журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

ДИСКУРС

ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ПО ДІАГОНАЛІ

ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ ЕКСКУРСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №4, 2004

КНИГА I РИНОК

Філософські роздуми про оптимізм у масштабі Вінниці

Приїжджаючи вперше в незнайоме мені місто, маю звичку зауважувати, де і як там продається друковане слово. У Вінниці мене вже біля залізничного вокзалу вразив досить великий базар, де було не так вже й мало яток з книгами, щоправда, в асортименті здебільшого представлено читво середньої руки, але ж не посперечаєшся, що на це і є найбільший попит у сучасному суспільстві. Отже, вирішила я, книга тут живе. І навіть попри те, що на центральній вулиці одразу побачила крамницю "Промінь", на вітринах якої було гордо написано "книги", а всередині темно і на підлозі лежали гори хламу, я все ж з оптимізмом почала шукати книгарів у Вінниці. І легко знайшла...

Ознайомившись з історією Вінниці, я дізналася, що це – одне з найдавніших міст на нашій території, воно було засноване у кінці ХІІІ століття. Вірніше, саме тоді на правому березі Південного Бугу виник населений пункт, який тепер став одним з обласних центрів України. Думаю, що багатьом жителям нашої країни, та й людям з близького зарубіжжя, при згадці про Вінницю спадає на думку славне місто Немирів Вінницької області, де виготовляють всім відому горілку. І мало хто може пригадати шкільну програму з літератури, української та зарубіжної, за якою всі вчили, що в цьому таки місті народилися відомі майстри слова Марко Вовчок і Микола Некрасов. З історією самої Вінниці пов'язане ім'я письменника Михайла Коцюбинського. На березі Південного Бугу навіть зберігся великий камінь, "Скеля Коцюбинського". Вважається, що саме біля нього він написав свої ранні твори.

Чи ж витребувана книга на вінницькому ринку? Чи залишилась ще та інтелігенція, що читає книги різних жанрів, купує видання для подарунку дорогим людям, навчає дітей любити і поважати друковане слово? Щоб знайти відповідь на це питання я, як завжди, звернулася до представників чотирьох нерозривно зв'язаних з книгою професій: видавців, книгопродавців, поліграфістів та бібліотекарів.

Подорож перша, або

Є чи немає попиту

у книгарнях Вінниці

Перше, що з сумом доводиться констатувати – це те, що в більшості випадків книгу не дуже шанують. Як сказала представниця однієї з книгарень в центрі міста: "Нам постійно натякають, що книжкова крамниця – це не той бізнес, який може собі дозволити жити на головній вулиці міста. Якщо так сильно хочете продавати книгу, переїжджайте у Тяжилів". (Тяжилів – віддалений новозбудований, ще майже незаселений район, відірваний від Вінниці і майже ніяк транспортно з нею не поєднаний). Що не кажіть – "найкраще" місце для книгарні. Але ж посперечатися з сусідами по торгівлі – спортивним одягом та взуттям, побутовою технікою, адвокатськими та туристичними конторами, їжею та напоями, мобільними телефонами – книзі досить важко. Виручка книгарні за місяць складає стільки, скільки за півдня мають сусіди-бізнесмени. І не дивно, що вони так гарно оздоблені, мають гарні вітрини, можуть дозволити надавати знижки на свята. Книгарням їх не наздогнати, але влада змушує книжкові крамниці витрачати такі самі кошти за оздоблення прилеглої території: покласти бруківку, прикрасити дерева на Новий рік тощо. Де взяти для цього гроші, це нікого не цікавить.

Однією з книгарень в центрі, що залишилася ще з часів УРСР і вціліли, є "Дружба". Ще 15-20 років тому тут продавалися виключно видання з колишніх соціалістичних країн (Польщі, Угорщини, Чехословаччини та ін.). У 1992 році, як і всіх інших, книгарню змусили відділитися від "Вінницькниги", і вже в 1996 вона стала товариством з обмеженою відповідальністю. Цікаво, що у час приватизації приміщень "Дружбі" не дозволили перевести приміщення у власність, мотивуючи це належністю будинку до архітектурних пам'яток, що охороняються державою. Тому книгарня купила патент на термін 10 років. Зараз вже можна приватизувати це приміщення, але таких грошей, які необхідні для цього, книгарня, звичайно, навіть при великому бажанні зібрати не може. От так і живе "Дружба", очікуючи 2006 року, коли, скоріше за все, доведеться звільнити займану територію.

Про свій погляд на сучасну і минулу книготоргівлю розповідає директор книгарні "Дружба" Таміла Лановчук.

– На жаль, зараз книги купуються не дуже добре. Нинішні покупці думають про книгу в останню чергу, лише після того, як придбають більш необхідні речі: їжу, одежу, техніку. Ось і купують у нас зараз в основному навчальну літературу, бо її змушують купувати у школі, інша ж – продається абияк. Ажіотажу немає.

Пам'ятаю, коли була у відрядженні у Німеччині, ще в радянські часи, так дивувалася, що їхні книгарні займають невеликі приміщення, у залі лише один-два продавці і рідко коли зустрічаються покупці. Мені тоді було так ніяково в тій тиші німецьких книгарень, бо у нас було зовсім не так. За нашим товаром стояли черги, люди постійно замовляли новинки, заходили до книгарень компаніями і весело вибирали, що б його почитати – ми, продавці, ніколи не сиділи без роботи.

Звичайно, радянська система мала багато недоліків, і я зовсім не жалкую, що її часи минули. З сучасного погляду здається зовсім ненормальним, що сотні книг, які ніхто не хотів купувати, стояли на полицях роками – в той самий час, коли десятки людей хотіли придбати інші книги, чекали їх, навіть носили подарунки директорам з тим, щоб купити дефіцитні видання. Тематичні плани, які зараз всі так хвалять, не відповідали вимогам читачів. Ми, звичайно, намагалися замовляти цікаві книги сотнями примірників, в графі ж "нецікавих" ставили лише замовлення на 3-5 примірників. Але в кінці року на загальних зборах "Вінницькниги", коли розбирали всі ці запити перед відправленням у вищі органи, нас змушували міняти місцями ці цифри. Це ненормально, але такою тоді була дійсність.

Однак, як би там не було, але раніше держава таки з пошаною ставилася до книги. Я, як продавець книжок з соцкраїн, разом з іншими працівниками книгарень "Дружба" (такі були у кожному великому місті СРСР), їздила на спеціальні курси до Москви. Там нам читали лекції, розповідали про культуру, економіку, політику близького зарубіжжя, – для того, щоб продавці володіли інформацією, могли відповісти на запитання читачів. Потім ми проходили практику в московській "Дружбі". Отже, держава виділяла кошти на все це. Погодьтесь, оплатити відрядження всім нам, це – немалі гроші. І їх знаходили. Зараз же владні органи "умили руки". А шкода.

Поспілкувавшись з персоналом книгарні "Дружба", я вирішила пошукати "Вінницькнигу". З досвіду знаю, що в інших містах від цих підприємств, які ще 15 років були масштабними і тримали у своїх руках весь книгопродаж у областях України, залишилися лише невеликі шматки. На жаль, у Вінниці знайти навіть шматка не вдалося. Можливо, десь вони ще є, але телефонні номери мають вже зовсім інших власників. Хоча мені б хотілося почути їхній голос і думку про сучасний стан книготоргу.

Так чи інакше, мені у Вінниці вдалося нарахувати ще понад 10 книгарень (найбільші і найвідоміші – "Світ книги", "Орбіта", "Книги", "Кобзар", "Крона", "Тезис"), великих та малих, які задовольняють, на мою думку, попит пересічних вінничан. Крім цього, на центральних площах та вулицях, подекуди і на периферії, є досить багато яток, які в основному пропонують дешеву російську книгу. Хтось з них живе краще, хтось гірше, але всі нарікають на відсутність ажіотажу відносно товару на полицях.

Продавець книгарні "Світ книги" (велика книгарня, що має форму торгівлі типу "маркет") пожалілася на малу кількість відвідувачів. За її словами, одразу у крамниці буває не більше трьох покупців. Може, тільки перед святами попит збільшується, а так навіть говорити про справжню, більш-менш нормальну торгівлю "язик не повертається". Хоча іноді купують і дорогі видання типу фотоальбомів, подарункових видань, також часто купують дитячу книгу і художню (в основному ту, що входить до шкільної програми).

Отже, за таких нарікань я не могла не побачити, що попит на книгу не дуже великий. І справді, міркувала, книгарні живуть, але справжнім бізнесовим життям, яке дає змогу достойно проводити вільний час працівникам, це назвати важко. І мене майже переконали в тому, що вінничани книгою не цікавляться. Проте на заваді цьому став книжковий супермаркет "Буква", що знаходиться у центральному універсамі Вінниці. Він за розмірами менший від столичного, але так само переповнений літературою від підлоги аж до стелі. І попри те, що ціни в "Букві" викликають десь глибоко у душі тихе обурення; попри те, що знайти певну назву серед безладу полиць досить важко, а продавці можуть лише махнути рукою у напрямку того відділу, який цікавить відвідувача; попри все це, у вінницькій "Букві", так само як і в київській, досить багато читачів. Я була там в середині буднього дня, тому не важко уявити, що там діється у вихідні. Отже, в "Букві" ажіотаж довкола книги є.

Але "Буква" страждає однією хворобою, яка, на мій погляд, неприпустима для закладу, що торгує культурними цінностями. У цьому супермаркеті не видно, що я перебуваю у Вінниці, чи хоч принаймні в Україні. Так, україномовні книги можна знайти – якщо добре пошукати. Але ж більшість з них – серед дитячої літератури. Звичайно, "Буква" не винна, що в Росії книги друкуються ліпше, ніж в Україні, але ж представити на полицях книги вінницьких видавців було їх обов'язком. У "Букві" ж складається враження, що у Вінниці видавців немає (одразу перепрошую у "Букви" за можливо неправильні дані). Справа в тому, що книги вінницьких видавництв мені знайти не вдалося, а працівники книгарні мені у пошуках не допомогли, знизуючи плечима. Отже, можливо, там ці книги і є, але я їх не знайшла).

Але видавці в Вінниці мають бути. І я відправилась їх шукати.

Подорож друга, або

Книгу можуть створювати лише несамовито

закохані в неї

У Вінниці зараз існує близько 30 приватних друкарень, які, щоправда, переважно друкують не книги, а іншу поліграфічну продукцію. Це й не дивно, адже видавництв у місті значно менше. Більше того, як мені вдалося з'ясувати, у 90-х роках видавництва то з'являлися, то зникали, безславно завершуючи своє недовговічне існування через відсутність коштів, кваліфікованого персоналу і ще ряд інших причин, про які мені лише натякали. Справді, заробити багато грошей у цьому бізнесі, як показує практика, неможливо, тому потрібно бути фанатиком своєї справи, мати ідею і йти до неї попри всі труднощі та негаразди.

Тому лише деяким вдалося вціліти і по сьогодні. Це – "Континент Прим", "Тезис", "Глобус Прес", "Книга Вега", "Державна картографічна фабрика". Жодне з них не можна назвати гігантом видавничого бізнесу, але їхнє існування вже означає багато що.

Найстарше і найперше з них, яке веде свій початок ще з 1993 року – "Континент Прим", яке видало на сьогоднішній день близько 300 назв книг. Точніше кажучи, це не лише видавництво, а ще й книготорговельна та поліграфічна фірма. А починалося все саме з торгівлі, згодом було куплено поліграфічне обладнання, яке дозволяло отримувати пристойні прибутки, адже вони на той час були монополістами на вінницькому ринку. Пройшов час, і директор підприємства вирішив займатися не лише бізнесом, але й виданням літератури, в основному це сучасна поезія та проза. І, як не дивно, а справді видання такого роду книг зараз в Україні з бізнесом має мало чого спільного. Це радше благодійність, ніж комерція.

Директор "Континент Прим" Микола Кротенко розповідає: "Я з дитинства люблю читати. І хоча читав багато різного, але думаю, що сучасному суспільству, або хоча б його певній частці дуже необхідна духовна віддушина. Щось, що могло б захопити народ, налаштувати на певний лад. Але, звичайно, таких людей досить мало. Для розуміння сучасної поезії потрібна певна освіта, яку зараз, на жаль, мало де можна отримати. Для поезії треба мати незіпсовану і глибоку душу. І таких душ в Україні занадто мало, щоб на їх попиті можна було робити бізнес. Хоча, загалом, це все спірні питання.

Але за рахунок того, що ми маємо такі холдинги, як "Континент" (оперативна поліграфія), "Крона" (торгівля книгами, канцтоварами) то і "Континент Прим" (видавництво), може собі дозволити видавати цікаві речі, враховуючи попит на таку продукцію. Я дуже радий, що останнім часом ми навіть можемо собі дозволити відмовлятися друкувати книги письменників-графоманів, незважаючи навіть на те, що вони готові за це платити гроші. З іншого боку, ті книги, які мають певну культурологічну цінність, намагаємося видати якнайякісніше за найнижчою ціною. А зараз все більшої ваги набуває зовнішній вигляд книги, він важить набагато більше, ніж її зміст. Бо погано оформлену книгу читач навіть не візьме до рук. Ми зараз розвиваємось за законами Заходу – поки твоє ім'я не стало брендом, тебе ніхто не буде читати.

Ми не є великим видавництвом, яке заробляє фантастичні доходи, але можемо собі дозволити видавати те, що подобається. Звичайно, це трапляється не так часто, але на 10 замовних і оплачених замовниками приблизно одну книгу, дійсно цікаву, ми можемо собі дозволити видати за власний кошт. Можливо, це і неправильно з комерційного боку, але відчуття причетності до справжнього для мене особисто важливіше за процес заробляння грошей. Крім того, утримуючи планку якості, не опускаючись до рівня масового читва, нам вже вдалося знайти замовників, які можуть це оцінити, які прагнуть видавати якісну книгу саме у нас, і, що не менш важливо, мають на це кошти. Одним з таких є замовник із Києва – Українська духовна академія рідновірів".

Виявилося, що директор "Континент Прим", крім того, що є керівником видавництва, ще й бард. Він видає книги з поезією і компакт-диски з авторською піснею під псевдонімом Микола Шошанні. Всім відомо, що зараз в Україні поезія, особливо сучасна, продається, скажімо так, не вельми успішно. І вінницький бард, можливо, з відчаю, що українською мовою взагалі ніхто не хоче його чути і читати, почав писати російською. В Росії авторська пісня є цілком комерційно витребуваною, і якісний творчий продукт музичні видавництва вишукують у доволі жорсткій конкуренції. Микола Шошанні в 2003 році став третім автором-бардом з України, сольний диск якого не просто видали в Москві, а й навіть заплатили за це гонорар. Зараз його диск під назвою "Оранжерея ажурного жанра" продається більше ніж в десяти найбільших містах Росії. А коли він звернувся на "Наше радіо" з пропозицією крутити пісні у ефірі, йому відповіли, що пісні гарні, але їх поставлять чомусь лише за умови, якщо й інші FM будуть запускати їх для слухачів.

Микола говорить: "Я думаю, що від такого ставлення потерпають усі творчі люди в Україні, які прагнуть вирватися за межі детективів і любовних романів та утримувати визначену для себе духовну планку.

Власники телеканалів, радіо та газет у погоні за миттєвими прибутками, не особливо задумуючись над майбутнім, йдуть на повідку смаків широкого загалу, і такий підхід я особисто вважаю найстрашнішим. Чому?

За своєю суттю в переважній більшості люди ліниві, і ніякі душевні пошуки їм робити не хочеться. Така категорія людей, не особливо задумуючись, всотує в себе все те, що їм підносить на дешевому блюдечку телебачення, радіо і преса, в результаті чого через якихось десяток років ми отримаємо нову і страшну генерацію середньостатистичного майбутнього українця – бездушного і тупого салоїда. Коли люди це зрозуміють і захочуть щось змінити, це буде зробити набагато і важче, і довше, років за двісті, а, можливо, й більше. Ось та ціна, яку доведеться заплатити нашим дітям за популярні телесеріали "Бригада" і т.ін. А вихід, який я особисто бачу, і який, можливо, на перший погляд видасться дещо парадоксальним, – це поступове виховання і культ у людей навіть не релігії, а поезії. На даний момент себе повністю дискредитувала і політика, це збіговисько духовних педерастів та маразматиків, і зі своїми мертвонародженими законами та указами ненаситна держава для чиновників, а не для людей, поступово в товариства з обмеженою відповідальністю перетворюються більшість релігійних храмів. І єдиними, хто ще притримується якихось внутрішніх орієнтирів, залишаються, мені здається, лише поети, та й то не всі. На мій погляд, це остання соломинка, яка ще залишається на шляху того, щоб країна повністю не перейшла до рук капіталу жовтих та ідеології голубих.

Але на шляху того, щоб купувати поезію, стоїть магічне замкнене коло: читач ніколи не купить того, чого він не знає, а дізнатися про "вартісність" речі він може, лише купивши її. Нерідко на розрив цього кола у поетів йде все життя.

Хочу навести приклад у ставленні до авторської пісні того ж північного сусіда, якого хто тільки зараз в Україні не клює. В Росії всі пішли шляхом вузької спеціалізації. Наприклад, лише в Москві є три потужних музичних видавництва, що спеціалізуються виключно на авторській пісні. В них є і свої Інтернет-магазини, і жива класична мережа продажу бардівської аудіопродукції, вони підтримуються не менш ніж в 15 містах радіостанціями, які транслюють такі пісні, що привчають слухача думати. Поступово на такому інтелектуальному продукті виховується і свій слухач, і свій покупець, який знає, де шукати те, що йому подобається. І всі задоволені. Автори пісень, письменники, поети мають змогу жити, заробляючи тим, що їм подобається, не відриватися від творчості, аби підхалтурити на хліб та молоко. У нас же радіо "Шансон" крутить виключно "блатняк" для зеків у минулому і виховує майбутніх зеків.

На Заході теж все розставлено по своїх місцях: є письменники, які пишуть, є видавництва, які друкують написане, і є літературні агенти, які зводять перших двох. Таким чином, кожен займається своєю справою, що дозволяє робити це справді якісно. А покупець завжди знаходить товар, який його цікавить.

А тепер давайте поглянемо на Україну: в нас поки що нічого цього немає. Знову ж таки про музичні видавництва, що тиражують авторську пісню: в Україні немає жодного. То про який духовний розвиток може йти мова?".

Ще гостріше поставили питання про стан культури в нашій державі ідейні засновники вінницького видавництва "Тезис" Володимир і Наталія Брискіни, Андрій Кузьмін. Ось яка в нас вийшла розмова.

Наталя: В Україні є лише декілька спеціалізованих видань про літературу – "Книжковий огляд", "Книжковий клуб плюс", "Книжник ревю" – і в більшості випадках вони створюються такими ж фанатиками книги, як і самі видавці, адже заробити на спеціалізованій пресі про книги так само важко, як і на самій книзі. Всі вони читаються лише спеціалістами, а простим людям вони можуть потрапити до рук хіба що випадково. Тому, скажіть мені, де пересічний читач може знайти потрібну інформацію про найпопулярніші видання?

Володимир: Як, приміром, Ви можете в Києві дізнатися про книги видавництва "Тезис"? Та навіть простіший приклад: як може дізнатися львів'янин про видані у Львові в "Кальварії" книжки? Засоби масової інформації не виконують своєї безпосередньої функції – інформування народ про події, новини, в тому числі і про книжки. Звичайно, є декілька загальнонацінальних видань, що друкують невеличкі замітки про літературу на своїх шпальтах, серед них "Дзеркало тижня", "Львівська газета", але це радше виняток ніж правило.

Виходить, що лише той, хто цілеспрямовано ходить по крамницях і шукає собі читво, той і купує його. Інші ж, мені здається, зараз навіть не знають про книги, ніщо їх не спонукає поцікавитися асортиментом.

Андрій: Звичайно, хотілось би, щоб нас підтримали. Я маю на увазі не власне "Тезис", хоча ніхто б не відмовився, а взагалі літературу, особливо наших сучасників. Мені байдуже, в якій формі – чи то в новинах, чи то в культурологічних програмах, а може, хоча б у соціальній рекламі. Хоч якось.

Володимир: Книга в хворому суспільстві є стратегічним продуктом, і цей продукт необхідно пропагувати, або принаймні інформувати про нього. Я вже не кажу про те, що всім бажаючим мають забезпечити вільний доступ до нього. Держава повинна підтримувати їх, вони потрібні для розвитку її населення. А у нас справді достойну книгу у крамницях знайти важко, що вже говорити про бібліотеки.

Наталя: За умови нормального стану речей у державі ми могли б стрімкіше розвиватися, а так поки що пробуксовуємо. В нас були справді гарні проекти, які ми досі не можемо реалізувати через брак коштів, як от, наприклад, культурологічна карта України для молодшої школи.

– Але є, наприклад, грантові програми.

Володимир: У нас був єдиний грантовий проект за підтримки фонду Відродження – ми видали книгу Джона Фаулза "Арістос". Я щасливий, що це відбулося, бо інакше українці ще довго не могли б познайомитись з цим чудовим твором.

Наталя: А взагалі, книга, яка підтримується грантами – це в основному некомерційна література. Вона є надзвичайно цікавою, я сама дуже люблю читати грантові книжки і часто їх купую, але...

Володимир: Але одна з головних умов будь-якої грантової програми – часткове фінансування. Вкладати власні невеликі кошти в заздалегідь некомерційні видання ми не можемо собі дозволити. Ось одну книгу ми видали і найближчим часом собі дозволити повтору не можемо.

Нам важко вкладати гроші навіть в комерційні видання, які мають довгий період розкрутки. Наприклад, книга Івана Зайця "Трипільська культура на Поділлі", що вийшла у нашому видавництві, – це цілком комерційне видання, яке себе виправдовує, але лише через декілька років після запуску "у маси". Таке мале видавництво, як наше, не може собі дозволити три роки чекати на прибутки. Тому ми і видаємо такі книги лише один раз на рік, ризикуючи отримати зиск занадто пізно.

– Але попри це все, Ви вже п'ятий рік видаєте книги і їх купують. Чи легко це вдається "Тезису"?

Наталя: У всіх підручниках по видавництву книг написано, що підприємець до початку діяльності повинен розрахувати її таким чином, щоб у перший рік продати 2/3 всього надрукованого накладу. В нашій державі, принаймні з тих прикладів приватних видавництв, що ми знаємо, все відбувається зовсім навпаки. Перший рік іде на розкрутку підприємства і лише на другий-третій рік починається повільний збут товару. Тому і вважається у нас переломний саме третій рік роботи видавництва: або змогли повернути втрачені кошти, або треба кидати цю справу і займатися чимось іншим.

Володимир: Насправді, в якийсь момент ми теж почали думати, чи не взятись торгувати апельсинами. І тут ми всі зрозуміли, що половина життя пройшла, витримати ще декілька років перенапруженої праці ми вже не здатні, а за 20-25 років починається пенсія, і за сучасних прибутків на достойний відпочинок у старості відкладати ми не можемо. Більше того, до пенсії в мене не буде власної домівки, машини, досить грошей на подорож по світу. Тому ми вирішили не змінювати бізнес, а пробувати заробити саме тут більше, щоб кінець-кінцем, вкладені зусилля принесли хоч якийсь зиск. На щастя, нарешті в цьому році ми почали його відчувати, а, отже, можна стверждувати, що ми недарма працювали.

– А участь у виставках приносить потрібний результат для реалізації власної продукції?

Наталя: Лише Форум видавців у Львові. Ми свого часу відвідували виставки в Харкові, Одесі, Києві, але отримали лише негативні враження і неприємний присмак на душі.

Володимир: Тому дійшли висновку, що, крім Форуму, немає потреби витрачати власні час, кошти, ресурси.

Наталя: На мою думку, на виставках головне – це кількість відвідувачів, а на цих "виставках" треба бігати довкола приміщення і закликати людей, адже немає реклами, оголошень. Всі знають, що з концертом приїжджає Філіп Кіркоров, а про книжкову ярмарку навіть поняття не мають. Якщо з якогось дива одна людина заходить до павільйону, то видавці її закликають як на господарчих ринках: "Підійдіть сюди! Тут цікаво!". Виставки починаються невчасно, закінчуються раніше, а за це все заплачено.

Андрій: Крім того, малі і середні видавництва мають отримувати економічний зиск з участі у виставці. Якщо його немає, то брати участь лише задля того, щоб світитися, можуть собі дозволити тільки великі фірми.

Володимир: Та і взагалі, навіть без економічного зиску від Форуму видавців у Львові завжди залишаються приємні спогади. І відвідувати його потрібно хоча б заради цього.

– А як щодо міжнародних книжкових виставок у інших країнах?

Володимир: Ми поки що не маємо для цього достатніх коштів.

– Але ж, наприклад, Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів щороку у Франкфурті робить загальноукраїнський стенд.

Володимир: Думаю, що краще за самого виробника ніхто не представить книги. А щодо Асоціації, то ви знаєте, ті, хто їздив на Франкфуртський ярмарок, казали, що український стенд – то було жахіття, про яке не те що говорити – думати соромно. Держава в котрий раз не потурбувалася про національне обличчя. Але це вже в нас так заведено і ніхто не дивується.

Андрій: За висловом одного письменника, сила держави спирається на 4 кити: військо, економіку, політику і культуру. Якщо дивитися з цих 4 точок, яка країна найсильніша у світі? Або краще спитати, яка є Україна? Британія, наприклад, перетворила свою культуру в предмет національної гордості, вони зробили комерційною (і дуже шанованою) навіть власну мову і заробляють на цьому грошей більше ніж торговці нафтою. А оскільки наша держава не піклується про жоден з цих аспектів, отже, можна зробити висновок, що їй просто не вигідно процвітання своєї нації.

Володимир: Напевно, в усьому є свій прихований сенс. Мені подобається відповідь на питання: "чому ми злидарюємо?" у пісні Дольського:

"Тиранов делают рабы,

А не рабов тираны,

Мой друг,

Как это странно".

– Зараз багато книжкових крамниць в центрі Києва зіштовхнулися з проблемою необхідності добровільно-примусово звільнити місце для більш прибуткових підприємств. Ви з таким стикалися?

Володимир: Це не лише київська, але загальнонаціональна тенденція. Нам довелося вже кілька разів змінювали своє місцерозташування. Думаю, що все це через неправильно побудовану державну систему. Знаєте, як завжди у нас буває: "хотіли як краще, а вийшло як завжди".

Так, у оренді приміщень надаються пільги книготоргівцям і видавцям, але пільги дуже дивні: держава не доплачує суб'єкту, який здає площу в оренду, різницю, а вимагає, щоб він з нас менше брав. Орендодавець, в той самий час, змушений заповнювати державний бюджет. І він може здати цю саму площу не книготоргівцям чи видавцям, а комусь іншому, а, отже, отримати нормальну орендну платню. Та може б ніхто з орендодавців на це уваги і не звертав би, але ж держава сама і потім питає: "чому ви неефективно використовуєте площі, чому здаєте оренду за такими низькими ставками, чому ми отримуємо від вас так мало?" Якщо площа орендодавця велика і держава не помічає нас на тлі інших установ, то ми ще можемо "сховатися", інакше ж – директор ввічливо "просить" звільнити територію. Є, звичайно, можливість протидії, наприклад, прикликати увагу громадськості, тобто звернутися до преси. Але ЗМІ нам відповідають: "Вас хочуть вигнати? І що? Яка нам користь з того, що ми це надрукуємо?"

– І коли ж очікується "світле майбутнє"?

Володимир: А світлого майбутнього ніколи не було і не буде. У кожної людини може бути лише світле минуле, коли вона була молодшою, гарнішою, вправнішою.

А якщо серйозно, то ми плануємо в найближчому майбутньому зробити проект, якого в Україні ще не було. І я сподіваюся, що в результаті цього проекту я зможу відвідати виставку-ярмарку у Варшаві. Це наша програма-мінімум.

Ви знаєте, один польський видавець каже: "Ми зовсім маленьке видавництво: видаємо всього 100 назв книг на рік". Хотілось би і нам бути таким "зовсім маленьким" видавництвом.

Наталя: Див не буває. Будемо лише сподіватися на краще і потихеньку рости. Нормальне життя у видавництва, принаймні нашого, може початися лише тоді, коли буде культивуватися престиж української мови. Та й взагалі престиж всього українського, гордість за власне і любов до нього.

Подорож третя, остання,

або Чи можна читати у Вінниці книги-новинки

"на шару"?

Завершувала я свою подорож незнайомим мені містом у центрі світу науки і культури – бібліотеці. Принаймні так вважали раніше, адже лише у цих закладах можна було цілком просто отримати доступ до літератури всіх напрямів і жанрів, звичайно, з огляду на спеціалізацію бібліотеки.

Найбільшою на теренах Вінниччини є Вінницька державна обласна універсальна наукова бібліотека ім. К. А. Тімірязєва, звана в народі просто "тімірязівка". Зараз у цьому закладі працює 125 чоловік. Фонд, який більшою частиною носить науковий характер, налічує близько мільйона примірників. У бібліотеки 36 тисяч відвідувачів, серед них дуже багато студентів. Про сьогодення бібліотеки розповів її директор, Василь Федорович Циганюк.

– Зараз більшість бібліотек страждає через замалі кошти, що виділяються на поповнення фондів. Як з цим справи у вас?

– Бібліотекам, принаймні нашій, ніколи, при будь-яких режимах не вистачало коштів для задоволення усіх потреб. Так, в Радянському Союзі виділяли значні суми для поповнення фонду, але ж було й багато недоліків. Централізовано передплачували атеїстичну, пропагандистську, сільськогосподарську літературу, серед якої було дуже багато макулатури, яка нікому не була потрібна тоді, а зараз тим більше.

А яке було відношення до працівника культури? Як можна скрипаля посилати прибирати буряки з поля? Якщо так, що чому б тоді комбайнера також не заставляти грати на скрипці – чи дотягне він до того рівня?

Сьогодні ж ми можемо самі обирати, які книги закуповувати, враховуючи побажання читачів, прогнози бібліотекарів-спеціалістів. Бібколекторів вже немає. Ми власними силами комплектуємо наш фонд, а також вже другий рік – міські і сільські бібліотеки, заключаючи договори з районами на 5-10 тис. грн. Адже закуповуючи багато книг, ми маємо знижки і таким чином виграємо. Хоча це зрештою і копійки, але для бібліотечного працівника зекономлені 20 копійок – все-одно, що для бізнесмена $2 000.

– Який стан бібліотечної справи на Вінниччині сьогодні?

– Хотілось би, щоб відбулося багато змін. Наприклад, зараз ведемо мову про створення спеціалізованих бібліотек: медичної, економічної, мистецької, іноземних мов. На базі нашого закладу ми створили такі відділи, але це не задовольняє усіх потреб читачів.

Оскільки вже не вистачає місця і ресурсів, то довелося закрити абонемент і прибрати художню літературу (ми передали її в міські бібліотечні відділи). Власний фонд тепер поповнюємо лише новою сучасною науковою літературою. Якщо і купуємо художню книгу, то лише з тим, щоб наш читач познайомився з новинками, але потім передаємо в інші бібліотеки. Плануємо збудувати окремий склад для зберігання непопулярної і малообротної книги.

В минулому році нам виділили 202 тис. грн. на періодику. Як для Вінниці, я думаю, це досить непогано. Для порівняння: Кіровограду – 70 тис. грн., Дніпропетровську – 1 млн. грн. В цьому році нам перерахували трохи більше коштів – 220 тис. грн., а на закупівлю літератури – 80 тис. грн. Це досить значні кошти, і всі ті книги, які ми купуємо чи отримуємо потрібно обробити, каталогізувати, унормувати відповідно до бібліотечних фондів. А це не так просто, тому жалітися на нестачу грошей я не можу.

– Як зараз формується фонд бібліотеки?

– Для цього є наші спеціалісти, які слідкують за усіма новинками. На жаль, в Україні не видаються систематизовані каталоги, які б інформували бібліотеки про все, що виходить в видавництвах. Тому доводиться миритися з таким хаосом.

Читачі теж формують фонди. Не лише заявками на книгу, але й здаючи власну літературу у букіністичні відділи у Вінниці. Якщо нам треба такі видання, ми їх обов'язково викуповуємо.

Зараз ми повинні звертати основну увагу на затребуваність книги, її обертаність у бібліотеці. Є книги, які беруть 500 раз на рік, але таких мало. Примірник, що береться 100 раз на рік – це дуже добре. Але є книги, які не беруть жодного разу на рік, що вже говорити про ті, які не побували у руках читача жодного разу за 10-20-30 років.

Ось чому для бібліотек так важливо мати справжніх спеціалістів у штаті, які можуть зорієнтуватися у вимогах читачів, вивчати їх попит, прогнозувати майбутнє, аналізувати і замовляти. Наприклад, як тільки ми побачили, що економіка та право вийшли на перше місце серед інших дисциплін за попитом, то одразу відкрили секцію за цією спеціалізацією, кинули туди більшість наших технічних ресурсів – комп'ютери, підключені до Інтернету тощо.

І сьогодні будь-яку інформацію ми можемо знайти для читача. Якщо не українською та російською мовами, то іншими. Спеціально для перекладу у нас працюють люди, які знають французьку, німецьку, італійську, англійську мови.

– Але ж спеціалісти такого високого рівня мають отримувати достойну зарплатню. Наскільки мені відомо, бібліотекарі високими заробітками зараз похвалитися не можуть.

– Ви праві, загалом у бібліотеці зарплатня, звичайно, мінімальна, 205 грн. Але ми робимо все, що можемо для збільшення рівня заробітку наших працівників. За знання іноземних мов і володіння комп'ютером доплачується 20% від зарплатні, за категорію у власній спеціальності ще 20-50%. Один раз на рік кожному обов'язково надаємо матеріальну допомогу, яку можна вважати тринадцятою зарплатою. Ще працівники отримують премії, правда лише за активну участь у житті бібліотеки, у виставах та випуску книжок, у культурно-масових заходах. На останні, до речі, нам виділяє кошти управління культури. Крім того, є й інші переваги праці в бібліотеці, крім матеріальних. Це державна установа, початок і закінчення роботи тут завжди відбувається вчасно, так само як і обід; відвідувачі складають інтелігентний контингент. Наші працівники відчувають, що у разі нещасного випадку з ними чи їх сім'єю бібліотека допоможе як матеріально, так і морально.

Порівняно з іншими бюджетними установами у нас досить пристойний заробіток, наприклад, актори театрів і музейні працівники отримують набагато менше грошей. Хоча в нашій країні ми зараз всі ображені заробітною платнею. Замість того, щоб у вільний час я, директор бібліотеки, керівник великої науково-просвітницької установи, міг відпочити, пишу сценарії, роблю постановки, співпрацюю з радіо і телебаченням, бо не можу жити на зарплату 256 грн.

– Зараз бібліотеці вистачає спеціалістів-бібліотекарів?

– В нашій бібліотеці працює лише 85 спеціалістів бібліотечної справи, це в основному випускники Тульчинського училища культури і філологічного факультету педагогічного інституту. Тих, хто закінчили інститути культури, досить небагато, але насправді саме училище, а не інститут, випускає такого роботягу-бібліотекаря, який знає усі бібліотечні процеси. Вузи культури дають більш розмиті знання, що не сприяє гарній роботі безпосередньо у бібліотеці. Але вища освіта нашим працівникам дуже потрібна, адже інакше вони не зможуть дотягти до того рівня знань, яким оперують відвідувачі.

Але на сьогодні вже виникла потреба у зовсім новому бібліотекарі – більш мобільному, без консерватизму. Момент переходу з паперових носіїв на інформаційно-електронні треба пережити і ввійти в нову добу достойно. На жаль, нам довелося робити цілу революцію, впроваджуючи персональні комп'ютери. Багатьом працівникам це не подобалося, всім хотілося працювати по старинці, треба було навчати, приймати екзамени.

– Наскільки мені відомо, у бібліотек були часи зовсім великої скрути. Коли такі часи були у вас і коли вони скінчилися?

– 1997-1998 роки – це був період стагнації. Пам'ятаю, в цей час зібралися директори декількох бібліотек такого рівня, як наша, і почали думати, що його робити, – вирішили піднімати питання про те, як же можна так далі жити і працювати. Влада повинна була нарешті зрозуміти, до чого таке відношення може призвести. Бібліотеки не фінансувалися взагалі, а працівників переводили на 0,25 ставки. В 2000 році ми провели конференцію "Бібліотека і влада", де виробили відповідну програму співпраці. І нас потроху почали чути, хоча зусиль ми доклали неймовірних. І ось тільки в 2003 році ми ледве-ледве змогли перевести бібліотечних працівників на повну ставку.

Думаю, що згодом все налагодиться. В цьому році ми плануємо провести всеукраїнську книжкову виставку-ярмарок на території нашої бібліотеки. Участь у ній буде безкоштовна. На жаль, у нас не так багато площі, але зробимо все, щоб вінничани могли ознайомитися з книгами-новинками, придбати необхідну літературу, взагалі відчути видавничу діяльність в Україні. Але це важливо в першу чергу не для пересічних вінничан і книгопродавців, а для бібліотек і бібліотекарів. Адже наші заклади мають нести в народ слово і нове слово, а не 70-80-х років видання.

Тому ми вирішили створити Асоціацію бібліотечних працівників Вінниччини, щоб, об'єднавшись, вирішувати наболілі питання: матеріальна підтримка та комплектування фондів бібліотек, міжбібліотечний обмін та партнерство, бібліотечна політика, захист прав бібліотекарів, освітні програми для наших працівників тощо. Якщо нам це вдасться, можна буде подумати про створення такої організації у всеукраїнському масштабі. Нам всім це дуже потрібно, як бібліотекарям, так і вам, читачам.

Їхала я з Вінниці у піднесеному настрої. Оптимістичний настрій людей, які творять, продають, зберігають книгу, передався й мені. Може, і не скоро буде на нашому книжковому ринку все добре, але з людьми, що вірять у силу друкованого слова, ми з

Леся Костів

 
© агенство "Стандарт"