журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ІЛЮСТРАЦІЯ СЛІВ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ДИСКУРС

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПО ДІАГОНАЛІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЩО ЧИТАЄМО?

ЛІТЕРА І ДУХ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №2, 2004

ПО ДІАГОНАЛІ

Пєлєвін, Мєдвєдєва, Лимонов і крижані води русліту

...Російським критикам книжки Віктора Пєлєвіна нагадують вибори в їхній рідній країні: раз на чотири роки – а саме з такою періодичністю з'являється черговий пєлєвінський продукт – вони видозмінюють реальність. В Україні інакше. Тут, як завжди, все вже було, і новий роман Пєлєвіна про числа нагадує, що в далеких шістдесятих у київського поета Леоніда Кісельова вже була п'єса "Цифры не сдаются", присвячена тлумаченню сакральних ритуалів-номерів. Але якщо популяризації та просуванню Пєлєвіна сприяли по-булгаківськи ображені ним у власних творах критики (А. Немзер і Д. Бавільський), то за Кісельовим стояла ціла Система. "Я поднял восстание не против короля, – завірявся один з героїв його п'єси, – а против содержания в защиту формы". Себто за правильний ленінізм, як свого часу Лук'яненко, розумієте?

Натомість у Пєлєвіна це всього лише комерційні "отряды восставших цифр, вооруженных короткими мечами дефисов и овальными щитами нулей", які формують безрадісне життя двох московських банкірів, суперників у бізнесі і партнерів у коханні. Втім, різниця між світосприйняттям колишніх жителів совка, розбещених згаданими шістдесятницькими відлигами-задухами, таки незначна, як вважає Пєлєвін. Наприклад, різниця між сучасними політиками для нього "такая же, как между актрисами-одногодками, одна из которых все еще пытается петь, а другие, уже не скрываясь, живут проституцией", а від сучасного бізнесмена в Росії вимагається хіба що "быть немного вором, немного юристом и немного светским человеком".

Загалом нова книжка Пєлєвіна "Диалектика Переходного Периода из Ниоткуда в Никуда", до якої входить роман "Числа", повість "Македонская критика французской мысли" і декілька оповідань, схожа на прив'ялий салат з культурологічних залишків позавчорашнього піардуна. І який, справді, складається з набору квазіполітичної аналітики (з перлами на зразок "онанізм – величайшее завоевание рыночной демократии", "психоанализ – рыночная экономика души", "современные художники – наперсточники духа"), рекламних слоганів (типу "первый блиц кригом", "перекуем мечи на орал" та "бороться, искать, найти и перепрятать", що ніби вимандрували з попереднього роману Пєлєвіна "Generation П"), приколів і жартів (як правило, новорусько-сорокінського заквасу на кшталт "русско-ненецкого консорциума "Айн Нене" чи п'єси "Доктор Гулаго"), а також просунутих каламбурів а ля "красота спасет мир и доверит его крупному бизнесу".

Мабуть, найкраще охарактеризувала подібну ситуацію московська скандалістка Наталя Мєдвєдєва, свого часу поховавши автора "Діалектики..." у футуристичному оповіданні "Смерть Пелевина", видрукуваному два роки тому в журналі "Птюч": "Он ведь настолько сросся с компьютером, что его собственная система организма работала параллельно. Понимаете? И вот он все забыл! Откуда, куда, кто! Все файлы сгорели из-за нового "модема" и память стерло. А естественная атрофировалась". У своєму власному, вже останньому романі "Мой любимый" Мєдвєдєва остаточно роз'яснює суть пєлєвінського феномену: "Пелевин – очередной стебок. Мрачный, чернушный, но – стебок. Нет в нем боли".

Натомість в романі самої Мєдвєдєвої, супермоделі і манекенниці, співачки і композиторки, а також дружини скандально відомого письменника Едуарда Лимонова, болю більш ніж достатньо. Присвячений історії кохання відомої в московських колах "солодкої парочки" і водночас "термоядерної суміші" Мєдвєдєва – Боров (вокаліст гурту "Корозія металу" Сергій Високосов), сей твір являє собою чергову суміш "реалістичних" оглядів московської журналістки, вихоплених з відповідної періодики 90-их, і угарних трип-репортів, виконаних у кращих традиціях кабарешного декадансу. "История моей жизни, – свідчить авторка, – воспоминания: с кем я выпивала. С кем уснула и с кем встала. Но неужели за всеми этими бутылками и стаканами, туалетами, автомобилями, барами... не выглядывает страшное лицо кошмара. В котором я то – как леди, а то – как шмара".

Насправді ж це по-бероузівськи малореалістична, як на погляд непросунутого читача, бабська проза, в якій обов'язкові розмови на кухні, вмазка в туалеті і гребля у ванній. Словом, про представників покоління, "которое не сможет похоронить своих родителей, – все они умрут раньше". Це типова історія алкоголічки і російського джанкі, з якої без зайвого напрягу можна довідатись – ну, наче як у писаннях одіозного Баяна Ширянова – як готувати "вінт" чи переламуватись на таблетках. "Да-да! – вигукує щоразу авторка. – Я дарю вам – цитируйте, хватайте, нате-нате!!! Пидеры! Все равно сами ничего придумать не можете." Слід зазначити, що Мєдвєдєва, повернувшись із Заходу, на який сімнадцятилітньою емігрувала у 70-их, і дебютувавши романом "Мама, я жулика люблю!", а продовживши трилогією "Любовь с алгкоголем", "Моя борьба" та "Отель "Калифорния" і рубрикою Марго Фюрер в лимонівській газеті "Лимонка", завжди епатувала совкову російську публіку. У розглядуваному ж твориві колишньої скандалістки маємо трагічний щоденник люблячої жінки, не більше. В якому лаконічні "опять исчезло 50 баксов" і "одинадцатый день без героина" межують з драматичними рефлексіями типу "Он приходит, как зомби. Качается. Плохо разговаривает. И только к вечеру очухивается и е...т меня до шести утра. Потом опять сидит в ожидании денег", і закінчуються трагічними вигуками: "Я плачу и прошу. Умоляю: Мистер Героин, пожалуйста! Отдайте мне моего любимого. Верните мне любимого..."

Той самий Лимонов, як вважає Мєдвєдєва, зробив з неї закомплексовану стерву. "У меня не было таких нелепых комплексов до жизни с ним, – свідчить вона у своєму романі. – Ну так он скажет, что я и не жила до него! Если бы он мог – вообще бы сказал, что родил меня!" Втім, малоросійський Едічка принаймні, як міг, підтримував був матеріяльно свою нещасливу дружину, яка все одно скінчила життя самогубством. Натомість її незрівняний "металевий принц" Високосов відбувся всього лише невчитним післясловом до роману своєї коханки. Воістину, як попереджав Мєдвєдєву лікар-нарколог, "ты помрешь, а он пойдет и вмажется!" І потім, іноді саме завдяки авторській інтерпретації ті чи інші персонажі потрапляють з "живого" життя до історії, як це бачимо з роману Лимонова "Книга воды", визнаного журналом "ОМ" и "Независимой газетой" одним з кращих романів минулого сезону : "Смешно, но из всего этого гомона жизни возникаю, спустя полсотни лет, только я. Пользуясь случаем, я кричу этому сраному народу: кто вы, е... вашу мать всех! Кто? Не важны вы, как мальки в той воде, стекли вы в канализацию жизни. Важен только странный мальчик в плавках, смотрящий на вас. И чтобы он вас заметил, подняв свой взгляд от мальков, тритонов и головастиков. А не заметил – ну и нет вас".

Натомість сам Лимонов, віддавна помічений публікою, викликає і до сьогодні напрочуд стійку антипатію. Амплітуда думок про невгамовного Едічку і його арешт у зв'язку із придбанням зброї в складі орґанізованої групи (за що йому світило 23 роки ув'язнення) коливалась від заздрісного "саморекляма" до безжалісного "догрався". Давній імператив "полум'яного революціонера", викладений Лимоновим ще в "Молодом негодяе" і продовжений у редаґованій ним "Лимонці" – завжди йти супроти волі істеблішменту – якось не враховується при тому братами-письменниками. "Дело Лимонова" свидетельствует о глупости российских чиновников", – обережно завважив затяганий по судах "порноґраф" В.Сорокін. "За небольшую взятку кто-то из властей предержащих согласился оказать Эдуарду Вениаминовичу услугу, и тот наконец-то сел в тюрьму", – цинічно відмахнувся вічний автсайдер І. Стогов. "Возможно, дело Лимонова случайно, возможно – нет, и нас уже исподтишка проверяют на гнилость – сдают ли чужие своих", – найкраще оцінив ситуацію І.Кормільцев, визирнувши "за ілюмінатор" сучасности.

Хай там як, але "Книга води" залишається чудовим життєписом колишнього харківського письмака, оповіданий через зустрічі з водоймами, штучними і природними, великими і маленькими: від районного ставка у Харкові до каліфорнійських пляжів і від тюремної лазні в Лефортово до набережних Сени. Майбутні біографи Лимонова відпочивають, а сьогоднішня реакція на саму його постать в літературі й житті залишається незаперечним фактом суспільної фрустрації, трансгресії та прихованого ресантименту.

Натомість колективне підсвідоме пострадянського тіла ліпше досліджувати за новим романом "Лед" Володимира Сорокіна. У ньому є місце і пєлєвінським девіаціям (спроба зняти з літератури містичну павутину), і мєдвєдєвському мовному флеру (фізіологія наркоманії з її "канатами", "вмазками" і коханням "на чистяке"), і лимонівським поневірянням (автор "Льда" і "Голубого сала" був притягнутий до суду за порнографію). Загалом цей роман відрізняється від усіх попередніх писань московського автора, будучи завершенням його періоду мовних експериментів і спробою повернутися до традиційного жанру оповіді. "Лед", – як свідчить він сам, – это мой первый опыт прямого высказывания по поводу нашей жизни, мира, современного человека, который превращается в машину. Это моя попытка проснуться и разбудить других".

Справа у тому, що Сорокін несподівано виявив, що в Євангелії, де підкреслюється першість Слова, насправді нічого немає про Літературу! Це, очевидно, його затяло і підштовхнуло до пробудження. І тому сьогодні він вважає, що відповідати за свої вчинки письменник не мусить, а його роман – це всього лише фантазії людини, записані на папері. Але як сердечно записані! "Очень немногие сегодня способны говорить сердцем, – коментує Сорокін своє творіння – И есть тоска по утраченному раю. А рай – это непосредственность". Отож за новою вигадкою цього дефлоратора літератури, абсолютна більшість людей на нашій планеті – ходячі мертвяки. Вони народжуються мертвими, одружуються мертвими і народжують мертвих. Ця хвороба називається земною любов'ю. А справжніх янголів, себто тих, чия любов не ґрунтується на симпатії, всього лише 23 тисячі. Як розбудив одного такого Тунґуський метеорит, так і шукає він звідтоді своїх по всій землі і поміж усіма соціяльними групами – від німецьких концентраків починаючи, сталінськими таборами не закінчуючи. А як знайдуться всі, то настане нам повна нірвана, бо світ щезне, а залишиться – Світло. Навіть не Слово, чи то пак Література...

Ігор Бондар-Терещенко

 
© агенство "Стандарт"