журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
СУСПІЛЬСТВО І КНИГА

СУСПІЛЬСТВО І СЛОВО

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

МОНОЛОГІЧНІ ЕКЗЕРСИСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №3, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Михайло Слабошпицький: "Чи напише детектив письменник, який не може вигадати анекдот?"

Роман жахів Михайлини Омели "Мертва кров", який нещодавно з'явився у видавництві "Ярославів Вал", відразу викликав зацікавлення як у читачів, так і у професійних літераторів. Навіщо потрібна така література? Чим керувалися видавці, випускаючи його у світ? Невже нам усім замало жахів у сучасному світі, переповненому голосними вбивствами і зовсім немістичними кривавими війнами? Невже висока поезія може стати тлом для зображення зовсім непоетичних, навіть цинічних реалій? Про все це у розмові з директором видавництва "Ярославів Вал", письменником Михайлом Слабошпицьким.

– Михайле Федотовичу, у реальному житті люди зазвичай панічно бояться усього невідомого, містичного, але коли йдеться про криваві трилери чи про ті ж фільми жахів, то ми з подивом констатуємо їхню неймовірну популярність у народі…

– Багато людей, які вийшли з фільмів Альфреда Хічкока, кажуть, що пережили цілий стрес, а стрес, між іншим, – явище корисне. Зрозуміло, що в певних пропорціях і в певних дозах. Задля стресу люди ходять, скажімо, на той же футбол чи хокей. Це – жива потреба людини, яка постійно відчуває сенсорний голод. Якщо людина – педагог чи менеджер, то вона постійно живе у стані професійної перенапруги і тоді для її психіки стрес через інші враження – як раптовий розслаблюючий душ. Тобто подібне лікують подібним. Ну і звичайно, людина така істота, що в ній постійно живе потяг до чогось загадкового, таємничого. Кожен з нас і особливо у дитинстві переживав якісь страхи. Це так звані страхи дитинства, і вже у дорослому віці людина ніби хоче повернутися назад, пережити їх заново бодай у такому варіанті. У цьому є атавістичний момент.

У західній культурі є цілий напрямок, який тримається на естетиці жаху. А найяскравішим її представником у американській літературі є Стівен Кінг, в австралійській – Майрінк. І це нормально, це природно, що одні люблять, щоправда не дуже, читати реалістичну літературу, а інші містичну. Це колись у нас дивувалися наші радянські критики, наші партійні наглядачі, чому люди не хочуть читати сучасний роман про те, що секретар райкому партії і передова доярка мають адюльтер. Це чомусь нецікаво, хоча дуже життєво, дуже правдоподібно, зрештою, таке цілком може бути. Або – про любов директора школи і прибиральниці. Про це не хочуть читати, бо те, що оточує людей, з чим вони стикаються щоденно, нудно, прісно, нецікаво. Людей завжди вабить щось незнане, сенсаційне, навіть відверто фантастичне. Це те, на чому вже у серйозній літературі тримався Ольжич у "Страшній помсті" – на моменті казкової фольклорної фантастики. І ось таке очуднення, такий гротеск жаху просто приречені мати зацікавлення.

– Чому ж за радянських часів література жахів, література про страшне і містичне не змогла пройти крізь усі перепони і набути популярності?

– І не лише література жахів. Навіть такі безневинні жанри як казка мали здобувати собі право на існування. Свого часу достопам'ятна Надія Костянтинівна Крупська писала, що казка це шкідливий жанр, пережиток, предмет капіталістичного суспільства і відволікає підростаюче покоління від насущних проблем дня, від того, що вони повинні бути завжди напоготові боротися за справу старших комуністів. Можна скласти цілу антологію відомих постанов ЦК КПРС про літературу, де йшлося і про дрібнотем'я, і про смакування нездорового і шкідливого… Звичайно ж, малася на увазі і література жахів, яка не перекладалася, не заохочувалася, хоча на тлі тієї прісної дійсності це б читалося з величезним зацікавленням. А чи перекладався тоді той же Майрінк? Не перекладався. А інші майстри жаху? Хіба класики – той же Едгар По… Але це далека епоха, школа романтизму, хоча наші адепти навіть у ній умудрялися знаходити елементи викриття авторами буржуазного суспільства. Зрештою, цей великий шар літератури не був доступний нашому читачеві і мусив пробиватися з величезними труднощами у наше буття, як і будь-що тоді західне. А як боролися тоді з усіма цими чарльстонами, твістами, шейками. Навіть обрізали чи скидали зі стиляг штани-дудочки, казали, що "завтра Родіну продаст"…

– Видавництво "Ярославів Вал", випустило у світ роман Михайлини Омели "Мертва кров". І хоч усі розуміють: для того, щоб масово почали читати українською, повинна з'явитися масова популярна література. А чи не було у вас як у серйозного письменника якогось внутрішнього спротиву при виданні цієї книги?

– Ну, по-перше, подібна література вже видається. Згадайте наші популярні конкурси "Золотий Бабай" і "Коронація слова". Це вже реальні спроби створити масову літературу, щоправда, тут у дужках хотів би зауважити, що мене смішить гігантоманія, властива нам, українцям. Організатори цих конкурсів твердять: ми творимо українські бестселери, а книжка виходить тиражем 5 тисяч і це в кращому разі. А для того, щоб така книжка справді стала українським бестселером, її треба видавати тиражем хоча б один мільйон примірників на 48 мільйонів населення, на нашу величезну державу. А так не треба дурити читачів, не треба дурити авторів, бо це не бестселери. І треба чесно казати, що є непогані твори, але в цих умовах український бестселер ще неможливий, оскільки маємо неповноцінне функціонування української мови, рахітично недолугий, несформований книжковий ринок, знищену систему книгорозповсюдження. Але закриємо дужку і скажемо: добре, що все ж таки почало з'являтися легке українське читво, яке не претендує на звання високочолої літератури, бо в кожній літературі світу воно було, є і буде, адже це книжки, які люди читають, аби забутися чи розважитися. Зрештою, є люди, які не хочуть читати Шекспіра і їх не змусиш читати того ж Кафку чи Джойса і Марселя Пруста. І для такого читача видавництва "Галлімар" продукує все нові і нові бестселери – кримінальні, сентиментальні, дамські романи. Ці книги виходять величезними накладами, вони дешеві. Прочитавши, їх залишають в автобусі, поїзді чи літаку. Без жодних претензій. І це нормально. Це вже є книжкова індустрія, і наклади такої літерататури набагато вищі, аніж серйозної літератури. І це теж нормально. Тобто це, як магазин: прийшов мільйонер, купив те, що йому сподобалося, прийшов представник середнього класу, купив те, що може собі дозволити, прийшов бомж і теж зміг купити те, що йому по кишені. Можливо, це вульгарне порівняння і когось може шокувати, але ця модель існує. А для нашої ситуації читво це надзвичайно дорогінна річ, адже далеко не всі кинуться читати Ліну Костенко чи Павла Загребельного, Валерія Шевчука чи Андруховича. Багато хто читає, аби розважитися. Цього ніколи не розуміли наші письменники. І часто було, що людина посередніх здібностей анекдот не здатна була вигадати, але сідала і писала цілий роман. І це були шедеври нудьги, шедеври нецікавості.

– Але ж і в'їлося вам це у душу…

– Так. Я був критиком і знаю, що було в нашій літературі. Це відлякувало, відгидьковувало. Пам'ятаю, коли журнал "Всесвіт" надрукував роман Маріо П’юзо "Хрещений батько", який тоді ще не був перекладений російською, й усі, навіть російськомовні читачі хапали цей журнал і читали. Цей роман на Заході був дуже популярний і побив усі рекорди популярності і тиражності.

– Була цікава історія написання цього твору…

– Італієць американського походження Маріо П’юзо дуже цікаво дебютував у літературі серйозним романом "Маленький пілігрім" у дусі високочолої літератури, який літературознавці назвали малою класикою американської літератури. Але цей роман приніс авторові мізерну винагороду і було продано лише кількасот примірників. Після цього П’юзо, натхнений словами критика, написав другий серйозний роман, але видавець сказав, що мені більше не треба високої літератури, мені потрібні твори, які продаватимуться. Наприклад, роман про італійську мафію. Довкола цього потім було створено чимало легенд. П’юзо навіть одного разу в якійсь газеті прочитав, що мафія заплатила йому великі гроші за те, що він її облагородить і опоетизує так, як він це зробив у своєму романі. А між іншим, усе було значно простіше і нудніше.

П’юзо обклався газетами, в яких ішлося про мафію і почав писати роман. Родина знущалася з нього, бо він сказав, що пише роман, за який одержить двісті тисяч доларів. Видавець хотів прочитати перші сто сторінок і лише за умови, що вони йому сподобаються, обіцяв аванс. Він дуже боявся, що П’юзо знову почне писати свою високочолу прозу. І ось письменник приніс перші сто сторінок роману, видавець прочитав і, сказавши: ти на правильній дорозі, дав йому аванс. Так було написано "Хрещеного батька", про який багато говорили як про твір, що гуманізує і поетизує мафію. Там справді були благородні мафіозі, набагато благородніші за державних чиновників, але П’юзо сказав: "Ніхто не зрозумів, що я не писав про мафію, це був лише сюжет. Насправді я писав про цінності родини. Це поетизація родини, кровного зв'язку між членами родини, єдиного у світі бастіону, єдиної фортеці і духовної твердині. І я надурив усіх!"

Цей роман мав небувалий комерційний успіх, і з сучасних творів з ним можна порівняти хіба що "Поттеріану". Але що цікаво, деякі високочолі інтелектуали нині знаходять у "Хрещеному батькові" ознаки справді серйозної літератури. І це симптоматично, бо дуже часто для того, щоб вижити, серйозна література бере собі зовнішні ознаки легкої, тобто прикидаючись як хамелеон під масову літературу. Можна взяти того ж Умберто Еко з його "Ім'ям Троянди", де є всі ознаки масової літератури, а в принципі це твір у постмодерністській стилістиці, твір дуже серйозний, хоча й написаний як детектив. Але це й пародія на детектив, бо насправді це філософський роман, але разом з тим і пародія на філософський роман. Можливо, це роман-диспут, але разом з тим це і пародія на роман-диспут. А взагалі, то це філософська притча, у якій є елемент гри. І це тріумф Умберто Еко як вченого-медіавіста, знавця середніх віків…

Але повертаючись до наших письменників, до нашого старшого покоління, за винятком хіба що авторів детективів, більшість з них писали довгі нудні нариси у формі роману і претендували на вічність. Вони вважали, що пишуть високу літературу і з іншою метою за письмовий стіл, здається, ніхто не сідав. Ніхто собі не говорив: зараз сяду й напишу щось легке, грайливе, як свого часу Гемінгвей, колишній Хемінгуей, який написав повість-пародію на Гертруду Стайн "Весняні води". Ні, наш письменник сідав і творив як Верховний Деміург. А насправді автори повинні тверезіше ставитися до себе і чесно собі казати: ну я калібром не Шекспір і тому спробую написати грайливу легку пародійну річ або так, як Спілберг чи Хічкок, хоча там – люди великого таланту. А у того ж Кінга, до речі, є дуже серйозні твори…

– У Кінга є серйозні твори?

– "Мертва зона", наприклад. А у Жоржа Сіменона є серйозний філософський твір "В'язниця". Є різні поверхи філософської наповненості: в одних творах її зовсім нема, а інші наповнені справжнім філософським змістом. І треба звикнутися і жити з думкою, що з погляду вічності всі наші претензії, всі наші амбіції смішні і наївні. Відколи існує людство, відтоді воно й творить. Воно створило "Одіссею" й "Іліаду" і ще багато чого протягом віків, але багато що кануло в Лету, зникло. І навіть у нашій національній літературі, якщо поет у якомусь столітті залишився в історії хоча б одним рядком, то з погляду вічності це вже здорово.Там інший підрахунок: якщо залишився строфою, то це вже великий поет. Мало хто залишився цілим твором. Багато письменників не залишаються навіть іменами, навіть у примітках, багато хто так і залишається лежати у братській могилі історії літератури під назвою "та інші".

Тому треба усвідомлювати, що ось цей твір, написаний сьогодні, це скромний солдат-піхотинець, який пройшов атаку і був убитий, але виконав завдання, поставлене автором, тобто приніс комусь хвилину задоволення і душевного комфорту при читанні, автору якусь винагороду за це, а видавцю прибуток. І все! І до цього не треба ставитися як до… Ми дуже граємося. Є таке поняття – літературний етикет. Так от, у нас він гротесковий і доведений до якоїсь просто гігантоманії, як і все у нас, українців. Ми ніяк не можемо сказати собі: я це просто сів і написав. Ні, написавши, ми вже чекаємо визнання від вічності. І цей наш твір у нашому уявленні вже як перепустка в безсмертя. А насправді все набагато простіше і наївніше. Навіть Шерех (Шевельов) зі своїми мемуарами, а це величина в науці, в культурології, в есеїстиці, в літературній критиці, в історії літератури, один з найяскравіших українських мислителів і гуманітаріїв другої половини двадцятого століття, казав, що він не певен в тому, що його перечитуватимуть і, можливо, він залишиться лише одним своїм іменем. Оцій його нормальній самокритичній реалістичній самооцінці, звичайно ж, треба вчитися, і вона рятуватиме нас від того, аби ми не були смішними для оточення та й для самих себе.

– Свого часу як видавець ви відкрили для українського читача роман Оксани Забужко "Польові дослідження з українського сексу", тема якого вже у самій назві твору. Нині ви видрукували роман "Мертва кров" Михайлини Омели, який розповідає про життя опирів у епоху російського Срібного віку… Цей роман доволі крамольний з огляду на нашого північного сусіда і з огляду на цнотливість нашої літератури…

– У літературі все може бути. У ній взагалі все повинно бути. Це город, на якому має рости все – від моркви, хрону, картоплі, щавлю, буряків до, скажімо, макових голівок… Інакше не буває. А бур'ян, скільки не прополюй, все одно з'являється.

– Тож це бур'ян?

– Дивлячись що вважати бур'яном. Тут є ризикованість аналогії, бо чим, скажімо, вважати бур'ян, якщо ним годувати кролика? Але тому ж кролику буде смішно, якщо він подивиться на картоплю, яка для нього така ж невартісна, як для людини бур'ян. А взяти тих же птахів, для яких найкраще це сонях чи якісь ягоди… Тобто усе, що росте під сонцем, має право на існування, бо тут усе – Боже створіння, усе, що витворено думкою і уявою людськими, також має право на існування. А кожен читач проголосує, має право проголосувати за те, що є для нього бур'ян, а що корисна і поживна річ.

– А як видавець ви не боялися зіпсувати читача тією ж "Мертвою кров'ю"?

– Ні, я дотримуюся принципу, який сформулював у передмові до "Портрета Доріана Грея" Оскар Уайльд: "Не приписуйте художнику недозволених тенденцій. Йому дозволено зображати все. Інша річ, що це, навіщо і як…" А зіпсувати читача… Сучасний читач – це людина настільки в усіх розуміннях істота зіпсута і розтлінна, що наївно уявляти, ніби ми її чимось ще можемо зіпсувати чи розтлити. А смак це така річ, що, якщо його нема, то його вже ніколи й не буде. І смаки не дуже виробляють. Якщо він є в ембріоні, то його розвивають, а якщо його нема, то його не прищепиш. Зрештою, якщо він є, то його ніколи не зіпсують, бо він є. Просто "Мертва кров" видалася мені цікавим твором у сучасній книжковій палітрі. І я з охотою на це пішов. Мені здалося, що це річ скандальна, а хорошого літературного скандалу у нашій літературі не вистачає. Є ціла естетика скандалу. Її свого часу намагався обгрунтувати Вадим Скуратівський. І література взагалі живе скандалами. Скажімо, "Пані Боварі" була свого часу скандалом. Цей твір був заборонений у Франції. А нині це класика. Романи Томаса Вулфа "Оглянься на дім свій, Ангеле" і "Додому нема вороття" були урочисто спалені в рідному містечку автора. І не тільки в фашистському Рейху спалювали книжки, а і в Росії, коли винищували книгу маркіза де Кюстіна "Росія в 1839 році", бо вважали її антиросійською, наклепом на російську природу, на російську людину, на російську імперію, на російський народ, на російське життя.

"Польові дослідження…" Забужко свого часу мені видався взірцем того твору, який може мати комерційний успіх. А тоді, пригадайте, був обвал книговидання, гіперінфляційний момент, книжок не купували взагалі – ні хороших, ні поганих. Забужко тоді багато сил поклала для того, щоб саморозкрутитися, і це теж може бути уроком для наших письменників, бо настає час, коли для того, щоб вижити, мало написати шедевр, треба ще мати літературного агента, а, отже, оплачувати його, або самому саморозкручуватися. І є різні засоби для цього. Забужко шлях до успіху розрахувала, як з логарифмом і нині пожинає свої плоди.

А взагалі у нас в Україні, куди усе завжди з великим запізненням доходить, письменники зараз найчастіше похваляються тим, що ось я письменник-постмодерніст. І це нині звучить, як заклинання, як клятва, іде ніби самовеличання у постмодернізмі. Зараз часто звичайнісіньку графоманію видають за постмодернізм. А чому? Бо ще не доросли. І треба сказати нашим постмодерністам, що у світі це вже давно перейдено і постмодернізм закінчився. І нам уже навіть нео-постмодернізм не загрожує, бо нині в світі панує літературний еклектизм. Література вдається до різних письменницьких прийомів, стилів, технік для того, щоб вижити, мати читача, а отже, комерційний успіх. І той же так званий хрестоматійний твір Умберто Еко з іншого боку цілком улягається у виміри літературного еклектизму, тобто вдається до різних прийомів і тому має успіх. Його читають різні люди і різне знаходять, різне прочитують. Серйозний читач шукає якоїсь авторської філософії, ідей. Інший просто прочитує цікаву містичну в дусі готичних романів історію. Хтось – романтичну історію кохання…

– Якщо повертатися до літературних скандалів, то, якщо "Мертва кров" буде колись перекладена російською мовою, може виникнути вже скандал іншого плану – політичного, адже як видавець ви замахнулися на російську культуру, зокрема, на російських класиків Срібного віку…

– Срібний вік російської поезії тут прочитується у декораціях так, як колись в прекрасному романі Валентина Катаєва "Алмазный мой вецец", де були зашифровані діячі російської літератури 20-х років, які постають перед нами у гротескних іронічних масках і яких треба розшифровувати. Звичайно, людина, вражена синдромом квасного патріотизму, буде ображена і скаже: нашу культуру і наш Срібний вік просто висміяно. Але у цьому немає нічого страшного і видавцеві нічого боятися. Я думаю, що і на українському грунті рано чи пізно з'явиться щось подібне. А росіянину можна пояснити, що справжні цінності перевіряються також і іронією.

Прекрасний естонський письменник Енн Ватемаа написав травестійний роман "Повернення Калевіопоега". Калевіопоег – це божество, герой естонського епосу, який народився в дев'ятнадцятому столітті, у добу романтизму, коли вважалося, що повноцінна нація повинна мати свій епос. От, мовляв, наші духовні родичі фіни мають "Калевалу", а ми не маємо. І Фрідріх Крейцвальд вдався до містифікації, зібравши усі пісні, перекази, легенди у епос "Калевіопоегм". Про цей твір можна сперечатися і дискутувати, але він належить Естонії, сприяє національному і духовному відродженню естонців і є святинею цього народу. І ось іронічний містифікатор Енн Ватемаа написав роман про те, що земний естонський хлопець і молодиць обіймає, і в гречку їх затягує, і горілочку попиває, і зовсім не подібний до свого легендарного прототипа. Естонська культурна публіка не знала, як реагувати на цей твір. Спочатку звучали голоси: не чіпати святиню, тобто не чіпайте музику ногами. Енн Ватемаа пояснив: цінності перевіряються іронією, це гра. І читачі були захоплені цим твором. А герой "Калевіопоега" нарешті набув людських рис і перетворився з ікони, з якогось дидактичного зображення у живого веселого чоловіка, ставши набагато ближчим естонцям. Як сказав один естонський критик: Калевіопоег зійшов з портрета на стіні й оселився серед естонців.

– А як "Мертва кров" може бути сприйнята у вічній війні українців з росіянами, яка, по-моєму, ніколи не закінчиться?

– То безнадійно, коли літературу так політизують. Це належить тільки літературі і лише вузьколобий бовдур може вкладати в такий твір політичний зміст.

Записав Іван Петренко

 
© агенство "Стандарт"