журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ІЛЮСТРАЦІЯ СЛІВ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ДИСКУРС

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПО ДІАГОНАЛІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЩО ЧИТАЄМО?

ЛІТЕРА І ДУХ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №2, 2004

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

Терор норми?

Нещодавно я писав рецензію на український переклад монументальної та всесвітньо відомої лінгвістичної праці. І постійно прихоплював себе на думці, що я читаю одну книжку, а бачу перед собою іншу. Це враження виникло через те, що автори, працюючи під наглядом діяспори, майже повністю замінили відому мені ще з університетської лави термінологію та запровадили по всьому тексту трохи незвичну суміш польської та канадійської стилістики.

Ні, ніхто, здається, не заперечує проти того видимого факту, що радянській термінології та складні й стилістиці треба дати якусь раду. То була епоха боротьби з душею української мови, коли українськими літерами прагнули віддати суржик, виплеканий в парткабінетах. Суржик той виявився довгожителем і досі панує в можновладних коритарах, де й дотепер намагаються пояснити недотямкуватому народу, що читати та як думати.

Але, либонь, робити це варто не в конкретному перекладі й без того непростої для читання праці, а в окремих якихось розпрацюваннях, або принаймні додавати до своїх перекладів якісь словники чи пояснення, якесь демено, аби простіше було пливти тією сагою.

Пригадую, які баталії розгорталися з кінця п'ятдесятих років минулого віку, а особливо в шістдесяті й сімдесяті, в перекладацькій критиці, котра – після реверансів покійним і живим класикам – покликана була пильнувати прямої партійної лінії в галузі (вихолощування/знищення) української мови. Колись у газеті "Радянська Україна" одну стажерку поважно чи жартома напучували: "Писати слід так, щоб і російськомовний читач зрозумів, а для щирих українців додавати інколи слова сливе, либонь, далебі".

За тих часів класиків Карла Маркса і Фрідріха Енґельса дозволялося перекладати лише з російської. Те саме стосувалося й ключових творів зарубіжних письменників, зокрема Джона Ріда. Над русифікацією (і, таким чином, витворенням словникових норм) працювали цілі інститути й когорти українських письменників, котрі завжди дихали тим, чим їм давала дихати партія, одержуючи за це титули, нагороди і різноманітні пільги. Зокрема пільги у найбільш тиражних виданнях проклинати або висміювати все те, що творилося в ім'я вільної України.

Ті, кого тепер вважають класиками перекладу, і передусім Лукаш, Рильський, Бажан, Кочур, Стешенко, Борис Тен, а потім їхні учні та послідовники докладали нелюдських зусиль до збереження безперервності розвою традиційної української стилістики. У цих колах повоєнні офіційні словники (російсько-українські та українсько-російські) називали за кольором палітурки (зелений, блакитний і т.ін.) і зараховували до розряду росiйсько-рoсійських, бо з одного боку було російське слово, а з другого – таке саме слово, лишень написане іншим шрифтом – українськими літерами. При цьому проводилося послідовне і принципове розрізнення: вітчизняне мовознавство – зарубіжна лінгвістика, порівняльний метод у вітчизняному літературознавстві – зарубіжна компаративістика… Зараз теж можна знайти цікаві протиставлення: брокер – посередник, спекулянт – перекупник…, але це явища трохи іншого порядку. У першому випадку йшлося про дотримання ідеологічної чистоти у наших лавах, а тепер ідеться про психологічне відторгнення старого режиму, хоча інколи це й робиться у сміховинний спосіб.

Отож, за тих часів письменникам казали, як та що треба писати, редакторам пояснювали, як та що треба редаґувати, а відтак із такої продукції брали приклади для словників. Ці словники також ідеологічно орієнтувалися на нову спільноту радянських людей, у котрих адреса була "не дім і не вулиця", а Радянський Союз. Тому все специфічне, притаманне історичному побуту українця, а також урбаністичному сучасному побуту (зокрема, активний сленґ), зі словників виміталося. Крім слів виключених, були слова, котрі для своїх позначалися заст., розм., архаїч. тощо, – редактори й цензура такі слова безоглядно викреслювали. Колись ми шановному поету-редактору доводили, що снігоступи в моєму перекладі з Вітмена – не заст., а просто так називається пристрій для ходіння по снігу. Бо пан редактор побоювався, що я так назвав цілком дозволені лижви. А пан Коптілов організував таку всеукраїнську нагінку на мої архаїзми й діялектизми, що мене тягали на таємні слухання в СПУ, де письменники й кадебісти або й кадебісти-письменники допитувалися, якими матеріалами ЦРУ я користувався для своїх мовних диверсій, перекладаючи роман Стоуна про Мікеланджело в 1970 році. Причому об'єктивності в цій справі годі було дошукуватися, бо той же пан Коптілов ганив мої переклади і хвалив переклади, які зробив знову ж таки я в тій самій книжці, але під іншим прізвищем – прізвищем класика. Класиків чіпати боявся, бо на те потрібний був окремий дозвіл. А що вже зазнав я нагінки за запровадження на афіші київського театру опери та балету назви вистав "Лускунчик", "Попелюшка"…

Цебто питання норми було справою більшовицької ідеології й попусту тут нікому не давали. Працювали КДБ, КПУ, СПУ, зомбуючи свідомість народу.

З початком нової незалежності України партійні працівники, котрі тепер не називалися партійними працівниками й нічого про попередні часи не знали, крім дати свого народження, взятися до розв'язання мовних питань дали змогу тим, кого ці люди знали й кому довіряли по службі чи поза службою, а також – через кілька років – своїм та їхнім дружинам, дітям, коханкам і потрібним особам.

Звичайно, подібний хід стосується не тільки політики в галузі мови (у мене, наприклад, висить удома два відривних календарі – "Сам собі лікар" і "Домашні ласощі", – в яких подаються різні астрономічні відомості щодо сходу й схилку Сонця й Місяця, – свобода календарної думки), але саме в мові втручання найболючіше й рани гояться гірше. Перебіг хвороби загрожує стати незворотним.

Зверніть увагу на системне порушення наголосів у словах, норм української орфоепії, заміну українських слів запозиченнями з будь-якої іншої мови. Звичайно, передусім з російської, бо коли четверта влада пише, що друкує твори мовою оригіналу, ми матимемо до читання просто російську газету (написану києво-подільським діялектом) з вкрапленням кількох українських заміток, – про друкування матеріалів англійською, польською, івритом не йдеться. З цього приводу можна не хвилюватися. Тобто ми чуємо повсякчас і читаємо не українські тексти, а тексти, витворені четвертою владою залежно від смаків, уподобань і настанов власника видання. Зрозуміло, що сьогодні маємо стільки варіантів мови, скільки є власників ЗМІ.

Бульварні видання і письменники – передусім ті, що більш талановиті – активно взяли на озброєння англомовну термінологію, батькування, молодіжні говірки тощо. Окремі книжки вже потребують спеціальних коментарів для широкого читача, – ну, скажімо, як твори Джойса або "Сатанинські сури" Рушді, котрі й досі небезпечно перекладати й видавати. Коли я нещодавно одному талановитому письменникові й ділку зауважив, що в його американських текстах сила помилок і безглуздь, а окремі речення – не речення, а послідовність літер на папері, він мені розтовкмачив, що це особливості стилю і їх обов'язково потрібно зберігати.

У багатьох цивілізаціях в історії були поети й письменники, які писали зі значними відхиленнями від поточної норми, подеколи започатковуючи нову мовну норму. Новий заповіт, наприклад, не написаний такою врочистою й архаїзовано-піднесеною мовою, як ми читаємо в старих і нових перекладах. З етичних міркувань ми досі не можемо докладно перекласти на українську тексти пополанів, Війона. Переклади американських фільмів, що демонструються по українському телебаченню, здебільшого мало відповідають оригінальному тексту. Але в усіх згаданих випадках твори функціонували й функціонують на тлі якихось уявлень про норму, що дозволяє оцінювати якість і значення явища, а не тільки драйв творця, як тепер полюбляють просторікувати.

Брак норми в мові й естетиці, – ба, не просто брак норми, а брак праць про те, що діється в реальному житті, – призвів і призводить до того, що літературна критика перетворюється на відверто рекламну творчість, яка оплачується зацікавленими особами й організаціями, або на потік суб'єктивних висловлювань, позбавлених хоч якоїсь системності. До речі, нещодавно в матеріалі однієї юної особи я прочитав, що такому собі пощастило бачити письменників "від неокласиків до бубабуїстів"… А чому не від "Літературного ярмарку" або футуристів до, скажімо, кола "Нової літератури" чи асоціації більш талановитих письменників? Або членів ПЕН-клубу?

У практичній площині для книговидавців і споживачів книжкової продукції (у нас тепер дедалі частіше книжку називають продуктом, зміст – контентом, себто йдеться про певний виріб з якимось наповненням і в якійсь упаковці, як для Премії Тернера) це означає брак оціночних критеріїв. У свою чергу це призводить до того, що нова українська книжка вже ніби є, коли книгарі мають час її продавати, але до рук беруть її тільки раз у житті, коли розглядають або купують, аби вдома переглянути й забути. Бо вічним може бути тільки зміст, а не контент.

Аби наші книговидавничі змагання не виявилися марними, час подбати й про норму, чи бодай почати про неї розмову. Бо брак будь-якої норми після періоду її радянського терору може довершити руїну культури.

Лесь Герасимчук

 
© агенство "Стандарт"