журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
СУСПІЛЬСТВО І КНИГА

СУСПІЛЬСТВО І СЛОВО

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

МОНОЛОГІЧНІ ЕКЗЕРСИСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №3, 2004

КНИГА I РИНОК

Як оживити українського динозавра?

Ностальгійний монолог спочилого на зів'ялих лаврах поета про днесь просунутого читача

"Багато книг творити – кінця не буде, і багато читати – утомливо для плоті", – твердив мудрий Соломон. І таки наврочив: творимо, творимо без кінця і краю. І плоті не шкодить. Хутчій навпаки – по-фрейдівськи сублімуємо. Від берести, манускриптів та фоліантів – до сучасного дизайну. Кажуть: книгу замінив тєлік, підсидів інтернет, і вона вимирає, як динозавр. А тим часом книг на полицях все прибуває. Виходить, є кому читати!

Який там динозавр! Такої маси книжок в Києві, як сьогодні, я не бачила до перебудови. Тоді існував стимул до дії під назвою дефіцит. Тепер, будь ласка: бєрі – нє хачу. А напишеш – премію матимеш! Люд бачить таке діло та кинувся й собі писати! Учора вона тебе хапала за поли – "дайте пощупать" живого поета, а сьогодні каже: а я що, промах?! І строчить, строчить... А ще більше видає. А ти редагуй, раз професіонал. І гроші ж знаходяться! Воно ніби й добре – хай краще пишуть, ніж вбивають. Але ж – засмічується літературний процес, відбувається загальна деградація художнього рівня, звідси – втрата вимогливого читача.

Чудовий конкурс "Коронація слова". Справді, чудовий. Сьогодні навіть неможливо без нього уявити процес. Близько тисячі авторів, а фахових письменників, здається, й не так багато. Запропонували якось мені поредагувати рукопис одного скороспеченого роману. Щоправда, сюжетна лінія і психологічна розробка образу героя вдалася автору. Але – словник Елочки-людоєдочки налічував не набагато менше слів. Так таки так: простота – сестра таланту! Тільки б не сплутати зі спрощеністю.

Ностальгічний екскурс

Книга... Особисто для мене все колись починалося з бамбукової етажерки. Скільки себе пам'ятаю, переїжджаючи з місця на місце, тягаю за собою гори "манускриптів". Як багатогорбий верблюд. І озираюся – люди килими, кришталі та все власними машинами... А в тебе – дві машини... книжок. Рок! Перша поетична збірка – власна (1985 рік), вступ до Спілки письменників, Літературний інститут ім. М. Горького в Москві, творчі зустрічі в Україні, а там – Камчатка, Польща, Німеччина... І пішло-поїхало. Книжок треба було все більше і більше... Мусиш же хоч якось триматися на плаву. Та, на жаль, книг все більше – грошей все менше. Добре, коли б навпаки. А так, що лишається письменникові, як не палити книги перед носом у Влади?! Така в нас країна. Такий уряд, такі й закони. Вовчі. Іноді й справді відчуваєш майже фізичну втому, аж раптом хочеться плюнути і сказати: а задля чого все це?! І така депресія тебе охопить, у голові джмелем – усе марнота марнот і ловля вітру. "І зненавидів я труд свій (...), бо залишу його людині, яка буде опісля, і хто знає, мудрою вона буде, чи дурною, – а володітиме моїми трудами". Нічого нового під сонцем. І взагалі, кому потрібна вся твоя писанина, особливо сьогодні. Коли "чукча" сам став "пісатєль", а ти ще й переписуєш за нього, чи ж пак – "редагуєш", пошившись у дурні, бо потім знайдуться такі вчені голови від літератури, які скажуть, що до тієї "чукчі" поезії взагалі не існувало, ще й передмову напише справжній метр. Мені як головному редактору видавництва доводиться мати справу з подібним мало не щодня. То ж, як кажуть, кому що болить, той про те і гомонить. Але це – зворотній бік медалі. Слава Богу, є сьогодні блискучі "нововкраплення". Не покривлю душею, й сама цитую справжніх молодих поетів, захоплююся, а часом і позаздрю – від таких рядків, чи такого твору і я б не відмовилася! Їх одразу помічають. З радістю гортаєш поетичні (та й прозові) сторінки Наталки Терлецької чи Івана Андрусяка, Ольги Кліпкової чи Наталки Волошко, або залпом "проковтуєш" детективчик Андрія Кокотюхи.

З нашого ж покоління як і згадають ім'я поета, то хіба того, хто щойно заявив про себе як прозаїк. Не йдеться про поодинокі щасливі випадки – Василя Герасим'юка чи Ігоря Римарука. Про мою скромну персону писав якось Бузина в "Киевских ведомостях" у такому дусі – на загальному затишші хіба що А. Цвіт вдається ще час від часу пускати хвилі. А ось хто сьогодні читав прекрасні поезії Оксани Забужко? Мало хто знає, що вона починала як блискучий поет, і, може, час оцінить іще ці вірші як кращі за її прозу. Мало хто читає і поезію Юрія Андруховича. На Вищих літературних курсах у Москві, де нас було двоє від України, вважалося ( кажу, що чула), що українці найсильніші. Що ж, виходить, поети вимирають, як динозаври? І сміх і гріх. Якось з екрана один відомий поет розповідав, як він виживає: "Ловлю рибу, а жінка міняє на базарі на сир". Живемо, як у казці – ловись, рибко, мала й велика! Більш-менш нормально почуваються хіба ті, хто має редакційну чи якусь журналістську роботу.

А було ж колись, а було...

Дозволю собі невеличкий екскурс в недалеке минуле – перебудовчий період. Ми – "восьмидесятники". Маси народу скопичувалися у магазині "Поезія" на Хрещатику: поет першу книжку видав! Блискучі презентації тієї згаданої Оксани, Василя, Ігоря, інших – молода поросль увіходила гучно. Не повірите – пережила мало не трагедію: так і не вдалося задовольнити неймовірну сверблячку – побачити власну книжку на полицях, усвідомити себе письменником! Приїхавши з Криму, не встигла придбати. Другу книжку "Зорю на два голоси". Бо директор "Поезії" замовила її у повному обсязі – 10 тисяч примірників! Розійшлись за півроку. Уявіть, гонорар видав "Радянський письменник", та такий, що могла б купити "Волгу" замість книг. Це – 1990 рік.

Але я не плачуся за минулим, коли не могли зайвий раз рота роззявити, не те що написати. Ні, я лишень хочу сказати – чому б сьогодні не перехопити з того досвіду краще? Провести презентацію тієї ж Терлецької чи Андрусяка у центральних магазинах, де їхні книги продаються, або на всю книжкову Петрівку чи майдан Незалежності "закатати" поетичний "Зелений театр" під небом. Виходили ж на майдани Маяковський з Єсєніним!

Ще дещо із досвіду моїх презентацій у Берліні (травень 1992 року) та в різних містах Польщі... Якимсь чином потрапляєш ти до польської антології "Перли лірики європейської" – "попідручки" з Шекспіром! Там значно більше шанують поезію, і українську зокрема. Та ще і в нас на початку перебудови, коли, наприклад, в Українському домі на Хрещатику я читала свою філософсько-еротичну поему "Обертальний хрест" за участю Ольги Басистюк, "Коза" писала: "Наконец-то народ валом повалил в музей Ленина – на эротическую поезию". Далі 1998 рік – "Гріховна таїна" уже під псевдонімом Антонії Цвіт – "нової" поетеси. З новим ярликом – еротичної. Мій псевдонім виконав свою роль і нині я повертаюсь до свого ІМЕНИ. Нашуміла презентація в УНІАНі, частина мас-медіа лишилася за зачиненими дверима, професор Наєнко оголосив, що початок століття дав світові Лесю Українку, середина – Ліну Костенко, а кінець – ось, як бачимо... Показали всі програми новин – слава! На два дні. Бо у поезії чи в пісні, як тільки закинув ногу за ногу, на третій день пиши пропало. А надто – спочивати на лаврах, аж поки вони під тобою не те що не зів'януть, а зотліють...

Великі зали збирав В. Цибулько, група "Бу-ба-бу", Олена Матушок. Юрію Покальчуку вдавалося це робити іще недавно. Але ж це поодинокі випадки. Нема кому поставити такі заходи "на конвейєр".

Поезія має звучати

Вона має вийти на майдани. Коли б знайшлася група підтримки (самі розумієте, про що я), я б сама під цим гаслом взялася за організацію поетичного "Караоке на майдані". З радістю послухала б "забутого" прекрасного поета – вона ж нашумілий прозаїк – Оксану, лауреата державної премії ім. Т. Г. Шевченка Василя Герасим'юка поряд з прозаїком Олесем Ульяненком чи Василем Шклярем. І звичайно ж – А. Курков, який вважає себе (до його честі) українським письменником! Що вже казати про молодих. Оце, вважайте, роблю оголошення, хто "за" – телефонуйте!

Пише автор, орієнтуючись на кого? На Читача. А де його взяти? Де у поета гроші на рекламу? До перебудови на нього працювала ціла держава. Працювала система на його розкрутку – тільки пиши. "Укоопспілка" чи "Київкнига" розсилали твою анотацію по всіх без винятку торгових точках і бібліотеках – збирали тираж. Тираж виходив друком і його, вже централізовано, забирали і розвозили по точках замовників. Автору – тут же гонорар, не відходячи від каси. Підключалася до процесу розповсюдження і реклами книги система агітаційна – товариства книголюбів, бюро пропаганди при Спілці письменників, філармонія. Тебе возили, як папуаса, по всьому Совку – лише встигай ставити автографи, витримуючи двогодинні черги читачів. Ще й заплатять як слід. Якось книголюби, а саме Тетяна Прохорчук, організували для мене в один день чотири тисячні (!) зали – в Таращі, Богуславі і ще десь. Відбулося три, бо машина в дорозі забуксувала. І все йшло таким чином: тільки з машини – тобі дають склянку сухого червоного вина, і – на сцену. "Протримайся, – кажуть, – хоча б з годину, білети оплачені!" А глядачі тебе не відпускають дві години. Не повірите, – півтори доби опісля спала, як убита.

А за бугром...

Хто пам'ятає, той пам'ятає. Аудиторії були різні, якщо на Камчатці чи в Україні до півтисячі осіб, то у Польщі чи Німеччині і півсотні не назбирається. Але, цікава річ, що на Камчатці, що в Москві, що в Німеччині чи тій же Польщі вигукували з зали одне прохання – читати українською. Німцям кажуть (Юрко Андрухович не дасть збрехати, або Ігор Римарук, якось удруге довелося спільно з діаспорою та німецькими колегами відкривати дні нашої поезії у Берліні), що ви ж не розумієте. Та вони в один голос – розуміємо! І ми читали. Спробуй сьогодні в Україні почитати – ще й розчаровано дорікнуть, що російською не пишеш. Дояничарились!

За кордоном шанують наших. А ми самі себе не хочемо шанувати. Книжка твоя у них – тільки блисне з автографом і ще й не за такі гроші. У Берліні, наприклад, жінка одного посла була вражена: як, така поезія – 5 марок?! Відколола зі щедрої руки 100 марок. Я не відходячи від каси, як кажуть, диктофончика придбала – на згадку про неї.

У нас же ту ж поетичну збірочку і за п'ятак поставиш – довго думатимуть.

Поезія як динозавр...

на якого треба хлюпати живою та мертвою водою. Нівелювання цінностей. І думаю, багато тут нашкодило те, що полізло в ту поезію стільки грошовитої саранчі, що читач розгубився. Одразу зроблю обмовку, що це не означає, буцім усі грошовиті – безталанні. Маю прекрасні щасливі винятки. Це я вам заявляю з усією відповідальністю, як видавничий редактор зі стажем ("Дніпро", "Радянський письменник", "Хрещатик"). І насамперед – як член журі престижної всеукраїнської премії імені Олександра Олеся. Але ж, кому потрібні тепер якісь там високі філософські матерії, пізнаня світу?

Бюро пропаганди розвалилося, і ніяк не налаштуємо по-новому. А спробуй, коли авторитет українського письменника, а надто поета, безнадійно підірваний. Перерва зробила свою справу. Українська нині не в моді. Зате російськомовна – цвіте і пахне. А може, й справді треба робить, як деякі – то російською видати книгу, то українською. А як інакше сьогодні виживати? Тут уже не про патріотизм думка, а і про власну творчу кар'єру (бо життя у людини одне), і про того ж середньостатистичного, якому подавай виключно російську або кіло ковбаси. Треба ж з ним теж якось спільну мову знаходити!

Гадаю, не зле влаштували нещодавно письменники, засівши у "Сяйві" писати автографи. Магазин перетворився на книжковий ярмарок. Цікаво! Дуже б хотілося, щоб це стало постійно діючим заходом? Дехто б прийшов, аби тільки побачити того ж Куркова. А там, дивись, і книжку придбав би. А поряд з Курковим сяде молодий автор, то й його примітять!

А ще доволі непогано, що з'явилися в наших університетах кафедри для підготовки видавців. Гадаю, там же треба і продавця книги готувати, не лише видавця. Слава Богу, відкрив у нас професор М. Наєнко кафедру для поетів при НКГУ. Набирає щороку з десяток студенток (!). А мені думається, що має існувати цілий інститут з централізованої підготовки письменників, видавців і реалізаторів книги! А для початку – бодай Вищі літературні курси для молодих членів Спілки письменників при університеті, чи при Могилянці, які б дорівнювали за дипломом до вищої освіти. Як це багато років ведеться у Москві при інституті імені М. Горького. Гірко, звичайно, гірко, що і від них відірвалися, і свого не зробили. І це на совісті спілчанських діячів, насамперед. Отих, що вже нарешті (!) звільнили місце для молодших. Можливо, тепер молодші врятують ситуацію. Якщо їм не заважатимуть, звісно.

Словом, маємо те, що маємо, бо ми того варті. І не хочу я більше ні про що говорити. Бувайте.

Антонія Цвіт, поетеса, член НСПУ

 
© агенство "Стандарт"