журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ІЛЮСТРАЦІЯ СЛІВ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ДИСКУРС

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПО ДІАГОНАЛІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЩО ЧИТАЄМО?

ЛІТЕРА І ДУХ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №2, 2004

ДИСКУРС

Знаки й ознаки

Початок 2004-го року ознаменований колапсом української книговидавничої галузі, до котрого спричинилася недолуга політика уряду з уведенням ПДВ на книжку. Відтак його нібито скасовано, проте увесь січень і принаймні початок лютого ні про видання, ні про розповсюдження українських книжок, закономірно, й мови всерйоз не велося, а відтак і оглядати нам практично нема чого.
Що ж до теми, то в останні тижні року минулого ще встигла з'явитися низка вартих уваги видань, а також дещицю іще раніших ми несправедливо оминули в попередніх оглядах, – тож поки що зосередимося на них.

"Земля і небо мимо ідуть "

І почнемо з книжки, котра бачиться на наших теренах, без жодного перебільшення, унікальною. З'явилася вона у знаному івано-франківському видавництві "Лілея-НВ". Йдеться про збірку зорових віршів Мирослава Короля "Час достиглого каміння". Уважному читачеві Мирослав досі був відомий передусім як книжковий графік, автор непересічного художнього оформлення низки резонансних книг. Про його захоплення візуальною поезією знає хіба дещиця "посвячених", незважаючи на те, що він є лавреатом низки міжнародних конкурсів і фестивалів "візуалістів", і на Заході, зокрема в Канаді, його "графічні тексти" досі публікували значно частіше й охочіше, ніж удома.

Узагалі, в нас подібні експерименти все ще несправедливо сприймаються як щось нібито марґінальне, як не більше ніж дивацтво (хоча все мистецтво, з погляду "обивателя", під визначення "дивацтво" беззаперечно підпадає). Це через те, що для більшості з нас, вихованих у "радянських школах", українська література "починається з Котляревського", і багатющих традицій давніших ми не те що не знаємо – зазвичай і не підозрюємо про них. Поміж тим, із традицій українського письменства доби бароко візуалістська є однією з найповажніших, а поети Лазар Баранович, Іван Величковський, Дмитро Туптало (святий Димитрій Ростовський), Стефан Яворський чи графіки Іларіон Мигура, Іван (Інокентій) Щирський, які в цій традиції активно працювали, безсумнівно належать до кола найбільших українських митців.

Отож, у своїх творчих пошуках Мирославові Королю було на що спиратися в контексті національної культури, і обізнаний із бароковим письменством читач не зможе цього не завважити. Недарма знаний поет-візуаліст Микола Мірошниченко в передмові до Мирославової збірки покликається на "Дві страшні минути" Величковського:

Мовить-бо Господь:

земля і небо мимо ідуть.

Власне кажучи, оце велике розминання землі й неба, свідками якого ми з вами стаємо щомиті, і є провідною темою візуальної поезії Короля. Так людина розминається сама з собою! – про це буквально волають до читача ключові образи книжки, де слово "ЧАС" буквально на наших очах обертається в "ЧАЕС", а слово "істина" – в "їсти", іще й для наочності доповнене натуралістичним відбитком виделки. Інколи ці образи буквально жахають, як-от цикл про Голодомор, де слово "ГОЛОД" виведене на фоні черепа, в очницях якого – літерах "О" – зображені мішень і совіцький герб. Інколи ж рефлексії автора набувають глибинної філософської розважливості, як-от у неперевершеному, як на мене, тексті "Триєдиний", де догмат Святої Трійці поетично розкодовується через промінний трикутник, у якому органічно поєдналися "коло" і "око". Або неперевершена "Таємна вечеря" з кодом циферблата…

Вважається, що для адекватного прочитання подібних текстів-кодів потрібен читач або ж глядач спеціально підготовлений, високоосвічений, а "простому народу" нібито такі "витребеньки" недоступні. Однак я більше ніж певен, що це твердження є всього лише елементарним упередженням, принаймні стосовно візуальної поезії Мирослава Короля. Звичайно, декотрі образи можуть потребувати спеціальних тлумачень, але здебільшого тут маємо справу з текстами дослівно "очевидними". Поміж тим, ця "очевидність" не є одіозною, – себто, вона не підлаштовується тупо "під імовірного читача", як це нерідко бачимо в текстах, котрі в нас чомусь вважаються "доступними", а насправді є всього лише банально дурнуватими. Ні, це розмова "на рівних", без пози, без "фокусів" на кшталт "ось як я круто можу". Це щиро, правдиво, точно, і тому це захоплює – навіть якщо комусь і видасться незвичним.

Про важливе

і просто принципове

Іще одна унікальна книжка – новинка в серії "Українські мемуари" київського видавництва "Факт" – "Спомини в біографії" одного з чільних представників знаменитої Нью-Йоркської групи поетів Богдана Бойчука.

Нью-Йоркська група – явище в українській поезії осібне, і обставини її постання зацікавленому читачеві важливі самі по собі. Але ж вони ще й подані сповненим тонкого ліричного гумору неповторним стилем пана Богдана, і приправлені притаманною західній традиції відвертістю – на противагу типовому "вітчизняному" патосу… А крім цього, героями цих спогадів є ціла низка особистостей у нашій культурі направду леґендарних – Юрій Шевельов, Юрій Лавріненко, Григорій Костюк, Тодось Осьмачка, Евген Маланюк (прошу редакторів не виправляти на Євгена – для Маланюка то було принципово)… А ще: надзвичайно характеристичні свідчення про особливості взаємин представників діаспорної й материкової української культури в часи "залізної завіси"…

У мемуарному жанрі останнім часом спостерігається у нас пожвавлення, насамперед завдяки таким книжкам. Це не може не радувати.

Певною мірою до мемуарного, біографічного, але заразом і до літературно-критичного жанру належить наступна книжка – "Я виноград відновлення у ніч несу…" із підзаголовком "Володимир Свідзинський – творець прекрасного". Вона побачила світ у "Видавництві імені Олени Теліги", автором її є небіж одного з найбільших поетів ХХ сторіччя Володимира Свідзінського Анатолій Свідзинський.

Найперше прошу шановних читачів не дивуватися з "різночитань" прізвища. Тут немає помилки коректора абощо – є натомість не зовсім доречна і вже точно некоректна стосовно пам'яті поета дискусія. Річ у тім, що сам поет послідовно підписувався не інакше як Свідзінський – це засвідчують як прижиттєві публікації, так і автографи. Одначе деякі дослідники та пізніші публікатори (зокрема професор Василь Яременко, який дуже багато зробив для популяризації творчості цього унікального поета) спробували дещо "скореґувати" його прізвище на підставі того, що таким чином воно нібито більшою мірою відповідає нормам української мови. Такої ж думки дотримується й А. Свідзинський, і його власне прізвище є красномовним свідченням цього. У книжці він зокрема наводить низку арґументів на користь своєї версії. Проте я не думаю, що позиція родича поета, при всій моїй глибокій повазі до нього, "переважує" бачення самого поета – і це вже саме по собі перекреслює будь-які арґументи.

Дорогий пане Анатолію! Невже Ви не усвідомлюєте дикості самої ситуації, коли за десятки років по смерті людини хтось інший – нехай із найблагородніших міркувань – "перелицьовує" її прізвище, пропонуючи визнати свій варіант "правильнішим"?!

Попри цю подиву гідну впертість, книжка надзвичайно важлива для всіх поціновувачів генія Володимира Свідзінського. У ній уточнено важливі дати й події життя поета, вміщено низку неопублікованих доти творів, листів, фотоматеріалів. Крім цього, А. Свідзинський пропонує власні варіанти прочитання окремих знакових творів поета; справедливо дістається від нього авторам окремих надуманих публікацій про життя Володимира Свідзінського, зокрема "жовтушним" і по-людськи непорядним рефлексуванням Ігоря Бондаря-Терещенка.

"Жура за журавлями"

Серія "Бібліотека слобідської класики" від харківського "Майдану" поповнюється рідко, але поважно. Йшлося про Якова Щоголіва, та його "випередив" із книжкою "Полинова сага" Василь Боровий – особистість у сучасному літпроцесі унікальна, я б сказав, навіть мітологічна. Йому судилося дебютувати віршами про Голодомор в українських виданнях окупованого німцями Харкова; його, виїжджаючи на Захід, марно виглядав серед еміґрантів Юрій Шерех-Шевельов; він за згадані вірші відбув десятилітнє ув'язнення у страшних Норільських концтаборах. Нарешті його, вже відтак реабілітованого, виключали зі Спілки письменників разом із Миколою Лукашем і Григорієм Кочуром, як "першого в Харкові українського націоналіста"…

Уже сам цей "послужний список", м'яко кажучи, вражає – але вражають і тексти Василя Борового. Це поезія традиційна – в сенсі органічної причетності до глибинної національної поетичної традиції. "Борового кореня", за визначенням самого автора.

Хіба ж уперше – злі ординці,

Гаркавий крик, цупкий нагай?

І ти – із віком наодинці -

Не відставай, давай, давай!

І тільки в серці мимоволі

Десь потай приказка стара

Про козака, що не без долі,

І долю, що не без добра.

Хочеться відзначити добротну роботу видавництва (оснащення книжки ґрунтовними передмовою й післямовою, корпусом коментарів, нечувану в наш час практичну відсутність мимовільних помилок) та суперові, що вже стало доброю традицією, верстку й художнє оформлення Уляни Мельникової.

Харківське "Фоліо" видало збірку віршів "Тінь тіней" Лесі Лисенко. Поезія авторки позначена тонкою інтеліґентністю, глибокою культурою письма. М'якість текстових ліній, поєднана з чіткістю форми, – таке трапляється вкрай рідко. А найцікавіше – тут не можна не погодитися з автором передмови, світлої пам'яті Юрком Ґудзем – якесь невідворотно психоаналітичне відчитування світу крізь призму сновидінь. Можливо, ми й справді не більше ніж сон світу, тіні завважених ним колись тіней, що пробилися з нетрищ підсвідомості на вологу поверхню її заплющеного Земного яблука… А якщо й так – то ми завжди можемо втішити себе тим, що є притамованим бажанням цього світу. Бажанням, яке колись таки може здійснитися…

На жаль, "Фоліо", на відміну від "Майдану", з книжкою практично не працювало: помилки, верстка типу "закинути текст", віддалена подоба оформлення обкладинки тощо. А дарма!

Хтось із експертів "Книжки року" нещодавно в "К-r" обізвав тексти Олекси Ющенка… академічними. Це, м'яко кажучи, трішки смішно. Шановний Олекса Якович – давно вже не текст, а леґенда. Останній із Могіканів, який своєю серед нас присутністю й нас облагороджує приталеним світлом тих Могіканів. Так що час від часу видавати ці тексти, разом з унікальними фотознімками, і видавати красиво – це наш людський обов'язок. Не більше – але й не менше. Саме так хочеться охарактеризувати нову збірку Олекси Ющенка "Після осені й зими" – от тільки, на жаль, ні видавець, ні місце видання на ній чомусь не зазначені.

Так само не зазначене видавництво, у якому побачила світ збірка віршів Володимира Гаптара "Сад терену дикого". Знаємо лише місце видання – Київ. Що ж до текстів, то тут усе дуже "рівно". Ні тобі очевидного зблиску, ні очевидного ляпу. Легка печаль і печальна вагота.

І риби нас, і трави нас покличуть

По іменах звучних і досконалих,

І страшно ми оглянемось в одвіт.

А хто повірить й оправдає нас,

Коли слова всі стануть іменами,

Але на них ніхто не озоветься?

Отак слова Володимира Гаптара стають іменами, досконалим умістилищем своїх значень і, попри їх формальну відшліфованість, чомусь не беруть за душу.

Хоча, можливо, ця ошатно оформлена й таки далеко не графоманська книжка мені просто читалася "не під той" настрій. Так чи інакше, єдине, що мені наразі хочеться всерйоз відзначити – вдала спроба "реабілітації" білого вірша, останнім часом на наших теренах чомусь призабутого.

"Передсвітень", "Саме та самота", "Сонях на осонні", "Жура за журавлями". Одразу чотири збірки з такими назвали побачили світ торік у луганському видавництві "Глобус", і їх автором – член НСПУ Іван Низовий. Чесно кажучи, в контексті цих "самопальних" збірочок я вже хотів писати про те, як тяжко живеться поетові в провінції, як рідко він має змогу друкуватися, як використовує пенсію (про це в передмові до однієї з них згадується) й рідкісну нагоду для того, аби прийти до читача, – не одну книжечку під цю нагоду умудряється видати, а цілих чотири. Я щиро хотів про все це писати, але раптом моє око зачепилося за "перелік книг Івана Низового" в одній із цих збірочок, який містить сорок п'ять (!!!) позицій, причому за останнє десятиліття – від двох до шести на рік (це ж тільки уявіть собі – написати і видати шість збірок на рік!!!), і мені стало страшно…

Тому я нічого не казатиму про ці книжечки Івана Низового. Зовсім нічого. Абсолютно нічого. Категорично нічого. Катастрофічно нічого. Бо вони нікому не шкодять, а комусь (і перш за все автору), певно, таки помагають у житті. Бо це ж просто чудово, коли

Складались вірші находу

І навіть набігу, –

Цвіли в душевному саду

Вишневі почуття…

Отака от "жура за журавлями" виходить.

"Слуга півонії"

У попередньому числі "Книжкового огляду" я згадував про вихід у київському видавництві "Просвіта" нової книги одного з найкращих сучасних українських поетів Миколи Воробйова "Слуга півонії", й обіцяв поговорити про цю непересічну книжку детальніше. З радістю виконую цю обіцянку, – тим паче, що "Слуга півонії", як і "Полинова сага" Василя Борового, є цьогорічними номінантами Шевченківської премії.

Чільний представник знаменитої Київської поетичної школи Микола Воробйов "приніс у нашу поезію справжню творчу дерзновенність, незвичайну фантазію, сміливість творити прямо на очах здивованого читача незвичайні поетичні образи із найбуденніших речей", – писав поет Віктор Кордун. Наприкінці 1960-их, до заборони на друк його творів, Микола Воробйов устиг надрукувати всього кілька добірок, а книжки його почали з'являтися тільки з кінця вісімдесятих – "Пригадай на дорогу мені", "Місяць шипшини", "Лугова криничка", "Ожина обрію", "Прогулянка одинцем", вибране "Верховний голос", "Човен", "Срібна рука". Тихо й скромно живе поет на околиці Києва, багато пише й малює, передруковує нові поезії на старенькій друкарській машинці і – залишається культовою постаттю для ось уже кількох поколінь митців. У тім числі, безперечно, й для автора цих рядків.

Проте одразу ж мушу застерегти: Воробйова не можна "ковтати" запоєм, кожна його поезія вимагає тихого спокійного розмислу, перечитування, неодноразового повернення до найбільш значущих рядків. Знайомлячись із нею, слід пам'ятати про одне доволі несподіване, але неухильне правило: не намагайтеся текст зрозуміти! Його конче треба відчути, перейнятися ним, пропустити крізь власну душу, зрештою – домислити його самому, стати співтворцем вірша. Так – це не постмодернізм, тут нема такої звичної для сучасної поезії гри цитат, інтелектуалістичних перегуків, посилань на інші тексти відомих авторів тощо. Отож, беручись читати таку поезію, слід максимально звільнитися від клопотів, турбот, цивілізаційних нашарувань, – ви майже не знайдете там ні "громадянської позиції", ні якоїсь іншої подібної реакції на зовнішній світ-подразник. Ви просто розслабляєтеся, струшуєте з себе всю довколишню метушню й стаєте тим, ким є насправді – маленькою часточкою великої таємничої природи. Ви не "цар" її й нічого принципового не можете змінити в її законах, – ви просто спостерігаєте за кожною найдрібнішою зміною її, найтоншим порухом листка, змахом лапки мурашки, танцем пилинки на вітру, а разом із цим спостерігаєте й за тим, як ці природні зміни відлунюють у вашій душі, як непомітно разом із ними міняєтеся й ви самі… Або ж навпаки: ловите тоненьку, ледь чутну зміну в собі й спостерігаєте за тим, як вона відлунює в природі… Якщо ви готові піддатися цьому станові – беріться читати Воробйова! Від цього ваша душа незмірно збагатиться.

І ще: для Миколи Воробйова ключовими є саме зорові образи. Він не стільки пише поезію, як малює її. А малювати, вочевидь, можна не лише пензлями чи олівцем, а й словами. Все, що відбувається в його віршах, відбувається перед очима і вловлюється насамперед зором, а вже через зір – душею. Тут вельми симптоматичний текст ("Їздив до матері…"), герой якого завважує "такий, як і всюди, город / і садок горбатий, / повен хто зна яких дерев" тощо, а відтак:

що вам сказати…

Ходив, придивлявся,

хату шукав

і не міг знайти.

Сподіватимемося, що безглуздя на нашому книжковому ринку нарешті завершаться, і незабаром з'являться нові книжки.

Іван Андрусяк

 
© агенство "Стандарт"