото складе листочок до листочка,

Два рази хукне – так і побіжать.

У мене діти, в мене син і дочка,

У них цяцьки так жужмом і лежать."

День сьогоднішній. Жужмом лежать комп'ютерні ігри, японські мультики, неяпонські мультики, трансформери і кросворди. Діти читають "Гарі Поттера", написаного жінкою."Якийсь "брєд"", – каже відомий видавець Петро Мацкевич. "Фігня", – каже дочка моєї співробітниці, шістнадцятирічна комп'ютерниця без сентиментів. "Анафема", – каже православна церква, а мільйонні тиражі розходяться й розходяться. Мана? Відьомське наслання моди? Хіба? Світ, поділений на тих, хто вміє творити і сприймати дива, та тих, хто не вміє, не хоче, не визнає, ганьбить, таврує. Отже, сильніші змушені ховатися, маскувати своє незвичне для більшості, чарівне життя під звичайне, звичне, буденне. Чаклуни витрачають безліч сили і часу, ризикують життям, створюють цілі відповідні організації, аби маскувати замки під типові проекти, драконів під літаки, крамниці артефактів під галантерею. А хіба не це підґрунтя сучасного суспільства? Видати прекрасне за модне, видати талант за товар, аби дали жити, успішно, чи, принаймні спокійно. Діти, загострено чутливі до прихованих нюансів та настроїв, читають "Гарі Поттера", лякаючи батьків надмірним захопленням химерною вигадкою британської вчительки.

"Скажіть суду: вона із димаря

вночі літала чи згасила зірку?

Чи вам ті миші згризли сухаря,

А чи прогризли у підлозі нірку?"

І так, і ні. Жінка, доведена до тихого сказу тихою бідністю і тотальною нечарівністю буття, вигадує небезпечну, екстремальну, і все-таки добру, обнадійливу казку для своєї дитини, і випадково заворожує тією казкою цілий світ. "Сказка – ложь, да в нейнамек…" Казала ж я, ніде правди діти, баба, хоч яка б не була химерниця і фантазерка, однаково, надто проста, аби брехати.

Читаються і час і обставини по книжках нашої сестри. А там, де жінка не вдається до гіпербол чи метафор, взагалі фотографам нема чого робити.

Її героїня з кожної мізерної зарплатні державного тележурналіста в першу чергу купує велику банку розчинної кави для себе і кольорові клаптики тканин для малої доньки, що мріє стати модельєром, а решта вже як Бог дасть. Її героїня самотня, занурена у спогади про нещасливий шлюб з химерним, проте приземлено честолюбним актором на прізвище Химера, занурена у щоденні жіночі страхи: темна вулиця, нічний дзвінок у двері, підвищений голос начальника. Це я все – про роман Теодозії Зарівної "Солом'яний вирій". Її героїня – це кожна третя з нас, а в душі може й кожна. Авторка ж із тих, які маскуються під звичайних, разом з собою маскуючи свої замки і драконів. Авторка співчутливо, уважно, приречено спостерігає сьогодення, і раптом очі її розширюються, ніби у піфії, і вона бачить то польську Україну тридцятих років, то другу світову у рідному селі, а то й ще глибше. "Ти боїшся рухатись у тому напрямку, де темнота і невідання, де тебе не чекають, де підступно дише спресований час, де подільські міщани, підібравши поли свит, юпок і сорочок, відважно перестрибують через калюжі, посковзуються по грязюці, набираючи через верх у вибойнах від коліс, зрадницьки прихованих гладенькою тванню, де мерзнуть ноги, бо той, хто в чоботах, то так, ніби без – лише би їх зняти – правдешня біда: мокрісінькі, всередині чавкає, – в'їдлива рання осінь як розвезе, то нема їй кінця-краю, де літо мигне, як Божа ласка, і тішся ним лишень у згадках до наступного зела". Бачить вона чоловіка на ім'я Варсава, якого "світ ловив" усіма своїми тенетами, і любов'ю, і дружбою, і наукою, і самотністю. Чому ж це відбуваються з авторкою ті дивні напади ясновидства у минуле? А у вас ніколи не виникало дивне відчуття у метро, чи на базарі, серед галасливих лотків з магнітофонами, відчуття, що все це – лише верхній шар, а під ним… А може, то просто розсмикані жіночі нерви. Все, годі, здається, я сильно перебільшую, і моя спроба об'єктивності терпить фіаско. То й хай! Ніхто ж не спалить мене, як відьму за моїх кольорових мишей?

"Був сірий день. І сірий був сусід.

І сірий стіл. І сірі були двері.

І раптом нявкнув кольоровий кіт.

Залив чорнилом вирок на папері".

Та, зрештою, будь-яка спроба аналізу творчості приречена на фіаско. Можна до найменшої дрібниці визначити, як із зерна проростає пагін, можна, при певній ерудиції, сказати, як виникла перша жива клітина на земній кулі, але потрібно бути Богом, щоб сказати, ЧОМУ.

Марина Муляр

 
© агенство "Стандарт"