журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ДИСКУРС

ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ПО ДІАГОНАЛІ

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЕКСКУРСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №4, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Роман without роман

…Отже, роман. Саме на цьому жанрі сходиться нині будь-яка адекватна ромова про сучасний літпроцес. Вочевидь, закладені в самій природі роману виражальні можливості найкраще надаються до того, аби художньо відображати час нинішній, – так само, як у добу, приміром, романтизму своєрідною "царицею літератури" була поема, нині присутня в літпроцесі мінімально й у вигляді зазвичай суттєво трансформованому.

На ключову роль роману в теперішній літературі вказує й найкращий індикатор книжкового ринку – читацький попит. Причому це явище далеко не лише вітчизняне, на світовому ринку книги така тенденція втримується вже не одне десятиліття. Одначе вітчизняний зародковий ринок реагує на неї вочевидь аж занадто своєрідно. Настільки, що саме час задатися питанням, чи існує взагалі український роман? І відповідь лежить на поверхні: як явище літератури безперечно так, але як сеґмент ринку – категорично ні.

Річ у тім, що протягом кількох останніх років, у контексті яких можна починати розмову про сякий-такий "ріст" української книжки, видавці керувалися відпочатку хибною установкою – наситити ринок текстами якомога нижчого жанру. Формально це, звісно, мусили бути романи, але ж насправді роман романові не рівня. Надивившись на засилля завезених із Росії детективів "низького" штибу, і зазвичай також низького сорту, наші видавці наївно вирішили, що слід "наводнювати" ринок такими самими низькоштибними детективами. Хай ця детективність (дефективність?) у ньому буде суто формальною, хай наполовину, на чверть, на дещицю – але "ні кроку без неї".

А відтак, якщо є "попит видавця" (про попит читача наразі не будемо), то з'являється й пропозиція письменника. З'являється, приміром, чудова новелістка Євгенія Кононенко, майстер тонких і влучних психологічних сцен, обдарована унікальним умінням підмічати художні деталі; або соковитий стиліст Василь Шкляр; або автор ориґінального експериментального роману Олекса Вільчинський; і ще хтось, і ще – й усі вони (хто жартома, а хто й усерйоз) старанно впрягають в плуга "поголовної детективізації української прози". У результаті маємо цілу низку доволі якісних текстів, котрі… суттєво відбігають від задекларованих наприпочатку вимог низькоштибності (бо їй Богу, не можуть дозволити собі розумні, освічені, талановиті люди писати, як безграмотний Андрій Кокотюха). Але разом із тим ці тексти, при всій їхній добротності, все-таки невідворотно позначені "соромом жанру" – розваговістю, а отже, претендувати на серйозне осмислення часу, на увагу "невагонного" читача можуть значно меншою мірою, ніж романи іншого, адекватнішого власне художній літературі штибу. Грубо кажучи, це тексти, котрі мають усі підстави з'явитися на полицях багатьох приватних книгозбірень, але не мають практично жодних підстав на цих полицях зберігатися й бувати час від часу перечитаними (чи не це є той елементарний, "поверхневий" фактор, який відрізняє художню літературу від попси?)

Я розумію, що вищеназвані й вищененазвані автори можуть з цими міркуваннями категорично не погоджуватися (особливо Андрій Кокотюха, до якого я по-людськи ставлюся дуже тепло і дружно, але чиї книжки не рекомендую читати нікому, в кого помічаю бодай дещицю смаку). Власне кажучи, я тому й формулюю ці міркування достатньо контраверсійно, аби спровокувати когось із них на дискусію: як на мене, експлуатування ними формату т. зв. "масового жанру" (наскільки він насправді "масовий" – це ще питання) є нічим іншим, як лиш марнуванням таланту, незалежно від того, наскільки "успішними" не сприймалися б ті чи інші їхні подібні тексти.

Загалом, міфи, що побутують періодично в нашому літературно-видавничому середовищі, інакше як смішними й наївними назвати тяжко. Наприпочатку дев'яностих, приміром, це середовище за основу літератури сприймало… відверто експериментальні тексти молодих авторів. Тепер цією основою сприймають чомусь детективи, – не зважаючи навіть на те, що після всіх "революційних" пертурбацій на ринку, супроводжуваних не менше "революційними" пертурбаціями читацьких пріоритетів, останнім часом усе стійкіше помічаємо "унормальнювання" читацького попиту (ось ми й дійшли нарешті до нього).

Кожен, здатний помічати, давно помітив, що з "Петрівки" позникали безконечні "детективні ряди", що навіть у наших інерційних і неповоротких книгарнях література такого штибу давно "унормована" в зовсім не "гіпертрофованих" відділах. Що сферу читацького попиту закономірно, як це традиційно буває в більш-менш сталих суспільствах, усе більше заполонює "середній" роман – який не безпробудно "грузить" і водночас не безпросвітно "бавить", який пропонує варіанти відповідей на питання насущні, не цураючись одночасно доторкання до питань вічних. У контексті саме такого попиту, здавалося б, мусить нарешті настати "рай" для наших видавців – адже російська література, поглинута системною кризою (саме література, а не видавнича сфера!), останнім часом фізично неспроможна запропонувати подібні тексти. Але росіян у цьому контексті "виручає" перекладацька індустрія. Вони буквально, за їхнім же анекдотом, перекладають "усе, що рухається", і наш читач, звісно ж, тепер активно на це "присідає". І невтямки йому, українському читачеві, що саме наша література має величезні потенційні можливості творення таких текстів – невтямки, бо наш видавець їх або не помічає впритул, або зазичай невірно позиціонує.

Спроби виходу на "середній" роман, хоч й доволі несміливі, зробили наразі два видавництва – "Факт" і "Піраміда". Задавши тон серії "Exceptis excipiendis" гострим романом Анатолія Дністрового "Місто уповільненої дії", "Факт" періодично то "опускав планку" до детектив на кшталт "Культурного шару" Юрія Макарова, то знову "піднімав" її до містичного "Сліпого дощу" Василя Слапчука й молодіжного роману Марини Соколян, то тепер наново збирається "опускати" її на також молодіжні, але значно "дешевші" писання Світлани Пиркало. "Піраміді" натомість бракує системного підходу – видавши гостропроблемну "Інфекцію" Степана Процюка, достатньо контраверсійний і злободенний твір, львів'яни не подбали про адекватне позиціонування цієї книги на ринку, і роман у результаті відбувся сам по собі лиш як факт "внутрішньолітературний", не спровокувавши рефлексії ширші, на які мав підстави претендувати. Зрештою, поза Галичиною відверто недостатня промоція навіть ключового автора "Піраміди" Юрія Винничука, тексти якого зазвичай доволі хвацько балансують між "низьким" і "середнім" реґістрами, але до "дефективності" не опускаютья ніколи. Інші ж спроби виходу на це поле, такі як "Басаврюк" Дмитра Білого в "Смолоскипі", взагалі виглядають "епізодично-необов'язковими" – в сенсі не текстовому, а саме видавничому.

Залишається хіба подивуватися інтуїції Юрія Андруховича, якого останнім часом стало мало не "хорошим тоном" лаяти за "Дванадцять обручів" – знову ж таки, насамперед через позиціювання. Здається, це через те, що ми вбили собі в голову, нібито від Андруховича слід чекати виключно постмодерного роману, такої собі "української рецепції Пєлєвіна". А він узяв та й доволі безцеремонно розвіяв цей міф, запропонувавши натомість класичний "середній текст". Звісно, з поєднанням різних стильових елементів – але саме це і є характеристичною ознакою "середнього роману".

Із цього випливає ще як мінімум два нібито "нероманних" питання. По перше, чому наші видавництва виявляють незрозумілу схильність до рекламування "торгових марок" замість промоції своїх авторів-романістів і перетворення на "торгові марки" їхніх імен? Роль винятку з цього дивного правила пробувала грати "Кальварія" – згадаймо Василя Кожелянка, Марію Матіос чи "липову зірочку" Любка Дереша, – але завжди зупинялася на півдорозі. І друге: з якої радості-гадості наші видавці так уперто недооцінюють читача? Чому їм так хочеться прилучити до своєї продукції люмпенів, котрі не читають не тому, що читають російське, а тому, що не читають – і все тут? Задумавшись над цими питаннями, ми так само неодмінно "вийдемо" на проблему все того ж "середнього роману" – якщо захочемо задуматися.

Іван Андрусяк

 
© агенство "Стандарт"