журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ВИСТАВКИ

ЛІТПРОЦЕСІЯ

ЩО ЧИТАЄМО?

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2003

ЛІТПРОЦЕСІЯ

"Я відчуваю, яка сила йде від них…"

Співкерівник "Коронації слова" Ніна Герасименко про конкурс і про українську прозу

– Конкурс гостросюжетного роману "Коронація слова" з'явився одночасно з "Золотим Бабаєм". Їх щось поєднує чи просто назрів час для таких конкурсів?

– Так, проведення конкурсу "Коронація слова", справді спонукав час, бо це був 1999 рік. Пригадуєте 90-ті роки? Український книжковий ринок окупувала дешева російська книжка з кольоровими яскравими обкладинками, її масово читали й захоплювалися, а української книжки, спроможної конкурувати, не було. Тому, організовуючи конкурс, метою якого є пошук українського бестселера і наповнення українського ринку повнокровною конкурентноспроможною літературою, його засновники (голова "Крафт Фудз Україна" п. Юрій Логуш, і п. Олександр Роднянський, на той час генеральний директор телеканалу "1+1"), ризикували. Бо не було впевненості, чи є в Україні автори, які зможуть написати детективи і трилери, жіночі любовні романи і фентезі. Адже, щоб написати детектив, треба мати певну літературну традицію і школу, а в Україні детективний жанр презирливо називають попсою і не опускаються до його написання. А якщо автори є, то чи знайдуться видавництва, які видадуть романи невідомих авторів великими накладами... Тому у 1999 році "Коронація слова" справді перегукувалася із "Золотим Бабаєм", який так само був спрямований на видання гостросюжетних творів. Проте, після підведення підсумків першого року "Коронації ...", організатори побачили, що є величезний масив прози, причому високого художнього рівня, наприклад, психологічної, історичної. Але він залишається неохопленим саме через свою "негостросюжетність", тому вже 2001 року жанрові межі конкурсу було розширено і до співпраці запрошувалися і автори детективів, і автори т.зв. високої прози.

Ми боялися, аби про нас не сказали: ці хохли нічого не можуть зробити...

– І про Спілку письменників теж?

– А чому ні? У Спілці є багато талановитих людей, які відчувають дух і запах часу. Візьмімо письменника Василя Шкляра. Захищаючи дисертацію, я читала його ранню прозу. Це було цілковите наслідування стилю Григора Тютюнника: сільська тематика, молодь, яка виїжджає з села, залишаючи матерів… Вони були подібними і однорідними. І раптом, коли з'явився запит на масову літературу, В.Шкляр спалахнув, ніби народившись вдруге. Це вже був досить яскравий, самобутній письменник, який почав писати детективи з елементами бойовика і містики.

– Не було заведено у наших письменників писати романи з цікавими динамічними сюжетами…

– Все треба колись починати. Суспільство диктує нам свої потреби і тому, коли я чую, що масова література це низька література, починаю обурюватися. Бо література не може бути високою чи низькою. Вона або є, або її немає. І сьогодні проблема нашої прози в тому, що вона закрита, не може себе показати, а ми не можемо її донести до читача. Письменник пише для себе, показує написане своєму колезі, колега схвалює, і вони читають один одного, не вміючи заявити про себе на ширше коло. Література в цьому разі стає виключно для спеціалістів-філологів і задихається у замкнутому просторі без свіжого повітря. А враховуючи, що мова – це сигнальна система…

– А у вашого конкурсу від самого початку мовою написання роману мала бути українська…

– Так! Це була і є наша принципова умова: ми підтримуємо україномовних авторів. А якщо читач починає читати українською і це його захоплює, то він і далі шукатиме українські книжки. Тобто, якщо людина читає українською, то вона починає її відчувати і нормально сприймати. А, отже, ставати споживачем, бо книжка стала вартісним товаром. З часом українська художня книжка могла б посісти свою частину ринку, потіснивши російську й перекладну європейську.

– Для багатьох українська мова асоціюється з комплексом нещасливості…

– На жаль, так. Просто читач має звикнути до того, що українською можна читати детективи, трилери, любовні романи. Так само ще треба подолати комплекс меншовартості, бо для багатьох у нас українська ще асоціюється з комплексом нещасливості. Досить пригадати українську дитячу літературу: там нас обдурили, там нас побили, там Україна – нещасна сиротина, там вона – боса і обідрана…

– Ще шкільні стереотипи…

– Можливо, це робили свого часу спеціально, аби відбити у дитини ще змалку бажання читати українські твори і вкласти їй думку про те, що українське це – нещасне, бідне, босе, залатане і безперспективне, аби вона від усього українського жахалися чи вчилася брехати. Пам'ятаю, як у дитинстві мене батьки лякали або "Ялинкою", або "Харитею". Після того, як прочитаєш такі твори, складно повірити, що українською можуть бути написані цікаві й стильні твори. Тому ми ламаємо ці стереотипи, переконуючи, що українське може бути високоякісне!

– Щоб продати українську книжку, треба бути фанатом своєї справи…

– Результатом трирічної тривалості "Коронації" стало видання 34 романів. За цей час ми співпрацювали з "Махаоном" і "Основами" (Київ), "Аверсом" (Львів), "Підручниками & посібниками" (Тернопіль), "Кальварією", (м. Львів), літературною агенцією "Піраміда". Восени ми представляли книжки нашого конкурсу на Х Форумі видавців у Львові. На жаль, іншими видавництвами художня література майже не була представлена. Сьогодні видавцям легше продавати навчальну літературу, бо вона необхідніша для учбового процесу, аніж художню. А от щоб зацікавити читача україномовною художньою книжкою та ще й зробити так, щоб вона не була такою жахливо дорогою, то це вже треба бути справжнім фахівцем і фанатом своєї справи.

– У першій "Коронації слова" професіонали участі не взяли…

– У перші роки проведення "Коронації..." багато рукописів нам надіслали люди, які цікавляться літературою як хобі. Проте сьогодні в конкурсі беруть участь професіонали – члени НСПУ, АУПу, які раніше ставилися до конкурсу досить скептично, як до скороминущого і несерйозного.

Минулого року ми отримали 863 романи, причому це тільки ті романи, що були зареєстровані до участі в конкурсі, бо частина романів надходила або не надрукованою, або російською мовою. Цього року ми очікуємо понад 1000 романів…

– Хто ж це все перечитує? Фантастична ж кількість романів…

– Конкурс у нас закритий, твори приймаються під псевдонімами, тому ані оргкомітет, ані члени журі не знають, хто ховається за текстами, тому головним критерієм є рівень художньої якості твору. Надіслані романи проходять у нас кілька етапів відбору. Насамперед, їх опрацьовує група експертів. Якщо експерт подає схвальну оцінку, лише в цьому разі твір передається на опрацювання журі. Членами журі минулого року в жанрі роману були письменники Софія Майданська, Василь Шкляр і Марія Матіос, віце-президент Києво-Могилянської академії Володимир Панченко, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури НАНУ Андрій Кравченко, доктор філософії Людмила Тарнашинська, літературознавець Інна Долженкова, а головою журі – Юрій Мушкетик, відомий письменник, екс-голова Спілки письменників України. Скажімо, минулого року всі 16 творів, відібрані експертами для фінальної боротьби, під час засідання журі було обговорено, було названо недоліки, переваги, помилки, зверталася увага на мовний ряд. Ставлення до відбору романів у нас дуже серйозне, щоб потім не сказали: конкурс організувала не держава, отже, там усе "схоплено".

– Невже це можна якось визначити у зашифрованому рукописі?

– Іноді можна вгадати за стилем. Наприклад, такий оригінальний стиль як у Василя Шкляра.

– Кілька років тому я чула про якийсь конкурс, який проводить Андрій Курков...

– Недавно Михайло Бриних зауважив, що сьогодні в Україні конкурсів більше, ніж літератури.

– А ваше ставлення до "Золотого Бабая"?

– Загалом позитивне. Я ставлюся з повагою до людей, які, не чекаючи обіцяних державою благ, мають сили працювати самостійно. Конкурс "Золотий Бабай", так само як і "Коронація слова", працює з українською прозою, за результатами його проведення видано чимало книжок. Проте етапи його проведення майже не висвітлюються у ЗМІ, тому я не знаю ні імен переможців "Бабая", ні його адреси, майже не зустрічала рецензій на книжки. Це досить таки серйозне недоопрацювання в організації конкурсу, бо здатне породити в автора недовіру до організаторів. Те саме я можу сказати і про конкурс, започаткований "Клубом сімейного дозвілля". Я не бачила в пресі ані прізвища переможців, ані їхні видані книжки.

– А які грошові премії на "Коронації.."?

– Перша премія у нас в двох номінаціях – в жанрі роману і кіносценарію – по 18 тис. гривень, друга – 6 тис. гривень, третя – 4 тис.гривень і 7 заохочувальних по тисячі гривень. А цього року ми маємо ще одну фінансову відзнаку – за найкращу добірку критичних матеріалів про конкурс . А чому б і ні? Це ж цікаво.

– Це чиясь дуже розумна ідея…

– Звичайно, тому що потрібно говорити про людей, які ризикнули любити Україну "не тільки до глибини душі, а й до глибини власної кишені". І про тих, хто бере на себе сміливість творити культуру в умовах неукраїнського інформаційного простору. Бо держава забулася про літературу й профінансувала сто-перші гастролі Вєрки Сердючки. Врешті-решт в історії української культури найяскравіші сторінки написані завдяки існуванню феномену меценатства: Галшка Гулевичівна, Костянтин Острозький, Петро Могила, Іван Мазепа, Кирило Розумовський, Євген Чикаленко, родини Тарновських, Симиренків, Харитоненків, Терещенків, Ханенків....

– Забужко і Андрухович як письменники піднялися на хвилі національної депресії...

– Сьогодні у класиках ходять Юрій Андрухович, Юрій Покальчук, Оксана Забужко, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко та ін. А пригадайте, коли вони піднялися на літературній хвилі? У ті ж 90-ті роки, коли відбувалася абсолютна переоцінка цінностей, коли усе стало догори дригом, коли раптом увірвався у наше постсовдепівське життя дикий капітал, а ми, виховані на соціалізмі, лише розводили руками і дозволяли МММ обдурювати нас посеред білого дня. Чому люди, які вчасно переорієнтувалися і почали писати тексти на раніше заборонені (а на той час гостромодні) теми сексу, сексуальних збочень і бомжів, сьогодні вважаються класиками? Їх краще було б назвати успішними літераторами, а не письменниками. Перефразовуючи відомий вислів – "У потрібну хвилину, вчасно сказали...". Проте сьогодні, у мене відчуття, що народжується справжнє сузір'я новітньої української прози, з'являється нова хвиля письменників, яка визріла внутрішньо, яка є професійною.

Скажімо, коли з'явився роман Лариси Денисенко "Забавки з плоті та крові" (вона його зашифрувала під псевдонімом Бозі), члени журі говорили: зверніть увагу, це, нарешті, з'явилася нова українська проза. Мабуть, це хтось зі студентів Києво-Могилянки, начитавшись європейської прози, переосмисливши українську класику, надивившись на Андріївський узвіз і осмисливши сьогодення, витворив такий роман.

Тож, як бачите, наш конкурс – у розвитку, його зеніт буде, можливо, лише за кілька років, але вже зараз ми отримали статус Всеукраїнського.

– З нашого Гоголя вийшло ціле покоління латиноамериканської прози. Це я про те, що мені ближче. Чи є на "Коронації" серед ваших лауреатів або гран-прі хтось, хто пише містичну прозу?

– Я вже кілька років проводжу своєрідне власне дослідження. Є кілька регіонів, де специфіка прози не змінюється. Якщо це Львів, Західна Україна, Івано-Франківщина, то, як правило, це твори, переважно присвячені національно-визвольній боротьбі. Йде осмислення минувшини, зміна кута зору. Якщо твори надходять з Донбасу, то, як правило, ця проза з суцільних м'язів. Чи не тому найбільше бойовиків і детективів саме звідти. Можливо, дається взнаки відсутність давніх традицій, бо ж – оці степи, оці вольності – усі приїжджі.

– Зараз це, очевидно, дуже потрібно. Тема була скільки років закрита, а накопичилося усього багато.

– Так, просто вражає оце якесь навіть болісне бажання відшукати свої помилки, переосмислити, передивитися, зрозуміти. Дуже багато творів саме звідти іде про голодомор, дуже багато – про період Гетьманщини і Руїни, Київської Русі. А от елементи містичності притаманні саме творам авторів з Києва

– А що ж тут дивного? Лиса гора…

– І, мабуть, не одна… А кияни як завжди пишуть про опирів…

– Як переконує Валерій Шевчук, таких у Києві аж – три…

– Цьогорічний роман Олександра Шевченка "Глибинка" написаний у типовій оповідній манері Гоголя. Сюжет його перегукується зі "Страшною помстою" нашого класика. Ідеться про письменника, який, перебуваючи у творчій депресії, відвідує село матері, де не був років з двадцять. А там живе опир. Його колись убили мешканці села, і він їх закляв, змусивши всіх до одного стати опирями. Коли герой потрапляє у таке зачароване місце, він просто мусить боротися… І хоч тема упирства в нашій літературі не нова, досить згадати ту ж класичну літературу, того ж Стороженка, але ми до неї постійно повертаємося, бо це наш фольклор. Ми вже не можемо без цього...

– Книжка цього автора вже вийшла?

– Ось-ось вийде.

– А вона Михайлину Омелу ніяк не повторює?

– Ви знаєте, ні. Михайлина Омела написала роман про опирів, але по-перше, події роману розгортаються на іншому грунті: російська богема початку століття. Окрім того, простежується ще й образ самої Росії як такого собі політичного упиря.

– А якби до вас потрапив сьогодні роман "Сталінка" Ульяненка? Виборов би призове місце чи гран-прі?

– Не впевнена, що отримав би гран-прі, але думаю, що обов'язково увійшов би в десятку переможців…

– Незважаючи на чорнушність, моторошність…

– Ви знаєте, цей роман написаний досить-таки професійно і має своїх читачів, ним навіть хтось захоплюється. Саме з цієї точки зору, я думаю, що він би увійшов до десятки переможців, але я постійно замислююся над тим, для кого людина пише такі твори. Хто може отримувати катарсис, читаючи про брудні, немиті тіла, про смітники, про шматки м'яса? Зрештою, література – це мистецтво і іноді від нього треба отримувати почуття очищення. В нас, українців, дуже велика довіра до друкованого письма. Вважається, що лише справжні інтелігенти-професіонали мають право писати, видавати та ще й отримувати премії за твори. А що додасть цей твір українській літературі? Ще раз переконаємо себе в тому, що ми недолугі, бридкі, ущербні. Хоча, з іншого боку, це просто твори, видані на хвилі національної депресії. То, може, нехай вони там і залишаться. Конкурс уже давно став потужним літературним рухом…

– Ми якось говорили про "Історію української літератури", яку зараз готує Інститут літератури. Як ви думаєте, про твори "Коронації слова" там буде написано?

– Звичайно, адже на сьогодні Всеукраїнський конкурс романів та кіносценаріїв "Коронація слова" – це потужний літературний рух. І я переконана, що це йде нова хвиля, бо відчуваю, яка сила йде від них…

Записала
Світлана Короненко

 
© агенство "Стандарт"