журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
СУСПІЛЬСТВО І КНИГА

СУСПІЛЬСТВО І СЛОВО

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

МОНОЛОГІЧНІ ЕКЗЕРСИСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №3, 2004

МОНОЛОГІЧНІ ЕКЗЕРСИСИ

Юрій Покальчук: забави з екзистенцією

Я, насправді, не воюю з часом.
Мені здається,
що час – не горизонтальна категорія,
а вертикальна.
Юрій Покальчук

Творити вибуховий, а головне, тривалий резонанс у суспільстві українські деміурги намагаються, але не у всіх виходить масштабно. У дев'яності про нього було сказано й написано багатоповерхівки критики. Одні казали, що він перлина сучукрліту, другі – закидали збоченські нахили, треті – ставили під сумнів його вміння писати.
Тільки через те, що був піонером, який вперше відкрив терену Союзу славетного аргентинського письменника-культоролога Хорхе Луїса Борхеса, Юрій Покальчук міг стати культовим. На те нашарувалися тони перекладів (Е. Гемінгвей, Дж. Д. Селінджер, Х. Кортасар, Ж. Амаду, М. Варгас Льоса, Р. Кіплінг, А. Рембо, Р. Радіге, Ж. Жене etc), музично-поетичні вихили у "Вогнях великого міста", фундаторство "Асоціації українських письменників"... От і маємо живу легенду.
Еротична проза сьогодні в мейнстрімі, й Покальчукова збірка "Те, що на споді" в свій час не стала бестселером хіба через кволість PR-підтримки. Сміливі описи еротичних сцен, з усією атрибутикою жанру: від епізодів групового сексу до анально-оральних доповнень, за словами автора, є лише "інструментом та засобом". Хоча, як би там не було, а відвертість такого засобу перевершити поки що не зміг ніхто.
Писати про письменника такого ґатунку доволі складно, тим більш, що з його автобіографічних монологів можна сконструювати неабиякий карколомно-пригодницький роман. Отже поринемо в їх суцільність.

Монолог № 1.

Між Парижем і Лондоном

Я дуже багато написав у літаках, бо досить часто літав до різних країн. Може, через відчуття того, що я Водолій, який є знаком повітря. В поїздах дуже часто писав – у дорозі маю надзвичайне піднесення. Хоча важко прозу писати, але принаймні я щось придумую. Багато написав у Парижі, але не через те, що це Париж, а тому, що там жила моя остання дружина, яка ходила на роботу. Коли я приїжджав до неї, в мене не було стільки справ, як в Україні, і я сідав за комп'ютер і мав спокій. Мені там добре писалося й багато чого саме там створив – останні книжки, наприклад. А переважна більшість моїх віршів написана в транспортах: в літаках та потягах.

Взагалі покоління рахуються за десятиліттями. Гадаю, що покоління – це ті, по-перше, хто живуть в цьому столітті. І вік моїх справжніх друзів я можу рахувати від 15 років і до 99. Так, одна з моїх улюблених жінок, яка померла у віці 99 років у Лондоні, Галя Мазуренко – дивна особистість: письменниця, поетеса та художниця. Маленька сива бабуся з такими пронизливими блакитними очима, які рідко в кого бувають. Їй в шістнадцять років Петлюра орден дав за те, що поїхала на фронт. Дивовижна біографія: навпіл росіянка, взяла мамине прізвище і писала українською. Я випадково її знайшов, і в нас була просто любов з першого погляду.

Помер минулого року Михайло Дубрянський у віці 98 років. Це він казав: "Поки я живий, Юрко, ви завжди будете в моїй хаті". Він особисто знав Донцова і дуже багатьох у Львові. Він пам'ятав все по годинах, я навіть записував його на магнітофон. Цілими ночами розмовляли. З ним можна було випити пляшку коньячку на двох. Так ми і зробили одного вечора. А на ранок я домовився на десяту у церкві побачитись з людьми. Прокинувся о пів на десяту. Лондон, зі своїми 15 мільйонами, просто потворно велике місце. Поспішаючи дуже, я таки встиг наприкінець служби. Ось вже виходять люди, бачу якась там лисина на другому ряду знайома. Уявляєте – то був пан Михайло.

Генерація, люди одного покоління, це люди, що однаково думають, тобто однакової психічної структури, а не ті, що мають приблизно однаковий вік. Мені багато з ким із своїх ровесників нема про що розмовляти. Таке і є моє ставлення до часу. Після сорока років я вже не рахую: там плюс-мінус. Час для мене, скоріше, категорія естетична.

Монолог № 2.

У вирі нікарагуанської

екзотики

Мене в капіталізм ніколи не пускали, а я завжди мріяв подивитись після "совєтського" стилю життя, як воно буває інакше, в тому світі. Манила мене Нікарагуа, яка, по суті, була зґвалтована революцією, підначена КДБ. Ще за радянських часів я, як член Спілки письменників, зібрався та підготував візу для Нікарагуа. І на пленумі письменників, не подумавши ляпнув, що наступного дня вилітаю. На другий день десь по обіді мені зателефонували й сказали: "Не збирайтесь – нікуди ви не поїдете". Згодом виявилось, що треба менше розповідати своїм колєгам-письменникам, що ви кудись їдете. Хоча через знання мов, яке виявилось на рівні спілки дуже важливим, мені через деякий час запропонували таки поїздку, супроводжуючи Генріка Боровіка. Викликали тоді по всій вертикальній структурі Спілки письменників й погрожували: "Ніякої самодіяльності! Бо зовсім нікуди ніколи не поїдете". Сам Боровік був такий вальяжний-вальяжний. І ось, коли ми підлітаємо до Монако, він встає та говорить: "Ну хорошо. Ігри кончілісь – а тєперь будєм работать, как нам подсказиваєт наша партійная совєсть!" Я там просто ледь не провалився з того літака геть, бо собі думаю: "Боже, я ж взагалі безпартійний і ніколи в тій партії не був, нічого мені совість не підказує, що робити?" Але, оскільки я по своїй циганській породі захоплювався усілякими гаданнями і досить непогано знав астрологію, то визначив спочатку, що маю справу зі змією-скорпіоном. Подумав: знайомі хлопці – Достоєвський, Андре Жид – хороші такі люди, й тоді придумав схему спілкування. Таким чином, після повернення характеристику погану він мені не написав, написав хорошу. Згодом я туди поїхав без проблем і облазив Нікарагуа від і до. Всі ті пригоди увійшли в книгу "Кава з Батогальпи". Тоді я справді був підкорений цією країною, то був період якогось захоплення та піднесення. Я навіть перекладав з англійської на іспанську й з іспанської на англійську. Отак і написалося кілька оповідань та повістей абсолютно на документальному матеріалі. Коли я зараз їх переглядаю, то подекуди помічаю на деяких речах, фразах таку собі "комсомольську тонарність" (за висловом мого басиста Джона з "Вогней великого міста"). Трохи підчистив і, залишивши найкраще, уклав книжку.

Монолог № 3.

По той бік волі

Згодом вийшла ще одна книжечка – "Таксі-блюз", яка містить одну повість – "У неділю рано". Її немає ніде – вона нова зовсім. Сюжету повісті десь вісім чи дев'ять років. Він простий і страшний водночас: з житомирської в'язниці втікло трійко справжніх злочинців зі зброєю з одного боку, а з другого – трійко пацанів вкрали мотоцикл й ганяли ним по місту. Їх переплутали і в гонці з ментами одного хлопця вбили, а другого – поранили. Він сам показував мені шрам від тієї кулі. "У неділю рано" пов'язана безпосередньо з журналом "Горизонт", що виходить у виховній колонії для неповнолітніх злочинців у місті Прилуки. Заснував я його п'ятнадцять років тому, коли приїхав кореспондентом "Молоді України". На той час там було 700-800 пацанів, зараз – 350. Йшов 1987 рік, тоді почали тільки пускати в такі місця. Приїхавши, розказував хлопцям про усілякі свої пригоди, на кшталт Нікарагуа, десь по три години протягом трьох днів. І останнього дня один підіймається, їх речник, й мовить: "Юрій Володимирович, ви перша людина, яка говорить з нами по-людськи. Знаємо, ми – покидьки суспільства, і на нас дивляться як на... Просимо, приїжджайте до нас ще". Відповідаю, що досить зайнятий. А він: "Розуміємо, що у вас дуже мало часу, але в нас часу багато – ми будемо чекати". І ця остання фраза мене переконала, і я таки повернувся туди. Тоді, хтось приніс оповідання, а хтось – вірші. Спочатку зорганізував літературний гурток, згодом літературно-музичний і художній, до того ж. А потім запропонував робити самвидав, який виходив раз на квартал: один малював обкладинку, інші декілька її перемальовували. Друкарська машинка, як відомо, могла "взяти" п'ять екземплярів. От таким тиражем і виходив "Горизонт". Ті всі екземпляри я зберіг і передав у бібліотеку ім. Вернадського, вважаючи, що то є чудовий матеріал для дослідження. Потім досить довгий час я був за кордоном, десь біля шести років, доки не з'явилась моя скандальна стаття в "Литературной газете". В ній без преамбул було написано, що, якщо людину саджають в чотирнадцять років, то виростає вона гомосексуалістом та злочинцем, і їй абсолютно начхати на весь світ. У результаті здійнялась колосальна буча в тодішньому міністерстві внутрішніх справ, і мене в Прилуки перестали пускати. Але час сплинув, і через кілька років я все ж таки приїздив туди з першим каналом. Виявилось, що вони весь той час видавали свій журнал і головним редактором підписували мене. Так би мовити, "тінь вітця Гамлета" залишалась на місці. Зараз за це взялося видавництво "Кальварія".

Я не кидаю цих хлопців, тільки в Києві зараз з десяток тих, хто повиходив. Спитаєте: навіщо? Просто треба зрозуміти, що ті люди виходять і живуть біля нас – це наші сусіди. І шанс того, що хтось далі не стане злочинцем, не пограбує чиюсь квартиру, когось не заб'є – і є те відношення до них. Протилежне: а, він сидів – усе зрозуміло. Наприклад, дисиденти сиділи і по двадцять і більше років. Пригадайте Жене, який був засуджений на довічне ув'язнення за вбивства, а потім став світовим письменником.

Я почав зараз таку серію, пов'язану із зоною, хоча і в "Часі прекрасному" є кілька речей. Після тієї безглуздої історії "У неділю рано" я собі подумав, що ми собі не уявляємо, які параметри в нашому суспільстві є, який рівень того дна існує. В деяких випадках я просто жахався. Ну от один такий хлопчик Коля, симпатичний: в клюбі полізли через дах, спочатку поламали апаратуру, повиймали транзистори, а потім побачили духові інструменти. Радісно зраділи й побили їх – здали, як мідь на металобрухт, отримавши за те все всього 65 гривень. На питання: "Що ж ви зробили?" він відповів: "Дядя Юра, просто жрать надо, просто жрать!" Вдома четверо дітей – батько невідомо де, мати інвалід. Все ми собі навіть не уявляємо. Я подумую над тим, аби зробити спеціальну книжку. В цьому ми схожі на Латинську Америку, де між середнім класом і нижнім величезна прірва.

Монолог № 4.

З латиноамериканцями

Латиноамериканська література для мене дуже цікава. Так, з видавництвом "Кальварія" планую видати великий том Хуліо Кортасара. Ним я особливо захоплювався, і ми багато років переписувалися. Хоча мені не вдалося з ним зустрітися особисто, не встиг – він помер. І коли я вперше потрапив в Париж, я пішов на вулицю, де він жив.

Маю намір видати Борхеса. Мав велике задоволення, коли в літературному інституті в місті-герої Москві, де навчався мій брат, мені принесли текст Борхеса "Безсмертні", де було написано: "перевод сделан с украинского языка Юрия Покальчука журнала "Всесвіт". Це було для мене найбільше щастя, бо москалі читали Борхеса в перекладі не з іспанської, а з української. І, коли з тим оповіданням потрапив на першу борхесівську конференцію в Буенес-Айресі в 1989 році, то дістав його портрет на цілу сторінку, за яку потім і я отримав, і сам журнал "Всесвіт" від партійців. Але ж таки вдалося.

Зараз пішов і справді прекрасний час, і нарешті почало потрошку рухатись. Десь з 1991-го до 1999-го не було жодного мого видання. Я був письменником без книжок. Вперше "Кальварія" наважилась видати "Те, що на споді". І зараз видаю досить багато. Мені запропонували видати том моїх поетичних перекладів з латиноамериканських поетів, в мене їх всіх – бразильців, іспанців і латиноамериканців – дуже багато.

А щодо перекладів, мене з різних років заохочують, щоб я щось перекладав. Переклад дуже добра школа для письменника – школа стилістики: коли ти шукаєш, дзюбаєш словечками як це, як те. Насправді я перекладав лише речі, які мені подобались. От я видав у "Лілеї-НВ" Раймонда Ранів'є "Диявол в тілі". Хлопчик помер у віці двадцять років, залишивши по собі лише два невеличкі романи та збірку поезій, а став світовим класиком. А чому? Тому що так правдиво описаний цей підлітковий егоїзм в любові й в сексі. І так ніколи ніхто не писав. І коли я це вперше прочитав, то так мені воно і запам'яталося. І зараз роман досить успішно розходиться.

Монолог № 5.

Таємниця Вагнера з Ріо

Наприклад, оповідання "Вагнер". Воно не історичне, але з чистого життя. Коли потрапив в Ріо-де-Жанейро (цілком випадково та з карколомними пригодами), було пів на десяту. Замість лягати спати пішов блукати по нічному місті, під час чого натрапив на дуже освітлену площу "Синеландія", де розміщувалось п'ять кінотеатрів. Сів в одному відкритому павільйоні-барі (який згодом виявився найзначнішим, мабуть, у всьому Ріо). Охоронцем там був такий величезний, вище за Кличків, негр, який приводив мені повій, трансвеститів та злодіїв (про нього, до речі, йдеться в оповіданні). Там помітив я одного хлопчика років п'ятнадцяти, продавця квітів на прізвисько Вагнер. Кликали його так, через близькість оперного театру, де висять афіші різноманітних композиторів. Одразу ж він здався мені трохи дивним, разів п'ять я з ним говорив і точно знав, що мушу викопати в ньому якусь таємницю. І вона таки була. Потім я поїхав на північ і побачив картину. Уявіть латинську дітвору, виплекану природою: вони стрибають й роблять сальто. Навіть ніколи й не подумаєш, що така жива природа у дітей. І от іде така, як кажуть поляки, "хвінська бльондинка": волосся кольору ніякого "та ще й на лихо, сердешне, хита головою". Вона раптом зупинилася й втупилась на тих тринадцятилітніх стрибунів – і там мене осінило, що сталося з отим моїм Вагнером. І коли я повернувся назад в Ріо – таки з'ясував, що звабила нашого Вагнера фінська жінка, погуляла з ним, здається завагітніла, а потім... поїхала. А він остався так. Оповідання про Вагнера перекладено багатьма мовами. От воно мені вдалося. І сам закордон... і те все. Розумієте, мені завжди хотілось дістати таємниці того світу.

Дуже люблю фільм "Професія репортер" Антоніоні. Саме коли герой помирає, змучений своїм життям десь у Африці, паралельно за стінкою якийсь бізнесмен забирає його документи й починає вже з ними жити своїм життям. І та сцена, коли він зі своєю коханкою, яку грає Марія Шнайдер, лежить в саду і промовляє: "Так, я вже втомився, до мене повертається моє справжнє я". Я грав нікарагуанця, аргентинця – різні ролі, мені було цікаво. А мене питають: а чому ви там не лишились в тих країнах? Ні, бо моє справжнє "я" тут, де я можу сісти і писати.

Монолог № 6.

Забави з екзистенцією

У мене в житті сміливих вчинків було кілька, і який з них найсміливіший, я визначити не можу. Ну, наприклад, я стрибав з парашутами, і в нас було завдання викинути другий парашут одночасно з першим. Це було в пустелі в Казахстані, і дув сильний вітер. Так, один парашут переплутався з іншим, й ті всі мотузки почали душити мене. А, оскільки був я над долиною і вітер був досить сильним, то зрозумів, що це або поламані ноги, або просто загибель. Я витяг ножа і розрізав стропи на другому парашуті, й на них витягся як на турніку, таким чином скосивши парашута. І хоча міг розбитися, але перелетів через ту долину і став на вцілілі ноги. Коли таке розповідаю, то мені здається, що продаю себе. Було багато таких історій.

Так, в Ріо-де-Жанейро я поперся в фавели – це в горах, такі собі мурашники, де білі не ходять. Я знайшов собі місцевого негра-студента, який повів мене туди. Нас двійко трохи не вбили, але з королями тамтешніми познайомились. Чому я туди поперся? Бо мусив особисто торкнутися того пальцем.

Під час військових дій в Нікарагуа потрапив в таку ситуацію, в якій можна було нормально загинути. Я точно знав, куди я втраплю, однак все ж мене понесло на абсолютно ворожу територію – хотів дістатися до села, яке було не сандиністської влади, і побалакати з людьми, які інакше мислять. Був зі мною один "русский чєловєк", письменник, високий, гарний блондин з блакитними очима. Він кожні п'ять хвилин казав мені, що туди йти не можна, бо нас можуть вбити. Але ми приїхали, побували в тому селі, і, коли ми верталися у темноті, наш вазік почали обстрілювати. Я стріляю просто в ніч, шофер кричить, що то засада і зараз нас вб'ють, а росіянин качається по підлозі в істериці: "Ах ти, сволото, ти все знав, куди ми їдемо!" Так, я знав, що роблю неправильно, але хотів торкнутися цього особисто. І от через десять років абсолютно аналогічна історія відбувається в Абхазії. Я був на стороні, умовно кажучи, абхазів. Їду з автоматом між ногами, спека, розвалені села, все зруйновано. І розумію, що це все зі мною вже було – а по машині, в якій ми їдемо, – вже стріляють. Знов такий повтор. І це теж було цікаво грати в якісь такі ігри. Я написав про Абхазію повість, вона вийшла в "Кальварії" окремим виданням "Одісей, батько Ікара".

Мене захоплюють якісь такі речі незвичні. В тій повісті розкривалася ідея про жертовність. В абхазів був лише один літак, а коли льотчика збили, то авіацією стали дельтапланеристи. Ті сміливці, по суті, на простих моторчиках дельтапланів вилітали з гори, обвішані бомбами, і руками кидали ті бомби на ворожі позиції. Там їх кілька чоловік загинуло. Я ту історію розкрутив – і з горами, і з переживаннями, і з коханням, і з сексом. Ту книжку видали російською, й на її презентацію в Сухумі прийшла мама збитого дельтапланериста. І це був момент дотичності. Це приклад незвичного героїзму. Абхазців всього було приблизно 300-400 тисяч, такий малий народ. Їх би взагалі не було б, вони або всі гуртом помирають, або максимально роблять все, щоб себе захистити. Мені дорікали за те, що воюю на боці абхазців. Наприклад, наші хлопці з УНСО поїхали воювати за Грузію, їх багатьох приваблювали обіцяні 500 доларів на місяць, що були обманом. Але я знаю, скільки загинуло справжніх хлопців, які воювали дуже добре, які захищали будинок уряду в Сухумі проти абхазів. Самі абхази говорили, що вони воювали героїчно, прекрасно. І закопані там десь так от. Я намагався щось зробити, щоб забрати їх додому, але так воно все і зависло.

Там же в Абхазії колись приїхав я на кордон під час перемир'я. І грузинський прикордонник мене запросив піти на їхній бік і поговорити з ними. А йти до них треба було через міст довжиною 25 метрів, над величезною прірвою. Абхаз застерігає: "Не ходи". А грузин каже: "Тебе не вб'ють, бо через тебе знову війна здійметься". Але як не підеш, то потім все життя думати про себе, що ти поц. І я пішов на той бік, а потім повернувся, і ніколи в житті не забув про ходіння тими 25 метрами. В різних країнах були різні історії.

Ще в Нікарагуа я був на переговорах сандіністів і контрас, вдаючи з себе голландського журналіста угорського походження. Я шукав насправді дуже часто небезпечних речей, але не дурних, а холоднокровних, бо сам холоднокровний, в мене ніби нерви відрізаються в небезпечних ситуаціях. В студентські, аспірантські часи мене називали кам'юніст, бо був палким прихильником Камю. Напевно, я відчуваю момент граничної ситуації, екзистенції, бо в тих ситуаціях, коли ти відчуваєш смерть – бере такий спокій, що ти одразу все розумієш. Це момент істини. І я вважаю себе цілковитим екзистенціоналістом, бо я це пережив, цього торкався. І це намагаюсь описати в своїх книжках. Оцей момент "навіщо". Така от революція просто так. Все решта – в моїх книжках.

Монологічні виливи фіксувала
Нора Дзиґа

 
© агенство "Стандарт"