журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ІЛЮСТРАЦІЯ СЛІВ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ДИСКУРС

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ПО ДІАГОНАЛІ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ЩО ЧИТАЄМО?

ЛІТЕРА І ДУХ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №2, 2004

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Так багато чудових дітей – звідки ж стільки дорослих крокодилів?

Головний редактор популярного дитячого журналу "Соняшник" Леся Воронина про літературу для наймолодших і не тільки

– Пані Лесю, у сучасній українській літературі для дітей з'явилася нова постать – Гриць Мамай – головний герой вашого дитячого детектива "Суперагент 000"? Мабуть, вас зовсім би не зрозуміли років двадцять-тридцять тому радянські критики, які виховувалися самі і виховували молоде покоління зовсім на інших герях – Валі Котику, Павліку Морозову?

– Знаєте, при всій іронічності "Суперагента 000", мені хотілося створити такого собі українського супергероя. Мій Гриць Мамай – стовідсотковий українець. А от його вічний ворог – бабуся-нінзя, заколотниця і лідер міжнародної банди. Вона, вправно володіючи нунчакам і мріючи за допомогою усіляких хитромудрих капостей заволодіти світом, – геть негативна і при цьому абсолютно антиукраїнська. Чому я на цьому наголошую? Бо мені здається, що у нас часто намагаються прищепити дитині любов до Батьківщини лише за допомогою патріотичних гасел і закликів...

– Певно, так бувало на самому початку Незалежності…

– Говорити про любов до рідної мови, культури, землі треба або дуже талановито, або взагалі цього не робити, бо інакше виходить абсолютно зворотній ефект. Зараз пригадується, як усе починалося, як несміливо у школах пробивалися перші паростки українознавства і з яким ентузіазмом люди тоді працювали. Це були справжні знавці і дослідники української культури – вчителі, науковці, письменники, діячі культури, довкола яких гуртувалися національні сили. Згодом це, на превеликий жаль, у багатьох школах перетворилося на таку собі формальну роботу задля галочки. Я переконалася в цьому, коли мій син приніс зі школи "заготовку" дерева роду, куди треба було вписати за чиїмись розробленими схемками імена своїх рідних… Тобто добра ідея виродилася у нудну шкільну сірятину. Стало сумно і кривдно, адже ми з моїм малим намагалися по-справжньому досліджувати генеалогію свого роду.

– Я думаю, що дитяча українська література, як і будь-яка література світу, передовсім, має бути цікавою. Дитині дуже важко читати розлогі, заквітчані усілякими красивостями і штампами монологи.

– От ви згадали сьогодні Павліка Морозова, якого мені щиро шкода, як, до речі, і всіх отих юних піонерів-героїв, на прикладі яких нас виховували. Я вже у підлітковому віці замислилася над тим, якою жорстокою і страшною була влада, яка використовувала життя і страждання дітей задля пропаганди власної ідеї! Це страшно. Сучасна дитяча література має бути не такою. І боронь Боже нам перенести оті радянські літературні рецепти на національний ґрунт. Адже пригадую, як одразу ж після проголошення Незалежності один відомий український письменник, що за радянських часів щороку випускав по книжці про піонерів-героїв, так само швиденько "випік" книжечку про героя-пластуна, котрий бореться із совітськими окупантами... На щастя, таких письменників небагато.

Гаразд, а тепер хочеться поговорити про не такі сумні справи. Хоча оце нещодавно одна пані редакторка двомовного часопису для дітей, який виходить і російською, і українською мовами, заявила, що у нас немає дитячої української літератури. Напевне, вона справді не знає, що ця література існує, існують письменники старшого покоління, існують прекрасні і талановиті молоді письменники. До речі, наш "Соняшник", який від самого початку, з 1991 року заявив про себе як про журнал альтернативний, незаідеологізований, але, безумовно, патріотичний, згуртував довколо себе цікавих самобутніх письменників і художників. Це була своєрідна творча лабораторія. Роман Скиба назвав це "тяжінням соняшникової системи". А його самого "знайшла" на семінарі у Ірпені і залучила до роботи в "Соняшнику" наша активна авторка Леся Москаленко. Дитячі вірші Романа Скиби, які у нас друкувалися, тепер уже є майже класичними, якщо зовсім молоду людину можна зараховувати до класиків.

Пригадую, як до нас прийшов Юрко Бедрик. Збірка його дитячих віршів називалася "Тьотя-Бегемотя" і це були живі, класні, дотепні і дуже українські вірші. Це була розкішна гра з дитиною в образи, відкриття світу і заглиблення в українську мову. І от, уявіть, оцю його збірку "Тьотя-Бегемотя" одне наше престижне видавництво не взяло через те, що там буцімто немає патріотизму, немає неодмінних національних атрибутів – калини, верби, синьо-жовтого прапора. Уявляєте, як, тримаючи в лапі кетяг калини, "у блакитнім шарфику з фініком у роті, бігла через Африку Тьотя Бегемотя"?

Саме у "Соняшнику" я відкрила для себе талановитого дитячого письменника-казкаря Ігоря Калинця, хоча завжди знала його як чудового поета. Для мене його казки пов'язані зі Львовом, сповнені дивовижного аромату цього прекрасного старовинного міста..! На сторінках нашого часопису з'явилася друком чудова повість Оксани Сенатович "Пані Будьласка і Вуйко Пампулько" – блискуча річ, яка тактовно й ненав'язливо вчить дитину любові до України, до рідної мови, її історії, звичаїв. Виявляється, про це можна писати весело, дотепно, вигадливо. Молода авторка Маринка Муляр написала дуже цікаву фантастичну повість "Гра" і заявила про себе як про цікавого дитячого письменника. І мені приємно, що "відкрив" її саме "Соняшник".

Нашою постійною автурою є, як я їх називаю, "соняшникові діти". Тобто ті, тепер уже дорослі дівчата і хлопці, які виростали, читаючи "Соняшник". І вони не лише самі пишуть чи малюють для нашого журналу, а й залучають до нього нових гарних авторів. Пригадую, як нещодавно прийшла до редакції Христинка Косоноцька, яка у свої 11-12 років писала прекрасну поезію і навіть стала лауреатом "Соняшника". Тепер вона, вже студентка Києво-Могилянської академії, хотіла взяти у мене інтерв'ю про Євгена Гуцала для своєї наукової праці. І раптом дівчина почала захоплено розповідати про свого вчителя зі Львова Миколу Лукашука, який написав пригодницьку повість "Неймовірні пригоди кота Сосискіна". Його кустарно зроблену книжечку передавали з рук у руки колишні учні, а ми в "Соняшнику" його надрукували… І таких історій я можу розповісти безліч.

Взагалі постійно ловлю себе на думці, що коли роблю черговий номер журналу, то ніби маю справу з живою істотою. І це прекрасно. Інколи я думаю – ну чому наші дитячі українські журнали часом такі однакові? Навіть у своїй кричущій яскравості вони подібні одне до одного як брати-близнюки. Один польський критик назвав це явище "макдональдизацією". Це страшно. І коли я про це думаю, то радію, що "Соняшник" не такий. Він, так би мовити, є витвором ручної роботи.

Нещодавно "Соняшникові" довелося пережити досить тяжкі часи. Ми видали книжку Зірки Мензатюк "Наші церкви. Історія, дива, легенди", а тираж, який мали закупити до бібліотечної серії на початку минулого року, не взяли. Ми мали прекрасні видавничі плани, але почалися збої з оплатою працівників. Від нас тоді пішов дуже цікавий і престижний художник – наш художній редактор, а натомість прийшли зовсім молоді люди. Відбулося оновлення колективу, хоча й дещо вимушене. І раптом я зустрілася з абсолютно новою генерацією молодих художників, більшість з яких ще вчиться в Художній академії. Але вони вже мають власний стиль, і малюють дуже професійно. А головне, вони ще не далеко відійшли від тих, хто нас читає, і, що надзвичайно важливо, вони виростали на "Соняшнику" й досі в нього закохані. Це Максим Німенко, Катерина Білетіна, Світлана Горобенко, Іван Михайлов. Свої перші ілюстрації вони могли перемальовувати по кілька разів, аж поки їм не здавалося, що це вже рівень "Соняшника". Одному з них, Кирилові Гриньову, який малює надзвичайно дотепні комікси, що їх він, до речі, сам і вигадує, я якось сказала: "А ви не пробували малювати за допомогою комп'ютера? Здається, так набагато швидше?" А він мені відповів: "Знаєте, а це так приємно – малювати рукою."

І це дуже важливо, аби малюнок у дитячому журналі чи книжці був живим, таким, щоб дитина над ним замислилася, щоб це був витвір мистецтва, а не продукт споживання, який треба швиденько схрумати, як снікерс чи баунті, і, викинувши папірця, бездумно піти собі далі.

До речі, вертаючись до "важких часів", – книжку "Наші церкви" у нас все ж таки закупили до бібліотечної серії наприкінці минулого року, і наша фінансова ситуація стабілізувалася, але молоді художники, які прийшли у скрутні часи, залишаються з нами й тепер. Бачите, нема добра без лиха...

– Лесю, уявімо таке: вам дозволено укласти, на ваш розсуд, наприклад, хрестоматію з української літератури для молодшої школи. Якою вона була б, на вашу думку? Бо те, що вивчали ми, що вивчають наші школярі сьогодні, – це досить сумно. Нещасні, голодні, замерзлі діти, мама померла, тато помер, бабусі немає, грошей немає... Чи не тому ми сьогодні такі, які є, що нам з дитинства вкладали в голову таку специфічну програму на майбутнє: ми, українці, убогі, бідні, нещасні, безперспективні, нерозумні і це вже наша доля, а від долі, як відомо, нікуди не дітися…

– Ми виростали з комплексом жертви…

– Це намагалися вкладати у наші голови, навіть говорячи про Шевченка…

– Шевченко був могутньою постаттю, але у шкільних програмах він постає мучеником, стражденним засланцем у солдатській шинелі, що оплакує свою гірку долю й долю своєї нещасної України.

– І зверніть увагу на те, як експлуатується тема його дитинства. Ніколи не наголошується на тому, як він зробив себе, як дивовижно гостро відчував красу навколишнього світу, скільки праці доклав для того, аби реалізуватися як художник і поет, а практично завжди зі сльозами на очах говориться про те, який він був нещасний.

– Мені зараз пригадалася вистава "Стіна" Юрія Щербака. Це був прорив у творах, присвячених Шевченкові, бо там було показано його блискучим європейцем, який отримував насолоду від життя: чи коли малим шукав у степах оті стовпи, що підтримують небо, чи коли вперше потрапив до Вільнюса чи Петербурга і побачив справжні твори мистецтва. І це при тому, що ця людина прожила дуже тяжке життя.

– Але чомусь постійно наголошують саме на його стражданні…

– Якби Шевченко не був щасливий, він би не зміг творити, бо, я в цьому глибоко переконана, будь-яка творчість народжується з любові. З ненависті народжується дисгармонія, деструкція… Вогонь породжує вогонь, і тому мені здається, що наших дітей треба виховувати на любові, але ні в якому разі не на сюсюканні, коли біля дитини присідають навпочіпки і починають говорити з нею блазеньською псевдодитячою мовою. Цей фальш, до речі, зустрічався в книжках багатьох дитячих письменників за радянських часів. Але були й інші письменники, справжні, талановиті і чесні. Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Віктор Близнець. Минулого року ми надрукували уривки з повісті "Звук павутинки" Віктора Близнеця і я, знову перечитуючи "Землю світлячків" і "Звук павутинки", вкотре усвідомила, що це просто геніальні твори для дітей. Якби сьогодні Близнеця видати так, як Іван Малкович видає свої книжки в "А-ба-ба-га-ла-ма-зі", це було б справжньою подією в нашій дитячій літературі…

– Але він його чомусь не видає, а видає "Гаррі Поттера"…

– Чомусь не видає… А ви знаєте, у Близнеця таке дивовижне, щире, абсолютно точне відчуття того дитячого стану, коли ти, беззахисний перед цим величезним світом, тікаєш у вигаданий світ, захищаєшся за допомогою цих дивовижних фантазій.

А які геніальні вірші і прозу пише Микола Вінграновський. Вони не старіють. Неможливо, щоб вони постаріли. Це така самобутня поезія, яка ні до чого не подібна, але така твоя і рідна, до якої ти заходиш і в яку занурюєшся, як в теплий ставок влітку, і пливеш поміж тих рибок, які є частиною цього світу, і ти є його частиною. У Вінграновського є дивовижна органічність. Він бере абсолютно неймовірні ситуації: під час війни приїздить льотчик до мами у село, а їй нема чим зорати землю, і він оре поле на літаку. Картина зовсім нереальна і неможлива, але ти віриш у це, як віриш і у ту качку, яка береже своїх каченят, говорить з ними, затуляє їх крильми, бідкається… Поруч з нами живе просто геній. І той же Малкович видав просто блискучу книжку прози і віршів Вінграновського з не менш геніальними ілюстраціями Костя Лавра, який, до речі, разом з Володимиром Харченком був першим художнім редактором "Соняшника".

Були й інші письменники, які глибоко відчували дитячу душу. У дитинстві я прочитала книжку Радія Полонського "Таємниця країни суниць" і пам'ятаю її й досі. Хотіла б зараз перечитати, але не знаю, чи перевидавали цей твір. Лариса Письменна настільки відчувала душу дитини, знала її психологію і писала про прості речі так гарно і смачно, що, мені здається, її й тепер можна було б видавати.

– А на якій дитячій літературі ріс ваш син?

– На Гуцалових книжках, на книжках Миколи Вінграновського, Ліни Костенко, Марка Твена, Астрід Ліндгрен… Пам'ятаю, як він прочитав дуже складний для свого віку твір "Брати Лев'яче Сердце" – історію про те, як помирає маленький хлопчик. Тоді якраз сперечалися, чи можна писати дітям про смерть. У Швеції була навіть про це ціла полеміка. У тій повісті розповідь іде від імені хлопчика, який помер. Його брат також помер, рятуючи його, і вони обоє потрапляють у дивовижний світ, де й відбувається уся ця казкова історія. Астрід Лінгрен вважала, що дітям треба писати про смерть, але тільки треба знати, як про це писати. Не завжди мають бути солодкавість і обов'язкові геппі енди. Я дуже люблю гарні закінчення, щасливий кінець у творах, але дітям потрібно писати і про трагічні та сумні речі. Щоб дитина не виростала бездумним споживачем, такою собі істотою, яка чимчикує по життю, тримаючи в зубах чізбургер, в руках – йо-йо, і не відриває очей від екрану телевізора.

Я часто виступаю по школах, і роблю це з радістю. Хоча, можливо, виступаю частіше, аніж маю на те сили. Просто ми зовсім не маємо грошей на рекламу. Адже "Соняшник" є незалежним виданням і, якщо нам дають державну допомогу, за що я дуже вдячна, то ці гроші ми маємо право використовувати лише на друкарські послуги і ні в якому разі не на рекламу, навіть на нашому рідному державному Українському радіо, хоча ці державні гроші поверталися б на благо нашої держави…

І ось, коли ми зустрічаємося з дітьми і я бачу цю дивовижну відкритість, відвертість, щирість, це бажання співтворити з журналом (а у нас у кожному числі "Соняшника" є цілі рубрики, де діти виступають нашими співавторам), я, радісна і щаслива від того контакту, думаю: " Боже, ну чому так багато прекрасних дітей і куди вони діваються, коли виростають? Чому так багато дорослих крокодилів бігає коло нас по життю?" Я дуже боюся і соромлюся високих слів, але надзавдання журналу "Соняшник" – аби виростали з наших малих читачів повноцінні люди, які вміють мислити.

А нас зверхньо поплескують по плечу і кажуть: "Ну що там ваш дитячий журнальчик? Збацати пару віршиків, написати казочку про те, як метеличок подружився із жабонькою і вони з білочкою пішли шукати сонечко, а по дорозі посварилися, а потім цьомнулися і помирилися… Це ж так просто!" Але, повірте, це зовсім непросто – робити справжній журнал для дітей.

Нещодавно я розмовляла з відомим правозахисником Василем Лісовим, і він сказав, що якби часопис такого рівня, як "Соняшник", який виховує повноцінних, розумних, мислячих українських дітей, видавався й для молоді й студентів, то, напевне, дуже багато можна було б змінити в Україні на краще ... А я думаю, що якби у нас був десяток цікавих сучасних українських дитячих журналів, то інакше б формувалися і свідомість, і психіка наших дітей, вони б інакше дивилися на світ. І щоб тираж цих журналів був не кілька десятків тисяч примірників, а, наприклад, тисяч сто.

– Лесю, чи буде продовження "Суперагента 000"? Мені здається, що якби видати більший тираж, розгорнути потужнішу рекламу та ще знайти гарних літературних агентів для Лесі Ворониної, то можна було б позмагатися з тим же "Гаррі Поттером"…

– (Сміється). Світлано, я не хочу себе порівнювати з пані Роулінгс. Думаю, що мій "Суперагент" вже зайняв свою суперагентську нішу. А його поява була викликана моїм іронічним ставленням до усіх тих серіалів і трилерів, які демонструють по телебаченню. До речі, до мене й зараз пишуть діти, які запитують, чому немає мультика або фільма про "Суперагента 000"? Я надрукувала його продовження минулого року у журналі "Соняшник", а тепер друкую повість, яка вже зовсім не пов'язана з "Суперагентом", бо скільки ж можна писати про нього? Хочеться спробувати свої сили в іншому жанрі. Напевне, колись мені захочеться повернутися до мого суперагента, до моїх улюблених персонажів – кота Шніцеля, ім'я якого розшифровується дуже довго і складно – Швидкісний Новий Інтуїтивний Цільовий Еволюційний Локатор, до помічника хижої бабусі-ніндзя бультер'єра Льосіка, до інтелектуального таргана Едіка…

– Усі вони просто просяться у мультиплікацію, у комп'ютерні ігри…

– Можливо, це колись і станеться. І такі спроби вже були. Хлопці з Київського ТЮГа запропонували мені написати мюзикл на тему "Суперагента", і молоді актори театру навіть підготували кілька сценок, де грали Гриця Мамая, кота Шніцеля і крокодила Кирила, виконували у стилі народних коломийок "суперагентські" пісні…

– А чи є у "Соняшнику" народознавчі матеріали, адже у школі, як ми вже згадували, ця тема часто подається суто формально?

– Знаєте, коли ми починали робити журнал, то насамперед зважали на те, які літературні жанри найбільше цікавлять дітей. І тому у "Соняшника" було ніби два крила – з одного боку у нас були цикли нарисів "Народні свята", "Живе слово", "Храми України", де йшлося про наші традиції, обряди, за цими публікаціями потім вийшла книга Зірки Мензатюк "Наші церкви. Історія, дива, легенди". І друге крило журналу – сучасні динамічні жанри: детективи, пригоди, фантастика, комікси. Я майже десять років під псевдонімом Гаврило Ѓава з величезним задоволенням створювала сценарії цих коміксів. Але, погодьтеся, людина може втомитися і від того, що робить з задоволенням, і тоді з'являється автоплагіат, ти починаєш буксувати і повторюватися. Зараз я дуже рада, що до нас прийшов Кирило Гриньов – хлопець, який цікаво і дуже дотепно малює і при цьому складає сценарії коміксів, а вже літературну обробку роблю я. Це людина зі свіжим поглядом і абсолютно самобутніми персонажами та сюжетами.

– Але ж комікси теж можуть бути книжкою, і вони за кордоном дуже популярні і прибуткові…

– У мене вийшла книжка коміксів, точніше, невеличка збірка коміксів, це мав бути серіал, але ми не маємо можливості його видавати. А за кордоном, справді, комікси дуже популярні, вони так і виходять – серіалами…

Нещодавно я спілкувалася з Володимиром Яворським, письменником і власником кількох українських книгарень, який продає мого "Суперагента 000" і комікси, і він сказав, що ситуація зараз настільки печальна для нас усіх, що якби йому навіть дали увесь "Книжковий квадрат" на площі Слави, то там не було б чим торгувати – дуже мало українських книжок, а він продає лише україномовні книжки.

Наприкінці минулого року до мене звернулися чотири видавництва з пропозицією співпрацювати, попросили порекомендувати хороших молодих дитячих письменників. Є незаповнена ніша, є попит, є зацікавлення. Хотілося б лише, щоб це була повноцінна література з гарними ілюстраціями, гарним друком, бо щоб бути конкурентоспроможною, українська книжка має стати кращою за російську. Це завжди було моїм гаслом. А для того, щоб російськомовній дитині, а вона не винна в тому, що вона російськомовна, діти – це завжди віддзеркалення суспільства, – купили українську книжку, ця книжка має бути краща за російську, як має бути кращим український дитячий журнал, періодика…

Аж ось знову в української книжки забирають податкові пільги, і знову усі видавці україномовної літератури зачаїлися і очікують, що ж там вгорі вирішить пан Азаров. Чи змилостивиться над нами сердешними...

– Лесю, якби сьогодні довелося купувати книжку для малюка, що ви порадили б купити з творів сучасних авторів?

– Як експерту конкурсу "Книжка року" у номінації дитячої книжки, мені доводиться переглядати майже все, що виходить в Україні для дітей і, звичайно, вже стало традицією, що книжки Івана Малковича займають перші місця на всіх книжкових виставках, конкурсах і форумах. І це цілком заслужені лаври.

– І що, так безнадійно усе з конкурентами – не з'являються?

– З'являються. У львівському видавництві "Піраміда" вийшла гарна збірка казок – з точки зору і друку, і макету, і оформлення. У видавництві "Лелека" з'явилася книга віршів для дітей Галини Кирпи "Як добре все придумав Бог" про ставлення дитини до Бога, відкриття для себе Бога, наближення дитячої душі до великих життєвих істин. Це надзвичайно важлива книжка і дуже талановито написана. Адже так важко говорити про головне. Цю книжку ілюструвала одна з найцікавіших сучасних художниць, які малюють для дітей, львів’янка Вікторія Ковальчук. Це книжка-свято, і для мене вона була як подарунок.

А про Малковичеві книжки треба говорити окремо, бо чи є зараз в Україні рівні їм і за оформленням, і за культурою подачі тексту, і за відбором авторів? Якщо говорити про Поттера, то Малкович видав світовий дитячий бестселер українською мовою і дав українським дітям змогу читати цю книгу не російською, а українською. До речі, хтось мені процитував слова Миколи Вінграновського про Поттера, який погортавши цю книжку, сказав: "Та це ж літературна попса!" Справді, ця книга зажила майже скандальної слави, її оцінюють абсолютно по-різному. Якось мене запросили на канал "1+1" на ток-шоу до Анни Безулик, де обговорювали феномен "Гаррі Поттера". І, зокрема, там ішлося про те, що величезна заслуга цієї книжки в тому, що вона робить читання модним, і діти повертаються до книжок. А читання в наш час стало вже майже атавізмом, адже телевізор і комп'ютер витісняють книгу, і часто діти читають лише з примусу.

Коли у школах я проводжу бліц-конкурси для дітей і прошу назвати п'ять імен українських письменників або п'ять назв українських книжок для дітей, то, зазвичай, називають цілу купу українських народних казок, тобто те, що їм читали колись батьки у дитинстві. Діти ці казки знають напам'ять і у багатьох усе зупинилося на отому слуханні казок. Тож і сьогодні, як завжди, у нас уся надія на українське село, на провінцію, де майже немає комп'ютерних ігор, телевізійних стрілялок, фільмів жахів чи еротичних шоу...

Я просто ніяк не можу змиритися з тим, що зранку і в суботу, і в неділю на наших абсолютно незакодованих каналах показують найвідвертіші сцени, і це просто страшно, бо діти після цього, безумовно, виростуть з деформованою психікою і спотвореним поглядом на стосунки між чоловіком і жінкою.

Знаєте, багато листів ми одержуємо саме з "провінції". Там ще не втратили смак до читання. Одна дитина мені якось написала: у моєму селі живе тільки одна дитина. Це я. А інша дівчинка пише: у моєму третьому класі вчиться троє учнів. Змушена бути наодинці з природою, вона відкриває дивовижний світ і пише цікаві, абсолютно оригінальні вірші, не намагаючись підроблятися під смаки дорослих. Тому є надія. Зрештою, вся наша українська література вийшла із села і, якщо ще трошки пробуксує глобалізація, це я жартую, звичайно, то… Просто цивілізація повинна приходити до нас у своєму нормальному, людському вигляді.

– Лесю, крамольне запитання щодо казок – про того ж Івасика-Телесика, якого садовлять у піч і збираються підсмажити і з'їсти, чи про Червону Шапочку та її бабусю, яких ковтає злий вовк. Вони тиражуються і тиражуються…Чи має тут бути хоч якийсь відбір?

– Я думаю, що діти ніколи не сприймають такі кровожерливі подробиці, як реальні події. Згадайте, адже і ви, і я виростали на цих книжках. Невже ви уявляли собі, як цього бідного Івасика розчленяють або посипають петрушкою? Для дитини казкові жахи абсолютно абстрактні. Хоча, якби дитина це уявила… Пам'ятаєте, що зробив "добрий" татусь у казці братів Грімм, порадившись із лагідною мамою і з'ясувавши, що у них нема що їсти? Він відвів синочка і донечку до лісу і там їх покинув. Та ще зробив вигляд, що рубає дрова, а натомість прив'язав якусь гіллячку, щоб вона калатала об дерево, а сам утік додому. Малеча ж потрапила до відьми-людожерки, що зваблювала діточок до своєї пряничної хатинки. Їм, щоправда, вдалося знайти дорогу додому, і тим горе-батькам все ж довелося догодувати їх до повноліття.

До речі, свого часу і Чуковського звинувачували в тому, що шкідлива комаха, яка розносить мікроби, стала позитивною героїнею його твору. Він писав тоді, що його Муха-Цокотуха – це зовсім не ота огидна паразитка, а така собі мила й симпатична пані, і що вона сама, мовляв, ніжна й беззахисна, стала жертвою страшного павучиська. Тобто будь-яку критику можна довести до абсурду. Що ми не раз з вами спостерігали за радянських часів.

А щодо казок, то безумовно, я згодна з вами, деякі з них треба адаптувати до дитячого сприйняття, а деякі відредагувати, бо вони написані такою архаїчною мовою, що до них треба робити півкнижки зносок і коментарів. Але робити це треба дуже делікатно, не спотворюючи першоджерела.

Я чомусь зараз пригадала, як на презентаціях "Соняшника" виступає перед дітьми Сашко Лірник (Олександр Власюк). Він, буває, запитує: "Діточки, а яку вам казку розповісти: веселу, сумну чи страшну?", і усі ці міські діти, які не відходять від комп'ютерів і телевізорів, хором в один голос кричать: "Страшну! Страшну!"

І коли Сашко починає казку "Про дівчину Марусю, чарівне дерево і чорта у червоних чоботях", то слухають його, зачаївши подих. Їм і лячно, і моторошно, і страшенно цікаво. А після першої казки Сашко знову запитує у дітей: "А хочете я розкажу вам казку про чумаків?" І вони кричать: "Так!" А він знову запитує: "Знаєте, хто такий чумак?" І діточки хором відповідають: "Кетчуп!"

Але, уявіть собі, раптом у наших комп'ютерно-телевізійних хлопчиків і дівчаток вмикається якийсь код, той, що передався їм від дідусів і бабусь, зберігся впродовж десятків поколінь. І ці діти асфальту готові слухати казки ще і ще, зовсім забувши про свої надсучасні забавки та розваги.

Безумовно, казки потрібні нашим дітям. У дитині закладений інтерес, розуміння і абсолютно органічне сприйняття народної казки. А як змінються діти, коли починають співати колядки і щедрівки! Не знаю, але на якомусь генетичному рівні дитина усе згадує і, входячи в образ, відчуває себе частиною цієї землі, частиною України.

Записала
Світлана Короненко

 
© агенство "Стандарт"