журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
СУСПІЛЬСТВО І КНИГА

СУСПІЛЬСТВО І СЛОВО

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

МОНОЛОГІЧНІ ЕКЗЕРСИСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №3, 2004

ДИСКУРС

"Тінь у шухляді"

Уже нині очевидно, що 2004 рік для українського книговидання можна вважати пропащим. Надворі вже, хвалити Бога, середина березня, а в книгарнях лишень починають з'являтися перші книжки, датовані нинішнім роком. Більшість провідних українських видавництв, які в попередні роки за цей час представляли вже по десятку, а то й більше видань, нині встигли випустити максимум по одній-дві книжці, а найчастіше жодної. Перспективні проекти, на котрі покладалися чималі надії і в котрі вкладалися чималі кошти, заморожені. У приватних розмовах видавці розповідали мені, що вимушені скорочувати штати, викидаючи в буквальному сенсі цього слова на вулицю висококласних фахівців і перспективних молодих спеціалістів, яких перед цим самі ж навчали; про зменшення, а то й анулювання гонорарів авторам; про те, що зароблені за минулий рік кошти, які планували вкласти у нові проекти, нині просто проїдаються, і вистачить їх максимум іще на кілька місяців, а тоді підприємства будуть просто ліквідуватися. За припущеннями самих видавців, до кінця року кількість українських видавництв, які не просто зареєстровані, а реально працюють, скоротиться як мінімум удвоє. Головний редактор авторитетного столичного "Факту" Леонід Фінкельштейн говорив авторові цих рядків, що навіть якби уряд ще цього місяця дозрів до скасування ПДВ на книжки й поновлення минулорічних правил роботи, все одно ринкові потрібно було б як мінімум місяців сім для того, аби сяк-так оговтатися від потрясіння.

Одне слово – азаровщина… Більше слів нема!

Словник і "Трояка ружа"

Але – не кількістю, так якістю. Маємо напрочуд цікаві книжки з-поміж тих нечисленних видань, які все-таки з'явилися цими днями на світ, незважаючи на податковий тиск та ідіотизм уряду.

І почнемо з "Англо-українського словника мистецтвознавця "ArtLex", виданого Всеукраїнським благодійним фондом "Поступ". Його автором є відомий поет, перекладач, мистецтвознавець, філософ Лесь Герасимчук.

Очевидно, кожен, кому випадає бодай час від часу працювати з сучасними англомовними текстами, стикався з тим, що традиційні словники, якими б повними вони не були, вже не можуть задовольнити існуючі потреби. Адже мова – живий організм, вона змінюється останнім часом напрочуд швидко, особливо в царині нових мистецтв і технологій. Отож, маємо цілу низку синонімів, різночитань, потрактовувань одного і того ж терміну, за чим наші словникарі традиційно не встигають. Тож цю лагуну, наразі в царині мистецтвознавства, й покликаний насамперед заповнити словник Леся Герасимчука. "Мені здається слушним той шлях, який обирають мовознавці у тих країнах, де народ і його поводирі розуміють необхідність розвитку мови і де словники видаються не раз на епоху, а є повсякденним інструментом свідомої нації, – зазначає автор у передмові. – Отже, новітні словники, як правило, фіксують всю лексику, котрою послуговуються люди, а вже самі користувачі системно вибирають ті слова й вирази, які їм до серця". Саме так і сконструйований цей словник, де подано максимум можливих варіантів перекладу слів; а коли йдеться про термін чи явище нові, коли є кілька підходів до перекладу або коли існує плутанина у вживанні терміну, автор подає й додаткові тлумачення. Можу додати, що мені цей словник уже знадобився в роботі.

Інша напрочуд цікава новинка – із царини художньої літератури. Маю на увазі новий роман популярної письменниці Марії Матіос, який публікувався нещодавно в часописі "Сучасність" під значно адекватнішою, як на мене, назвою "Трояка ружа", а книжкою побачив світ у львівському видавництві "Піраміда" під "комерційнішою" назвою "Солодка Даруся".

Творча активність і різнобічність Марії Матіос останнім часом подиву гідна: жіночий роман, еротична проза, психологічна новелістика, поезія, книга кулінарних рецептів. Мені особисто щось із цього подобалося, але більшість таки ні, зважаючи на "попсову" орієнтацію текстів. Але від "Солодкої Дарусі" я отримав неабияке естетичне задоволення, яке вже давно не отримував від сучасної української прози. Роман, як на мене, виграє насамперед тим, що тут немає жодної награності, пози, що так характерна для сучасного тексту, а є тонка майстерність оповідача, органічно зісперта на глибинну народну мітопоетичну образність. І ще: головною вадою сучасною прози – знову ж таки, на моє особисте переконання – є поголовна відсутність трагічності світовідчуття. Звісно, кожен може мати з цього приводу власну думку, але мені бачиться так, що всі великі романи в історії світової літератури мали трагічну підоснову, навіть якщо декотрі з них і виконувалися комічними засобами. Відчуття смаку й міри у виконанні трагічного тексту, а також тонке зображання характерів ключових образів – солодкої Дарусі, Івана Цвичка, – і є тим ключовим, що вигідно вирізняє новий роман Марії Матіос на тлі нашої сучасної прози.

Що видають у реґіонах

Із-поміж інших цікавих видань, що втрапили мені останнім часом до рук, хочу виокремити збірку оповідань про природу "Тиха радість" Євгена Шморгуна, доволі "нехарапуно" (сиріч, понадміру самодіяльно) видану рівненською "Азалією" за сприяння місцевої "Просвіти" і народного депутата від УНП Юрія Ширка. Це збірка напрочуд цікавих шкіців-спостережень розважливого, мудрого і направду закоханого в природу письменника, розрахована здебільшого на допитливе сприймання підлітка. Якби цю книжку видати не під сіренькою паперовою обкладинкою у два кольори з "віночком-обрамленням", а яскраво, повнокольорово, з хорошими ілюстраціями, – тоді й наклад можна виславляти не тисячний, а з десяток тисяч, і користь була б, і прибуток, і взагалі… А так усе це виглядає лише як профанація книговидання, на жаль.

В одному з попередніх оглядів ми вже писали про майстра епіграми з Чернівців Сергія Коваля і його збірку "Пірат пера". Цей же автор видав у львівській "Панорамі" напрочуд ошатну мініатюрну збірочку "Міні-байки". Збірочка, звісно, на любителя, але зроблена зі смаком.

А ось іще одне реґіональне видання – збірка "лірики, усмішок і пересмішок" Анатолія Горбівненка з екстраваґантною назвою "Покотьоло", яка побачила світ у черкаському видавництві "Брама". Тексти, як кажуть, самодіяльні, але видають у Черкасах значно краще, ніж у Рівному.

А в Житомирі навіть на аналогічних із Рівним поліграфічних можливостях умудряються робити незлецькі речі. Як от книжка Григорія Цимбалюка "Ціна печалі" (видавець В. Косенко), що побачила світ у бібліотечці леґендарного журналу "Авжеж". Дебютна збірка новел та оповідань представляє автора достойно – йому добре вдаються психологічні сюжети, він володіє мовою. Традиційне письмо з його незмінною увагою до деталі ще далеко себе не вичерпало, – підтвердженням цьому, як на мене, і є книжка Григорія Цимбалюка.

Ще одне житомирське видання – дебютна книжечка молодої поетки й драматурга Олени Лудченко "Хмари відвертати" (бібліотечка мистецької ґільдії "Неабищо") – своїм зовнішнім виглядом здатна читача налякати не менше, ніж згадуване рівненське видання, а либонь і більше. Дарма – тексти тут якраз досить цікаві, насамперед драматургія. Юна авторка дуже старанно виводить із традиції, скажімо так, "домашньої нечистої сили" доволі ориґінальні образи, насичує тексти особливою атмосферою теплоти. Цікаво було би її п'єси, насамперед "Статус сумісного проживання, або Істоти і неістоти", побачити на сцені. У збірочці є також поезії (місцями вдалі) й прозові шкіци (по-моєму, вдалі значно меншою мірою), але драматургія – таки поза конкуренцією. Гадаю, саме в цьому руслі й розвиватиметься надалі талант юної авторки.

Поезія "в пелені"

Із нових поетичних видань мені найбільше впали в око збірки Василя Клічака "Пелена" ("Просвіта", Київ) і Сергія Пантюка "Босяцький калфа" ("Liga Artis", Київ).

Більшість текстів у своїй новій книжці Василь Клічак вибудовує з несподіваних житейських ситуацій. У передмові відомий поет Василь Герасим'юк називає Клічакові тексти "прозаїзованими поезіями", зазначаючи: "Якщо вже говорити про образи, то саме ці вірші – метафори. Звісно, це не новий прийом – вірш-метафора. Інша справа – хто і як до цього підходить. Думаю, що не кожен сприйме вірші Василя Клічака як метафори буття, але вже те, що з безлічі ситуацій і пригод автором вибрано саме ці, що найчастіше вони – з краю дитинства та отроцтва (Гуцульщини), потверджують їхню невипадковість. Утверджують неможливість ословити їх сьогодні звичними поетизмами, як от у вірші про кафе у рідному селі:

Власник кафе –

священнослужитель,

отець духовний,

мій однокласник".

Натомість Сергій Пантюк органічно поєднує верлібр (у традиційному, "ритмомелодичному" значенні цього терміну) і римований вірш, максимально насичуючи їх "житейською енергетикою". Це характерно для всіх його збірок, у тім числі й для нової книжки "Босяцький калфа", традиційно "тоненької", але разом із цим надзвичайно місткої на враження.

До речі, віднедавна цей поет виступає також і в ролі видавця, серед новинок свого нещодавно створеного "Видавництва Сергія Пантюка" запропонувавши поетичну збірку молодої хмельницької авторки Ельвіри Молдован "Тінь у шухляді", настільки характеристичну, що на її текстах дозволю собі зупинитися трохи детальніше. Бо що не кажи, а поетів із глибоким ліричним даром у нас нині, м'яко кажучи, майже нема. Павло Гірник, Роман Скиба – хто ще?! Ельвіра Молдован. Так, її тексти ще місцями надто "сирі", ще емоція веде її письмо майже неконтрольовано, але:

Захід сонця, здається, наврочили –

Мимоволі чи, може, на зло.

І тепер у вогні, у пророчому,

догорає пташине крило.

Цей живий нерв досвід підмінити не годен – хіба відгранити. Або – зіпсувати, хоча до цього, сподіваюсь, не дійде.

Мене вражає у текстах Ельвіри якесь неймовірне вроджене вміння дошукуватися суті слова, його не стільки граматичного, як семантичного кореня; абсолютна відсутність у неї відомого кожному "досвідченому" (якщо такі існують у природі) поетові остраху перед неологізмом. У неї слово свіже, ніби щойно народжене, ніби не тяжіє над ним постмодерний флер нагромадження знаків-значень. Мені хочеться шліфувати її вірші, безжально відсікати "зайве", але вже нібито й здійнята долоня, стискаючи сокиру кулькової ручки, не насмілюється з хрускотом врізатися в живу плоть ще не виколисаного тексту – здається, він тут же зайдеться моторошним дитячим писком, якого я не переживу...

Кровотіччя моє, кроворіччя!

Словоруччя моє, словопліччя!

Спалахнути, згоріти, дотліти?..

Розтопити крихкі самоцвіти?..

Снігоплаччя моє, сніголіття!

Долезір'я моє, долецвіття!

І – "золота бібліотека"

Насамкінець – про найприємніше, про видання для дітей. Тут останнім часом особливу увагу привертає "Золота бібліотека" київського видавництва "Школа", де протягом кількох місяців побачили світ чотири новинки, причому одна з них – двотомна.

Із двотомної – "Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько" та "Нові пригоди Муфтика, Півчеревичка і Мохобородька" популярного естонського письменника Ено Рауда – й почнемо. Ці троє маленьких кумедних чоловічків – а вони отримали свої імена від того, що перший носив бороду з м'якенького моху, в другого було взуття без носаків, щоб можна було вільно ворушити пальцями, а третій не розлучався зі своєю великою муфтою – на диво кмітливі, винахідливі, дотепні й не губляться ні в якій ситуації. До того ж, усі троє – справжні благородні маленькі лицарі, завжди готові прийти людям на допомогу. За цей твір ім'я Ено Рауда занесене до Почесного списку імені Ганса Крістіана Андерсена, а українські читачі мають змогу познайомитися з ним у напрочуд органічному перекладі авторитетного знавця прибалтійських літератур Олександра Завгороднього.

Інша новинка в цій серії не потребує спеціального представлення – це "Знаменитий детектив Блюмквіст" Астрід Ліндґрен, авторки всесвітньовідомих творів про Пеппі Довгапанчоху та Карлсона, який живе на даху. Цикл про Блюмквіста складається з трьох повістей, дві з яких у перекладі знаної Ольги Сенюк були вже відомі юному українському читачеві й у цій книжці перевидані, а з третьою – "Калле Блюмквіст і Расмус" – він зустрінеться вперше, її пані Сенюк переклала спеціально для цього видання.

Так само не потребує представлення й знаменита книжка Редьярда Кіплінґа "Мауґлі". Вона належить до тих творів світової класики, жодне перевидання яких зайвим аж ніяк не буде, – тим паче, що я й не пам'ятаю навіть, коли в нас востаннє видавали її масовим накладом. Мабуть, іще за "глибоких совітів".

А от не менш знамениту повість американської письменниці Елеонор Портер "Поліана", якою ось уже майже століття зачитуються діти в усьому світі, досі українською чомусь не перекладали. А дарма – твір про одинадцятилітню життєрадісну позавідносно до найскладніших обставин дівчинку направду захоплюючий. Принаймні, коли я приніс ці книжки додому і запропонував дочці-другокласниці вибрати з-поміж них одну, яку вона найдужче хотіла би прочитати, її вибір без жодних підказок зупинився саме на "Поліані" лишень після того, як вона прочитала анотацію. Переклала повість українською Богдана Гора (звісно, псевдонім), а вийшов цей переклад під ґрунтовною редакцією авторитетного перекладача Леся Герасимчука.

Отакі от новинки. Звісно, їх мусило би бути на порядок більше, але… Шкода, звичайно, що чимало хороших творів за нинішніх видавничих умов так і залишаються "тінню у шухляді" (не до аналогії з книжкою Ельвіри Морлдован), але я певен, що всі вони рано чи пізно таки будуть видані, і то належно. І хоча краще "рано", але для доброго тексту і "пізно" – не пізно. Хоч таким доводиться себе наразі втішати…

Іван Андрусяк

 
© агенство "Стандарт"