журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
СУСПІЛЬСТВО І КНИГА

СУСПІЛЬСТВО І СЛОВО

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ДИСКУРС

МОНОЛОГІЧНІ ЕКЗЕРСИСИ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №3, 2004

СУСПІЛЬСТВО І СЛОВО

Слово в добу непевну

Зауваги після позачергового письменницького з"їзду біля парадного під"їзду Національної спілки письменників України

Однині 28 лютого 2004 року буде однією зі знакових дат у історії українського письменства. Датою, яка відмежувала нас учорашніх – роз'єднаних, збайдужілих, перейнятих здебільшого лише добуванням хліба насущного, від нас сьоднішніх – охоплених гнівом, згуртованих і сильних як жодного іншого разу за моєї, принаймні, пам’яті, хіба що коли Рух творили чи Товариство української мови. І хтозна, чи вистачить нам цієї сили нині так, як вистачило її нашим геніальним попередникам свого часу аж на кілька століть уперед, аби постала українська мова і українська література, а згодом і українська нація – саме тому, що українське письменство значною мірою сприяло духовному відродженню тієї мови, якою завжди говорили на цій землі наші предки.

Український дух упродовж століть уперто жеврів у нашому письменстві попри усі постанови, заборони й укази. І навіть в середині вісімдесятих двадцятого століття північно-східні сусіди збагнути все ніяк не могли, чому ми, нібито "брати і сестри молодші", пишемо цією, дивакуватою, як на їхній копил, хоч і цілком зрозумілою для них українською мовою, коли так добре знаємо російську. Це запитання переслідувало колись мене вісімнадцятилітню у Москві у колі молодих російських письменників, і я ніяк не могла пояснити, розтлумачити їм, чому я є природніша, справжніша, живіша у рідній українській, і чому близька за звучанням російська є мертвою для мого пера, і чому втрачається увесь чар поетичний, варто лише розпочати фразу нерідною мовою.

А до чого це я все, адже не про це йшлося 28 лютого 2004-го на холодній зимовій вулиці Банковій перед дверима такої знайомої до болю старовинної будівлі Спілки письменників. Не про це… А про зовсім інші речі. Хоча ні, там ішлося про наш дух український і про носіїв цього духу – письменників. Бо несуть вони крізь усі віки до свого народу те, що робить націю нацією – мову. Зникає мова – зникає нація. Вічна істина, вічний взаємозв'язок. Хранителі і вічні зв'язкові у свого народу. А ще будителі і охоронці.

28 лютого у Спілці відбулося те, що мусіло, мало нагадати нашим властьімущим, що ці голодні, погано вбрані, загнані в глухий кут, з жалюгідними зарплатами і пенсіями, зі знищеним "до основанья" українським книговиданням, з "тубільною" мовою на устах люди все ж є представниками незнищенного вільнолюбного народу, який дав світові велетів духу – Котляревського, Шевченка, Лесю, Франка, Плужника, Стуса, Григора, Ліну… А давши, усвідомив, якою є силою. І ось тимчасові зайди з верхніх щаблів влади раптом нафантазували собі, що на тринадцятому році Незалежності можна й про другу державну поговорити, а поговоривши, закон прийняти, а там і зі Спілкою цією розібратися, бо усе гроші вирішують. Когось можна за них і купити. Легко так, і якщо не за гроші, то за дуже великі гроші. І купили. Дешеву жінку за великі гроші. От тільки не полишає мене якийсь щем душевний і пояснити собі ніяк не можу, як потім жити з таким тягарем за душею? Як видихати усе життя таку провину? Як дітям і онукам у очі дивитися? За так ще нікому не заплатили ані сто, ані двісті, ані триста тисяч американських чи китайських доларів. Ані одного звичайного долара чи українську гривню. Їх відпрацьовувати треба, і добре відпрацьовувати. Совістю платити, честю літературною. А ще здатністю творити. У письменника можна все забрати, окрім цього. Але якщо Бог це забирає, то чи є гірша покара?

Пошерхлі на холоді письменницькі обличчя... Що захищали того дня ці люди своїми беззахисними спинами? Не єдність же свою; завжди письменники окремішньо жили й творили; не будинок, бо ж завжди інший можуть надати. І навіть не себе захищали, будучи такими єдиними, такими радісними у тій єдності, такими щирими і справжніми, що щем брав за душу, коли у повітря злітали блакитні метелики делегатських мандатів. А що ж тоді? Нехай це і пафосно звучить, але вони боронили Україну, – ця невелика жменька, усього 1700 письменників на 48 мільйонів українців, ці хранителі духу свого народу. На нас усе тримається – свідчили вони своює присутністю, і якщо відступимося, зрадимо, не витримаємо, зламаємося, то хто тоді?..

28 лютого 2004 року на Банкову, 2 прийшли усі, хто міг прийти, – 92-літній Іван Цюпа, Анатолій Шевченко на милицях, прийшли усі, для кого чесь людська і честь письменницька щось значать. Прийшли й аупівці, бо коли йдеться про головне, другорядне відходить на двадцять п'яте місце. До одинадцятої години ранку зареєструвалося 967 письменників. З восьмої ранку вони йшли і йшли до Спілки, хоча кожен розумів, усвідомлював, що це та акція, коли можливі будь-які провокації, "Беркут", омон, міліція, гумові палиці, газ… А приводів для цього скільки завгодно: несанкціонований мітинг, порушення громадського спокою, невиконання так званого судового рішення… До кінця з'їзду зареєструвалося 1056 письменників.

І, як дорослі діти (пронизливо-щирий Анатолій Дімаров, який очолив ініціативну групу, мудро-іронічний інтелектуал Павло Загребельний, який здивувався тому, що районний суд і судді, які мовою рідною не володіють, можуть дати визначення: письменник він чи ні, розіскрено-імпульсивний Дмитро Павличко, який головував на зборах, як на політичному рингу…), вони зраділи здобутій перемозі: захистили свій дім, захистили своє слово, зрештою, свою душу. Однак: перемогу також треба захищати і обороняти. І одержавши перемогу, треба відразу прораховувати усе на двадцять чи на сто двадцять ходів наперед. І того ж вечора дешева жінка їм нагадала про це – зумисне чи певна своїх сил і грошей з чужої кишені: маєте ж ще зареєструватися. А спробуйтеся зареєструватися! Хоча навіщо і чому, якщо зареєстровані вже сімдесят років.

"Повірите, ми фашистів так не ненавиділи, як поліцаїв, – гидливі губи Анатолія Дімарова. – Фашисти – теж люди, їх змусили воювати, а от поліцаї – то зрадники… Бридкіше за них нема нікого…"

Світлана Короненко

 
© агенство "Стандарт"