журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ІЛЮСТРАЦІЯ СЛІВ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ДИСКУРС

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПО ДІАГОНАЛІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЩО ЧИТАЄМО?

ЛІТЕРА І ДУХ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №2, 2004

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

Григорій Грабович: "Чому сьогодні Шевченко стає зброєю демагогів?

Розмова Світлани Матвієнко з професором Гарвардського університету (США)
Григорієм Грабовичем

– Мабуть, однією з найнапруженіших точок в українському літературознавстві сьогодні є ваші праці про Шевченка. Чи можете ви якось пояснити таке неоднозначне ставлення науковців, зокрема, до вашої останньої книжки "Шевченко, якого не знаємо".

– Вперше це словосполучення прозвучало, коли з'явилася досить негативна рецензія на мою попередню книжку "Шевченко як міфотворець", де шановний автор підсумовував свої роздуми про цю працю саме так: "Це Шевченко, якого ми не знаємо і не хочемо знати". Тобто цими словами він хотів сказати, що літературознавчий аналіз творчості Шевченка, зроблений мною, його не влаштовує. І тоді я взяв для нової книжки першу частину його репліки.

А взагалі, я думаю, що питання про Шевченка, якого ми не знаємо, чи про Міцкевича, якого ми не знаємо, чи, може, навіть про Гете, якого ми також не знаємо, мало би звучати в кожному з цих суспільств не як певна провокація, а, навпаки, як свого роду заклик до осмислення, до пізнання кожного з цих явищ. Проте, є науковці в Україні – наприклад, Іван Дзюба чи Микола Жулинський – які використовують цю ідею і фразу, яку я колись ужив і осмислюють це як "наш шлях до Шевченка", і здебільшого говорять про те, як ми пізнаємо, але не можемо до кінця пізнати поета, що є, зрештою, річ абсолютно очевидна. Але усе стає значно складніше, коли, досліджуючи творчість Шевченка, несподівано усвідомлюєш, які обмеження з'являються перед тобою. На різних етапах у різних суспільствах є сфера того, що для цього суспільства священне, сакральне і в ставленні до чого люди ставляться дуже стримано. Якщо говорити в універсальному плані, то у кожному суспільстві, зокрема у так званих примітивних суспільствах, бачимо табу, табуїзацію, коли про деякі речі не можна говорити, хіба що в якомусь особливому контексті. Але коли ми говоримо про науковий вимір, то він також передбачає певну універсальність. І тому ми мусимо по-науковому ставитися до різних питань, навіть до таких, що мають компонент цього сакрального.

– Текст кожного письменника і Шевченка зокрема – це літературне явище, яке літературознавці постійно інтерпретують, незалежно від того, подобаються чи не подобаються комусь ці інтерпретації, але тут з'являється несподівана річ – хтось претендує на право власності на інтерпретацію певних творів або й письменників…

– І це справді так, тобто, звичайно, юридично існує власність на ті чи інші винаходи чи ідеї, інакше б не існувало поняття плагіату. А з іншого боку, деякі постаті в житті кожного суспільства набирають канонічного звучання і стають немов би загальним надбанням, одночасно належачи кожній особі цього колективу. І тому цей колектив ніби має право дозволяти чи не дозволяти тлумачити діяння такої канонічної особи.

Якось на одній Шевченкознавчій конференції в Інституті літератури я сказав (і це не було задумане мною як щось особливо в'їдливе, це була іронічна констатація), що подекуди в українському контексті всі себе вважають шевченкознавцями лише тому, що Шевченко промовляє своїми творами до кожної української душі, і від цього людина ніби отримує свою акцію, якщо застосовувати сучасну економічну термінологію. Але очевидно, що ніхто не має такої власності, і кожне нове покоління – і науковці також – мають потребу і право по-новому інтерпретувати творчість геніїв нації, зокрема й Шевченка, бо інакше наше спілкування з ним перетворюється у ритуал, а наше мовлення у своєрідну мантру…

– Значення слова "наука" начебто всім добре відоме, але багато хто забуває, що науковець не є "вчителем життя". Це насамперед людина, яка читає тексти, досліджує навколотекстові проблеми, причини появи певних текстів і те, чому вони сприймаються так чи інакше. А це вимагає певної методології, особливої стратегії думання…

– Напевне, ви говорите про гуманітарну науку, зокрема, філологічну чи літературознавчу, бо з текстами працюють усі науковці. В усякому разі кожен науковець мусить мати якісь більш чи менш формально усвідомлені методологічні уподобання чи певну школу, бо науки без школи не буває. Якщо хтось з молодих років вже як практикуючий науковець присвятив своє житті одній системі і тільки в ній працював, то мені здається, що це трохи обмежує, хоча не тверджу це категорично. Мої зацікавлення були здебільшого структуралістичні, психоаналітичні, рецептивні, але вони не заперечували одне одного, а цікаво співіснували і співіснують і, як на мене, є дуже продуктивними для дослідження літературних творів. Але у період совєтчини система накладала певні обмеження…

– Але ж ви, очевидно, працюючи в межах своїх улюблених підходів, також стикалися з якимись їх обмеженнями, потрапляли в тупик, коли вас "вела" якась певна методологія чи філософія…

– Так, бо в ідеальному плані треба шукати передусім якогось порівняльного підходу, щоб бачити предмет дослідження і в контекстах інших культур, і в контекстах інших дисциплін. Але сучасна наука, зокрема гуманітарна і літературознавча, доволі часто виявляє нахил до якогось самозамкнення, чи то самообмеження, що її збіднює.

– Тут, мабуть, треба наголосити на специфіці гуманітарного знання. І хоч це не математика, але всеодно дехто думає, що от прийшов структураліст, усе склав-розклав і вбив душу тексту, але це зовсім не так. Науковець використовує методологію як інструмент, наприклад, як окуляри, окуляри змінює на щось інше і т.ін. Й часто цей інструмент дає можливість побачити природу тексту. Мабуть, ваші найцікавіші дослідницькі досвіди стосувалися саме творів Шевченка…

– Тільки один коментар щодо цього. Наприклад, у своєму творі "Романтичність" Міцкевич представляє класициста в ролі дослідника, який своїм аналізом ніби вбиває об'єкт дослідження, не вміючи побачити сутності – що для поета криється у власне романтичному світобаченні. Ще раніше це казав Блейк. Зараз ми часто чуємо обурені репліки про те, що, мовляв, дане дослідження Шевченка ніби його муміфікує, умертвлює і вбиває його дух тільки тому, що підходить до цього явища немов би сухо і редуктивно. Це можна зрозуміти, але навряд чи з цим можна погодитися. Звичайно, небезпека схематизму є у кожній методології, але в науковому контексті це неправильна постановка питання, адже кожен підхід може дати цікаві висновки, якщо його вміло і з певним розумінням самого предмету застосувати, але для цього треба мати почуття межі і почуття контексту. Не помічати сили такого твору і цієї особистості – це немов би справді шкодити. А офіційного схематизму ми ще не позбулися. В найновішому великому й амбітному виданні Шевченка, яке, на жаль, через обмежений наклад зараз недоступне для загалу і йде лише до тих чи інших інституцій, мене дуже бентежить те, що в деяких ключових моментах представлені твори Шевченка, які не різняться від текстів у попередньому виданні, що вийшло наприкінці 80-х-початку 90-х під редакцією різних науковців-шевченкознавців Інституту літератури і яке мені колись довелося критикувати за те, як, власне, подані ті тексти. На жаль, у новому виданні до тих порад не прислухалися…

Приклад? Найвідоміший свій твір "Гайдамаки" Шевченко переписував кілька разів (а він це часто робив, тобто по-новому переписував, деякі речі міняв, скорочував, виправляв), і останній варіант "Гайдамаків" дуже відрізняється від першого, але у цьому виданні враховується лише остання версія, ніби вона дає найповніше свідчення про волю самого творця. Мені здається, що це і є прикладом такого схематизму. Тобто в цьому випадку остання версія не є найповнішою, найправдивішою, найорганічнішою для Шевченка; навпаки, це, власне, знаходимо у першій версії "Гайдамаків" з 1841 року…

– Якось у нашій розмові виник приклад одного з гасел нової енциклопедії Шевченкознавства – "ліричний герой Шевченка", який можна вважати певним методологічним парадоксом…

– Так, тут ідеться про певні тонкощі літературного аналізу, коли створено поняття, потрібне для того, щоб ми, читачі тієї ж Шевченкової поезії, не були наївними і бачили, що це говорить не сам поет, не конкретна фізична особа, а ніби його альтер-его, його проекція, яку й назвали ліричним героєм. І цей ліричний герой (це вперше запропонував Тинянов) має служити такою ніби ширмою, посередником між автором твору і адресатом-читачем. Але у випадку з Шевченком справа ускладнюється тим, що згідно з цією концепцією деякі його речі саме тому такі сильні, що ці лапки, чи ця ширма, знімаються і усе йде прямим текстом.

– Без жодного посередника…

– І тому це так вражало і колись, і тепер. У своїх спогадах Олександр Чужбинський розповідає про те, як він вперше почав читати Шевченка й у нього волосся на голові ставало дибом (між іншим, щось аналогічне років через 80 говорили про Тичину, про подібне враження від Тичини у спогадах писав Бажан), тобто ніколи так українська мова сильно не промовляла, як в устах цього творця. Але, якщо говорити про ліричного героя, то це заперечує інше явище – Шевченка як пророка. Спілкуючись в Інституті літератури і у відділі Шевченкознавства, я говорив про те, що гасло "пророк" обов'язково має звучати в Шевченківській енциклопедії, але, очевидно, до цього треба вміло підходити, бо…

– …сусідити з "ліричним героєм" пророк просто не може.

– Так, адже в такому випадку пророк промовляє ніби через іпостась чи маску ліричного героя, але якщо так, то тоді Шевченко не є пророком. Пророцтво – це слово від Бога, щось, що промовляє до душі кожного, а воно не може бути опосередкованим. І, до речі, Шевченко сам взяв на себе роль пророка. А сучасна психоаналітична наука твердить, що всі великі поети є такими тому, що забагато дерзали і брали такий тягар на себе. А от як їм це вдавалося, це вже є питанням, яке потребує подальшого осмислення.

– У сучасній науці поняття "професіоналізму" настільки розмите і проблематичне, що варто поговорити про те, що становить його зміст. Адже йому протистоїть цілий ряд синонімів: "популярна наука", "аматорство"… Тут напевне є своя ієрархія і кожне з цих понять несе якийсь свій нюанс, відтінок змісту…

– Кожного разу здається, що професіоналізм мав би мати одне значення, бо кожен з нас інтуїтивно відчуває, що таке професійний лікар чи професійний інженер. І навряд чи ми б захотіли іти лікуватися до знахаря чи будувати дім або міст з непрофесійним будівельником. Тобто є деякі виміри суспільного життя, де професіоналізм це річ, яка береться як очевидне. Те саме можна сказати про хімію чи фізику. Але коли йдеться про гуманітарні науки, справа стає складнішою. Бо за совєтських часів до цих наук були інакші мірки професіоналізму чи, точніше, до деяких дисциплін застосовувалися інші стандарти, скажімо, до таких як літературознавство чи філософія, які були суцільно під владою партійного диктату. Щоправда, ми знаємо й про те, що деякі суміжні або природничі дисципліни, зокрема, біологія підпадали під вплив таких непрофесіоналів як Трохим Лисенко. В кожному разі професіоналізм характеризується дуже чітким комплексом критеріїв…

– А "популярна наука"…

– Популярна наука – тут заперечення (або потенційне заперечення) вже у самій фразі: або вона наука, або вона популярна. Можна знайти чимало прикладів, коли чи то наукові досягнення, чи то наукові концепції, чи то науковий спосіб обговорення певної справи можна подати так, що це стане доступним і зрозумілим широкому колу людей, які не є фахівцями у даній сфері. На Заході навіть є такі журнали, як Popular Science, і там, наприклад, стаття про якихось комах подана так, що є зрозумілою і цікавою для людей, які не є професійними ентомологами, але цікавляться цим. Проте популярна наука має свою небезпеку, тобто популярність часто може спрацьовувати проти самої науковості. І тоді є упрощення, викривлення у загальному плані, а від того постають так звані міфи…

– А, скажімо, непрофесіоналізм і аматорство це синоніми?

– Непрофесіоналізм лише констатує відсутність якогось професійного рівня, чи критерію, чи чогось непрофесійного в самому виконанні чи в осмисленні якоїсь проблеми. Аматорство ж може бути натхненним, навіть у чомусь дуже якісним і воно, здається, є у самій природі деяких дисциплін, які навіть від нього поставали.

– Наша рідна філологія…

– І філологія… А аматорство насамперед свідчить про відсутність якоїсь інституційної бази і про те, що це робота самотужки. Українська наука, тобто не так вона, як українознавство, починалося у ХІХ столітті в таких обставинах, коли воно не було визнане панівними тоді державами – чи то Російською імперією, чи то Австрійською і відтворювалося на дещо любительському грунті, з приватної ініціативи, але дало хороші плоди, зокрема, десь 130 років тому у Львові було засновано Наукове товариство імені Шевченка. Проте люди, що входили до нього, не були аматорами, хоч і не представляли якоїсь державної інституції. З цього товариства згодом постала така потужна і важлива наукова справа, яка була де-факто Українською Академією Наук. Але аматорство може мати як позитивний, так і згубний вплив на науку, особливо коли розмиті чи викривлені його критерії…

– Так, очевидно, траплялося при дослідженні творів Шевченка, коли, як ви пишете, сфера розуму, і сфера почуття, і сфера інтелектуальна, і сфера популярна перетиналися…

– Очевидно, це відбувається тому, що Шевченко, як ми вже про це говорили раніше, дуже сильно промовляє до серця. І його сила в тому, що його слово й думка резонують в колективному плані і цим він бере душі у полон. Людина ж, яка читає Шевченка, відразу включається в колективну магію цього слова.

Але, по-перше, науковці повинні вміти ці твори інтерпретувати і в якійсь мірі в тій же інтерпретації відчужуватися, відсторонюватися від магічності, про яку ми говоримо, але водночас її відчувати, і при тому всьому не забувати про себе, як про особистість, бо кожен критик висловлює свою особисту думку і виявляє свій досвід. І лише тоді це може бути нам цікаво, бо навряд чи ми захочемо читати твори, написані якимсь комітетом чи колективним автором – або ритуально штамповані.

– Мабуть, оця дистанція між дослідником і об'єктом дослідження – одне з найцікавіших питань в науці…

– Так, це мабуть особливе вміння критика, коли йдеться про літературу і, зокрема, про поезію, наприклад, Шевченка.

– Кілька років тому я була на конгресі україністів у Чернівцях і спілкувалася з одним молодим релігієзнавцем з Канади, який дуже дивувався з того, що українські релігієзнавці фактично майже сповідують ту релігію, яку вивчають, тобто ця дистанція у них якось взагалі нівелюється. Я тоді віджартувалася, сказавши, що в нашому літературознавстві відбувається щось подібне. Навіть якщо простежити тексти деяких літературознавчих статей, то часто можна зітнутися з такою фразою, як припустимо, "сповідувати певну ідею". А скажіть мені, як науковець може сповідувати певну ідею? Очевидно, тут є якась гібридність, коли поєднуються науковість і подібні "вірування".

– Безперечно, тут спрацьовує кілька моментів. З одного боку історичний факт: українська наука, зокрема, українознавство поставало в дуже складний період, коли українська нація лише створювалася, а української державності ще не існувало і треба було з великими зусиллями стверджувати саме її право на буття, на свою ідентичність всупереч переслідуванням. І не дивно, що люди, які тоді займалися чи то фольклором, чи то мистецтвознавством, чи то літературою і історією, мусили глибоко вірити в свою справу, в її право на існування. Такі люди мали бути певною мірою одержимими, і тут можна в одному ряду назвати Пантелеймона Куліша, Миколу Костомарова, Михайла Драгоманова, Івана Франка, які були не лише кабінетними вченими, а й подвижниками. Тобто великою мірою весь канон української науки складався саме з таких подвижників. Але в той же час, згадуючи всі ті імена, ми маємо приклад людей, які усвідомлювали, хоч, може, і не завжди, межу між власним ентузіазмом і між якоюсь більш об'єктивною істиною чи об'єктивними законами, які відрізняють об'єкт дослідження від самої віри в цей об'єкт. Це складна проблема. А якщо говорити про новітню історію, то вона накидала саме такі догми. І тоді віра вже ставала різновидом ідеології, тобто примушувала, взагалі відкидала в совєтському випадку можливість незалежного існування якогось предмету, бо завжди мусила з ним бути, іти нога в ногу, тобто з'являлася заідеологізованість самого предмету.

– Але коли йдеться про якесь "сповідування ідеї", то за такої умови жодна наукова дискусія неможлива…

– Так. Якщо дискутанти не приймають існування предмету поза ними самими, а тільки бачать його в ролі певних полемічних стратегіій, то ми маємо доктринерство або чисту полеміку. В англійський мові в контексті науки є таке поняття як "істинно віруючий" (true believer), тобто це свого роду дискредитація науковця, адже якщо когось так назвуть, це означає, що така особа не здатна об'єктивно дивитися на певну річ. Я не хочу сказати, що ця одержимість автоматично мала дискредитувати такого науковця, але професіоналізм вимагає, аби науковець, навіть глибоко віруючи в свою справу, був здатен прислухатися до свого опонента і сприймати його аргументи, навіть якщо вони навіть не вигідні для нього.

– Тут у мене виникла спонтанна паралель: коли йшлося про видання творів Шевченка, мені видався тенденційним підхід до цього корпусу Шевченкових творів, які мали б бути представлені в певній так званій остаточній редакції тексту…

– На це знову ж таки можна подивитися по-різному. З одного боку, у березневі дні відбуваються різні акції вшанування пам'яті Шевченка, ми бачимо його повсюдну присутність в українському житті, тобто Шевченко представляє українську духовність і сам є явищем сакральним, а його тексти – своєрідним аналогом Святого писання.

Я думаю, що ті критики і полемісти, які дуже часто приписують мені небажання бачити це чи бажання це так чи інакше знівелювати, просто не читали те, що я писав. На жаль, так буває. В кожному разі письменник, автор текстів, які сприймаються як різновид священного тексту – річ притаманна не тільки нашій спільноті і нашій культурі. Це існує в різних культурах, починаючи від Біблії й ідеї, що є пророки, покликані доносити слово Боже. Це має довгу історію ще від початків нашої цивілізації й особливо посилилося в епоху романтизму, коли момент натхнення поета і момент колективного звучання слова якось природно поєднував поета із тією ж Божественністю, з тим же Божим даром, а поняття "геній", мабуть, уособлювало і уособлює Божий дар. Але, з іншого боку, ми говорили про явище канонічного тексту…

– І про проблеми "остаточного тексту", його варіацій…

– Шевченко цікавий тим, що дуже часто повертався до своїх творів в іншому ключі. А образ Кобзаря, який він вибрав для себе, це образ людини з народу, яка передає наступним поколінням сутність відчуттів і пам'ять свого народу. Якщо говорити про його ранні речі, то це вже є в його "Перебенді" і повторюється потім упродовж усієї його творчості. Шевченко творить ніби варіантами. Тобто це ніби кобзар співає одну й ту саму думу в різний час по-різному, і як наслідок ми маємо до однієї такої думи 15-20 варіантів. Я думаю, що в такому контексті говорити про остаточну волю якось недоречно, бо в цьому випадку Шевченко це не те що Пушкін, і не те що Міцкевич, що не означає, ніби він гірший, навпаки, мені здається, він складніший і цікавіший за них, але в кожному разі оперувати тими самими мірками остаточної волі тут навряд чи зараз можна.

Але я хотів би повернутися до поняття любительства і аматорства. Зараз, коли надходять березневі дні, ми будемо постійно чути слова нашої любові до Шевченка. Мене цікавить, чи не є ці риторичні фрази чимось, що вживається лише раз на рік у березні у якомусь вже усталеному ключі і чи це не мусить мати якесь глибше звучання? І чи не є обов'язком професіонала-науковця висловлювати свою любов до Шевченка у своєму науковому фахові і своїм науковим професіоналізмом?

– Очевидно…

– Бентежить мене й те, що полемісти і люди, які не гребують, прямо сказавши, демагогічними прийомами, не отримують належної реакції у суспільстві. На жаль, наші стандарти доволі розмиті, тобто багато проходить повз свідомість громадськості, яка мала б на це належно реагувати, бо має існувати ще й екологія нашої громадської думки. В кожному разі, коли йдеться про Шевченка, то наявним стає поняття якоїсь власності на нього, якогось контролю над тим, як його інтерпретують…

– Звучало постійно, що : "...ми вам його не віддамо"...

– Це, так би мовити, зворотна сторона медалі–ніби відбувся якийсь контракт між поетом і колективом. І справді, певною мірою це відбулося тоді, коли Шевченків "Заповіт" став "Заповітом", озвучивши українську самосвідомість. В кожному разі мені здається, і це загальновідомий факт, що ще до тексту "Ще не вмерла Україна", який тепер є гімном України, вже був написаний "Заповіт", який звучав для українських сердець в об'єднавчому сенсі і в сенсі української самоідентифікації. Але насправді ніхто не має права власності на Шевченка. Він є, його ще треба збагнути і до нього ще треба вміти дійти. А хто дав право виступати від імені цілої нації тим, хто висуває себе з різних мотивацій на власників його слова? Так неначе певна група, чи певна партія, чи газета має право власності на Шевченка і знає, що треба казати. Це колись робили совєтські речники, бо вони промовляли від імені народу і ми всі знаємо, що вони з тим правом виступати від імені народу зробили, тому мені здається, що ознакою громадянського суспільства, справжнього, відкритого, розумного, є вміння побачити і розпізнати демагогію, яка усім нам загрожує. Ми це бачимо з політичного життя, і для цього не треба бути особливо розумним чи проникливим. Але Шевченко ніколи не був демагогом. Досить почитати бодай один його вірш, аби побачити, як складно і цікаво розвивається його думка. Чому ж тепер він має ставати зброєю демагогів? Риторичне запитання.

– Образ Шевченка дуже цікаво інтерпретували його ж сучасники…

– Уже в 1846 році його сучасники – той же Костомаров, найближчі колеги в Кирило-Мефодіївському братстві бачили, що це явище незвичне, дуже сильне і, як видно з писань того ж Костомарова, "аж лячно було туди зазирати". Він вживає образ Шіллера з його поеми "Das verschlierte Bild zu Sais", де йдеться про статую у святині десь в Єгипті, яка запнута завісою, бо страшно побачити її. А той, хто подивиться, то втратить розум. Це була романтична метафора, але у випадку з Шевченком було у цьому щось дуже правдиве. Тобто Шевченко демонстрував силу якогось майбутнього, майбутнього колективної автоідентифікації. Але люди, закорінені у своєму часі, цього майбутнього не бачили і навіть трохи боялися зазирнути в нього.

Знаєте анекдот про сліпців? Ідуть вони по дорозі, а назустріч – слон. Один із сліпців доторкнувся до хобота слона і каже: "О, це, напевно, великий пітон". Другий доторкнувся до ноги і каже: "Ні, це величезний дуб". А третій, вхопившись за хвоста, сказав: "Ні, це висить зверху якийсь шнурок…" Про що свідчить цей анекот? Про те, що немає ще колективної, синтезуючої візії. І добре, що немає. Ми ще в дорозі до якогось колективного осмислення цього явища, бо якби ми його вже осмислили, то воно не було б таким вагомим, таким універсальним і важливим для української самосвідомості. Так що одне бачив Костомаров, друге Драгоманов, а хулителі (чи це з інтелігентніших Белінський, чи з менш інтелігентних Катков, чи інші російські шовіністи, чи сучасні пасквілянти a la Бузина) зовсім інакше бачили явище Шевченка або й зовсім не хотіли його бачити…

Але й сьогодні осмислення Шевченка – в постійному динамічному розвитку, а всілякі спроби нав'язати думку, що от ми, мовляв, вам скажемо, як воно має бути, в історичному плані просто смішні й якісь несерйозні. А складність і цікавість людського життя, його прогресу в тому, що ми є в постійному розвитку і прагненні істини, бо остаточна істина дається тільки в якомусь метафізичному плані неба чи як там…

– Шевченко є не тільки, так би мовити, нашою "спільною справою", він був якоюсь "спільною справою"і своїх сучасників, він жив уже тоді, коли почалася його історія чи надісторія. Як йому було в цьому жити?

– Мені здається, Шевченко ставився до цього досить іронічно, хоча однозначно усвідомлював свою силу і покликання. Це ми бачимо не лише тоді, коли він пише подражанія біблійним пророкам, а й тоді, коли шукає Слово і каже, що возвеличить "рабів отих німих" і на сторожі коло їх поставить слово. Це він говорить іменем самого Бога, тобто це в ньому рече сам Господь. Але, відчуваючи власну силу, він усвідомлює і свою слабкість, людськість, недосконалість. І, може, саме тому малює себе в оголеному вигляді, аби показати, що він таки людина, а не божество. І треба це бачити, треба вміти читати Шевченка і намагатися збагнути усю його складність, а не достосовувати це до тих чи інших власних догм і таким чином вершити свою справу, якою б вона не була – чи партійною, чи особистою, чи ще якоюсь.

А щодо його сучасників, то вони – особливо деякі – дуже багато бачили. Вже сам факт, що Шевченко мав такий величавий похорон, свідчило про усвідомлення втрати, про момент усвідомлення своєї ідентичності. Ми знаємо зі спогадів, що люди хотіли доторкнутися до тієї труни, мати хоч частинку вінка… Тобто це був момент істини.

– А чи не було у Шевченка бажання дорости до покладеної на нього місії чи протистояти усім цим інтерпретаціям себе як месії?

– Я думаю, що він був настільки самодостатнім, що його це не турбувало. У моїй книжці "Шевченко, якого не знаємо" є фотографія, де Шевченко сидить серед своїх друзів, і що характерно: усі вони у фраках з метеликами, а Шевченко, який сидить серед них, у шапці й кожусі. Усе ніби однозначно. Це пани, а це – чоловік з народу, мужик. Але справа в тому, що під тим кожухом, якщо добре придивитися, також фрак. Тобто він теж був одним з них. Вони ішли десь у оперу чи ще кудись. Тут є трохи іронії, трохи вміння бачити себе в тих ролях і тих іпостасях і якось з тим навіть погратися. Тобто знову таки треба вміти читати і бачити.

– А як давно Шевченко з'явився серед ваших наукових уподобань?

– Досить давно, ще коли я писав свою дисертацію про міф України в польському й російському романтизмі. Я зрозумів, що цю тему треба буде продовжити і подивитися, як вона виглядала в самій українській літературі. І скоро після цього почав писати про Шевченка. І те, що мало бути розділом, стало цілою книжкою "Поет як міфотворець".

А взагалі мені пощастило, що до Шевченка я прийшов двома етапами. Перший, коли я ще був малою дитиною і читав його твори. Це не записалося глибоко у свідомості, але як кожна дитина, що розвивається в українському середовищі і в українській родині, я знав твори Шевченка, навіть декламував їх зі сцени, але моє справжнє ознайомлення з поетом прийшло тоді, коли я вже був дорослою, сформованою бодай в літературознавчому ключі людиною, мав досвід праці в англійській літературі, і тому поет видався мені таким свіжим, новим, цікавим. Я не пізнавав його з препарованих текстів, з препарованих лекцій, з певного навантаження різними догмами чи шаблонами. У цьому було щастя. Після читання Шеллі, Міцкевича, інших поетів я читав Шевченка і усвідомлював, що це таке явище, яке мало б нас спонукати на якнайширші порівняльні й універсальні осмислення.

 
© агенство "Стандарт"