журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ДИСКУРС

ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ПО ДІАГОНАЛІ

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЕКСКУРСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №4, 2004

ДИСКУРС

І все-таки вона рухається...

Ці хрестоматійні слова Галілео Галілея якнайкраще пасують до української книжки – скільки її не душили й не душать усеможливі азарови, а вона все ще "рухається". Здається, видавництва помалу відходять від "шоку першого січня" й звикають до роботи в нових-старих умовах тиску й гонінь, не дочекавшись від владців розуміння найелементарніших основ функціонування національної економіки, не кажучи вже про національну культуру.

"Покинуті міста"

Отож, незважаючи ні на що, на четвертому місяці нового року нарешті починають з'являтися варті уваги видання – притому не лише характеру ринкового, а й власне літературного (я схильний доволі жорстко розмежовувати ці речі, зважаючи на те, що коли навіть ринок у нас в загоні, то з виданням власне літературних текстів – результатів художніх пошуків, а не "пристосувальництва" – справи взагалі жахливі).

Із-поміж новинок штибу художньо-літературного, котрі справді здатні вразити, найперше хочу виокремити нову книжку Анатолія Дністрового "Покинуті міста". Це, як на мене, найкраща наразі його поетична книжка (а може, й узагалі поки що найкраща в нього – але про іпостась Дністрового-прозаїка окрема мова), – і цього досягається завдяки верлібру. Рецензуючи одну з попередніх Анатолієвих збірок, я вже завважував, що для його поетичної техніки верлібр природніший, органічніший – адже структурно текст поета зазвичай вибудовується з логічно виформулюваних ритмічних "блоків", і силабо-тоніка нерідко мусить розламувати ці блоки по-живому, на догоду лише канонові. Натомість у верлібрах – а "Покинуті міста" складаються виключно з них – ці "блоки" не каменіють, не відкладаються в мертву структуру, а навпаки – оживають, вібрують, накочуються, як хвилі, один за одним, подекуди й перекриваючи один одного. Саме так досягається ефект розміреного – на подих – інтелектуального потоку, що присмачений холодною, подекуди навіть безжалісною інтонацією філософа, а водночас оживлений глибоко "спресованим" усередині логіки надсадним переживанням, без котрого був би текст, але не було би власне поезії. Відтак читати "Покинуті міста" – це ніби намотувати живі нерви на холодний стержень живої логіки.

Друга симптоматична в контексті цієї книжки річ – арґументована спроба "реанімації" жанру поеми, доволі таки "непритомного" в сучасній поезії. Власне кажучи, на рівні мітопоетичному потужну спробу такої "реанімації" вже зробив Василь Герасим'юк своєю "Єзавеллю". Саме поеми складають основу книжки Анатолія Дністрового "Покинуті міста" – він розпрацьовує цей жанр уже на рівні соціопоетичному. В цьому контексті слід завважити, що окремої студії заслуговує потужний соціальний струмінь збірки. Також пильної уваги заслуговує старанно виведений автором образ міста (чи, радше, містечка), досі в українській поезії розроблюваний лише "штрихпунктирно". Одним словом, "поживи" для дослідника тут чимало, – приємно, що бодай іноді у нас з'являються книжки, цікаві читачеві гостротою й новизною проблематики, які водночас вимагають від дослідника певного "рівня адекватності".

Нарешті, не можу не відзначити, що "Покинуті міста" побачили світ в аупівській серії "Зона Овідія", але не в київському "Факті", який традиційно "веде" цю серію, а у "Видавництві Сергія Пантюка" – новому й, вочевидь, багатообіцяючому "гравцеві" на "полі" видання сучасної української літератури.

"Іменно"

Прекрасному жіночому імені Тетяна останнім часом хронічно не щастить. Не досить того, що весь Хрещатик завішаний рекламними банерами якоїсь безголосої "пєвічкі", де написано, що її звати "Тат'яна", – тепер іще у видавництві "Факт" (варто наголосити: не в серії "Зона Овідія"!) з'явилася книжка "Вершники амальгами", авторку якої зовуть Татіана Комарова. І це не помилка коректора – це "воля" авторки. Буває…

Утім, це можна трактувати і як своєрідний піар, адже книжка навряд чи здатна привернути увагу читача чим-небудь іншим, крім перекрученого імені. Судіть самі:

За сприянням раптових експлозій

минаю ерозій в душі

немає ілюзій…

…за сприянням сюрроцивілізацій

perfomance відбудеться

без пролонгованого

анТраХту…

Здається, коментарі зайві.

І взагалі – клопіт із тими жінками! Таке інколи видадуть, що хоч стій, а хоч падай. От, приміром, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки Івано-Франківського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Оксана Мариновська видала книжку під назвою "Децентрація влади". Воно було б, звісно, нічого дивного, якби це була політологічна студія чи навіть педагогічні рефлексії – в цій галузі ще й не такі дивацтва трапляються. От тільки проблема в тому, що йдеться про збірку текстів нібито… поетичних. А ще кажуть, що політреформа провалилась і жодних наслідків по собі не залишила…

Щодо текстів, то їх напрочуд точно, хоча й безжально, характеризують слова самої авторки: "Я посварилась із… / словами – / корчили гримаси, тікаючи, як миші, у текстові / шпари, залишали блідий відбиток на скрижалях / пам'яті. А та – блякла з часом, надгрижена".

А от поліграфічно книжка видана, м'яко кажучи, дуже симпатично. Так би поетів видавати.

Утім, поетів теж видають іноді досить пристойно. От хоча б нову збірку Михайла Шевченка "Все відходить назавжди" в "Просвіті". Автор відомий, письмо вправне і чисте, мова добротна, структура продумана, фотоілюстративний ряд вражаючий… А от тексти, як на мене, зарідкі. Так можна було писати в сімдесяті, а зараз це вже сприймається радше як щось вишукано приватне, ніж власне художньо-літературне. Зрештою, це стосується далеко не лише нашого шановного автора – тексти багатьох популярних, навіть модних свого часу поетів нині виглядають як "з іншого світу" – нібито все в них правильне, все вишліфоване, відточене навіть, а разом із тим видається, що не вистачає чогось дуже суттєвого. Очевидно, насиченості, інтенсивності, нерву. Просто диву даєшся, як далеко "стрибнула" наша поезія за якихось два десятки років! Суть не в тім, вище стрибнула чи вбік, – це я намагаюся уникнути закидів з боку звиклих до традиційного дискурсу читачів, яких чимало, а може навіть більшість, – суть у тім, що українська поезія сьогодні вже принципово інша, кардинально інша, радикально інша.

Яка саме? У чомусь, мабуть, така, як у Наталки Терлецької, друга збірка якої "Пришестя вТЕчі" побачила світ у "Видавництві Дмитра Бураґо". Вона значно розхристаніша, подекуди навіть хаотична, густо скроплена їдким гумором, а місцями й відвертим знущанням. Навіть поезію авторка називає не інакше як "сурогатом нірвани" й (що вже банально) "сплавом із вічності й самоти". Відчувається нестримне прагнення охопити текстом одразу дуже багато, можливо навіть "усе". Так неважко й загубитися, тож іноді навіть дивуєшся: чому вона, врешті-решт, не "губиться"? Може, тому, що сама проголосила: "о світе / іноді / мені подобається / твій зашморг". Такий підхід, здавалося б, мусить давати значно менше, ніж у згадуваного вище Михайла Шевченка, приводів для всеможливих "приватностей" – а на ділі дає, навпаки, незмірно більше таких приводів. Індивідуальність буквально "вихлюпує через край", і саме цим особливо приваблива книжка Терлецької.

Чесно кажучи, від цієї книжки я загалом так само не в захваті – в сенсі того, як вона "зроблена", в сенсі фаховості, добору (себто, від-бору), компонування і т. п. Як на мене, вона могла би бути значно компактнішою, насиченішою, глибшою, серйознішою нарешті. Але ж питання в тому, чи була б вона після таких маніпуляцій навіть не цікавішою, а просто – цікавою? Навряд чи. Можливо, "Пришестя вТЕчі" – майже ідеальна ілюстрація сьогоднішнього стану поезії. Стану, коли "старі" засоби вже не відкривають "нового" в людині й часові, а "нові" ще вважають себе "добре забутими старими", ще не розкрилися повністю, ще лише інтуїтивно намацуються поетами. Ще далеко попереду (чи збоку?) "пришестя в ТЕ". Це не добре і не зле – це етап, який треба пережити. І ще хтозна, що з цього етапу висіється половою, а що лишиться зерном.

Яке "Тарасове перо" нам потрібне

Є кілька новинок на терені дитячої літератури. Приміром, "трикнижний" проект дрогобицького видавництва "Коло" та фундації "Малі бойки" – "Дарунок різдвяної казки", "Весняний благовіст" і "Цвіт папороті". Упорядницю Сніжану Новак, вочевидь, надихала хай і не нова, але все одно чудова ідея ввести дітей у світ народних звичаїв, пов'язаних із циклом зимових, весняних та літніх свят. Але при цьому левову частку книжок займають чомусь далеко не найкращі вірші Олександра Олеся, Уляни Кравченко, Ганни Черінь, або ж оповідь псується банальними назвами на кшталт "Казки Франкового краю" чи "великодньою драматургією" Михайла Вереса. А при більш пильному знайомстві виявляємо ще цілу низку недоліків, котрих варто було б уникнути – насамперед невміння чи небажання елементарно розмежувати поняття фольклор, канонічний священний текст і апокриф, а азом із цим – християнську й поганську основу свят. Іноді складається враження, що упорядниця уникає згадки про наші поганські часи, не до кінця усвідомлюючи, як їх можна відчитувати в руслі християнської культури. А от що справді вражає в цьому проекті, так це художнє оформлення, в основу якого покладено дитячі малюнки. Адже світ, побачений очима дитини, завжди світлий і неповторний, а водночас правдиво глибокий. Бо діти нерідко помічають головне – те, на що ми, дорослі, в силу своєї "звиклості зі світом", вже забуваємо звертати увагу.

А от для дітей трішки "доросліших" – школярів середніх і старших класів – справжнім подарунком стане довідково-популярна книжка (в підзаголовку вона навіть названа "дитячою енциклопедією") "Українська мова", що побачила світ у серії "Я пізнаю світ" київського видавництва "Школа". Варто зазначити, що це є першим ориґінальним проектом цієї популярної на нашому ринку серії – попередні книжки в ній були перекладені з російської. Звичайно, це не було банальне калькування, перекладачі й редактори старанно адаптовували тексти до українських реалій, і тут справді докладалося чимало зусиль. Але своє – все таки своє, а коли воно зроблено не просто не гірше, а очевидно краще в порівнянні з аналогічними проектами на сусідніх ринках, це не може не тішити.

Також дитячі енциклопедії "Рослини" і "Динозаври" презентувало на ринку харківське видавництво "Фоліо". Попри те, що їхній дизайн обкладинки, як на мій смак, більш виграшний, – усередину краще не зазирати. Бо це вже давно не смішно – це страшно: практично всі харківські видавництва, за винятком хіба наукової "Акти" і видань журналу "Березіль", не лише старанно, систематично й методично опускаються до найочевидніших лінґвістичних бздурів, а здається, навіть культивують їх, – невже в майже двохмільйонному місті такий кричущий брак грамотних редакторів?!

А вже про особливості стилю цих видань і говорити нічого. Судіть самі: "У вівці Доллі були ознаки раннього старіння, і її нещодавно усипіли (так в ориґіналі! – І. А.). Це трапилося внаслідок того, що клітини її були значно старіші за вік, якщо рахувати з моменту народження… Три клоновані вівці, які народилися в Шотландії уже після Доллі, живі-здорові. Більше того, дві з них намаганнями вчених дають молоко, склад якого відповідає людському". Мені особисто цієї цитати більше ніж достатньо для того, аби я своїм дітям "фоліївських", з дозволу сказати, "енциклопедій" навіть не показував.

Чесно кажучи, не рекомендуватиму своїм дітям читати й книжку Євгена Білусова "Тарасове перо". Її видала київська "Просвіта" дуже гарно, почасти навіть розкішно. Видання грамотне, написане цікаво й дохідливо, оформлення старанне, барвисте й привабливе. Але тут справа в іншому – в тому, за кого насправді наші діти матимуть Тараса Шевченка, про життя якого й розповідає ця книжка. Якщо ми хочемо, аби дітлахи бачили в Шевченкові казкового персонажа на кшталт Івасика Телесика чи Гаррі Поттера – будь ласка, нехай читають "Тарасове перо". Але якщо ми хочемо, аби наступні покоління так само бачили в Шевченкові поета, то нехай вони змалку читають самого Шевченка чи, принаймні, його зорієнтований на дитяче сприйняття життєпис авторства Степана Васильченка – там є "канонічне" захоплення генієм, але немає його "оказковлювання", вимивання живих зерен особистості. У Білоусова ж, попри всю грамотність і "педагогічну налаштованість" його книжки (найбезпробудніша в світі річ – педагогіка!), особистість поета ніби вилущується з тексту, залишаючи по собі примару "правильності" й "казковості" водночас. Я надто люблю Шевченка-поета, аби дозволяти моїм дітям формувати собі про нього "суспільно значимі" уявлення. Але якщо для вас, дорогий читачу, більше важить дядько в шапці й кожусі на стіні – читайте своїм дітям "Тарасове перо", з них принаймні виростуть свідомі українці.

Іван Андрусяк

 
© агенство "Стандарт"