журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ВИСТАВКИ

ЛІТПРОЦЕСІЯ

ЩО ЧИТАЄМО?

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2003

ЛІТПРОЦЕСІЯ

"Інтерв'ю без вампіра"

Хто із сучасників упізнає себе в числі персонажів роману "Мертва кров"?

Є такий всесвітньо відомий фільм – "Інтерв'ю з вампіром". А ще є такий новий роман – "Мертва кров". А от автора у цього роману немає. Підпис під рукописом є – Михайлина Омела, а людини такої не існує. Проте існує цілком реальна особа, Світлана Короненко, усміхнена жінка із хлопчачою зачіскою, котра аж ніяк не асоціюється з жанром трилеру, але саме вона редагувала містичний трилер "Мертва кров", що недавно випустило видавництво "Ярославів вал". То ж, за відсутністю автора, звернемося до редактора.

– Пані Світлано, чому саме "Мертва кров"? Чому ви так перейнялися долею цієї книги? Мова ж не йде про звичайне редагування як технічний процес. Ви опікувались романом, вибудовували його із нікому не відомих, хаотичних нотаток.

– Я, власне, писала про це у передмові до книги. Деякий час я проживала у приватному будинку, в Хутоярівському провулку Києва. Моторошне місце. Там, по-моєму, по сьогоднішній день водяться опирі і виють вовкулаки. Біжить собі чоловічок, біжить, потім – кувільк, перевернувся, – песик біжить, дебелий такий песик, вгодований. До речі, я й зараз там живу, тільки з іншого боку Деміївського урвища, але вікна мої так само на нього виходять. Мабуть, чимось я з тим місцем міцно пов'язана. Так от, мій старий будинок страшний був, з таких здоровецьких каменів складений, Там був величезний, сирий підвал. Уявляєш, Марино, тріщини, пітьма? У підвалі стояла скриня, зовсім іржава. В ній повно мотлоху, і серед нього я знайшла цей рукопис. Мушу сказати, що там було значно більше, ніж у надрукованому романі, кривавих сцен, вбивств, зґвалтувань і так далі. Я пожаліла українського читача і трохи все це…

Редакторка робить рішучий жест рукою, ніби відрубує щось.

– Тобто, ви вважаєте, що український читач іще не готовий до такого?

– Оксана Забужко його не змогла зіпсувати.

– На вашу думку, українського читача слід привчати до трилерів? Наша психіка і без того достатньо травмована нашою дійсністю. Нам скрізь ввижаються лиховісні прикмети і майбутні зміни на гірше. Ви гадаєте, доречно "залакувати" весь цей коктейль емоцій ще зверху й трилером?

– Нас у дитинстві так зіпсували і налякали, що далі вже нікуди. Твоє запитання нагадало мені одну стареньку пані у товаристві "Україна", яка, прочитавши початок "Мертвої крові", з жахом подивилась на мене і запитала: "А вам не страшно було це читати?" А я, чесно дивлячись їй в очі, відповіла: "А скажіть, будь ласка, коли ви в дитинстві читали про Івасика Телесика, якого саджали на лопату і в розпечену піч кидали, чи про Зміївну і зміючку Оленку, які хотіли його з'їсти, вам не було страшно? Або, коли ви читаєте дитині казочку про червону шапочку, де вовк глитає ту бабусю…" Старенька пані подивилася на мене ошелешено і змогла сказати лише, що вона вчора ввечері, почала читати "Мертву кров", і не змогла, у неї мороз по шкірі пішов. І, коли вона це казала, вигляд у неї дійсно був заморожений.

– Отже, незважаючи на перелякану бабусю, ви сприйняли знахідку роману, як знак долі. Вам не спало на думку, що це не на часі, або не надто гуманно випускати на людей такий страшний твір? Ви все-таки узялися за редагування?

– Звичайно. Автора я так і не знайшла. Перепитала усіх сусідів, ніхто нічого не знав, а люди, що жили у тому будинку раніше, давно померли. Я сприйняла це, як знак моєї відповідальності за книгу.

– Пані Світлано, ви поетеса, журналістка, тобто людина, яка літературний процес знає, так би мовити, зсередини. Російська богема початку двадцятого століття, зображена у романі, має гострий присмак мертвої крові. Для того, щоб створювати яскраве, оригінальне, таке, що збуджує уяву читача, треба стати опирем, кровопивцею. Чиїмись життями платиться за збірку безсмертних віршів. Ви допомогли цьому роману побачити світ через те, що і у сучасній богемі відчуваєте присмак мертвої крові?

– Відчуваю. У сучасну українську богему я б не пустила своїх дітей. Моє покоління просто пило просту горілку, сидячи в кабаках, теперішні колються, нюхають клей і вважають життя прекрасним.

– Як ви пояснюєте існування цієї атмосфери. Зрозуміло, звідки вона виникла на початку двадцятого століття – революції, заколоти – опирячі часи, крові багато, запахом її насичене повітря. А зараз?

– Опирі – вони завжди були, є і будуть. І смокчуть, і смокчуть кров із нас!

Світлана дзвінко сміється.

– І що, жодного просвітку?

– Опирі – поняття вічне, просто сьогодні вони навчилися камуфлюватися. Я чула, що зараз це трактується як діагноз, а отже карній відповідальності не підлягає.

– Гаразд, обминемо гострі кути сьогодення і повернемось до роману. Як він ішов до читача? Я чула, що шлях цей був довгий і досить багатий на пригоди.

– Містичним книжкам – містична доля. Спочатку роман потрапив на конкурс до братів Капранових, здобув лауреатство, і брати Капранови підписали зі мною угоду про видання. Пізніше я випадково, у дружній бесіді, показала цю угоду головному редакторові видавництва "Факт" Леоніду Фінкельштейну. Він спитав: "Світлано, ви читали те, що підписали?" Я продивилась уважніше і побачила, що віддала права на роман Капрановим, навічно. Я влаштувала скандал. Роман було забрано, угоду розірвано. Почалося "ходіння по муках". Фінкельштейн також не ризикнув видати цю книгу. Потім я віддала роман своєму приятелеві Ігорю Римаруку у журнал "Сучасність". Римарук довго читав, десь півтора роки, надихався атмосферою, опирями і "серебряним веком", тоді сказав, що, за їхніми естетичними мірками, "Сучасність" цього надрукувати не може. Потім був ще один журнал, "Кур'єр Кривбасу". Там я почула ще цікавішу відповідь. Теж чоловік читав роман приблизно рік, потім, через десяті руки, передав, що не може надрукувати цей твір, бо він не сподобався його дружині і сестрі дружини. Потім роман рік лежав у журналі "Київ" і лише завдяки Михайлу Слабошпицькому його зрештою було видано. Перед тим було надруковано фрагмент у "Літературній Україні". Почалися листи від обурених вчительок української мови та літератури, де ті звинувачували нині покійного головного редактора газети Василя Плюща у тому, що він псує "Літературну Україну", друкуючи такі "ганебні" твори. І от, нарешті, вийшла книжка, але мені розповідали, що, поки робився тираж, постійно псувалися верстати у друкарні, а друкарі прочитали роман, поки видруковували, і потім боялися працювати над тиражем вночі. До того ж, перші сто примірників виявилися із браком.

– Що, червона фарба крізь сторінки проступала?

– Ні, коричнева, мов застаріла кров. А директор друкарні тричі приходив до мене і перепитував: "То що, будемо додруковувати тираж?"

– А може, роман так довго не друкували через те, що середовище, де життя перетворюють на мертвий порох задля того, щоб писати про життя, впізнає себе у Венчеславі чи Єлизаветі?

– Та хто знає? Може, почасти зіграло роль те, що у цій моторошній історії фігурують митці, близькі, навіть святі для росіян. Хоча… Я сама обожнюю Пастернака, люблю Ахматову, але не про них же там йдеться.

– У тому-то й справа, що не про них! Може, сучасники наші впізнають себе?

Усміхнена жінка у знайомому, затишному светрі мовчить. Та й справді, не можна ж відповідати вголос на такі запитання.

Записала Марина Муляр

 
© агенство "Стандарт"