журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ВИСТАВКИ

ЛІТПРОЦЕСІЯ

ЩО ЧИТАЄМО?

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2003

ЛІТПРОЦЕСІЯ

Володимир Даниленко: "Україна – це острів пінгвінів"

Коли живу легенду українського року – лідера групи "ВВ" Олега Скрипку попросили назвати найоригінальніших сучасних українських письменників, він назвав усього трьох авторів: Леся Подерв'янського, Юрія Андруховича і Володимира Даниленка. Подаємо розмову з Володимиром Даниленком, автором книжки "Місто Тіровиван" та чисельних публікацій в Україні і за кордоном, письменником, який одним із перших в українській літературі застосував можливості реклами та PR, чим до деякої міри розворушив сучасний літературний процес.

– Більшість критиків зауважує в твоїй прозі обов'язкові п'ять елементів: подвійне cмислове дно, мускусний присмак іронії, кармічну заданість до конфлікту, тотальну присутність страху і якийсь первісний антагонізм між чоловічим і жіночим началом, як у новелах "Зачаровані ходою", "Кімната з цикламенами", "Чорні хрящі", "Свято гарбузової княгині" чи повісті "Усипальня для тарганів". Але всі визнають тонке відчуття психології жінки. Чому в твоїх творах стільки уваги приділено анатомії жіночої душі?

– У моєму житті не було людини, яка б вплинула на моє формування більше, ніж мати. Вона увірвалась у моє життя, як смерч, з перших хвилин життя. Це вулкан емоцій, руху, пристрастей, в який я потрапив, наче в пастку, я почав дивитися на світ її очима, не залишив місця для батька й сестри, що відразу опинилися на периферії моєї любові. Вона містила в собі такий згусток жіночої логіки, пізнавши який, я вже в кожній жінці бачив моделі материної поведінки. Саме в матері я відчув одвічний антагонізм між чоловічим і жіночим світами, пов'язаний із різними філософіями виживання. Коли чоловік заводить собі жінку, то не підозрює, що він – рибина, впіймана на її гачок, яку вона зловила з корисливою метою виживання та продовження роду. Ця первісна роль рибалки і риби робить їх суперниками. Жінки більш пристосовані до життя, ніж чоловіки. Чоловік – машина для досягнення результату, а жінка – її маніпулятор. Хоча чоловікам здається, що все вирішують вони, але насправді це ілюзія. Коли я запитав професора Джіма Мейса, яке перше враження було в нього від України, він відповів, що відразу кидається в очі велика кількість красивих жінок. "В Америці теж є красиві жінки, – уточнив Джім, – але вони в Голівуді і в них вставні зуби й силіконові груди. А тут вони натуральні і їх багато". Відбірних чоловіків у нас завжди винищували війни або влада. За багато століть такої політики була виведена особлива порода чоловіка-конформіста, покірного, пасивного, який перед усіма вгинає голову. Повояжувавши за кордоном, Марія Стефанія прийшла до простого і наївного висновку: "В Україні мало яскравих чоловіків. Тому в своїх творах я досліджую жіночу душу – найзагадковіше, що є в нашому краї".

– Яке співвідношення в літературному процесі повинне бути між популярною і серйозною літературою? І якою має бути структура сучасного прозового твору?

– Основу літературного потоку будь-якої розвинутої країни становить легка література: жіночі, кримінальні, авантюрні романи, детективи, трилери, фентезі, мемуари відомих людей. Це все комерційне чтиво. Такої літератури має бути 80-90%. В Україні формується приблизно така ж структура книжкового ринку. І, хоча серед авторів легкої літератури можуть бути визначні майстри свого жанру, вартість літератури визначає не комерційне чтиво, а 10-20% серйозної літератури, яку потім вивчають у школі, університетах, і яка стає візитівкою національної літератури. Звісно, не все, що належить до розряду серйозної літератури, займе достойне місце в історії, а лише те, що найяскравіше виразить у слові дух епохи. Тому, зважаючи на гостру конкуренцію на книжковому ринку, серйозна література має використовувати досвід комерційного читва. Секрет успішного роману описав Умберто Еко на берегах роману "Ім'я троянди". На його думку, успішний роман має бути багатошаровим, тоді дитина побачить у ньому казку, молода жінка – любовну історію, пересічний чоловік – детектив, а професор – філософську притчу. В усьому світі простежується тенденція до використання серйозною літературою законів популярних жанрів.

– Першим літературним поколінням іншої (нерадянської) естетики були вісімдесятники, які входили в літературу тоді, коли радянська ідеологія вже дихала на ладан. Хто із цього покоління, яке зараз перебуває в зеніті духовного і професійного розвитку, належить до серйозної літератури, що репрезентує культурний рівень країни?

– Я б сказав, що вісімдесятники – це перше повноцінне літературне покоління, не скалічене ідеологією. Вони входили в літературу тоді, коли в суспільстві ослабла репресивна машина і почались активні єретичні бродіння, тому радянська ідеологія на їхній творчості вже не позначилась. Вісімдесятники дали вишукану й оригінальну поезію. Олег Лишега, Василь Герасим'юк, Ігор Римарук, Іван Малкович, Андрій Охрімович, Неоніла Стефурак, Наталка Білоцерківець, бубабісти, Петро Мідянка, Оксана Забужко, Аттила Могильний, Світлана Короненко, Юрко Позаяк – далеко не повний перелік першокласних поетів-вісімдесятників. Якщо говорити за прозу, яка серйозно анатомує життя, то її репрезентують Євген Пашковський, В'ячеслав Медвідь, Олесь Ульяненко, Василь Портяк, Ярослав Павлюк, Галина Пагутяк, Василь Габор, Володимир Кашка, Олександр Жовна, Богдан Жолдак, Володимир Діброва, Василь Трубай, Євгенія Кононенко, Любов Пономаренко, Тарас Прохасько. Не все у цій прозі легкотравне, але така вже наша національна специфіка. Окремо стоять модні у філологічних колах автори – Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Іздрик.

– Українська література має велику радянську спадщину. Після розвалу Радянського Союзу література, що несла в собі радянську ідеологію, вже не задовольняє вимоги нового часу. Клод Леві-Строс говорив, що кожне покоління має переписувати класику по-своєму. Як бути з радянською спадщиною і що від неї залишиться?

– До цього слід підходити з прагматичними мірками: залишити лише те, що буде допомагати людині й суспільству вижити духовно, морально, культурно, політично. Суспільство має відібрати ті зразки літератури, які базуються на загальнолюдських цінностях, які розвивають у людині кращі людські якості – віру в свої сили, в своє покликання, в почуття вищої справедливості, любов до Батьківщини, до ближнього, бажання захищати себе, своїх близьких, свою землю. Але ця література мусить бути ще й цікавою, читабельною, глибокою, яскравою. Тож якщо говорити про стовпів радянської класики, то завтра нічого не залишиться від Олеся Гончара, Михайла Стельмаха – хіба дитячі твори ("У бобра добра багато", "Гуси-лебеді летять"), від Андрія Головка й Петра Панча, від Павла Тичини залишиться ранній період творчості до збірки "Вітер з України". Залишиться поезія Володимира Свідзинського, Євгена Плужника, щось трохи від Бажана, трохи від Рильського, трохи від Сосюри. Залишиться поезія Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, частина Івана Драча, частина Василя Симоненка, щось із Дмитра Павличка, щось із Бориса Олійника. Залишаться п'єси Миколи Куліша, проза Валер'яна Підмогильного, Юрія Яновського, Валерія Шевчука, Григора Тютюнника, Феодосія Рогового, Володимира Дрозда, історична белетристика Семена Скляренка, Павла Загребельного, Романа Іваничука, Володимира Малика, твори для дітей Миколи Трублаїні, Віктора Близнеця, Всеволода Нестайка. Залишаться постшістдесятники, вісімдесятники – покоління якісно іншого естетичного виміру. Залишиться ще трохи письменників заднього плану, які перебували в затінку радянської критики, але серед них були досить цікаві автори. Якщо добре потрусити мішка з українською літературою радянського періоду, то там чимало знайдеться першокласних речей, вільних від ідеології.

– Що ти найбільше не сприймаєш у літературному середовищі?

– Письменники дуже нагадують котів. Якщо в одній кімнаті зібрати тридцять котів, то кожен із них буде сидіти сам по собі. А якщо всі заговорять, то це буде тридцять монологів. Я не люблю літературних тусовок. Цікавіше в компанії з вченими, політиками, економістами, лікарями, вчителями, журналістами, режисерами, художниками. У літературному середовищі мені не подобається нездоровий дух Сальєрі, який там панує, бажання обмежити коло вибраних авторів, яких саме ж це коло й визначає. Та чим далі наше суспільство відходить від уніфікованого мислення, тим більше з'являється людей і соціальних груп із різними точками зору, яким потрібні свої автори. Кожен сегмент читача має право на свого письменника. Література не повинна складатися з десяти чи двадцяти авторів відібраних якоюсь авторитетною інституцією, скажімо, Інститутом літератури, Міністерством освіти й науки чи газетою "Критика". Наш світ багатоликий. Чим більше розвинуте суспільство, тим більше в ньому має бути цікавих і різних авторів. Література – це космос, де вистачить місця всім зіркам, і великим, і меншим, і зовсім маленьким. Важливо, щоб ці зірки світили.

– Побутує думка, що українська література належить до винуватців усіх бід нашого нещасного суспільства. Коли американська література й кіно формували в американцях комплекс супермена, українська література плекала в українцях комплекс невдахи. Всі ці маленькі грішники, хариті, чіпки – класичні невдахи, пропаща сила. Чи винна українська література в наших нещастях?

– Українська література не мала того впливу на виховання української нації, який мали літератури інших народів, – скажімо, російська чи польська – виключно через свій колоніальний статус, тому звинувачувати її в наших нинішніх духовних та соціальних проблемах недоречно. Можна говорити про якість канонізованих зразків української літератури чи її невписаність у європейський і світовий контекст, або навіть про її вади й достоїнства порівняно з іншими літературами світу. Українська людина формувалася в багатокультурному й багатомовному середовищі і вбирала в себе всього потроху. Є речі значно фундаментальніші за літературу і, загалом, культуру – це релігія, церква. Тому справжні причини наших соціальних, політичних і духовних проблем треба шукати в особливостях національної церкви. Ні для кого не секрет, що такі категорії як бідність, багатство, успіх, прогрес закорінені в релігійному вихованні людини. Адже релігія відповідає за мораль людини й суспільства, а мораль і виховання – основа будь-якої економіки. Макс Вебер у "Протестантській етиці й духові капіталізму" зауважив, що найбільше бізнесменів і підприємців серед протестантів. Психічний склад протестанта, вихованого на християнській єресі кальвінізму й лютеранства, дозволяє йому, як рибі у воді, почуватися в ринковій економіці і, навпаки, ринок для православного – що камінь на шиї невправного плавця, який хоче переплисти Дніпро. Православна людина – лінива й покірна – найкраще працює в авторитарному режимі, коли її жорстко тримають у руках, контролюють, залякують, принижують. З дитинства протестантів привчають до думки, що людина народжена для самовідданої праці й успіху, тоді як православ'я виховує ненависть до багатших і успішніших людей. Саме на ненависті до успішних людей побудувала свою доктрину комуністична ідеологія, втілена в ідеї класової боротьби. Православ'я взяло зі Святого письма найгірші сентенції на кшталт: "Легше верблюдові пролізти крізь вушко голки, ніж багатому потрапити до раю" або: "Дасть Бог день, дасть Бог їжу". Тому православні країни завжди були на задвірках цивілізації. Греція, Болгарія, Румунія, Югославія, Росія, Україна, Білорусь – це бідні православні країни. Протестантські країни виробляють в середньому за рік 20-24 тисячі американських доларів внутрішнього валового продукту на душу населення, католицькі – 17 тисяч доларів, Україна – 600–700 доларів. У православній церкві зневага до людини закладена вже в тому, що людину змушують по багато годин молитися стоячи. А серед богомільних багато старих, немічних, хворих, дехто з них під час служби втрачає свідомість. У костелі людина сидить і подумки спілкується з Богом, тому що католицизм ставиться до кожної людини з повагою, як до вінця Божого творіння, а не як до раба Божого. Та й ксьондз стоїть до людей обличчям, дивиться їм в очі і молиться за них, а православний піп стоїть до людей спиною. Я не галичанин, хрещений у православній церкві, і батьки мої були віруючими, але розумію, що помісною українською церквою має бути греко-католицька, яка прийняла католицькі цінності і на півкроку стоїть ближче до цивілізованого світу, ніж ортодоксальна православна церква.

– Хіба можна штучно вибрати іншу церкву? Адже це те, що дістається історично, у спадок. Та й Росія, здається, випадає з концепції країни на задвірках цивілізації. Хоча, принаймні, дехто стверджує, що її хоча б поважають.

– Я б сказав, не поважають, а бояться, як бояться людину з кримінальною репутацією. А якщо й поважають, то виключно за розміри. Все-таки – одна шоста земної кулі. Ну, зараз вже трохи менше, але все одно багато. Тойнбі назвав Росію країною, яка завжди наздоганяє. І цей статус – це її карма. Росія приречена бути голодною, обдертою, але озброєною і агресивною. Останні вибори до Державної Думи показали, що наша північна сусідка скочується до авторитарної держави, де ніколи не приживуться європейські цінності, де очамрілий у шовінізмі народ завжди будуть використовувати, як гарматне м'ясо, а, якщо їй і світить краща доля, то після того, як вона внаслідок внутрішніх відцентрових сил розколеться на окремі політичні утворення, коли Сибір поглине Китай, а європейська частина Росії відмовиться від хворобливої імперської ідеології і захоче жити, як усі цивілізовані народи, вибравши європейський шлях розвитку. Російські історики намагаються переконати, що якби не Жовтнева революція, ініційована Німеччиною, яка злякалася темпів розвитку царської Росії і фінансувала Володимира Ульянова, то на сьогодні Росія б досягнула рівня розвитку країн великої сімки. При цьому завжди фігурують 1903-1913 роки, як найбільш успішні в історії Російської імперії. Хоча в ці роки Росія, маючи найродючіші в Європі українські землі, збирала всього по 480 кг зернових на душу населення, тоді як Бельгія – 665, Румунія – 803, США – 1083, Аргентина – 1261, Канада – 1769 кг. Вважається та країна економічно розвинутою, де на душу населення в рік виробляється одна тонна зерна. Тож міф про житницю Європи – один із російських міфів, які прижились в Україні. Якщо українське суспільство усвідомить фундаментальну причину своїх духовних, політичних і економічних проблем, воно має змінити православну церву, яка дискредитувала себе співпрацею з царською і радянською владою і не відповідає духовним потребам сучасної людини, на більш гнучку греко-католицьку церкву, поширивши її з Галичини та Києва на всю Україну. Перехід помісної української церкви під юрисдикцію Риму був би сильним політичним кроком, оскільки Папа Римський впливає не лише на свою паству, а й на уряди країн світу.

– У яких фарбах ти бачиш найближчу українську перспективу?

– У мене з дитинства поганий язик, і найпохмуріші мої жарти часто збуваються, тому не хочу наврочити і буду говорити серйозно. Найближчі десять років Україна не має добрих перспектив. Українське суспільство настільки аморальне, байдуже і зневірене в краще життя, що вибори, на які всі покладають великі надії, не принесуть нічого доброго. Вони будуть використані владою для збереження своїх капіталів і панівного становища. Наша влада цинічна, а суспільство й опозиція безсилі перед адмінресурсом, тому одні не зможуть стриматися від спокуси увіковічнити своє панування, а другі не зможуть їх зупинити. І це настільки очевидно, як і те, що наступним американським президентом буде Шварценегер, з якого дуже легко змоделювати образ супермена, що очолює суперкраїну, перед якою стоїть завдання посилити свою експансію супроти зростаючого потенціалу Китаю і Євросоюзу. Через десять років в Україні відбудеться повна зміна політичної еліти, піде в небуття найбільш ортодоксальна частина населення, сформується покоління активніших громадян. Власне, відбудеться зміна поколінь і в Євросоюзі та США, від рішення яких залежить рівень інвестицій в Україну та бажання інтегрувати її в євроатлантичні структури. Спеціалісти з макроекономіки порахували, що економіка країни запрацює лише тоді, коли в неї інвестують не менше однієї тисячі доларів на душу населення. Щоб відбувся економічний поштовх, в українську економіку треба інвестувати не менше 48–50 мільярдів доларів. За диктатора Чаушеску, якого розстріляли звільнені від страху румуни, Румунія жила дуже бідно, але при цьому довмілася не нажити зовнішніх боргів. Тому маленька Румунія отримала 50 мільярдів доларів позики, а найбільша за територією в Європі Україна за всі роки незалежності – всього 10 мільярдів доларів. У світі є вільних 3 трильйони 800 мільярдів доларів. Це фондові (спекулятивні) кошти, яких фактично немає де діти. Вони переходять з біржі на біржу, але весь час обходять Україну. Тож найближчі десять років серйозно нашу економіку інвестувати не будуть, бо для світової спільноти ми – країна із злочинною владою та сумнівною репутацією, народ якої не має ні честі, ні національної гордості, ні волі для політичних зрушень. Україна для світу – це острів пінгвінів, вимерзла від зневіри, байдужості й цинізму земля, на якій не виживе звиклий до сучасної цивілізації гомо сапієнс, а виживе тільки пінгвін – флегматичний і загартований у суворих арктичних морозах мешканець незбагненного острова.

Інтерв'ю записав
Михайло Сидоржевський

 
© агенство "Стандарт"