журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ІЛЮСТРАЦІЯ СЛІВ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ДИСКУРС

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПО ДІАГОНАЛІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЩО ЧИТАЄМО?

ЛІТЕРА І ДУХ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №2, 2004

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Олесь Ульяненко: "У нас письменника вважають юродивим"

Одкровення від автора "Сталінки"

Він не любить з'являтися на публіці та, попри це, його знають. Варто вказати у програмі книжкового ярмарку чи будь-якого письменницького заходу інформацію про зустріч із ним, як там зберуться прихильники його творчості. Найвідоміший його роман "Сталінка" перевидавався кілька разів й досьогодні непогано продається, як і нові його книги: "Син тіні", "Дофін сатани", "Знак Саваофа". І це красномовно свідчить – його читають. До його творчості ставлення літературних критиків полярне. В одних його твори викликають негативне сприйняття, що буцімто вони надто похмурі, несвітлі, песимістичні, а персонажі, у переважній більшості, покидьки. Інші ж, навпаки, вважають його одним із найталановитіших і найоптимістичніших сучасних письменників. Та, власне, мабуть, так воно й повинно бути, бо кожний з нас бачить те, що він хоче побачити. Він пише про сьогодення, помічає і показує, коли із сумом, коли з обуренням, його темні сторони, ницих людей. Він гостро й небайдуже сприймає час, інколи шокуючи відвертістю. Його романам притаманна висока емоційна напруга, гіркий гумор, іронія. Сьогодні в гостях у нашій "Літературній вітальні" – Олесь Ульяненко.

– Олесю, розумію, що, мабуть, тобі набридли запитання стосовно "Сталінки", але з твого поважного творчого доробку – це найвідоміший роман. Коли я прочитав його, то незважаючи на не надто привабливих персонажів твору, які живуть за законами свого середовища, скоюють злочини тощо, склалося враження, що ти у книзі, досліджуючи зло, все ж викристалізовуєш добро.

– Спочатку писалося про це не так. Ідея була показати якесь середовище, а вже потім виникло розуміння зла й добра. Це, як завжди у світі бува. На той час для неіснуючої вже держави був надто складний період. Дії роману відбуваються на початку дев'яностих років минулого сторіччя. Я почав писати "Сталінку" наприкінці 1989 року, потім трохи закинув. Переломний час. Люди не знали, де вони знаходяться. Половина жила з радянською владою і вважала, що це добре, інша половина – хотіла змін. Почали говорити, що СРСР – це погано. Сімдесят відсотків людей розгубилися, а ті, що прийшли, просто нахабно сказали, що то було не життя. Це перша планова ситуація. Друга – це, звісно, що ми жили за системи зла, але у той час не знали, якою буде інша система. Якщо сьогоднішні можновладці та олігархи вважають, що зроблять український народ капіталістами, я не думаю, що це буде краще радянської системи. Буде ще жорстокіше. Вже сьогодні немає "шари", і слабкий гине й буде гинути, навіть за так званого слов'янського капіталізму. Більш прагматичні німці хоч якісь нічліжки облаштовують бомжам та інвалідам, на одмін наших. Хіба ці щось зроблять для нужденних із своєю, так званою "хвальоной" слов'янською душею? Сама природа зла – наявна, а добро – воно не відчутне. Це як повітря, як Бог, якого ми не бачимо. А зло – це конкретно, ти його бачиш. От тому зло показуєш, як людині його оминути. Нещодавно я був на Сталінці (сьогодні Голосіївський район Києва, а то був Московський, а ще раніше Сталінський, у народі й нині ще можна почути назву "Сталінка", – С.Г.), – нормальний, теплий і напрочуд затишний район. А тоді що їм було робити, куди діватися, їх просто поставили в такі умови, їм треба було якось жити й щось робити? Вони невинні, що їх не навчили, що їхні батьки працювали на "Червоному гумовику" або гайки крутили в автомайстернях, звідки взятися знанням, освіті, культурі? Епоха була така, й відповідно така поляризація між добром і злом. І тут ще невідомо де добро, а, де зло. Позаяк, учора було одне, і його називали добром, сьогодні несподівано те саме – злом. Що може пересічний обиватель зрозуміти у цій ситуації? Тут більша біда – інтелігенція, яка просто проґавила все, а потім почала займатися "клікушеством", тобто до чогось закликати. Що з цього візьмеш? Що за царя, що за будь-якої влади. З іншого боку, дійсно, у нашого народу така ментальність.

– Олесю, ти єдиний лавреат малої Шевченківської премії й стосовно цього факту у мене виникла асоціація з Михайлом Горбачовим, який був першим і останнім президентом СРСР.

– Михайло Горбачов на цьому хоч чималі гроші заробив, піццу якусь продавав, а я, окрім матюків, із даного лауреатства ніякого зиску не мав і не маю. Коли я отримав премію, деякі письменники з трибун кричали, що треба відмовлятися від премій. Чому ж тоді вони не відмовились від квартир, наданих Спілкою письменників? А скільки бездарних письменників, які не погребували отримувати різноманітні гранти, пільги та інші дари від держави.

– Ти пишеш багато рецензій на твори переважно зарубіжних авторів. Чому українські письменники залишаються поза твоєю увагою?

– Тому що з наших читати немає кого. Незалежно від жанру. Будь-яка гарна проза є вже інтелектуальною. Вона має бути цікавою. Письменник може бути й дурнем, але він повинен уміти розповідати. Щойно їхав у метро й бачив – хлопець читає книжку Мілана Кундери. Я, приміром, цього письменника читати не можу. Також не можу читати те, як пишуть у Києві чи на сході Україні. І це називається інтелектуальна проза? Вони подібні, як оті маленькі папуги. Мода, мабуть, така. У літературі мода може бути коли тебе купують, чи коли тебе ненавидять або люблять, це я розумію. Десь нещодавно я читав інтерв'ю з Дарією Донцовою. Така розумниця, що просто жах бере, коли вона каже: "Никто сегодня не будет в реанимационной палате читать Федора Достоевского, а возьмут, например, мои романчики почитать". Хотілося б зауважити письменниці, що у подібній палаті просять застосувати евтаназію, або дати куб морфію. Якщо на це орієнтуватись, то який ти романіст. Приміром, взяти гостросюжетні романи Раймонда Чандлера – це серйозна література. У нього дійсно є чого навчитися, що й роблять справжні письменники. Він викликає повагу. А от подібні "іронічні детективістки"... Так, вони мають бути, але ж, на превеликий жаль, вони займають весь простір, мов нахабні таргани пролазять всюди і відбирають крихти у нормальних письменників, які, слава Богу, є. Приміром, в Україні є хороший письменник Леонід Кононович, який написав багато цікавих детективних романів, але чомусь його ніхто не знає, чомусь його треба піарити? Чому його потрібно розкручувати, я не знаю. Думаю, що його просто хтось конкретно не хоче видавати. Тут ще спрацьовує ментальність. Чому люди купують книги Андрія Куркова, а не Льоні Кононовича? Тому що ментальність у більшості російськомовна. У нас узагалі до гостросюжетної літератури якесь дивне ставлення. Ми не будемо читати таке, це ж жахливо, страшно тощо. Натомість я знаю, що на Заході література, яка показує виразки суспільства, стоїть на першому місті. Вони просто вчаться на цьому й роблять відповідні висновки. У нас же ми маємо наслідки того, що завжди існував розрив інтелігенції з простим народом. Перші називали простий народ бидлом. Що ті безкультурні – що інші. Те, що ти прочитав багато книжок, закінчив три вузи загалом, – це ще нічого не означає. Нині всесвітньо відому комп'ютерну компанію Майкрософт, якщо я не помиляюсь, хлопці взагалі у сараї започаткували, не маючи вищої освіти. Або, до прикладу, у братів Райт узагалі освіти не було. А у нас вважають, що треба мати багато освіти, а потім чомусь – Чорнобильська катастрофа, чи ракета не туди поцілила... Це звідти й росте. Тобто, загальний рівень елітарної літератури як такої – надутий снобізм. Є справжня елітарна література, приміром, Франц Кафка, якого читає обмежене коло людей. І я вважаю, що так воно і повинно бути.

– У другій половині ХХ сторіччя були письменники, яких знали майже у всіх країнах, приміром, Гемінгвей, Фолкнер. Сьогодні існує думка, що авторів такого планетарного масштабу не спостерігається, хіба що, може, Умберто Еко. Можливо, змінилось ставлення до письменників?

– Стосовно Умберто Еко – там нема чого розкручувати. А от щодо знаних на весь світ письменників, то, по-перше, тоді була епоха більш літературна, вона й нині літературна, але ж прогрес мас-медіа зіграв свою помітну роль. Сьогодні дуже прогресують кіно та телебачення. Особливо ТБ. По-друге, те, що дійсно потужно займалися їх "розкруткою". Певним чином багато залежить від країни, у якій живе письменник. На той час відбувалася експансія США на весь світ, і вони конкретно брали того ж Гемінгвея або Фолкнера і скрізь їх пхали. У нас Україна не може випхати навіть якісь штани за кордон, не кажучи вже про літературу.

– Які у тебе стосунки з видавництвами?

– Стосунки у мене звичайні, підписав угоду і на тому все. Ти сам домовляєшся за ту чи іншу книжку. Платять, – не маю права називати суму, бо заборонено договором, але соромно сказати. Ще один негатив у стосунках автора з видавництвами – він ніколи достеменно не знає, чи перевидається або додруковується наклад його книжки. Приміром, за "Фоліо" я нічого поки що не кажу стосовно цього, а от за "Кальварію" можу сказати, що вони мене надули, а потім ще й зробили вигляд, буцімто нічого не трапилось. Схоже, що є видавництва, які всіх авторів кидають, а потім кажуть, що їхні книжки не продаються. Тиражі невеликі, але двічі-тричі пропустять книжку. А їхні виправдання – суцільна брехня. Наскільки я обізнаний – проза сьогодні продається непогано. Олександр Ірванець і той продається. Знаю, що і В'ячеслава Медведя теж "взули". З видавництвом "Фоліо" я нещодавно працюю, треба віддати їм належне за їхню прискіпливість до текстів, кожну літеру перевіряють.

– Природа творчості – тема вічна. Які витоки твоєї творчості?

– Змолоду, як у багатьох. Коли ще у школі навчався, почав пробувати писати оповідання. Після служби в армії писав новели, свій стиль шукав, бо школярське воно було, дитяче, під когось, приміром, під Хармса. Коли пишуть, що я там якийсь поет, то це неправда, бо я написав загалом три вірші за своє життя. Неримовані, так звані верлібри. Я не прихильник таких речей, не розумію, що там пишуть новітні поети постмодерністи. Більшість сучасних поетів помішалися на Йосипі Бродському. Це конкретний снобізм. Я перед "Сталінкою" написав великий роман, коли мені було 23-24 роки, понад 400 сторінок та, на жаль, загубив його. Маю п'ять повістей та понад десяток оповідань, у яких описані всілякі анекдотичні ситуації. Тобто на книжку вистачить. Власне, не люблю я говорити про свою творчість.

– Наскільки я знаю, ти працював певний час на телебаченні...

– Минулий рік я убив на написання п'яти чи шести сценаріїв. Але поки що вони не відзняті, надто повільно все у кіношників відбувається. Так, раніше працював на каналі СТБ, писав сценарії.

– У своїй творчості ти наслідуєш якісь літературні традиції чи відкидаєш їх зовсім?

– Мова, якщо вона вже є, якось стримує тебе на певній відстані. Людина, яка рве пуповину, залишається маргінальною. Мені часто закидають, що я маргінал, бо пишу про маргіналів, але я відповідаю, що тут є і український інтелігент. Подобається творчість Павла Загребельного, Миколи Вінграновського, Анатолія Дімарова – талановиті, достойні, чесні люди. Письменник не може бути нещирим.

– Що тебе найбільше зацікавило з прочитаного останнім часом?

– Ти знаєш, я нещодавно читав Данила Корецького, у нього так все чудернацько виходить, що "воры и менты" – хороші, решта – "жлобье". Перечитував Олдоса Хакслі (Гекслі). Чимало детективів перечитав із серії "Лекарство от скуки", яку започаткував Борис Акунін, і де видаються твори іноземних детективістів. Так от – ці детективи на рівні нашої серйозної просунутої української літератури. А у нас вважають, якщо він пише детективи, то їх можна погано писати. Або треба бути графоманом, щоб писати детективи. Абсурд. У будь-якому жанрі можна написати цікаво. Головне, вміти це робити талановито.

– Твоє ставлення до літературних конкурсів.

– У нас зазвичай з конкурсами відбувається так: певні люди зібрались, щось там організували, то це вже виключно для своїх, сторонніх туди не пустять. І немає значення, чи ти комусь подобаєшся, чи ні, ти просто туди ніколи не влізеш. Ну от, якщо взяти, до прикладу, "Коронацію слова". Скільки сценаріїв, книжок надіслано на цей конкурс, але де ж вони, ті книги та фільми? Створюються вони для того, щоб показати, начебто щось відбувається... Думаю, що не лише для цього.

– Але ж лауреатом "Коронації слова" став Василь Шкляр...

– Його не було куди діти. Не так усе просто. Розумієш, зараз пішла нездорова тенденція, що треба бути гнучким, хитрим, уміти когось нагнути або мати гроші. За наявності великих грошей ти сам матимеш можливість замовляти літературу, кіно, ТБ.

– Те, що може написати письменник пером і цим вплинути на свідомість людей, не вдасться здійснити генералові зброєю, військом. Чи погоджуєшся ти з такою думкою?

– За ідеєю, письменники у нормальних країнах впливають таки на свідомість людей. У нас же письменника вважають юродивим, тримають за того, хто не може заробляти гроші, на зразок ідіота. Наразі спостерігається тенденція у нашому суспільстві, що всі вирішили стати мільйонерами, як усі наші дівчата захотіли одружитися з олігархами. Тож не вистачить олігархів на всіх дівчат, а на всіх мільйонерів – грошей. Письменник за будь-які часи завжди залишається письменником. Як би там не було, але коли взнають, що ти письменник, відкривають рота. Це закон. Не знаю достеменно, як там на Заході, але, наскільки мені відомо, там ставляться до письменника з повагою. Там він отримує у двадцять разів більше, ніж у нас. У цивілізованих країнах на гонорар за одну видану книжку автор може ще два-три роки жити й писати нову. У цивілізованих країнах держава піклується про письменника, є будинки творчості тощо.

– Я вже не вперше чую від наших письменників нової генерації, що держава не повинна допомагати авторам. Але ж яка держава без літератури, як ти вважаєш?

– Нашим можновладцям, по-моєму, це не потрібно. А молодих письменників уже в навчальних закладах привчили так думати. Держава взагалі повинна дбати про літературу. У нас справжніх письменників до десятка набереться на країну. А решта... Є автори, які талановито пишуть, і держава повинна дбати про них, давати якісь стипендії, щоб письменники не вмирали на вулиці. Врешті-решт держава не повинна їх убивати.

– Років зо три тому я прочитав одне інтерв'ю з тобою, де ти сказав, що люди йдуть у нас не до церкви, а до попа...

– Це дійсно так. У мене про це йдеться у романі "Знак Саваофа". У нас відбулося саме так, що церква, особливо російсько-православна, конкретно зрослася з державою, а цього не повинно було статися. Це, перш за все, порушення одного з правил: "Христос прийшов розділити церкву і державу". Кесарю кесареве, Боже Богові. А у нас узагалі вийшло так, що піп був і є жандармом. І ми зараз ставимо питання про реформацію Церкви. Що робиться у Лаврі? Самі священики не дотримуються законів. Я про життя монахів знаю багато негативного і кожний випадок перевіряв неодноразово. Іде повне порушення всіх десяти заповідей. Власне, російська православна церква не є прихильником української державності.

– У Росії сьогодні відбувається криза православного християнства. Багато хто приймає іслам.

– Криза релігій по всьому світові, й православний світ не виключення з правил, я його ще називаю православний талібан. Це буквоїди, а не законники. Вони самі закон не виконують, а тільки чомусь намагаються научати. Мужики не захотіли піти у колгосп працювати, повтікали у церкву. Черговий кооператив під крилом Бога, але нічогісінько з Богом немає спільного. Нині одна греко-католицька церква ще свято дотримується чистоти віри, але не впевнений, що з часом і там не зміниться на гірше, не дай Бог. Власне, увесь світ стоїть перед якимось пошуком. Ортодоксальні молоді євреї нині вже кажуть, що не будуть дотримуватись канонів й берегти традиції. У Євангелії сказано: "Той, хто має вухо, той почує". От вони й повинні орієнтуватись у цьому світі. Чи ти людину будеш пхати поперед паротягу? Пройшло 2000 років, мабуть, за цей час багато що змінилося, і священик має стежити за змінами у суспільстві і якось реагувати на сьогодення, а не жити догмами далекого минулого.

– Але ж лунають заклики на кшталт екуменічного ставлення одне до одного.

– Від них тільки можна почути, що ми от такі, а ви не такі. Який там екуменізм? Коли вони загалом стежать, як хреститись треба, як стоять раком. У церквах ікони аж обвисли золотом, то на це вони дивляться, а прочанина вони не помічають, їм це не важливо. Для них головне дотримуватися канонів, догм: як стояти на колінах, скільки поклонів треба бити. Прості речі, але з цього воно все виростає. Вони кажуть, що пияцтво – то гріх. Те, що в міру, – все може бути. А самі ж пиячать так, що інколи глянеш на батюшку, а в нього хрест уже не на звичному місці. А що монахи витворяють, то ж суцільне збочення. Знаю про випадки ґвалтування келійника, п'ятнадцятилітніх дівчат. Позатим самі ж монахи крадуть все, що можливо вкрасти. Але ж істинна віра у душі, у серці людини.

– Твоє ставлення до введення нового правопису та впровадження латинки.

– Спочатку навчіться хоч такою писати. Я вважаю, що треба адаптувати народну мову до літературної мови. Щоб мова була жива. Український правопис ніколи не був латинкою. Її не прийняли і все. Вона б діяла, якби утвердили її оті монахи, і це було б добре для нас. Але ж той правопис у ті далекі часи треба було впроваджувати. Напевно, зараз ми б уже були в Європі. А сьогодні, коли вже багатовікова традиція склалась, вони латинку хочуть приймати? А от ті "маратони", "міти", "лавреати" тощо. Я не знаю, що то за слова? Літературна мова виникла з народної мови. Основою української літературної мови стали діалекти, говірки Центральної України та Слобожанщини. Як би там Галичина на себе не тягнула ковдру, нічого у них не вийде. І спірне розуміння русизмів, бо ж від нас мова пішла. Росіяни вкрали у нас мову, то чому ми повинні віддавати своє. А от галицизми засмічують українську мову, вони нахабно напирають, а ми чомусь соромимось, вуха опускаємо, і тому воно виходить бозна що.

– Олесю, цікаво почути твою думку щодо сучасного стану літературної критики. Якою вона має бути: у вигляді рецензій або анонсів на книжку, чи ґрунтовна?

– Вона повинна бути посередині. Окрім рецензій на книжку, має бути й серйозна критика. Сьогодні купа кінокритиків, а "кіна" нема. Так і в літературі. Яка літературна критика, коли немає що досліджувати. Хіба що за останні два-три роки трохи з'явилося якоїсь прози, вартої уваги.

Розмову підтримував
Сергій Гайдук

 
© агенство "Стандарт"