журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ВИСТАВКИ

ЛІТПРОЦЕСІЯ

ЩО ЧИТАЄМО?

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2003

ЛІТПРОЦЕСІЯ

Наїзди слобідського критика

На захист жінок і деміургів

У статтю Ігоря Бондара-Терещенка "Глиняні боги", що була надрукована в минулому номері "КО", проник сумнозвісний комп'ютерний вірус "I love you" і попереплутував всі слова і букви. Але в будь-якому руйнуванні присутня творча складова (деміургія) – і ось що видала нам наша офісна Абулафія:
"І сьогодні важко читати БТІ тому, що раніше він був просто пустотним приколістом, а сьогодні виявився ще й безформним. Чи пак відповідним середньостатевій природі сучасної творчості. Таким неухильним робом, як бачимо, донедавна мертві літературні терени злипаються з хірургічною деміюргією "живого" життя. Там же, зауважмо, знаходяться бруньки всіх бульбашних містифікацій нашого славного "майстра і Маргарити" актуальної літератури, хоч би й в якості пасинка оної. Ніби маємо справу з культурною монадою, зовсім не пов'язаною із собою. Тоді як подібна розрізненість в наській культурі притаманна хіба що невиграним айболітам".

При тому ці наші три веселі букви сучукрліту ще й дають направо-наліво убивчі діагнози: "інфантилізм", "снобізм", "аутист"... Наче розповідь Незнайки про власну геніяльність. На загал маємо уявлення про неї як про певне явище етносоціяльного кшталту, що втулює читацькій масі плебеїв малопереконливі наїзди на неринкову "актуальну літературу". З іншого боку, може, це й добре для "кастратичного" устрою майбутнього укрліту?

Наші амбітні колеги в екстазі письма не розуміють тієї простої істини, що вся їхня творчість – це споконвічний упереджено-хохлячий, заздрісний дискурс несприйняття будь-якої сусідової оригінальності, який має позалітературну природу і являє собою своєрідну школу mother fucker: якщо не можна вбити автора як фізичну величину, то вільно буде деконструювати його екзистенцію у своєму творі.

Жаби-мандрівниці і кулики-невдахи стають знаряддям, за допомоги якого особистість-БПВМФ розпросторює своє персональне "Фе" на соціокультурний терен середовища, країни, людства. На довгі роки вперед збивши з містечкового пантелику младорефлексуючі орди "фактичних" свинопасів".

"Ти диявол?" – чуємо за спиною голос Фінкельштейна з "Канцерогенной любви хруст". – Я дещиця тієї сили, що творить добро й усьому зичить зла. Однак цей місіонерсько-месіанський аспект моєї діяльності залишмо за дужками".

На жаль, оцінити творчість Абулафії (ім'я комп'ютера із "Маятника Фуко" У. Еко, в який вводили тексти, завантажували програму комбінування літер і слів й отримували зовсім інші тексти й нові значення) можна тільки звіривши цей текст із авторським, але даний уривок сам по собі принаймні дає загальне уявлення про манеру письма Ігоря Бондаря-Терещенка.

Здається, ІБТ винайшов новий жанр – "критики заради критики" або "чистої критики". Тобто він бере якихось культурних героїв, придумує їм кумедні прізвиська, кумедні історії і метафори, добирає іронічні цитати, виставляє їх дурниками в контексті "заумних" концепцій (скажімо, "к'єркегорівської критики діалектики"), зазвичай притягнутих за вуха – й виходить "голослівне" мислення і "голослівний" сміх не з приводу чогось або когось, а заради самих себе. От, скажімо, йде якась тьотя по вулиці, тьотя як тьотя, її образ практично не дає ніякої "піщі" ні для критики, ні для сміху – але якщо я захочу над нею посміятися, я можу змавпувати її, повигадувати якісь анекдотичні риси, сценки, каламбури та ще й навести надцять цитат улюблених авторів, і це може вийти цікаво і смішно. Але це не буде "критика тьоті", цей сміх "з неба", і до реальної тьоті не має ніякого стосунку.

Тобто я б сказала, що замість критики ІБТ пише сатирично-інтелектуальні новели, в яких діють вигадані персонажі із невигаданими іменами: Ю. Андрухович, В. Єшкілєв, С. Павличко, Н. Зборовська і т. ін. З одного боку, мені дуже цікаво їх читати, й часом я регочу, як дурна, але з іншого боку, мене дратує, що автор демонструє, який він розумний та дотепний, за рахунок інших, "невинних" людей.

Розглянемо, над чим слобідський критик сміється чи в чому звинувачує В. Єшкілєва, Т. Прохаська і Ю. Андруховича, пишучи про проект "Повернення деміургів", а також С. Павличко, Н. Зборовську та Т. Гундорову, пишучи про "витоки "феміністичної критики" в Україні. Стаття про "деміургів" під назвою "Глиняні боги", як вже було зазначено, була надрукована в листопадовому номері "Книжкового огляду", а стаття "Усі люди сестри" про "жінок", чи пак, "фемін", – в листопадовому ж номері журналу "Книжковий клуб плюс".

По-перше, "персонажів" об'єднано чисто за "тусовочним" принципом: Єшкілєв, Іздрик, Прохасько і Андрухович належать до "станіславського феномену", а Павличко, Зборовська і Гундорова – до "феміністичного". Й до того ж усі три написали дослідження про українських класиків, відповідно, А. Кримського, Лесю Українку і О. Кобилянську, в яких зокрема висловлюється припущення про гомосексуальність означених класиків. Але співставляти саме творчість Єшкілєва, Іздрика, Прохаська і Андруховича – це нонсенс, надто вони різні; "Національність, сексуальність, орієнталізм" Павличко і "Моя Леся" Зборовської – абсолютно різні книги передусім з наукової точки зору, а Гундоровій, при всій моїй повазі, взагалі ду-уже далеко до перших двох (хоч це суб'єктивна думка). Знаєте, як кажуть: не треба порівнювати велику дупу і Великий піст.

Натомість ІБТ розглядає їх усіх в одній купі, майже не розрізняючи – хоч сам же нарікав на: "...певне явище етносоціяльного кшталту, доволі нечітко детерміноване в часі і просторі, що у вітчизняному діяматі зазвичай звучить як "шістдесятники", "дев'яностики" чи "житомирська школа прози" (чи "станіславці", чи "феміністичні критикеси" – І.В.). Ніби маємо справу з культурними монадами, зовсім не пов'язаними між собою. Тоді як подібна розрізненість в наській культурі притаманна хіба що "невиграним дев'яностим".

На мою думку, "монадність" цих так званих літературних течій полягає виключно в тому, що вони створюють різні, відносно відмежовані й закриті тусовки і мають відносно різні (й на жаль, однаково невеликі) аудиторії читачів. Але по суті відмінність між "літературними течіями" загалом може бути значно меншою, ніж відмінність між двома авторами, що начебто належать до однієї течії. Класифікація і типологія – невдячне заняття в гуманітарному просторі. Але при чім тут "розрізненість", яка сама по собі є позитивним явищем, до "невиграних дев'яностих"? Чому вони "невиграні" і ким? Чи це з точки зору автора добре (сублімація), чи погано ("неудовлєтворьонность"), чи взагалі не має значення (оце вже навряд чи)? В тому весь ІБТ: з однаковою ймовірністю він міг замість "невиграних дев'яностих" написати і "невиграний" Єшкілєв, і "невиграна" Гундорова – і що ти йому відповіси? "Читайте та вигравайте!"

Давайте, врешті, з'ясуємо, що там не в порядку у "деміургів".

По суті, якщо не рахувати дріб'язкового опису політиканств та інтриг Єшкілєва, вимальовуються дві статті звинувачення: по-перше, "вивищення" станіславців над усіма іншими, їхня претензія на унікальність, найкращість, виняткову елітарність та "актуальність"; по-друге, відмежування від "усіх інших" аж до ігнорування самого факту існування інакшого, заперечення будь-якої цінності отих інших і взагалі можливості альтернативи собі. Як ілюстрацію до другої тези наведено образ Глиняного кулемету із "Чапаєв и Пустота" Віктора Пєлєвіна. Пєлєвін розповідає про одного будду, який розважався тим, що направляв свій палець на різні об'єкти – і вони зникали. Коли усе навколо будди зникло, він направив палець на самого себе – і зник, але палець лишився. Отой палець і став основою Глиняного кулемету як чапаївської зброї.

Отже, докази по першій статті звинувачення. Автор розмірковує, чому в Україні досі не створено літературного проекту, який міг би бути альтернативним єшкілєвському: "Очевидно, через нерозуміння тієї простої істини, на осягнення якої спромігся сам Єшкілєв: злетіти у вирій феномену жаби-мандрівниці вільно лише через приниження усього піднебесного болота. Тоді як вищезгадані кулики-невдахи (провалені літературні проекти – І.В.) навіть не мислили вивищуватись понад гомогенний рівень рідного ляндшафту". "При тому ці наші галицькі айболіти, ці веселі чоловічки неоліту, підвівшись зі свого східно-західного дивану на безжальну центрально-східну ревізію, ще й дають направо-наліво убивчі діагнози: "селянський синдром", "хуторянство", "патологія методичного консерватизму"... Хіба ж це по-людськи? "Це не люди, Дунаєв, – чуємо за спиною голос Пепперштейна з "Мифогенной любви каст". – Це боги".

Це, звичайно, заборонений прийом у дискусії, але ні, ну справді – хто б казав, чия б корова мукала! За тією ж логікою сам ІБТ "вивищується" за рахунок всіх "колосів" (а хоч би й на глиняних ногах), яких тільки можна віднайти в Україні – при чому, як я намагаюся довести в даній статті, абсолютно не маючи на це жодних реальних підстав або прав, без будь-якої адекватної аргументації.

Це банальна людська риса, компенсація комплексу неповноцінності:

Мы почитаем всех нулями,

А единицами себя.

Мы все глядим в Наполеоны,

Двуногих тварей миллионы

Для нас орудие одно.

Тут є ще один нюанс – мова ІБТ, пересичена термінами, посиланнями, неологізмами, концептуальними метафорами (мабуть, сам автор розуміє те, що він пише, не більш, ніж на 90%). Мені вона загалом подобається, але той, хто хоч приблизно не знає або не читав того, що читав ІБТ, автоматично випадає з кола його читачів як непросвітлений бовдур – бо ніц не второпає. Це ж все-таки літературна критика, а не науковий трактат. Та ще й при тому, що в Україні існує жахливий розрив в гуманітарній освіті: небагатьом доступні сучасні інтелектуальні ресурси гуманітарних та суспільних наук (переважно російською та англійською мовами), й ті, що причастилися від означених ресурсів, деякою мірою опиняються в ізоляції на п'єдесталі своїх знань. Той-таки Єшкілєв, послуговуючись складними термінами і концепціями, не вважає нижче своєї гідності роз'яснювати деякі з них, бо розуміє, що читач не зобов'язаний був прочитати усе те, що прочитав Єшкілєв.

Друга стаття звинувачення стосується виключно "деміургічної" ідеології Єшкілєва, проголошеної в статті "Повернення деміургів".

Деміургічна концепція Єшкілєва вельми цікава, але він справді забагато на себе бере, однозначно заперечуючи всі мистецькі напрямки і форми творчості, що не вкладаються в його схему (постмодернізм, інтертекстуальність тощо). Докладніше див., наприклад, сайт журналу "Ї", опція "Бібліотека "Ї", часопис "Плерома". Я цілком погоджуюсь з Ю. Андруховичем, який заперечує Єшкілєву в статті "Повернення літератури", основна думка якої полягає в тому, що всі ці ідеологічні напрямки і концептуальні схеми, попри всю цікавість теоретизування, в кінцевому підсумку лише навкололітературний мотлох, "елегантна інтелектуальна фікція", якій можна протиставити тільки "автора як індивідуальність, явлену в тексті".

Звичайно, що більшість представлених в МУЕАЛ ("Мала українська енциклопедія актуальної літератури") творів не відповідають проголошеним "деміургічним" принципам – як і діяльність будь-якої політичної партії не відповідає її ідеологічним засадам. Але з іншого боку, я майже будь-який художній твір можу підвести під єшкілєвську теоретичну базу – настільки ці принципи розмиті й відкриті для будь-яких спекуляцій.

Але я таки не розумію ІБТ: якщо стаття присвячена виключно критиці Єшкілєва, то навіщо приплітати сюди Іздрика, Прохаська і Андруховича, які насправді не мають стосунку до "деміургічної" експансії Єшкілєва. "І важко сьогодні читати Т. Прохаська тому, що раніше він був просто пустотним постмодерністом (автоматичне письмо, чиста рефлексія, "рослинна" психологія), а сьогодні виявився ще й безформним. Чи пак, відповідним андрогінній природі сучасної творчості". "Втім, хоч як бадьорився Андрухович, виступаючи у тій самій МУЕАЛ проти задуму підступного Єшкілєва порятувати світ хірургічною деміюргією, але у новій редакції енциклопедії його заклик про "повернення літератури" було вкотре проігноровано. Наче розповідь Незнайки про власну геніяльність". Ну, звісно, Єшкілєв не любить, коли йому заперечують, – знову ж таки, так само, як сам ІБТ.

ІБТ бачить тільки єдину практичну користь від "станіславського феномену" – в протистоянні націоналістичному й спілчанському "шароварництву": "Це споконвічний спротив шовінізмові пролетарських столиць, який має позалітературну природу і являє собою своєрідну школу стоїчного спротиву: якщо не можна відмінити окупаційно-спілчанський час як фізичну величину, то вільно буде заборонити його відлік у своєму творі". "З іншого боку, може це й добре для "націократичного" устрою майбутнього укрліту? Ну, в сенсі того, що "фактичні" свинопаси і далі втулюватимуть "плебейській" масі читачів ринкові ерзац-продукти від літератури. ..."Поки живий в Україні дух доктора Донцова, – схвалює подібне знищення національного живла А. Бондар. – йому повинні протистояти добрі духи культурної психотерапії". Тобто знову ж таки ідеологічна боротьба на теренах літератури – як вже вам не обридне!

Переходимо до статті "Усі люди сестри": "...заборонена праця Н. Зборовської "Моя Леся", одіозна монографія С. Павличко про гомоеротизм А. Кримського "Націоналізм, сексуальність, орієнталізм" і гендерні утопії Т. Гундорової про О. Кобилянську "Femina melancholika" свідчать про кардинальні зрушення в системі модерного сприйняття". Ким це "Моя Леся" заборонена і відколи? Повна маячня. Також з однієї тільки назви "одіозної" (!) монографії Павличко зрозуміло, що вона далеко не тільки "про гомоеротизм А. Кримського", але кожен вишукує собі, що йому найцікавіше. І знову неправдиві, висмоктані з пальця факти: "За всіма ознаками він типовий маргінал", – визначається С. Павличко про піддослідного Кримського, свого часу навіть забувши згадати про нього у власному "Дискурсі модернізму в українській літературі". Це вже усі межі переходить: та відкрий нормально книжку і подивись – там про Кримського скільки хочеш! З цього видно, як шановний критик читає піддослідні книжки.

Тут знову є три статті звинувачення: "нехитре надзавдання укрфемінізму": "використати "службове становище" феміни, послуговуючись таким сумнівним для науки інструментарієм, як інфантилізм, родинність, снобізм". Цікаво, якби сталося неймовірне і подібне дослідження написав якийсь український "фемініст", йому теж би приписали "використання службового становища феміни", коли "всі прийоми для досягнення благородної мети прийнятні"?

Отже, інфантилізм полягає "у зацікавленні архаїчними фігурами, що їх досліджують вищезгадані "феміністки", проглядає... споконвічна любов до "позаконтекстуального", "упослідженого", "окраїнного", що, за ІБТ, закладена в нашій "ментальності". Може, я чогось не розумію, хто мені роз'яснить зв'язок між інфантилізмом і любов'ю до "окраїнного-маргінального"? "Дальше-больше": "маргінальне" пов'язується із "репресованим гомосексуалізмом". Тобто врешті ставиться знак рівності між інфантилізмом і цікавістю до гомосексуальності, не знаю, звідки така формула – Фрейд, принаймні, точно не пов'язував ці поняття.

Також зазначено, що С. Павличко вживає "принципово фрустраційну лексику": "Однак я класиків рухала і буду рухати". І не вона одна: "Але з огляду на несвідоме залучення "фрейдистських" форм наукового мовлення в тієї ж Гундорової ("Кобилянська вводить в новелу", "Кобилянська вводить себе", "Кобилянська просила Маковея дати їй"), природа таки бере своє".

Я придивилась пильним фрейдистським оком до статей ІБТ, і – ой-ой-ой! скільки репресованої сексуальності, скільки фрустраційної лексики: "свинопаси і далі втулюватимуть "плебейській" масі", "дають направо-наліво", "за кожним словом у цих дослідниць стоїть"... Себто: " у разі незадоволення, спричиненого неповнотою его-ідеалу, гомосексуальне лібідо вивільняється і трансформується в почуття вини". І тоді вже пишуться такі статті...

Взагалі, сексуально стурбованої лексики у ІБТ вистачає і без підсвідомості: "право "першої ночі" на тлумачення тієї чи іншої "делікатної" теми", "порпатись у білизні класиків", "критика в негліже", – кожен розуміє "на своєму рівні дискурсу".

"Родинністю" критик означив зізнання авторок на кшталт: "Мої героїні – Леся Українка, Ольга Кобилянська і моя бабуся" (С. Павличко), "Леся – це дуже інтимно, це дуже родинно для мене. Мене постійно переслідує відчуття духовного посестринства" (Н. Зборовська). По-перше, ІБТ забувся, що Павличко написала не про Л. Українку, а про А. Кримського, до якого в неї нема ніяких "родинних" почуттів, а, по-друге, що в цьому поганого? Ясно, що тільки почуття якоїсь особливої духовної близькості – аж до рідності – може спонукати когось на глибинне дослідження чийогось життя. Але хіба це може бути критерієм науковості чи ненауковості інструментарію дослідження? Виходить, як завжди у ІБТ, – на городі бузина, а в Києві дядько.

Третя стаття звинувачення: "Де шукати витоків своєрідного "снобізму" в писаннях "феміністичних критикес"? Адже "родинний" дискурс, помножений на сексуальну інфантильність, що присутня у них як виховний фактор (? – І.В.), не заступає певного відчуження стосовно національної культури, притаманний розглядуваним тут авторкам у недержавні часи. "Я справді прийшла до українського письменства після, мабуть, десяти років вивчення англійської і американської літератур... Тривалий час я не надто цікавилась українською літературою", – згадувала С. Павличко". В мене, наприклад, школа теж надовго відбила інтерес до української літератури – і до чого тут снобізм? Найцікавіше, що станіславців ІБТ хвалить за протистояння "націократичному" устрою, а "феміністкам" накидає відчуження від національної культури тільки тому, що "фемінізм у вітчизняному літературознавстві народився лише по ознайомленні з аналогічними практиками Заходу". У нас багато чого народилось по ознайомленні з західними практиками – тільки якісь закомплексовані люди здатні побачити снобізм у використанні "західних" концентуальних методик для аналізу української літератури. Може, ІБТ знає якийсь питомо український науковий інструментарій для повноцінного літературознавчого дослідження?

Взагалі дивно, що ІБТ обирає мішенями для своїх знущань не "ружні бздури" і графоманію, яких видається більш, ніж досить, а різною мірою, але таки направду мудрих і талановитих людей, яких кіт наплакав. Може, він вважає, що тільки останні взагалі заслуговують на його "височайшу" увагу, тож це така форма компліменту?

Інна Волосевич , inana@ua.fm

 
© агенство "Стандарт"