журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
СУСПІЛЬСТВО І КНИГА

СУСПІЛЬСТВО І СЛОВО

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

МОНОЛОГІЧНІ ЕКЗЕРСИСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №3, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Харків як столиця дармограйства

"Я на себе збоку подививсь – я собою ледь не подавивсь"

Слобідське книговидання останнім часом якось усе більше структурується. Наприклад, відоме спілчанське видавництво "Майдан" вирішило започаткувати нову поетичну серію, орієнтовану передовсім на творчість східного реґіону України. Вважаючи, що його "оберігає здоровий консерватизм і руйнує невмотивований модернізм". Себто, Жадана в тій серії, вочевидь, не буде. Натомість першою ластівкою стала збірка "Ходить Хо" харківського поета, автора вікопомної книжки "Жар-птица" і лавреата премій ім. М. Островського та В. Сосюри Олексія Ковалевського. "Це не модерністські чи постмодерністські вибрики й виверти, де за каліцтвом фрази криються фахова безпорадність і несмак", – попереджає читача В. Базилевський. Хоч в анотації до збірки зазначено, що "вона має яскраве постмодерністське стилістичне забарвлення"...

Подібне "нестикування" в системі слобідського соціокультурного топосу, видавнича справа в якому, згадаймо, таки структурується, допомагає зайти в розмову про одне з тамтешніх явищ поетичної культури. Зокрема збірка О. Ковалевського "Ходить Хо", алюзуючи хрестоматійний твір М. Коцюбинського, якнайкраще роз'яснює, що в основі зокрема харківського дармограйства лежить зв'язок з ідеями, а не з предметним світом і давно впорядкованими парадиґмами спілчанських найменувань: "певен, що земля – земля, але є ж іще її ідея". Світ ідей у рахманній Слобідщині – у певному сенсі світ "неіснуючий", і засоби його "оприлюднення", якщо можна говорити про це за аналогією із світом предметним, "існуючим", значно відрізняються від загальноприйнятих. Як правило, це перверзії посттоталітарного кшталту. Як-от несподіваний на другому десятку "державної незалежності" патос боротьби у донедавна смиренного лірика Ковалевського: "Не здолає ніхто!… Я в печери, / Я в УПА, я на роги чортам...", або його запізнена реакція на історичні пертурбації: "Возникни, Коновальцю, / І двосічним навсібіч рубай!". Хоч і не без болючої фрустрації: "Тільки хтось мене із схрону кличе, / – Що ж мені рубати в мать і в пень?!"

У такій естетиці дармограйства постійно "оприлюднюються" також структури і можливості тієї свідомості, що так чи інакше перебуває у харківському підсонні і усвідомлює себе у цьому безперервному акті відтворення самосвідомості. "Як було урочисто і чисто – / Комуняка вручав партквитка, – згадує автор збірки. – І беру я квиток яснолицьо / З кігтежмень куцосерцих шулік". Наприклад, вже сьогодні О. Ковалевський залишається заручником клясичної школи слобідського дармограйства в поезії. Коли час розганяється, і дозволених дат, імен та ювілеїв стає все більше, вони поспішають, товпляться і наступають на п'яти. Звідси – бажання надати всім їм топонімічної єдності в межах однієї, окремо взятої збірки поезій.

Себто дармограйство передбачає називання не лише якихось "ментальних світів" якогось комуністичного минулого та їхніх мешканців. Ні, з цим в О. Ковалевського все зрозуміло: "Ой немає ж на вас, хлопці, та й Бандери, / Ой немає на вас, братця, та й Сірка", – азартно лякає він своїх земляків коцюбинськими привидами. Здебільшого тут вибудовуються принципи естетичного дискурсу, що є центральним мотивом дармограйства. Звичайно, в книжці харківця можна подибати і "Кучму", і "Мазепу", і чомусь "в'ялого Сартра", але за рішучістю називання одразу видно, що це – патріотичні, чи пак дармограйні, фантазії ("мені забули дати / цивілізацій крам і страм"). Втім, фантазії цілком закономірні для дармограйства як напрямку в культурі. У такий спосіб наростає ідіосинкразійна словотворчість галюциногенного типу, орієнтована перш за все не на естетику, а на те, щоби утримати самограйно утворену "реальність" на зручній для "творця" відстані. "Якась нікчема мною грає, / Туди-сюди не пропуска", – підтверджує автор подібне припущення. "За нормальної літературної погоди, – запевняє тут-таки В. Базилевський, – не один із тих, хто сьогодні маячить скрізь і всюди, мав би поступитися місцем цьому колишньому випускникові Літінституту". Але що ж ті московські літінститути? "Світ не зна, що аури в Росії / Вже немає./ В Україні – є", – звідомлює читача О. Ковалевський. І тут же роз'яснює: "Є підлість малороська і мерзота. / А боротьба?.. Можливо – й боротьба".

Отже, якщо існує таке явище як "філософська поетика", то саме дармограйство акцентує у цьому словосполученні поетичне, підкреслено "неіснуюче" – те, що спершу потребує нічим не підкріпленої довіри до себе ("Я не той! Я не спокій! Не віл / А ненависть що глипа довкіл"), а вже потім розуміння ("Я на себе збоку подививсь – / Я собою ледь не подавивсь"). Дидактичність такого явища зрозуміла, засадничість – не дуже. Адже сама культура (поезія і мистецтво) виглядає лише певним "доповненням" до слобідського світу – причому таким, дармограйство якого той світ зовсім не потребує. Втім, саме у тамтешній культурі кожен з авторів може задавати такий реґістр зависання між собою і публікою, що видається для нього найдоречнішим. В результаті виникають самодостатні літературні тексти, звернені вже не до ретроспективної нудоти згаданого тут Сартра, а до свого власного естетичного болота. Себто, в нікуди.

І похорон духовности у згаданому топосі затягнувся на ціле десятиріччя. Трудівники поетичних піль не одразу здогадалися, що із завершенням спілчанської епохи їм доведеться опинитися поза контекстом сучасності. Ювіляри забігали у пошуках спонсорів. Музейні установи поповнилися фахівцями з колишніх літфондівських кіл. Офіційна література перейменувалася на некомерційну, відмежувавшись від решти пост-модерного світу півдесятком премій "для своїх". І слова "паліндромон" та "менталітет" перемістилися з еротичного лексикону до патріотичного.

На зміну офіційній мас-культурі прийшла якась інша. Принаймні у Харкові "ображене покоління" спілчан не наважилося артикулювати її так чітко, як це зробила трохи пізніше АУП, тож власне "відступницьке" поетичне угруповання нарекли просто і без понтів: "ЛітО". Наразі, не маючи змоги визначити справжню суть літературного ремесла, автор сих рядків може хіба зазначити, що словесності учасників того гурту притаманно бути читабельною на Слобожанщині. І то не лише на виїздах до шкіл чи інтернатів.

Ні, справді, під сучасну пору на постспілчанському просторі Слобідського краю направду пишеться багато непоганої поезії. І представники того ж "ЛітО" (Ір. Мироненко, О. Ковальова, А. Перерва та ін.) цілком підпадають під цей відчайдушний дискурс. Але що безперечно укинуто при тому у кризу, так це лоґоцентристська традиція, що наснажувала слобідську поезію від Сковороди до, припустимо, Жадана. Останній з них перейшов цей шлях ніби як "до кінця", досяг олімпійсько-бродської тавтолоґії і перетворився на мовний гуркіт; далі дороги тут, здається, нема, що чудово демонструють його безкінечні епіґони. Зовсім іншим є спілчанський "ображений молодняк", більшість якого належить до загаданого "ЛітО".

Вихід у того "молодняка" – або замовкнути (Н. Матюх), майже замовкнути (В. Верховень), або фактично замовкнути (Ір. Мироненко). Існує ще варіянт: перенестися до іншого простору. "Просвіта", "Спадщина", Літмузей, облрадіо, гастроном – все цілком актуальне поетичне мистецтво поведінки, контексту, жесту (тамтешні успіхи чи негаразди – проблеми іншої культури, пов'язаної, тим не менш, із Словом як Дійством). Нарешті, не забуваймо про ще один варіянт – "прикладний": стати професійним бондаруватим віршетворцем для ширших мас слобідської застільної інтеліґенції.

Збірка харків'янина Анатолія Перерви "Чистий четвер" свого часу довела, що її автор – можливо останній з тих справжніх свідзинських поетів, хто й досі намагається пробити залізну завісу, що впала перед "метафізикою присутності" СПУ. Колишній її відповідальний секретар, а нинішній замдир з науки у місцевому Літмузеї, А. Перерва – це спроба лоґоцентризму після лоґоцентризму. Коли поезія вщерть наповнена топонімами й криптонімами, присвятами і дружніми шаржами, а також щиросердно переконує читача у тому, що "мамина пісня – не лише для свят, а вишиванка – не тільки окраса". Її сенс впирається у власну сьогоднішню неможливість, а текст з такої біди виграє поетичними м'язами і хизується версифікаційною вправністю справжнього плужанина, мовляв, "ми всі – з Франкової робітні, ми родом з Канева – усі". Хоч насправді А. Перерва родом з с. Балаклея, що на Харківщині. І тому не дивно, що нова для нього віра в християнські цінності в'язне в архаїчній образності, язичницькій поетиці та всякому іншому слобідському "підманула-підвела".

І тим не менш, А. Перерва, за наявности традиційного напівліберального реквізиту "національної інтеліґенції", – тієї самої "інтелігентності" уникає. Звичайно, за відвертість нацпатосу у нього ручаються Мазепа, Квітка і Сковорода, а за ліричну м'якосердність – Ликера, Дульцінея і щедрик-ведрик над Левадою. Утім, головний поетичний хід слобідського поета полягає у дотриманні дистанції, коли він може дозволити собі потішатися над іншими тільки після того, як посміється з себе ("приснилось чи примарилось: я – пес, якого прив'язали коло Спілки"), і розкаже, як сміялися з нього ("просив тебе: не зачіпай хоч душу! Чому ж ти не послухала мене?"). Саме звідси походять пародії А. Перерви на Ю. Мушкетика, Б. Олійника, Ір. Жиленко, А. Бортняка і, ясна річ, на себе. Всі вони прошиті спілчанським гумором та іронією, але їхній ритм – від жалю, а не від злости – оплачений власною біоґрафією автора.

Загалом же у своїй "ювілейній" збірці, яка так різниться від попередньої, задерикувато-паліндромної, А. Перерва залишається заручником клясичної школи "слобідської" поетики. Чиє дармограйство полягає у вмінні зробити вигляд, що нинішнє слобідське животіння – це й далі "через Оскіл рипуча кладка" і "тихі оплески Дінця й Десни", а не чистий тобі превер, повний хармс і доктор живаґо.

...Без уваги на це, сьогоднішня слобідська людина відшаровується від самої себе, розглядаючи шкурка за шкуркою ті періоди життя, з яких виповз неушкоджений, слухає "бджіл над білими гречками", бачить "одсвіт місячної річки", біжить до неї "ранковим городом", а наприкінці передає вітання мамі, папі і голові місцевої держадміністрації. І жодного тобі Косова з Інтернетом. Оскільки це є чиста поетика позачасовості, в якій творять поети за п'ятдесят, ревнуючи до нової епохи і намагаючись її не помічати.

Ігор Бондар-Терещенко

 
© агенство "Стандарт"