журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ДИСКУРС

ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ПО ДІАГОНАЛІ

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЕКСКУРСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №4, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Духовна єдність

Про самобутню культуру однієї з гілок українського роду

Серед книжок, які з'являються останнім часом, чимало про лемків, одну з гілок українського народу. "Ці загадкові лемки", "незбагненні лемки", "невивчені лемки", "феномен лемків" – так характеризують це плем'я журналісти і письменники. Михайло Слабошпицький – один з перших в Україні, хто почав про них писати. 1995 року він випустив у світ документально-художню повість про лемківського художника-самоука Никифора. Нині він готує повне видання вже роману "Никифор Дровняк із Криниці", яке незабаром з'явиться у київському видавництві "Ярославів Вал"...
Нижче пропонуємо розмову з Михайлом Слабошпицьким.

– Никифор Дровняк, або ж Епіфаній чи Никифор Криницький, – це один із тих геніальних художників, які працюють у жанрі, не зовсім точно названому "наївне малярство". Ці художники-самоуки представляють цілу гілку в світовому мистецтві і є майже в кожного народу: у французів – це Анрі Руссо, у югославів – Іван Генералич, у грузинів – Ніко Піросманішвілі, у нас – Катерина Білокур, Марія Приймаченко, Надія Пата...

Никифором Дровняком лемки дуже величаються і невипадково, бо це справжній феномен у контексті світових зірок примітивного малярства. Щоправда, спочатку його "приватизували" поляки і він став польським художником Никифором Криницьким. І треба було чимало зусиль для того, аби повернути його українцям. Никифора відкрив у 30-ті роки львівський художник Роман Турин і багато зробив для того, аби його пояснити. Саме завдяки йому роботи художника потрапили до Парижа на виставки і здобули там визнання. Потім на тридцять років настало забуття і вдруге його вже відкрив польський благодійник і мистецтвознавець Анджей Банах, який купував картини Никифора, знімав про нього фільми і писав про нього, як про великого польського художника.

Мені всю цю історію захотілося розповісти і в такий спосіб засвідчити свій великий респект не тільки до Никифора, а й до лемків. У цьому творі я говорю про лемківську долю і, зокрема, про депортацію. До речі, Никифора тричі виселяли і він тричі через усю Польщу переходив і повертався назад. Я тут у дужках хочу сказати, що зараз з'явилися нові матеріали і виявилося, що Никифор навчався малюванню і не був самоуком. Це сенсація. І я про це пишу у своєму романі "Никифор Дровняк", який вийде вже з поправками у повному обсязі наступного року.

– А як прийшло зацікавлення лемками?

– Про лемків і операцію "Вісла" вперше голосно заговорили у 86-87 роках. І тоді ж ми дізналися про депортацію інгушів, татар, чеченців. Це була сталінська політика розв'язання національних проблем, улюбленим механізмом якої й була депортація. Тоді ж з'явилася прекрасна повість російського письменника Анатолія Приставкіна "Ночевала тучка золотая на груди утеса-великана", в якій ішлося про те, якими жахіттями супроводжувалася депортація інгушів.

Саме в цей час ми й довідалися про те, як злочинні режими Кремля і Варшави змовилися розправитися з українцями Польщі, виславши їх на територію Радянської України. Так само сталінський режим виселяв до Сибіру українців, які не хотіли вступали до колгоспів або яких було розкуркулено. А лемкам офіційно інкримінували те, що вони підтримують УПА...

Тоді, хоч і з великим запізненням, але розпочався діалог щодо повернення історичної справедливості. І на першому етапі дуже важливо було назвати речі своїми іменами, що вже було багато. Наприкінці перебудови було поставлено історико-політичний діагноз: акція "Вісла" була злочинною. Відлуння про це пішло по всьому українському світі через різні українські організації. І Світовий конгрес українців, і пізніше Українська всесвітня координаційна рада приймали з цього приводу заяви і звернення до уряду України, де йшлося про те, аби уряд вже незалежної України звернувся до Польщі з вимогою також визнати те, що акція "Вісла" була злочинною. Тим більше, що Польща вже була не соціалістичною державою. І саме тоді українське суспільство раптом відкрило, що лемки це не якісь неписьменні гречкосії, а потужна гілка українського народу, яка має унікальну культуру, особливо фольклор. Лемківські пісні це щось надзвичайне і деякі з них стали популярними на весь світ. Вони мають іншу ритміку, інший досвід.

Лемки дали дуже багатьох визначних людей – композиторів Дмитра Бортнянського, Михайла Вербицького, співавтора гімну України, художника Никифора Дровняка, поета Богдана-Ігоря Антонича... Вони стали гордістю всієї української нації.

– Коли згадують лемків, то в контексті часто з прикрістю звучить і прізвище Маґочі. У чому суть проблеми і якою є ситуація нині?

–Професор Маґочі – завідувач кафедри Торонтського університету, випускник Гарвардського університету, дуже здібний учень академіка Омеляна Пріцака, людина, яка мала в українському колі свого часу дуже добру репутацію. І ось коли українці в Торонто і серед них Петро Яцик вирішили профінансувати в Торонтському університеті українську кафедру для українського професора, який займатиметься східною Європою і українською історією, і склали кошти (вічний фонд, який лежить у банку і на відсотки від якого нараховується зарплата), то саме Маґочі виступив проти цього.

Це, очевидно, було кимось оплачене замовлення, бо згодом професор Маґочі виступив уже як ідейний обгрунтовувач псевдонації русини, яка проголошувала відрив Закарпаття від незалежної України. Політичне коріння цього явища викрив і пояснив у своїх працях покійний Олекса Мишанич. А ті, хто ідентифікує себе як русинів, живуть частково на території Словаччини, частково у Польщі і частково на Закарпатті. Вони почали вигадувати власну русинську мову і переконувати, що вона відмінна від української.

Про це можна багато говорити, але у лемків позиція абсолютно чітка і виразна. Вони скрізь і повсюдно підтверджують: ми – лемки, а лемки – це українці, гілка українського роду. Ними хотіли поспекулювати, записавши їх до русинів, яких занадто мало, але це та ситуація, коли лемки, одна з найкультурніших і політично найактивніших гілок українства, чітко себе ідентифікує як українців, так само як бойки, гуцули чи верховинці...

– Ще одним митцем – Богданом-Ігорем Антоничем пишаються лемки... Чи знайшла відображення в його творчості, на Вашу думку, лемківська тема? Чи були ще помітні лемки-письменники?

– Звичайно, лемківський дух, лемківська ментальність знайшли відображення в творчості Богдана-Ігоря Антонича, хоча він не був письменником етнографічних реалій. До речі, у Корані ні разу не згадується верблюд, але це – найсхідніша книга у світі. Вчитайтеся у Антоничеві рядки: "Прийшли лемки у крисанях і принесли місяць круглий, народився Бог на санях в лемківськім містечку Дукля…" У цьому вірші слово "лемківське" – не етнографічна реалія, це символ, помножений на світову культуру. Антонич – світовий поет, який не перестав від того бути лемківським. Це рідкісний випадок як, до речі, і Лорка, який був дуже андалузьким поетом, але разом з тим і дуже іспанським. І це не заважало бути йому ще й поетом світового рівня. Це той парадоксальний випадок, коли чим національніший митець, тим інтернаціональнішим він стає. Читача насамперед цікавить митець конкретного народу, бо хто краще за цього митця може зобразити цей народ? Коли ми хочемо дізнатися, що таке Колумбія, то читаємо феноменального колумбійського письменника Маркеса і перед нами постає вся колумбійська міфологія. Але разом з тим ми усвідомлюємо, що виразивши так добре душу латиноамериканців, Маркес залишається письменником і світовим.

У лемків є й інші письменники, але, звичайно, вони менш відомі. У Польщі видається "Наше слово", де друкується багато лемків.

– А що є мовою лемків, адже її називали і діалектом польським, і діалектом українським?

– Це діалект, який базується на українській мові з багатьма полонізмами. Вслухайтеся: "Лем жаль тя моя хижа, лем жаль тя моя страно, де живу з мамічком, няньом, солом мені жаль..." Це лемківська пісня, де кожен рядок починається з "лем" так само, як на цій Україні дуже часто пісні починаються з "Ой!"

Сучасні лемки знають свій діалект. Мені доводилося чути лемків-переселенців, які живуть на Тернопільщині, в Трускавці, на Львівщині. Можливо, вони не можуть послуговуватися цим діалектом, але перекидаються між собою окремими фразами, словами. Усі вони, як правило, мають вищу освіту і говорять літературною українською мовою. І таких освічених людей як Іван Щерба чи Андрій Тавпаш серед сучасних лемків багато. Але якби ви знали, як вони бережуть свій діалект! Коли б усі українці так берегли своє, як лемки, то не стояло б так гостро сьогодні питання з українською мовою.

– Нині виповнюється 60 років операції "Вісла". Як реагують в Україні і Польщі на цю подію? Чого чекають від обох урядів лемки?

– До речі, свого часу лемки показали українцям – керівникам громадських організацій – справжній урок державного мислення. 1997 року я брав участь у роботі Конгресу українців Польщі і тоді до нашої делегації, в якій були і народні депутати, і державні функціонери, приїхали керівники лемківських організацій і запитали: чи зручно з їхнього боку ставити питання про відшкодування їм польською державою майна, втраченого при депортації, і чи не нашкодить це польсько-українським відносинам, оскільки тоді саме намітилося зближення між Україною і Польщею? Це була та ситуація, коли лемки розуміли, можливо, навіть краще за деяких наших політиків, що це зближення таки повинно відбутися, бо Україна і Польща мають протистояти московській експансії не лише на Україну, а і взагалі на Європу, адже ні Польща, ні Україна поодинці не вистоять і тому вони повинні бути разом. І це було для мене добрим уроком…

Чого чекають лемки? Аби і український уряд, і український президент зайняли, нарешті, виразну позицію у ситуації з депортацією і звернулися до уряду Польщі з проханням визнати, що була допущена історична несправедливість і дозволити лемкам повертатися на свої землі. Свого часу у цій справі було зроблено добрий початок, а тепер треба її довести до кінця. Польща повинна засудити діяльність того режиму, який виселив лемків, так само, як Німеччина засудила фашизм і заборонила різні праві організації, свастику і символіку. Поки що його засудили лише такі польські інтелектуали, як Адам Міхнек, як покійний Гедройц, редактор журналу "Культура", лідер політичної еміграції, який жив у Парижі… Але цього ще не зробили ані Сейм, ані Сенат, ані уряд Польщі. От на такому рівні Польща мусить сказати, що була допущена несправедливість.

Повертаються ж в Україну кримські татари, засуджені і депортовані Кремлем. Україна їм це дозволила і навіть фінансує їх.

А польському уряду залагодити це питання нескладно, адже лемків депортував не сьогоднішній уряд, а ще комуністичний, який увійшов у змову з Кремлем. Це дуже делікатна ситуація. Якщо це двір і хата, забрані свого часу при депортації, і там сьогодні живе польський господар, то треба відшкодувати покривдженим його вартість. Або знайти інший шлях у розв'язанні цього питання…

Але не громадські організації мусять цим займатися, а два президенти Кучма і Квасоневський в ім'я примирення, в ім'я дружби двох народів мають розв'язати це питання, оскільки лемки – це складова частина українського народу, українського суспільства, українського політикуму. І треба зняти це лемківське питання так само, як його було знято на Волині, коли поляки говорили: скільки нас українці постріляли з 39-го по 45-й рік! А українці відповідали: а ви нас скільки! І лише після того, як сказали одне одному: ви нас простіть, а ми вас прощаємо, проблему було вирішено. А після цього нехай історики розбираються. Треба йти далі…

– Серед керівників лемківських громадських організацій чимало відомих людей, науковців, письменників, митців. Гуртування лемків довкола цих людей, їхня дивовижна єдність вражає…

– Лемків гуртувала біда, хоча, поза сумнівом, така їхня єдність це феномен навіть для діаспори в західному світі. Щоправда, зараз в Україні за прикладом лемків почали створюватися – і навіть подекуди на них з'явилася своєрідна мода – земляцтва, але все одно в них немає тієї лемківської єдності. Цей небувалий феномен може слугувати прикладом для всього українського народу. Якби в усіх українців була така єдність, то багатьох проблем сьогодні не існувало б взагалі.

– Уявити ситуацію: родини усіх депортованих лемків повертаються на Лемківщину, – мабуть, неможливо, хоча вже є прецеденти, коли лемкам повернуто будинки і землю. Сьогодні лемки розкидані по всьому світу. Однією з їхніх головних цілей є відродження Лемківщини. Що мається на увазі: повернення лемків на батьківські землі чи, скоріше, йдеться про духовне об'єднання?

– Звичайно, уявити собі, що лемки повертаються на батьківщину, малоймовірно, адже багатьох сіл взагалі немає, залишилися тільки сліди, де стояли церкви. До речі, нещодавно вийшла книжка лемка Олега Іванусіва в Торонто про лемківські храми, які ще також достатньо не вивчені (а лемківська архітектура це також незбагненний феномен, бо ні до чого не подібна – ні до гуцульських храмів, ні до буковинських православних церков, які або знищені, або модифіковані на римо-католицькі)…

Коли ж говорити про відродження Лемківщини, то варто наголосити, що у Польщі вже проходять судові процеси щодо повернення земель і будинків і навіть один з лідерів лемків у Польщі перший виграв такий процес. Про це пішла луна по всьому українському світі й у діаспорних газетах про це писали.

Але лемківське об'єднання може бути й іншим. Ось приклад: у Сибіру, на засланні, народився такий собі лемко Андрій Лиміч, який виростав у російській культурі, здобув освіту у Росії, там сформувався, але раптом почав шукати своє коріння. І знайшов! Навіть генеологічне древо роду Лимічів склав за 250 років і вже поставив кілька пам'ятників своєму роду. Один з них – на Рівненщині. На відкритті другого – на Вінничині – мені пощастило побувати. Скільки людей туди з'їхалося з різних сторін: Об'єднання лемків Тернопільщини, лемки з Дрогобиччини, Лемківське товариство Києва… Було відчуття, що лемки з'їхалися за чарівним помахом палички диригента. Це був урок нам усім. Викинуті з рідних земель лемки могли розчинитися, розгубитися по світах, зникнути без сліду, але вони зберегли себе і довели, що національність, приналежність до народу – явище не лише територіальне, а й духовне. І хоч лемки живуть у Словаччині, Польщі, Америці, Канаді, тут, в Україні, але є духовна лемківська держава у душах лемків, є їхня духовна єдність…

Записала
Світлана Короненко

 
© агенство "Стандарт"