журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
СУСПІЛЬСТВО І КНИГА

СУСПІЛЬСТВО І СЛОВО

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

МОНОЛОГІЧНІ ЕКЗЕРСИСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №3, 2004

КНИГА I РИНОК

Діагнози і рецепти від Петра Мацкевича

Видавництво "Кальварія" не потребує епітетів, так само як не потребує їх головний редактор "Кальварії" Петро Мацкевич. Отже, проминемо офіційні банальності про наочну успішність та безперечне лідерство, а напишемо правду. Правда ж полягає у тому, що хотілося чогось камерного: затишної розмови за філіжанкою кави, під гаслом "Головний редактор як людина розумна".
Та не так сталося, як гадалося. Тобто, сталося саме так, як мало статися. Кава була, а от затишність... Почали за "здравіє", а закінчили (о, господи, не хотіла так сумно жартувати) – за книговидання в Україні. Та почали ж з хорошого! Тож отак поведемо і ми.

– Пане Петре, ви любите читати?

– Колись дуже любив.

– Чому колись?

– Тому що, коли доводиться прочитувати кожен день по роману, це вже важко назвати любов'ю, це робота. Є професійна хвороба у редактора художніх текстів – за рік отакої навали текстів я просто перестаю отримувати задоволення від читання. Лише, коли мені вдалося два роки тому п'ятнадцять днів "побити байдики", бо я вперше за шість років дозволив собі відпустку, то тільки під кінець цього терміну я взяв у руки книжку і відчув, що знов отримую від неї дійсне задоволення.

– А я пам'ятаю, що років три тому ви казали, буцімто не читаєте рукописів, що у вас на те експерти є.

– "Мінуточку"! Торік ми отримали приблизно тисячу двісті рукописів. З них експерти відбирають десь дві, дві з половиною сотні. Тільки те, що відібране експертами, читаю я, бо мова йде про прийняття остаточного рішення – видаємо ми книжку, чи ні. Експертів на кожен текст три. Якщо двоє з трьох кажуть, що варто розглянути, тоді треба читати і вирішувати мені. Але і з відібраних залишається лише кожен п'ятий. Книжок ми робимо лишень п'ятдесят-шістдесят на рік. Цього року буде менше. Значно менше.

Пан Мацкевич ставить на журнальний столик чашку, запалює цигарку, виглядає сумним, посміхається ще сумніше.

– Чому менше?

– Цього року в усіх видавців, що живуть своїм коштом, буде значно менше книжок. Складається враження, що в Україні реалізується державна програма знищення незалежних видавців і української книжки. Тобто тих, хто заробляє собі на життя самостійно і видає українську книгу не за вказівкою "згори", а на власний розсуд. Минулого року був зроблений перший позитивний крок – прийняли закон про підтримку українського книговидання. Всі видавці почали будувати плани, готувати книжки, а тут – вето... І до кінця березня ситуація з податками незрозуміла. Результат – у 2003 році української книжки було видано на 40% менше, ніж у 2002-му. А загалом всі українські видавці у 2003 році спромоглися лише на 9 мільйонів комерційних книжок (тих, що продаються у книгарнях), а з них у кращому випадку 10% – книжки українською мовою. Арифметика така – приблизно 1 книжка українською мовою на 50 громадян України. А "темна" царська Росія у 1913 мала 2 книжки на одного мешканця...

Цьогорічна ситуація чимось подібна (знову закон про підтримку, і знову в останній момент – його скасування), але результати матимемо набагато важчі, бо минулого року хоч книгарні працювали. Цього року на них теж "наїхали", і вони просто перестали торгувати українською книжкою. Ми, наприклад, у січні цього року маємо у шість разів менше доходів від продажу книжок, ніж у січні минулого, і це при подвійному збільшенні номенклатури...

Аналогія напрошується лише така: бандюки побили ногами і палицями перехожого. Він лежить у калюжі крові і не дихає (українська книжка). Тоді бандитам стає шкода цього випадкового чоловічка, тим більше, що грошей у нього в кишені – катма. Вони вирішують пожаліти його та приймають рішення – нехай живе (закон про підтримку). Перехожий починає ворушитись, і нарешті спинається на лікті (ще навіть не на коліна) і... це викликає новий напад люті у бандитів – вони знову починають гамселити перехожого по голові, по ребрах і по печінці... І так другий рік поспіль. Коли я тепер чую про якісь нові ініціативи влади на "підтримку української книжки", у мене по шкірі йде мороз – яку ж ще підлоту нам приготували?

Цигарку допалено. Сумом просякнуте повітря, як димом. Намагаюся його якось розвіяти, тобто, сум, а не дим.

– Отже, колись ви любили читати.

– Так, дуже любив. Я пішов з кафедри теоретичної фізики, щоб робити книжки.

– А що ви читали тоді?

– Коли?

– Коли любили читати.

– У той час джерелом читання були майже виключно часописи: "Всесвіт", "Іностранная література", "Новий мір", Я передплачував усе, де з'являлась література, навіть журнал, який називався "Байкал". Це був літературний часопис, який виходив раз на квартал у Бурятії. Пояснюю, чому я це робив. Наприклад, деякі речі Стругацьких, що ніде в центральній пресі не з'являлися, там друкували. Тобто, траплялись твори, на які було табу в центрі, але бурятам дозволялось. Вас цікавлять імена тих, кого я читав? Це було так давно... Був на дворі сімдесят третій-сімдесят п'ятий. Це, звичайно, Кобо Абе, це Фолкнер. Ну, кого ще назвати? Мабуть, коло читання у ті часи було у всіх більш-менш однакове. Коли мова йде про останні класи школи, це – Ремарк. Як не дивно, у Гемінґвея мені подобались лише новели. З великих творів хіба що "Фієста". А от Фолкнер у мене був увесь, що виходив за тих часів. У тому числі й така цікава, товста книжка в українському перекладі, яка мала назву "Крадії". Дуже гарний переклад, не пам'ятаю вже, чий. Фолкнера я любив найбільше.

– А скажіть мені таке: якби до вас зараз прийшов Фолкнер, нікому не відомий, але той самий Фолкнер, чи стали б ви його видавати?

– Український, ви маєте на увазі, Фолкнер? Є в нас український Фолкнер – В'ячеслав Медвідь.

– Суперечливо.

– Можливо, але, як на мене, таке порівняння цілком доречне.

– Що значить український Фолкнер? Ви не можете собі уявити просто Фолкнера?

– Якого? Того? На імена ми майже не звертаємо уваги – ми розглядаємо рукописи. Видавництво розглядає передовсім текст. Є автори, від яких, я упевнений, поганого тексту не отримаю, але, коли приходить добрий текст, байдуже, хто його написав. Інша справа, що зараз практично у жодному нормальному тексті немає того, що ми колись називали чистим жанром. Немає чистих детективів, немає чистих авантюрних романів, зовсім немає якісного українського фентезі. Російською мовою українці творять чудове фентезі і перемагають у Росії на найпрестижніших конкурсах у цьому жанрі. А в Україні українського – катма...

– Може, це через те, що у нас і досі побутує синдром елітарності літератури.

– Та ну, заради Бога! Зрештою, елітарність не означає, що через кожну букву треба продиратися. "Льох" Медвідя, як на мене, дуже легкий і водночас елітарний роман, та ще й найменший із відомих мені – усього 21 книжкова сторінка.

– Гаразд, попри смакові особливості кожного читача, питання елітарності та масовості літератури у нашій ситуації плавно перетікає у фатальне питання, чи читатимуть маси українською хоч щось? Так, у нас є коло, яке читає, яке чекає, але наскільки велике це коло?

– Я розумію, але ми повертаємося до пережованого сто разів – до дотримання в Україні закону про мову. Це допомогло б більше ніж будь-яка реклама. У нашій ситуації для того, щоб дуже широке коло читало українську книжку, без державних чинників не обійтися. За теперішньої державної політики коло це буде розширюватись дуже повільно, тою мірою, якою видавці української книжки працюють на розширення мережі збуту, тобто, на представлення своїх книжок у книгарнях і інформування громадян про саме існування української книжки. Завдяки тому, що таких видавців дуже мало і кошти їх дуже обмежені, цей процес зростання читацького кола триває дуже повільно. Для того, щоб він був жвавішим, потрібні два чинники – державний і великого бізнесу.

– А письменники тут ні до чого?

– Письменники могли б тут суттєво допомогти, якби хотіли, адже є жива, готова мережа. І допомогли б вони передовсім собі – і знали б їх, і купували б їхні книжки, і гонорари б вони отримували зовсім незлецькі... Адже зараз українським бестселером вважається книжка, яка продається накладом більше ніж три тисячі примірників на рік. Якби письменники мали бажання продавати свої книжки і могли між собою домовитись, то можна було б зробити так, щоб продавалося мінімум шість-вісім тисяч, повторюю – це мінімум. Поясню, як. У кожному обласному центрі є осередки Спілки письменників. У когось виходить книжка, розкидаємо її по всіх осередках, і там творимо маленькі книгарні. Письменники все-таки мають вплив на місцеві засоби інформації, отже, даємо інформацію на місцях. Ви знаєте, була б дуже потужна мережа не лише поширення, а й інформаційної підтримки. Але жодна розмова про такі осередки зі Спілкою письменників та з Асоціацією українських письменників нічого не дала – у письменників нема бажання цим займатися. Дивно. Адже і твоя книжка буде продаватися в усіх цих осередках! Але це вже психологія – як, там буде продаватись не лише моя книжки, а й ще чиясь!?

– Що, краще, щоб у сусіда корова здохла?

– Так, краще, щоб здохла. А попри ситуацію з письменниками, маємо ще й цікаву ситуацію з владою: більшість депутатського корпусу та державних службовців високого рівня не мають елементарних навичок читання книжок. Це не мої слова, це цитата з Марини Гримич, яка на своєму гіркому досвіді переконалась у цьому... Це перше. Друге – вона (оця сама влада) не знає про існування української книжки. Третє – вона (оця сама влада) взагалі не розуміє, навіщо потрібна книжка. Ковбаса, горілка, цигарки – "панятно", а книжка, тим більше українською мовою??? Далі. Книжку добивають законодавчими змінами. Не так законами, як змінами законів. Ми ось уже два місяці не знаємо, за якими податковими законами ми живемо. Плюс, додайте досить потужно поставлену систему дебілізації. Найпотужніші дебілізатори – телебачення і багатотиражні жовті дешеві газети. Визначити газету-дебілізатор дуже просто. Якщо там зовсім немає складних речень, або, де-не-де, одна кома в реченні, це означає, що перед вами типовий приклад дебілізатора. Люди, які постійно читають таку газету, вже потім книжок читати не зможуть. У людей, які постійно дивляться телевізор різко падає IQ. Як казав Остап Бендер, "Ето – медіцинскій факт". Я на собі робив такий експеримент: подивився кілька днів підряд по кілька годин на день наше телебачення, а потім взяв до рук книжку. Я спіймав себе на тому, що до мене не доходить сенс прочитаного... Так що маємо кілька напрямків. Перший – фактична інформаційна блокада. Другий – жодному державному чиновнику не приходить до голови, що книжка чимось відрізняється від горілки, що це щось інше. Третій – інтенсивна дебілізація. Найважливіше – жодна кар'єра не залежить від знання державної мови. Повірте мені, якби кар'єра залежала від цього, якби без іспиту на добре знання державної мови ви не могли зайняти жодної посади, можу вас запевнити – українська книжка продавалася б шалено. А так – навіщо? Є ще одна штука. Нам весь час бубонять про якусь стабільність, а ми весь час знаходимось у стані перманентної, неоголошеної громадянської війни.

– То, мабуть, оце і є стабільність?

– Так. Нас вже не п'ятдесят два мільйони. Скільки людей кожного року тікає за кордон, скільки дітей стає сиротами, скільки людей просто помирає з голоду! Стабільно, кожного року. Кожна країна, яка здобула правдиву незалежність, заплатила за це кров'ю. Ми, буцімто, кров'ю не платили, ми просто кожного дня нею платимо, але робимо вигляд, що не помічаємо цього. Сьогодні військові дії спрямовано зокрема й проти української книжки. Ціль вибрана дуже вдало – знищить книжку, і ви знищите націю, знищите націю – не буде й держави.

– І ще одне питання, що теж певною мірою стосується елітарності та масовості літератури. Від людей, які щиро опікуються українською культурою, іноді можна почути: "Ми маємо довести тим-то і тим-то, зараз і в майбутньому, що українська культура, література, мистецтво і таке інше, не гірше, ніж все те саме у Європі чи Америці... Принизливе, жалюгідне прагнення дорівнятись, в той час, коли просто варто усвідомити себе неповторними, такими, що не потребують порівнянь. Як ви ставитесь до цього нюансу культурного процесу?

– Ну, література у нас краща за багатьма параметрами. Зараз спостерігається бум писання. Так, це – бум і він породжує різного рівня тексти, але є чудові твори і чудові письменники. Інша справа, що кожна країна, яка себе поважає, пропагує свою культуру в світі. Але цього треба хотіти, так, як цього хочуть, як це роблять ті ж французи, англійці, ті ж шведи, фіни. Фінляндію знають у світі не лише через прекрасні озера, папір і сірники, а й тому що там література дуже високого рівня. В цивілізованих країнах, де чиновники читають, вони розуміють, що представлення у світі своїх культурних цінностей дає не лише моральні дивіденди. Це, крім усього іншого, просто економічно вигідно. По-перше, це продукт, на якому держава може заробляти дуже пристойні гроші. По-друге, на будь-якій виставці, хоча б і металургійній, люди запам'ятовують передовсім культурні речі. Це страшенно полегшує укладання звичайних, економічних контрактів. Був якийсь момент, коли мені здалося, що прийшло розуміння усього цього й в Україну. Велися переговори, що усі виставки треба супроводжувати представленням українських книжок, музики. Але, здається, це розуміння зникло. Принаймні стосовно книгодруку я його не бачу, хоча достойне представлення українських книжок на великих міжнародних ярмарках полегшило б економічну ситуацію, навіть вплинуло б на інвестиції. Простий приклад: коли дідусь Сорос побачив, як російська держава ставиться до своєї книжки, він взяв і пожертвував триста мільйонів доларів російським бібліотекам на закупівлю тих книжок, які вже видані російськими видавцями. Тобто, як тільки держава по-справжньому демонструє повагу до літератури, до книги, вона виграє і в економічному плані. Але це дуже важка робота. Знаєте, я був цього року на Франкфуртському книжковому ярмарку. Зустрів знайомих видавців з Росії та Грузії. Йдемо ми разом із ними та Валентиною Кириловою і бачимо вдалині наш прапор. Ми з Валентиною перезирнулися й, не змовляючись, пірнули у бічний прохід і потягли своїх знайомих за собою, бо вже уявляли собі, що ми там побачимо – преса ж про наші стенди на міжнародних книжкових виставках писала багато. Потім ми тихенько вже самі підійшли до того нашого стенду. Те, що я побачив, перевершило мої найгірші передчуття. Мабуть, уперше мені стало соромно, що я – український видавець. Усі наступні ділові зустрічі я призначав у залах, з яких найважче було дістатись до українського стенду. Такої дискредитації Держави я ще не бачив!

– Якої такої?

– Цей стенд виглядав зубожіліше за будь-який інший. Абсолютно убогий вибір книжок, і очевидна річ: "нога дізайнєра там не ступала". Біля стенду сидять якісь поважні жіночки і ведуть неспішну бесіду російською мовою. Люди підходять до стенду, а їх ніхто не зустрічає, ніхто нічого не пропонує...

– А хто займався організацією, кому маємо дякувати за цей стендик?

– Я просто не знаю. Раніше цим опікувалась "Держінформполітика". Здається, цього року зусилля і фінанси докладала Асоціація українських книговидавців. Та відбір книжок робили, мабуть, ті люди, які завжди роблять відбір книжок для міжнародних ярмарків. Кажуть, що на цьогорічному ярмарку був Іван Чиж і дуже голосно говорив комусь по телефону приблизно таке: "Стою біля українського стенду – наїдаюсь сорому".

– Ви хочете, щоб я це записала?

– Я не був присутній при цій розмові, але тому, хто переповів мені цю історію – довіряю. Принаймні вже те добре, що голові Державного комітету інформаційної політики та радіомовлення України при погляді на цей стенд стало соромно. Може, щось і зміниться на краще. Адже Чиж, у порівнянні зі своїми попередниками, зробив для української книжки значно більше. Хоча, мушу визнати, що коли його призначали, в українських видавців був дуже песимістичний настрій – чого можна сподіватися від колишнього активного комуніста. Зрештою, кожного чиновника, кожного політика, та й, врешті, кожну людину можна оцінювати за рецептом, який дав ще Ісус: "за ділами їх...". Мені особисто байдуже, які мотиви рухають людьми, нехай хоч і людожерські, якщо ці люди роблять добру справу. А є люди, у яких лише найкращі, найчистіші наміри! Але куди тими намірами вистелено шлях, ми з вами добре знаємо. Чиж усіляко відстоював і перед Верховною Радою, і перед Податковою Адміністрацією необхідність звільнення української книги від податкового тиску. Знову ж таки, хоч якось запрацювала система книгозабезпечення бібліотек. Система, на мою думку, страшенно недосконала, як і програма так званих соціально значущих видань. Ці системи необхідно кардинально змінити, зробити їх прозорішими, і, повірте, – це дуже просто. Але бачимо хоч якийсь очевидний прогрес.

От, якби ще закони у нас так часто не змінювали! Але що поробиш – стабільність, блін. Зараз ми у черговий раз заморозили бозна скільки проектів, підготовка яких тривала два-три роки. Хто ж візьметься за проект, якщо не знає, за яким законом буде жити через місяць?

Наприклад, є закони, які регулюють порядок оподаткування суб'єктів підприємницької діяльності, але над ним домінує закон про державний бюджет – він "главніший". Тобто кожного року, приймаючи бюджет, можна змінити правила гри. І тоді раптом виявляється, що, коли ви "забили гола в чужі ворота", то ви ж і пограли, адже поки ви бігли, змінились правила, і тепер виграє той, хто "загнав м'яча до своїх воріт"...

Так ось, нібито є закон, який звільняє суб'єктів книговидавничої діяльності від оподаткування, і діє він до 2009 року, але прийнято державний бюджет, що повертає оподаткування. Це перше. Друге – приймається, наприклад, закон про обов'язковий примірник. За цим законом видавець зобов'язаний безкоштовно розсилати двадцять з чимось примірників до певних бібліотек, і ці примірники звільняються від усілякого оподаткування. Але... це нічого не означає, це – пуста декларація. Якщо "включено" податок на додану вартість і податок на прибуток, то з цього примірника, який ви надсилаєте своїм коштом, треба сплатити і обидва ці податки, причому, розраховуються ці податки за найвищими цінами, за якими ви книжку хоча б раз продали. Зрозуміло, що, допоки існують ці податки, що роблять видавці? Правильно! Вони не надсилають книжок до бібліотек. І от результат: навіть Парламентська бібліотека не має і тридцяти відсотків того, що видається в Україні. А підняти видавничу справу в Україні дуже просто. Всі методи добре відомі і не потребують великих витрат із бюджету.

Приведу лише один приклад, яким чином уже виділені кошти використати з найбільшим ефектом. Візьмемо програму так званих соціально значущих видань, коли кошти розподіляються експертною радою, навіть, дійсно висококваліфікованою, на конкретні видання. А потім виготовлені книжки розподіляються між бібліотеками. Набагато краще ці кошти поділити між усіма бібліотеками, пропорційно до кількості громадян, які ця бібліотека обслуговує (так робиться у багатьох цивілізованих країнах). А книжки – обов'язкові примірники, що надсилають до Парламентської бібліотеки, включити до каталогу і розіслати його до тих самих бібліотек. І уже там, на місці, бібліотекар на власний вибір замовить із цього каталогу ту книжку, що йому потрібна. От вам і селекція, в сенсі того, що, справді, потрібно видавати. Повірте мені, видавець обов'язково надішле книжку до Парламентської, якщо знатиме, що інформація про цю книжку надійде в усі бібліотеки країни.

–Боже мій! Чому ви не балотуєтесь у Верховну Раду?

Не наводитиму тут того, що відповів головний редактор видавництва "Кальварія". Це не несе сенсового навантаження, або несе надто велике.

– Пане Петре, ну, справді, те, що ви кажете, дуже просто. Чому ж так не зроблять?

– Їм це не треба (тричі повторює він). До речі, ці заходи можна було б ще підсилити. Є Перший Національний канал телебачення, абсолютно пустий в інформаційному плані. Достатньо зробити там щоденну передачу (п'ять хвилин уранці, п'ять хвилин увечері) і показувати по черзі усі книжки із того ж каталогу, про який я говорив, і хай диктор просто прочитає анотацію книжки. От тоді видавничий бум – гарантований. І ще буквально кілька прикладів того, як це робиться "у них". От ви знаєте, що у Норвегії кожна книжка норвезькою мовою виходить накладом не меншим ніж у чотири з половиною тисячі примірників? Там існує закон, що кожна книжка, видана у Норвегії норвезькою мовою, має бути у кожній норвезькій бібліотеці. Для нас це означало б мінімальні наклади у сорок тисяч примірників. Оце було б весело! А в Естонії роблять так: кожній бібліотеці виділяють з держбюджету для закупівлі книжок по три долари на рік (тепер по три євро, напевно) на кожного мешканця регіону (включно з немовлятами), що ця бібліотека обслуговує. Не меншу суму на це зобов'язаний виділити і місцевий бюджет. А які книжки за ці гроші купувати, визначають самі бібліотекарі. Плюс у них є така штука, як фонд "Культур-капітал", який існує з двадцятих років, з перервою на радянську владу. Це фонд, до якого потрапляє певний відсоток з продажу алкоголю, тютюну та з азартних ігор. Кошти фонду йдуть лише на культуру – звичайно й на підтримку книжкової справи, як одну з найважливіших складових культурного життя, а управляють цими коштами не державні службовці, а громадська наглядова рада... Зараз в Естонії, в якій живе, здається, усього дев'ятсот тисяч естонців, є художні книжки естонською мовою, які продаються накладом сімнадцять тисяч на рік. І це при тому, що середня книжка пристойної якості в Естонії коштує не менше аніж п'ятнадцять євро. А наша стандартна книжка такої ж якості коштує два-три євро, поліграфія ж в Україні ненабагато дешевша... Тим не менше ми постійно чуємо: "українська книжка злочинно дорога!", і переживаємо ностальгію за дешевою радянською книжкою. Це повна дурня. Я стверджую: "українська книжка злочинно дешева, і дешевша, ніж за радянських часів!". Книжка доброї якості в твердій палітурці коштує дешевше кілограма примітивної вареної ковбаси! Куди ж дешевше.

– Сумна виходить картина.

– Така, яка є.

Пан Мацкевич запалює чергову цигарку. Коли я піду, він повернеться до своїх справ. Отже, судімо його по ділах його.

Розмовляла Марина Муляр

 
© агенство "Стандарт"