журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
СУСПІЛЬСТВО І КНИГА

СУСПІЛЬСТВО І СЛОВО

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

МОНОЛОГІЧНІ ЕКЗЕРСИСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №3, 2004

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Ремінінсценції від Дмитра Кременя

Дмитро Кремінь – поет, який цікавий завжди. І це не є перебільшенням. Його поетичні композиції наповнені філософськими роздумами, які заглиблюють у життя. Його книги поліфонічні, багатовимірні, художньо-історіософічні. Його інтимна лірика – дивовижна, пронизливо сучасна своєю відвертістю. Глибоке знання історії та світової літератури збагачує його творчу палітру, додає їй змістовності. Космос поезії Дмитра Кременя безкрайній. В його поезіях наявні мотиви Ольвії, Скіфії, Трої, й паралельно в них відбивається пульс сучасного життя. Він продовжує експериментувати, пробує себе у різних поетичних формах, створюючи таким чином власну неповторну поезію, збагачуючи нею сучасну українську літературу.

– Пане Дмитре, коли все ж таки в Україні ставлення до письменника зміниться на краще? Чому навіть збірку лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, у даному випадку вашу – "Пектораль" – неможливо придбати, й вона видається мізерним накладом – 600 примірників?

– Ми жили в одній державі, де була наявна державна програма книговидання. Але ж за Радянського Союзу левову частку тиражів займала так звана суспільно-політична чи громадсько-політична література. Вже не кажучи про твори класиків марксизму-ленінізму, генсеків, персеків, пропагандистські видання. Художня література була теж підцензурна, підконтрольна, але ж їй не доводилось бути в умовах, як кажуть, зникаючої натури. Ти наче є, і в той же час тебе нема. Тебе немає, але десь ти виникаєш, як марево на горизонті. Бо, як би там не було, але ж в епоху пізнього радянського ладу з'явилися найкращі книги Ліни Костенко. Я зараз перечитую поезії Миколи Вінграновського, Бориса Олійника. Це справді талановита поезія, прекрасна лірика. Або ж взяти чудові поезії Бориса Нечерди з Одеси. Це все ж було. Я просто вражений тим, що, коли прийшов до влади головний ідеолог України Леонід Кравчук – завідуючий відділом ЦК КПУ, то за часи його правління відбувся повний обвал усіх видавництв, і ніякої не сталося переорієнтації. Він правив до 1994 року. На той час вийшла "найважливіша" книжка – Валентина Чемериса "Президент – Леонід Макарович Кравчук". У сьогоднішнє правління Леоніда Даниловича Кучми "найважливіша" книга "Україна – не Росія". Не було книжок українських письменників на книжковому ярмарку у Франкфурті-на-Майні, але була книжка президента України. Це похвально, так має бути.

Я у принципі не знаю, чи потрібна державна програма підтримки книговидавничої справи. У нас постійно наголошують, що тепер ринок, робіть що хочете. Але ж немає в природі такого дикого ринку. По-перше, наявна державна програма підтримки суспільно-архівних видань, а що там виходить, я навіть не буду називати. Це ж не те. Є державна програма підтримки видань книжок лауреатів Національної премії ім. Т. Шевченка. Це видання Шевченківського комітету. Хто там виходить? Вийшов друком Микола Бажан, готується Андрій Малишко, Борис Нечерда. Я нічого не маю супроти – це класики живі чи мертві, молоді чи не молоді. Я останній лауреат тоді ще Державної премії 1999 року. Потім була перверзія – Національна премія, 2000 року. Тоді дали премію посмертно Борису Нечерді. Я думаю, що й моя книжка вийде посмертно. Державний комітет я не цікавлю як поет, та й державні структури теж не цікавлю. То я, звичайно, змушений вдаватися до різних можливостей, як дилетант дореволюційних часів. Так, як колись робили Тарас Шевченко, чи Михайло Старицький або Михайло Коцюбинський. Вони ходили до цукрозаводчика чи до якогось іншого багатія й просили посприяти коштом виданню їхніх книг. І це при тому, що у Росії діє книжковий ренесанс, не скажу що літератури. У Росії знято усі податки на книгу, на книжкову продукцію, на будь-яку друковану продукцію, і тому там ренесанс. Зараз 95 відсотків українського книжкового ринку займає тематично-популярна продукція російських авторів. Та у всякому разі, я люблю творчість Павла Загребельного, його історичні романи, що виходять зараз у харківському видавництві "Фоліо". Подобається роман "Тисячолітній Миколай" і маю подарований з автографом автора примірник. Цікавий його новий роман "Брухт". Виявляється, що Микола Перший був людиною прогресивною. В його бібліотеці була "Енеїда" Івана Котляревського, він закохався в неї. До речі, ми його знаємо як сатрапа, держиморду, як його назвав Шевченко, але ж за його правління виходила "Історія України". А вже його син Олександр II прийняв Емський указ, Валуєвський циркуляр. Я єдиний, мабуть, хто написав статтю про чорний ювілей Валуєвського циркуляру. Одні тягнули до Австро-Угорської імперії, інші – до Москви. Така, мабуть, наша історична маргінальна доля – бути у самому центрі Європи і бути вічно роздертими. Я маю на увазі географічно провінцію, бо назвати себе культурною Європою все ще не можемо і ми самі. Все ще український транзит, все ще Дике Поле, все ще роксоланівщина. Я задумався над фразою Павла Глоби, що і Східна Європа, і Україна – це перехідні території. По суті, хто куди кого перетягне. Одні тягнуть в ЄС, інші ще кудись, а ми посередині Європи, і не знаємо, що буде далі. Тому частіше всього українці спокійно себе почувають десь на краю Землі, спокійно добувають нафту і газ у далекому краю, де столиця нафтовиків називається Риленко, не Риленков, а саме – характерно-українським прізвищем. Моя вихованка по літстудії Світлана Іщенко, член Національної Спілки письменників України та Асоціації письменників України, акторка, поетеса, виїхала до Канади. У неї життя так склалося, що особистого щастя вона в Україні не знайшла, творчого – більше (тут вийшло дві її книжки). Щасливо вийшла заміж за канадського поета Насана Томтона, живе у Ванкувері. Знову ж, говоримо про нас, українців. Побувавши кілька місяців у Ванкувері, російський поет Андрій Вознесенський знайшов те, що його цікавило як представника імперської нації. Він відшукав матеріали про графа Рєзанова, у якого була закохана Кольчіта Аргуельо, донька каліфорнійського генерала-губернатора Аргуельо. Повернімося до Світлани Іщенко. Що вона знайшла? Українці з діаспори збираються на вареники, заспівати тихенько пісень, це все дуже добре. Але ж чому з них ніхто не крикнув стосовно арешту українського "Руслана"? Це при тому, що ми хвалимося, що генерал-губернатор наш земляк, на жаль, покійний. Може, якраз би він щось і сказав з цього приводу. Чому нас принижують? Маємо велику діаспору по всьому світу – 10 мільйонів тільки в Росії.

– Маккіавеллі писав, що народ, який довгий час був у рабстві, навіть випадково отримавши свободу, не може скористатися її плодами...

– Ніколо Маккіавеллі – автор книги "Государь" знав, що писав. По-перше, людина знала часи, коли не було ще ніякої Італії, а тільки окремі герцогства, цезарства як Венеція, Генуя. Ми пам'ятаємо, що, мабуть, найбільший подвиг середньовіччя, що народило Ренесанс, полягає у тому, що воно настільки збридилося своєю схоластикою, що почалося повернення людей до національних мов. По-перше, всі ж писали латиною в Італії, а італік Данте Аліґ'єрі написав свої шедеври італійською мовою, і він є творцем італійської літературної мови. Потім Франческо Петрарка, а ще пізніше Джовані Боккаччо з "Декамероном". Назагал такий ренесанс відбувався і в інших європейських культурах. Взяти "Плеяди" французького поета Ронсара. І не треба забувати, що ми були 300 років під монголо-татарами. Ми ж майже нічого не писали. Тільки нещодавно ми дізналися, що 1283 року на Західній Україні йшло Євсеєве євангеліє. А ми про це дізналися два роки тому, коли воно вийшло у Києві. Скільки загублено й втрачено назавжди. У мене про це йдеться у вірші "Загублений манускрипт". Емір Омар якось сказав: "Якщо у книгах Александрійської бібліотеки є те, що є в Корані, то навіщо вона, а якщо те, чого нема у Корані, то їх треба спалить". Отак народжувалася національна італійська культура, національна література, так само і французька, не тільки один Ронсар, плеяда була значно більшою. У нас цього не було, і ми цього позбавлені. Для українців зробити прорив до якоїсь національної самобутності, до державної довершеності не вдавалося тому, що ми історично не пережили того, що пережили інші нації, які становилися. Бо, зрештою, і французьку мову називають латиною, яку зіпсували кельти-легіонери. І ірландці, позбавлені своєї рідної мови англійцями, не можуть ніяк її відновити, бо не тямлять. Але, помстившись метрополії, вони заснували англомовну Америку. Думаю, українці спромоглися зберегти через епоху заборон українську мову в країні, яка називалася Російською імперією й була абсолютно асимільована. Або за радянських часів, де зазвичай, слухняних або переляканих підтримували, приміром, як Павла Тичину. Звичайно, зараз у нас теж держава, яку важко назвати українською державою, це Україна – територіально, але це не Українська держава, це по суті скоропадщина, де українці – одягнуті в однострої з руським офіцерством. Я вважаю, що, якби я був росіянином, мені було б легше. Бо у них винуваті у всіх бідах хто – жидомасони. Всі олігархи євреї. Чомусь російський народ вміє тільки "отнимать" і "делить". Кажуть, що євреї зібрали капітали в росіян, то чому ж росіяни, якщо такі розумні, не зібрали їх самі? Візьміть сьогоднішніх олігархів: Ходорковський, Березовський, Гусинський. Українцям це, може, просто не дано. Вміють одиниці, а весь народ не вміє. Росіяни – це не фінансисти, і українці – не олігархи. Треба дивитись правді в очі. Бо одна справа – це "Гаргантюа і Пантагрюель", а інша справа "Аристократ з Вапнярки" Олега Чорногуза. І те й те смішно, але перше смішно завжди, а друге смішно ситуативно.

– Ваш поетичний стиль непросто означити, ви різний у багатьох віршах, але переважно традиціоналіст. До якої поетичної школи ви себе самі зараховуєте?

– Ваше право трактувати мою поезію, як традиційну школу. Я вважаю, що не можу бути таким традиціоналістом, у такому варіанті як, приміром, Ліна Костенко, бо я іншого покоління, маю інакше бачення, у мене відмінна філологічна культура. Я закарпатець, і знаю, як пишуть мадярські поети, які плювати хотіли на цензуру. Як пишуть чеські поети, словацькі поети, польські, бо я їх перекладав ще у 70 роках минулого століття, коли у нас були часи підцензурні, тюремні. Я звичайно читав у перекладах і полюбив з юнацьких років поезію Гарсіа Лорки, обожнюю поезію Гійома Аполлінера. Я вже не кажу про декадентів або, скажімо, поезії Шарля Бодлера, Артюра Рембо. Для мене світова поезія – це не те що розкіш, це кров моя, це моє повітря, мій озон. Я люблю поезію, і не можу її не знати, і в кожній світовій літературі – чи то іспанській класичній, чи сучасній іспанській поезії є те, що мені подобається. У мене є улюблені поети, і не один і не два. Я не кажу, що знаю дві тисячі літератур, це неможливо знати, але це цікаво. Й тому, будучи людиною літературно освіченою, якщо брати світову поетичну традицію, я ставлю перед собою якісь певні орієнтири. Щоб у мене був читач. І якось намагаюсь це робити цікаво. У мене є багато речей у стилі модерн. Це "Поетична симфонія", "Чорна меса", "Золота ліхтарня (симфонія)", "Погранзона".

– А як ви ставитесь до іронічної поезії, яку пишуть, приміром, одесит Борис Барський, чи Ігор Іртєньєв з Москви, або Ян Таксюр, Олександр Ірванець?

– Щодо іронічної поезії. Є світова традиція, скажімо, не тільки "Енеїда" Котляревського, а й народні сороміцькі пісні. На Закарпатті їх багато. Є ще полемічна література. Ми мало знаємо, скажімо, про українських класиків іронічного жанру – Іоанна Вишенського приміром. Я особисто добре знаю, мабуть, усі літературні школи, які діють, принаймні, віртуально присутні в українській поезії. Звичайно, старожили "Бу-Ба-Бу" – Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак. "Дегенерація" – це пародія-пародій, до якої входили Іван Андрусяк, Степан Процюк, Степан Ципердюк. "Пси святого Юра" – ситуативна група, до якої належали В'ячеслав Медвідь, Ігор Римарук, Василь Герасим'юк. "Лугосад" – Назар Гончар, Іван Мельчук, Тетяна Майданович, "Молоде вино" тощо. Все це красиво, але наскільки воно присутнє в літературному процесі? Є ж падіння інтересу до літератури у світових масштабах. Як кажуть сьогодні – та література на висоті, з якої можуть поставити серіал, відзняти блокбастер. Сьогодні успішні детективісти, містики: Стівен Кінг, Ян Флемінг, які створили кіноіндустрію по суті одного героя. Або взяти Еркюля Пуаро Агати Крісті, або ж персонаж Жоржа Сіменона Мегре – це ж інші жанрові видозміни. А Флемінг, Кінг, то вже пародія. Або взяти "Палімпсести", прославлені Василем Стусом. А є просто імітація жанру. Той же Борис Акунін зі своїм Орестом Фандоріним. Він наче пише у стилі тих часів, яких насправді не було. Я позитивно ставлюся до будь-яких жанрів, як казав хтось, крім одного. Але ж подивіться: з'являються нові імена, поети, яким сьогодні тридцять, і вони мені саме тим цікаві, що починають писати не в традиційному жанрі. Я б сказав, що вірші Івана Андрусяка мені дуже симпатичні. Я люблю читати його поезії. Він не пише, як мовиться, у стилі чистого верлібру, а пише вірші в такому асоціативному письмі. Але, приміром, асоціативне письмо Миколи Воробйова я важко сприймаю. У нього багато книжок, він цікавий поет, але прочитати можу максимум десять віршів. Все ж таки можна малювати картину реалістично-керамічного стилю, тобто рефлекс, світлотінь, перший план, другий, третій – у мене це є. Але ж це є і у модерних речах. У Сальвадора Далі ж видно, що на першому плані, що на другому, що на третьому. Повне розмиття жанру – це теж характерне. Але до цього ж була авангардна літературно-художня школа дадаїстів на чолі з Т. Тцара. Потім був поет Іван Іов. Графічна поезія.

– Як у Андрія Вознесенського є відеоми, або в українця Мирослава Короля, який нещодавно видав книжку зорових поезій "Час достиглого каміння".

– Так, це ті ж ізопоезії, графічні, зорові. Але ж це було придумано ще древніми греками. Ви візьміть "Сад поетичний" Митрофана Довгалевського – це професор риторики-піїтики, ще тієї, першої Києво-Могилянської академії. Так і у Андрія Вознесенського. Хоча, дивіться, тут теж є певна традиція. Візьмемо "Калліграми. Вірші Миру і Війни" Гійома Аполлінера, який першим почав говорити у XX столітті у своїх книжках про зорові поезії. Це теж відкриття. Скажімо, "Кур'єр Кривбасу" час од часу подає такі цікаві речі. Я цим захоплювався в юності. А потім, я вважаю, що поезія – це теж якась геніальна гра, як і взагалі мистецтво. Я знаю поетичні збірки Юрія Андруховича, це теж класично-традиційна поезія, хоча там є і модерн. У тому ж "Середмісті", "Екзотичних птахах і рослинах". Потім пішли романи, теж як поезія у прозі. Спочатку "Московіада", яку завершено віршем, як і роман "Доктор Живаго" Бориса Пастернака. Потім з'явилися "Рекреації", "Перверзія", які дуже нагадують "Залізний театр" Отара Чиладзе, мені, у всякому разі. Мені здається, що на нинішній території України немає літературних відкриттів. Може, варто полетіти десь на Марс чи на Венеру, когось відправити туди, щоб написали шедевр? Я думаю, Президент відправив би туди з великим задоволенням опозицію. Щось клекотить, але немає такого українського роману, який би мав бути. Відомими романістами Євгеном Пашковським та Олесем Ульяненком, яких я вважаю талановитими письменниками, ще не написано твір, який би тягнув на геніальність. Щоб у ньому було закручено все динамічно, і ніякий та всілякий час, в якійсь новій романній формі. Бо цього не має й Росія, хоч там відбувається книжкове відродження, і до того ж мають свою "нобелівку" – премію "Тріумф" у 50 тисяч американських доларів. Це не 18 тисяч гривень, які я одержав, ставши лауреатом Національної премії України ім. Т. Шевченка. Навіть минулорічні 75 тисяч гривень – аж четверта частка російської. Навіть відомі книги останніх років Пєлєвіна "Чапаєв і Пустота", "Generations "P" читабельні, але ж не тягнуть на шедевр. Сорокіна читати важко. З українських – Оксана Забужко зі своїми "Польовими дослідженнями з українського сексу" – крім викличної назви, нічого особливого немає. Назва виклична – дурню ясно, що купиться читач на назву. Купить пересічний росіянин – і нічого не зрозуміє.

– Останнім часом багато сучасних поетів захоплюються творчістю Йосипа Бродського. На вашу думку, це мода чи щось інше?

– По-перше, Йосип Бродський – поет теж. Є 100 Бродських в одному Бродському, і не тільки жанрово – чи він поет, або драматург, чи есеїст. Відомим він став більше не як поет, а як автор есеїв. Його поезіям притаманна своєрідна стилістика. Коли читаєш, бере за душу, перевертає тебе.

– Пане Дмитре, чи пробували себе у прозі?

– Я колись надто захоплювався життям і творчістю відомого письменника Поля Валері, який виступив у двох жанрах – поезії і есеїстиці. Мені здається, що це для мене найорганічніше. Тобто в поезії я себе відчуваю, як король. Хай не ображаються мої колеги-друзі. Хай навіть я король племені мумбу-юмбу. А який я есеїст, ... то треба читати. Я вважаю, що одне з моїх найкращих есе – "Куди орел несе дельфіна?", опубліковано у часопису "Київ" в номері 4 за 1992 рік.

– Ви працюєте з поетами-початківцями, ведете літературну студію "Бурвій" (Буревій). Яка поезія цікавить сьогодні молоде покоління?

– Так, це сталося ситуативно, але інколи випадковість стає закономірністю. 1993 року мене запросили ведучим літературної студії при Миколаївському обласному будинку художньої творчості учнівської молоді. Сьогодні вже готуємо до друку друге число альманаху у зв'язку з 10-річним ювілеєм студії. За ці десять років з неї вийшло багато талановитих творчих особистостей, справді яскравих. Це Світлана Іщенко – член НСПУ, Асоціації письменників України, російська поетеса, прозаїк, драматург, актриса. Олександр Павлов – член Спілки письменників Росії, мешкає у місті Подольську, виїхав свого часу в Росію. Наталка Білецька – нещодавно стала членом НСПУ. Іван Кушнір – кандидат економічних наук, випускник Аграрного університету, автор поетичної книжки "Чайки Дикого Поля". Тарас Кремінь – мій син, аспірант Інституту літератури, цікавий своїми поетичними пошуками, абсолютно відмінний від мене за формою, жанрово, пише верлібри. Наталка Просочко – поетеса, відома як молодий літературознавець за псевдонімом Наталя Лебединцева, кандидат психологічних наук. Сергій Колесник – поет, живе і працює у Києві. Цікаві поети Сашко Політуха, Юлія Бабенко. Олег Поліщук – модерновий поет. Десятилітня Марійка Рубан, яка пише оповідання, переможець Міжнародного конкурсу імені Петра Яцика та інших конкурсів. Різні діти приходять, хтось з них відсіюється з часом, та більшість залишається. Приміром, Людмила Слащук пише публіцистику, національно свідомо орієнтована. До студії щороку звертається не менше 15 осіб. Трагедія наша не зовсім трагедія. Це покоління, яке народилося у добу української незалежності, свідомістю воно не втрачене. У них немає тих комплексів, що у нас є. Вони живуть в країні і свідомо дбають про неї.

Біографічна довідка.

Кремінь Дмитро Дмитрович народився 21 серпня 1953 року в селі Суха Іршавського району Закарпатської області. Закінчив 1975 року Ужгородський університет. Поет, есеїст, перекладач. Автор поетичних збірок "Травнева арка" (1978), "Південне сяйво" (1982), "Танок вогню" (1983), "Бурштиновий журавель" (1987), "Шлях по зорях" (1990), "Пектораль" (1997), "Елегія троянського вина" (2001) "Вибране" (2003), "Синопсис" (2003) та багатьох есе, статей, перекладів. Лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка за збірку поезій "Пектораль" (1999), лауреат літературних премій ім. В. Чумака (1987) та ім. М. Аркаса (1994). Пан Дмитро багато перекладає російської (Бориса Пастернака), грузинської (Л. Надарейшвілі, М. Циклаурі), осетинської (С. Міндіашвілі, В. Ікаєва), польської та угорської поезії. Член Національної Спілки письменників України. Заступник головного редактора газети "Рідне Прибужжя", веде літературну студію "Бурвій" при Миколаївському обласному будинку творчості учнівської молоді. Мешкає у місті Миколаєві.

Інтерв'ю записав Сергій Гайдук
(Київ – Миколаїв – Київ)

 
© агенство "Стандарт"