журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ІЛЮСТРАЦІЯ СЛІВ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ДИСКУРС

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПО ДІАГОНАЛІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЩО ЧИТАЄМО?

ЛІТЕРА І ДУХ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №2, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Особливості національної вампірології

Упир (вампір, опир, вурдалак) – у слов'янській міфології злий дух, що ночами виходить із могили і п'є у сплячих людей кров. Упирями стають так звані "нечисті" покійники: чаклуни, самогубці, померлі неприродною смертю.
"Міфологічний словник"

Якщо озирнутися на витоки української літератури, то вампірами нас не здивувати. Упир – це особливий персонаж і народних міфів та переказів, і самої української літератури, яка витоками сягає у ті ж таки народні перекази. І не треба нам Брема Стокера, і не треба нам графа Дракули з усім його опирячим почтом. Хай нещасний Голівуд укотре переписує історію благородного графа, який чи то з власної волі, чи то з родового прокляття приречений підніматися ночами з фамільного склепу і бродити Карпатськими горами та вулицями сучасного Лондона у пошуках чергової жертви. У нас є свої упирі і упирята. Свої традиції і свої історії.

Народні легенди й билиці випестували Миколу Гоголя, вони ж виростили й Ореста Сомова, і цілий пласт романтиків української літератури другої половини ХІХ століття, з яких, власне й почалася українська фантастика. Тому що, якщо західна фантастика – це перш за все фантастика наукова, або ж казка-фентезі з магами, Конанами, баронами й драконами, то українська фантастика починається десь там, в глибині тисячоліть, в оповідках наших прабабусь про "дикого чоловіка", про мавок-русалок, про сільську відьму, яка ночами краде молоко в сусідських корів, про лихоокого сусіду, що після смерті устає з могили, аби пити кров з односельчан. "Любить наш народ опиряків. Любить великою й чистою любов'ю", – іронічно говорять наші фантасти Марина та Сергій Дяченки, разом з Генрі Лайоном Олді та Андрієм Валентиновим (їхній спільний роман "Рубіж" написаний частково на матеріалі українського фольклору).

До чого весь цей вступ? А ось до чого. Видавництво "Ярославів вал" зробило усім шанувальникам містичних трилерів різдвяний дарунок. Роман Михайлини Омели "Мертва кров". У ньому є все, що треба людині, аби скоротати довгий зимовий вечір: детективний сюжет, таємничі убивства на тлі богемних стосунків, кохання не те що "до смерті", а й після неї і – особливий антураж.

Дія роману відбувається на початку ХХ століття, у час, згодом романтично названий "срібним віком російської поезії". І хоча Олександр Блок, Анна Ахматова, Микола Гумільов, Борис Пастернак та інші метри футуристично-символічної поезії не є прямими учасниками подій, описаних у романі, вони тихо, ніби тіні класичного китайського театру, пропливають на задньому плані, надаючи романові історичної достовірності та моторошної реалістичності. А один з головних героїв роману – видавець Сергій Орлов – міг би мати своїм прототипом, відомого видавця й редактора Сергія Маковського. І на цьому декаденському тлі – "мертві безсмертні": витончений, палкий поет Венчислав Боголюбський та красуня Єлизавета, яка носить дитину Венчислава. Обоє – успішні світські люди, обоє убивці і – вампіри.

Цікавості "Мертвій крові" додає той інтригуючий факт, що роман не має автора, а лише редактора. Редактор роману Світлана Короненко стверджує, що вона тільки допомогла хаотичним заміткам, знайденим нею в підвалі старого будинку, перетворитися в художній твір. Мушу зізнатися, що коли я купувала роман, мною керувала не стільки любов до містичного читання, стільки бажання перевірити, чи правду каже пані Світлана, чи історія з "таємничими зшитками" – просто рекламний хід. Мушу визнати: скоріш за все автор тексту і його редактор – різні люди. Принагідно хочу зазначити (це суто моя думка), що книга значно виграла б, якби пані Світлана не просто відредагувала текст, а, скориставшись ним як робочим, написала оригінальний твір. На обкладинці зазначено, що "Мертва кров" – це готичний роман. Але готичний роман відрізняється не блискавичним перебігом подій, нагромадженням жахів та морем крові, а швидше певним настроєм. І якраз цього у романі немає, що природно: той, хто писав свій щоденник на початку минулого століття, прагнув стисло зафіксувати події, а не створити настрій. Але письменник міг би це зробити... І це був би цікавий експеримент, оскільки готичний роман – це не той жанр, багатством якого може похвалитися українська література, незважаючи на всі традиції.

Доводиться іноді чути думку – у тому числі в середовищі власних знайомих – про те, що мовляв, "масова література" не потрібна, а література такого ґатунку, як "Мертва кров", – тим більше. Я не згодна. Як не можна вимагати, щоб усі люди були академіками, так не можна вимагати від домогосподарок, щоб вони читали Умберто Еко, а не Дар'ю Донцову. Важливий не жанр, а стиль написання. Якщо книга майстерно написана, то не має значення, чи це інтелектуальна література, чи романи, скажімо Сідні Шелдона чи Стівена Кінга. Втім це тема іншої статті. Повернемося до Михайлини Омели.

Цей роман, як і уся містична література загалом, заслуговує на увагу, особливо якщо розглянути процес з точки зору філософської. А "Мертва кров" має підтекст. Упирі – не просто живі мерці. Це те, що оточує нас у повсякденному житті. Це символ тих сил, які висмоктують нашу силу, енергію, талант, які убивають наші думки й мрії. І, в кінці кінців, перетворюють живих людей на упирів, приречених на неповноцінне мертве життя. Ці сили зустрічаються на кожному кроці, підстерігають нас у безлічі личин.

Що за жахи, скажете ви. Хто ж у наш освічений час вірить в упирів? І будете праві. От тільки... Мистецтво називає речі не своїми іменами. Кожна переломна епоха породжувала власні "есхатологічні" теми в мистецтві та літературі. І жахіття у кожного часу свої. Витончений і декадентський "срібний вік" породив опирів-поетів, які смокчуть кров і платять чужими людськими життями за збірку віршів, яким суджене безсмертя. Техногенний початок ХХІ століття лякає нас епідеміями невиліковних хвороб, терористами на вулицях та податковими інспекторами. І невідомо ще, яка кров мертвіша....

Громовиця Бердник

 
© агенство "Стандарт"