журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ВИСТАВКИ

ЛІТПРОЦЕСІЯ

ЩО ЧИТАЄМО?

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2003

ДИСКУРС

"Гектари поетів і букет пригодницької прози"

Чим ближче до кінця року, тим більше новинок – хороших і різних – з'являється на полицях книгарень. Деякі з них побіжно оглянемо, починаючи, звісно, з того, що "для душі" – з поезії.

Київське видавництво "Факт", відоме низкою ориґінальних і резонансних проектів, "запустило" наприкінці 2003-го ще один, не менше ориґінальний, котрий так само заповідається стати резонансним. "Зона Овідія" – ідею цієї серії подав президент Асоціації українських письменників Тарас Федюк, він же дібрав до неї перших авторів, а головне – знайшов спонсорів, які погодилися підтримати проект: народних депутатів О. Козаченка й Б. Губського та Фонд інтелектуальної співпраці "Україна – XXI століття". Таким чином "Факт", вочевидь, змінює "Кальварію" в місії "базового" видавництва АУП.

Назва нової серії "розкодовується" просто: за деякими версіями, місцем заслання – "зони" – Публія Овідія Назона було саме українське Причорномор'я, і з цього приводу один із райцентрів на Одещині, батьківщині Тараса Федюка, навіть зветься Овідіополем. Звичайно, жити в "зоні", хай навіть поетичній, зазвичай не вельми приємно, але такі наші об'єктивні реалії, зважаючи, крім іншого, ще й на традиційно високу кількість поетів на 1 кілометр квадратний української території (як писав свого часу Михайло Саченко, "гектари поетів"). Звісно, з-поміж цих "гектарів" справді добрих поетів не так багато, але вони є, притому далеко не лише в стольному Києві. І якщо кияни бодай інколи мають змогу десь "світитися", то в реґіонах із цим далеко не просто. Приміром, Дмитро Кремінь із Миколаєва кілька років тому став лауреатом Шевченківської премії за збірку "Пектораль", котра… ніде, крім власне Миколаєва, в книгарнях не з'явилася. Причому, навіть мені – людині, котра цілеспрямовано й послідовно намагається відстежувати пріоритетно саме поетичні новинки, цю книжку досі не вдалося навіть у руках потримати, не кажучи вже – прочитати. Її наклад, і так мізерний, розбігся швидко, а про перевидання чомусь і мови не велося. Прикро, звісно, але такі реалії "зони". Тепер же у "Факті" з'явився "Синопсис" Дмитра Кременя (витримані в добротній українській класичній традиції тексти) й любителі поезії скрізь, де все таки продається українська книжка (а "Факт", як відомо, і в сфері розповсюдження вміє працювати активно й фахово), зможуть познайомитися з творчістю цього поета.

Або ж Павло Гірник із Хмельницького – постать не просто цікава, а в літературному середовищі певною мірою навіть харизматична. Принаймні я знаю чимало щирих і відданих поціновувачів його емоційно наснаженої, "енергетичної" поезії, до кола яких, зокрема, належать упорядники й постійні відвідувачі найповнішої інтернет-бібліотеки української поезії "Поетика" – www.poetyka.uazone.net. За останнє десятиліття він видав кілька "абсолютних" метеликів, у тім числі більш-менш відому в цих таки ж літературних ко(д)лах ейфоричну збірочку "Се я, причинний…" із, м'яко кажучи, нікудишньою поліграфією, а також симпатичний поліграфічно, але зовсім уже "всім метеликам метелик" у серії "Ковчег" в "Кальварії" (цю серію, як відомо, також ініціювала Асоціація українських письменників). Кажуть, що тепер "Кальварія" відмовляється продовжувати видання "Ковчега" – було би, м'яко кажучи, страшенно жаль, якби ця інформація виявилася правдивою. Тепер же у "Факті" з'явилася збірка Павла Гірника "Коник на снігу", настільки ж емоційно яскрава, як і вся творчість цього напрочуд цікавого поета.

Третю ж збірку з піонерських у серії "Зона Овідія" я схильний вважати радше "політикою". Йдеться про томик російськомовної харківської поетки Ірини Євси (яка, до речі, не є членом АУП) "Опись имущества". Можливо, моє упередження пов'язане з тим, що я загалом дуже несерйозно сприймаю так звану "сучасну російськомовну українську літературу" – щиро визнаю, що це справді так. Але так само визнаю, що коли серед цього химерного "полку" трапляються цікаві автори з добротними текстами (так само щиро визнаю, що на Ірину Євсу це визначення поширюється повною мірою), то чому б АУПу їх не видавати, позавідносно до того, що пані Ірина поки що не є членом цієї єдиної в Україні повноцінно творчої спілки (з-поміж літературних організацій, звісно).

До речі, привідкрию маленьку таємницю – в наступній "трійці" планується вихід нової збірки леґендарного "пролетарського поета" з Донецька Олега Солов'я. А це значить, що продовження обіцяє бути цікавим. От якби ще – дозволю собі маленьку "наводку" для Тараса Федюка – Василя Старуна видати. Хороший поет, а якось несправедливо загубився в моторошних нетрях Луганщини. Або киянина Олеся Ільченка, книжки якого так само вже давно не виходили, але я читав його нові верлібри, і це, скажу вам, потужно!

Інше знаменне поетичне видання, що з'явилося нещодавно, викликає в мене аж надто двоїсті почуття. Йдеться про перші два томи з анонсованого тритомника поезії одного з найбільших поетів кінця минулого тисячоліття Тараса Юрійовича Мельничука, видані Коломийською обласною друкарнею. Я мав щастя бути трішки знайомим із цією непересічною людиною, якій аж надто багато довелося за своє життя перетерпіти; маю щастя бути глибоко й щиро закоханим у його дивовижну поезію, й чудово розумію, що так, як видали Мельничука в Коломиї, нині його категорично не можна видавати. Життя Тараса було вкрай суперечливим і трагічним, а його становлення як поета – бурхливим і вкрай нерівним. Якось "докоряти" за це поетові абощо ніхто з нас не має жодного морального права, але й не брати це до уваги в упорядковуванні його книжок так само не можна. Звісно ж, я за те, що мусять бути й повні академічні видання класиків (до яких Тарас Мельничук, безперечно, належить), але в такому разі їх мусили б і готувати академічні установи, й такі видання мусили би бути оснащені необхідним корпусом приміток і коментарів. Але, коли просто, майже без жодної вмотивованої системи, зібрати вірші таких поетів, як Тарас, написані в різний час і з різних, подекуди зовсім "альбомних" нагод, і видати їх отак "гамузом", без жодної виборки – це може лише нашкодити адекватному читацькому сприйманню їхньої творчості. Тарас Мельничук – геній, він був занадто своєрідною особистістю, аби самому ще за життя зробити таку виборку, тому перед упорядниками й редакторами його посмертних видань постає вкрай непросте завдання подати читачеві Мельничукові поезії так, аби для читача так само стало очевидним те, що очевидне для нас, більшою чи меншою мірою причетних до літератури людей, – його вроджена геніальність, унікальне новаторство його поезії. Саме так видав свого часу Тарасового "Князя роси" Іван Малкович. Сподіваюся, бодай у третьому томі видавці – котрі, безперечно, хотіли, як краще, а не як завжди, – це таки врахують.

Із поетичних новинок серії "Критичні тексти" видавництва "Критика" вразив Мідянка й розчарував Жадан. Закарпатський "самітник" Петро Мідянка у своїй новій книжці "Дижма" продовжує "втримуватися" в рамках своєї давно й усерйоз випробуваної стилістики творення паралельного поетичного світу засобами реґіональної лексики й скрупульозного відтворення екзотичної поетичної реальності, але робить це настільки органічно, природно, істинно, що не захопитися цим практично неможливо, навіть коли специфічна "мідянківська", дуже легко впізнавана з будь-якого рядка ритміка кочує від вірша до вірша майже без видозмін. Натомість завжди авантюрний, розкутий, урбаністичний, провокативний, пофіґістичний, "глюкнутий", який завгодно ще Сергій Жадан у збірці "Історія культури початку століття", котру навіть встигли раніше перекласти російською й видати в Москві, спробував "змінити імідж", узявся пропаґувати доволі сумнівну, як на мене, теорію "жорсткого урбаністичного верлібра", і в результаті цих штучних, як бачиться, видозмін вихолостив, як на мене, зі свого тексту отой специфічний жаданячий "підлітковий" шарм, який робив його поезію справді новаторською. Мені здається, що це вже справді не вірші, а голі "тексти", сконструйовані так, аби їх можна було легко, без надмірних зусиль, перекласти будь-якою мовою – чи то російською, чи англійською, чи племені мумба-юмба. Звичайно, для Сергієвих перекладачів це суттєво полегшить працю, і, можливо, посприяє виходу цієї книжки й європейськими мовами, – але я не думаю, що поетові рівня Жадана достатньо цим втішатися, бо в нього й для перекладу є значно кращі тексти. Зазвичай до поетів, яких любиш, і ставишся значно вимогливіше, ніж до "решти". Я люблю поезію Жадана, тому й констатую: на фоні значної частини макулатури, котра в нас і далебі не тільки в нас виходить "гектарами", це ще дуже й дуже добротна книжка, але на фоні потенційних Жаданових можливостей вона, по-моєму, прохідна.

Із-поміж інших поетичних видань варто відзначити "Рубаї" Омара Хайяма від київської "Грамоти", а головне – нову збірку леґендарного Миколи Воробйова "Слуга півонії", видану "Просвітою". На жаль, я не мав ще змоги її прочитати, а Воробйов – далеко не той автор, про якого можна собі дозволити відбутися загальниками, тож обіцяю в одному з наступних оглядів до цієї книжки обов'язково повернутися.

Із прозових новинок якось нічого на цей раз не впало в око настільки, аби бути ним або надміру захопленим, або ж невпопад від нього дратуватися. Про "Мальву Ланду" найдобротнішого масового українського письменника Юрія Винничука, видану львівською "Пірамідою" в новій серії "Фест проза", критика вже наговорилася добряче й, підозрюю, ще як мінімум стільки ж говоритиме – і заслужено. Щоправда, мені значно більше подобався журнальний варіант цього роману, опублікований кілька років тому в "Кур'єрі Кривбасу". Львівська таки ж "Кальварія" пропонує два нових романи з серії "коронація слова" – "Гра з тінню" Михайла Ткачука та "Чорний іній" Валентина Строканя. Одне слово – пригоди. Ще "Кальварія" активно пропаґує скандинавські літератури, що не може не імпонувати. Після шведа Торні Ліндґрена – фінн Арто Паасілінна з романом "Рік зайця", витриманим, як сказано в анотації, в стилі "північної робінзонади". Цікаво. Тернопільська "Джура" пропонує нову пригодницьку книгу Олександра Вільчинського "Неврахована жертва. Вбивство після вбивства". Звісно, це детектив, але й Вільчинський – це вам не Кокотюха, він вправно володіє пером і свої "журналістські розслідування" (у його детективах головний персонаж – журналіст Андрій Грабовський) виписує хвацько, цікаво й професійно. Це стосується і його роману "Суто літературне вбивство", який нещодавно видала "Піраміда" в серії лауреатів конкурсу "Коронація слова". У цій же серії і в цьому ж видавництві з'явилися "Провина" Анни Хоми і "теорія тероризму" Ігоря Козловського. Попри шаблонну назву першої й агресивно "актуальну" – другої книжки, це звичайні собі детективи. Київська "Грамота" в серії "Нова проза" пропонує український переклад двотомника найвідоміших романів Андрія Куркова "Ігри по-дорослому". Ім'я автора й ім'я перекладача – Лесь Герасимчук – промовляють самі за себе. В "Піраміді" з'явився "Бульварний роман" Марії Матіос – чудової письменниці, до якої, по-моєму, неможливо ставитися без симпатії, незалежно від того, чи пропонує вона, як у цьому випадку, відверту попсу, чи добротні художні тексти. Та ж "Піраміда" в серії "Фест проза" перевидала відомий роман Юрія Андруховича "Рекреації". Якщо перевидала – значить, є попит, а якщо є попит – це ж прекрасно! Але зверніть увагу: переважна більшість прозових новинок – або попса, або вже "випробувані" читацькою увагою тексти. Серйозну прозу наші видавництва пропонувати не квапляться. Ризиковано – занадто нестійкий ринок. Шкода, звісно – хочеться почитати чогось… справжнього. Можливо, таким виявиться дебют у якості прозаїка відомого поета з Луцька Василя Слапчука. Його перший роман щойно з'явився у резонансній серії "Exceptis excipiendis" видавництва "Факт", і я саме маю намір його прочитати. А про враження – наступного разу.

Іван Андрусяк

 
© агенство "Стандарт"