журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ДИСКУРС

ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ПО ДІАГОНАЛІ

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЕКСКУРСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №4, 2004

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

Конан у жупані

Трохи про долю слов'янської фентезі

Бурхливий потік жанру фентезі, що ллється на нас з книжкових полиць – не випадковість. Переживши епоху матеріалізму в житті та в мистецтві, ми усвідомили, що межі реальності значно ширші від тих, що можна помацати руками. І з подивом відзначили, що далекі предки прекрасно це знали. В міфах та казках не так давно вбачали тільки плід буйної народної фантазії. Але проста вигадка не могла б прожити тисячоліття. А міфи й казки живуть. І слов'янські – у тому числі.
Здається: чим ми гірші кельтів, датчан і всяких інших шведів? У них – ельфи. А в нас – кікімори. Дрібні, щоправда, замурзані, алмазних діадем не носять навіть по святах і живуть нібито в болоті. Зате рідні. І життя в них цікаве – то домовика ховають, то відьму заміж віддають. Чим не сюжет? Ні, щось не на те виходить. Про ельфів та гномів товсті книги пишуть, у мене в самої знайомі є і з ельфів, і з тролів. А знайомої кікімори – немає. І домовика теж немає. Відьми є, але вони самі про це не знають, а скажеш – образяться.
Про що це я? Та про слов'янську ж фентезі. Тема близька, рідна, навіть де-інде болюча. Чи є вона взагалі? Напевно є, бо про неї усі знають. А почнеш дошукуватися, що це власне таке – лише туман, мов світання над тим самим болотом... І справи слов'янської фентезі настільки погані, що видавці жахаються її, як відомий персонаж ладану. Розчарувався читач. Але чи винна вона? І чи слов'янська фентезі – те, у чому читач розчарувався?

А як все добре починалося! Починалися походеньки "слов'янського воїна", звичайно ж, із "Вовкодава" Марії Семенової, непереможного й незабутнього. Хоча по суті своїй він лише один з череди Непереможних Воїв, котрі йдуть по життю самі не знаючи куди і рятують усіх, хто під руку потрапить. Що це усе фентезі – безсумнівно. А от чи слов'янська? Втім, при всіх недоліках, саме Вовкодав переконав нас, що писати фентезі можна не тільки про ельфів.

Добре відоме явище, що його харківський фантаст та публіцист Андрій Валентинов називає "наші в Хроносі". Епічний простір рідних дібров ним теж обжитий. Наприклад, двоє студентів потрапляють у сиву давнину і по законах жанру починають робити кар'єру: один в боярах, інший в богатирях. Сюжет розробляється в гумористичному ключі, а з гумору – що візьмеш?

Але ні бойовий, ні гумористичний сюжет не можуть зватися власне слов'янською фентезі. Тому що слов'янський дух в них – лише декорація. Перед нами ті ж самі персонажі, виряджені в жупани та сарафани. І навіть імена у них – християнські, тобто запозичені. Чи автори щиросердно вважають, що Анісья та Лукерія – імена суто слов'янські? Але ж Конан – і в Африці Конан. Так що ж мусить бути в слов'янській фентезі, щоб вона заслужила це ймення? В чому суть її?

Облишмо одразу жадаючих порятувати світ. Облишмо Васю Пупкіна, що вирядився в кольчугу – він нічого нового нам не скаже, бо й сам не знає. Він до дружини князя Олега прийшов не древню мудрість пізнавати, а дружинників прийомам карате вчити. А ми з вами чого хочемо? Пізнавати чи учити? Побачити інших чи помилуватися собою, коханими, тільки в красивому червоному сарафані (жупані)?

Фентезі, як відомо, буває бойова-героїчна, буває гумористична, а буває – сакральна. В перших двох слов'янські прикиди будуть лише декораціями. А от у третій слов'яни та їхні погляди на світ, відмінний від інших, мали б складати основний зміст. Сакральна фентезі, у тім числі слов'янська, – це древнє міфологічне знання, викладене в сучасній літературній формі. Це спроба художніми засобами хоч частково відновити світогляд наших предків, знайти те спільне, що об'єднує нас і їх, знайти те, чим вони можуть нас збагатити.

Жоден з нас не впав з неба. У кожного і в VIII і в X столітті є безпосередні кровні предки. Якими ж вони були? У що вірили, чого бажали, про що мріяли? Яким бачили оточуючий світ? Якими були їхні щоденні турботи і як вони уявляли загробний світ? Скажімо, проблеми 20 століття – карієсу, у них не було, але були інші проблеми. Вони часто не знали, від чого вмирають, а лікувалися замовляннями – і вони часто допомагали. Їм допомагали, а нам – ні. Чому?

Світ нашого пращура був водночас простий і складний. Про існування Африки він не знав взагалі, про "німців" чули лише жителі великих торгових міст. Світ звичайної людини складали його поселення, ще кілька сусідніх, куди він їздив до рідні на весілля та поминки, ближній ліс, дальній ліс, поля, луки, ріка, та ще можливо, містечко, де кілька разів на рік збиралося торжище. Зате яка глибина була в цьому замкнутому просторі! Людина тисячею ниточок була пов'язана із своїм життєвим простором, в його світі нічого не бралося нізвідки і не пропадало в нікуди. І основним завданням було підтримувати правильні стосунки із світом: з річкою й лісом, своїми й чужими, живими й мертвими, з цим світом – і потойбічним. Кожне свято, кожен звичай був так чи інакше спрямований на підтримку вселенської рівноваги. Доля людини й роду, щастя чи нещастя, достаток чи голод, здоров'я чи хвороба залежали безпосередньо від того, наскільки налагоджена взаємодія людини й світу. А простіше – як гукнеться, так і відгукнеться – серед людей, в лісі, в космосі.

Самі звичаї предків підказують безліч художніх ідей та сюжетів, тому що розкривають конфлікти, що бачилися нашими предками як можливі. Наприклад, коли помирав один із близнюків, то треба було розрубати на порозі дому монету, й половинку, що впала назовні, покласти до труни, щоб розділити долі близнюків, і не дати померлому забрати живого. Просватана наречена мала спати між сестрами, щоб її не вкрав Огненний Змій – йому, любителю жінок, наречена особливо доступна, бо знаходиться в проміжному стані між старим і новим родом. Приклади можна наводити донесхочу, і в кожній дрібниці відображається ще один пласт стосунків нашого предка зі світом. Це – копалини чудового художнього матеріалу, що майже не використовується так званою слов'янською фентезі. Вона легко покотилася по колії чужих взірців. Але ж, їй-богу, може, дорогому Професору (шанобливе "прізвисько" Дж. Р. Р. Толкіна, автора епопеї "Володар каблучок". – Ред.) варт уже й спочити!

А Чорний Володар, що хоче світ згубити, зовсім не потрібен, і в цю картину не впишеться. Та й для чого він? Світ і так рухається по колу "життя-смерть-відродження". Кожна жива істота проходить тими ж шляхами, що ними одного разу пройшли і постійно проходять знову й знову світлі боги. Все народжується, живе, вмирає й відроджується – так само, як і Сонце ходить від світанку до заходу, від зимового сонцевороту до найдовшого дня, а потім знову до найкоротшого. Завжди і у всьому зерна світла зріють на полі пітьми, і навпаки. Тому тут немає й не може бути як абсолютного добра, так і абсолютного зла.

Взаємозв'язок світу за минулі віки нікуди не дівся. А от людина значною мірою втратила зв'язок зі своїм світом. Повернути його – справа занадто складна й велика, щоби в межах одного літературного напрямку можна було претендувати на її рішення. А от показати, як міг здійснюватися цей зв'язок, описати його в образах навіть дуже можна. Адже сонце над нами те ж саме, і рік все так само горить ватрою в зимовому лісі в колі 12 хлопчиків, юнаків, зрілих мужів та сивих старців.

А дорогу до священного багаття вкаже не хто інший, як наша маленька замазура-кікімора. А хто вона, до речі? Звикли ми, що є якась "кікімора болотяна", – а чому вона живе саме у болоті, і чи справді там? Чому Іван – завжди молодший син і дурник, а старші брати йому наче й не рідні? І чому вдівці завжди одружуються на вредних бабах, з яких виходять лихі мачухи? Чому Морозко задає нещасній дівиці дурне запитання, чи тепло їй, і чому правильним в цій ситуації зараховується неправдиве "так"? Чому в Баби-Яги костяна нога, а для вдалої бесіди з нею треба найперше напроситися на обід та лазню?

Чи знають відповіді на ці запитання Вася Пупкін чи якийсь черговий Владигор-богатир? Мабуть-таки, ні. У них взагалі інші завдання: скажімо, "зупинити витікання животворної енергії", аби захистити цивільне населення від наступаючої Чорної Мли, котра знову "активізувалася", так її розтак. А кікімора наша маленька – знає. І якщо ми не станемо зодягати старого доброго Конана в жупан, а почнемо чесно танцювати від пічки (в підпіллі якої, власне, ця сама кікімора й живе), то вона багато нам цікавого розповість.

Звичайно, і бойовики про Васю Пупкіна в дружині князя Олега, і потішні байки про невдаху-студента, котрий став власником невеличкої удільної вотчини, теж будуть жити, тому що мають чимало шанувальників. Бо що нам до предка в постолах і з кікіморою в запіччі?! А Вася Пупкін – своя людина! І слов'янський Конан – теж наш, яким би хотілося бути кожному студенту, та не виходить. Так що скоріш за все герой слов'янської фентезі піде шляхом подвигів з нізвідки в нікуди.

Бази для чогось іншого поки що не видно.

Але ж і тут, як і у всьому, на полі тьми зріють зерна світла. І сонцеворот, точка згасання, разом з тим є моментом народження нового сонця...

Довідка.

Єлизавета Дворецька.

Письменниця.

Народилася 1 червня 1970 року. Проживає у Москві.

Пише історичні романи та романи у жанрі фентезі на грунті слов'янської та скандинавської традицій.

Любить німецьку оперу, наукові історичні праці, книги у жанрі фентезі, а також біографії та мемуари. Улюблені автори – Е. Т. А. Гофман та генерал Гудеріан.

Не любить сучасну "техногенну фантастику".

За станом душі – романтик.

Єлизавета Дворецька

 
© агенство "Стандарт"