журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ВИСТАВКИ

ЛІТПРОЦЕСІЯ

ЩО ЧИТАЄМО?

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Андрій Кокотюха: "Я журналіст, який пише книжки"

У рамках П'ятого Київського міжнародного ярмарку "Книжковий Світ – 2003" відбулися численні зустрічі з сучасними українськими письменниками, які презентували свої нові книжки. Одну з них, під назвою "Криминальная Украина" (Харків, "Фоліо", 2003), написав, за матеріалами реально скоєних 18 резонансних злочинів, що були розкриті за останні 10 років, відомий український журналіст, сценарист, письменник Андрій Кокотюха. Ця книга, за словами письменника, "не журналістське розслідування і не публіцистика, це – документальні детективи, написані у жанрі художнього твору на реальному матеріалі". Андрій пише детективні романи, два з них принесли йому лауреатства Всеукраїнського конкурсу гостросюжетного роману "Золотий Бабай" і Всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв "Коронація слова". Він багато читає книжок українських, російських та зарубіжних письменників, але своїми улюбленими авторами вважає п'ятьох: Миколу Гоголя, Сергія Довлатова, Чарльза Буковські, Володимира Висоцького, Раймонда Чандлера. Ще Андрій пише у різних жанрах сценарії для кіно та телебачення. На сьогодні за його сценаріями знято художній фільм "Тупик" та три документальні кінострічки із серії "Кримінальні історії". Про його нову книгу, про популяризацію української книжки та на інші теми сьогоднішня розмова з письменником Андрієм Кокотюхою.

– Андрію, вам як журналісту й письменнику, мабуть, неодноразово доводилось відвідувати книжкові виставки у різних містах. Які ваші враження від попередніх виставок та цьогорічного П'ятого Київського міжнародного ярмарку "Книжковий світ"?

– Поки що жодна з них не викликає ажіотажу. Звичайно, це не ярмарок передових технологій чи продуктів харчування, де їх дають "на халяву" куштувати. І це не виставка якогось модельного одягу, а книжок. Та, на превеликий жаль, культ книжки в нашій державі втрачений з різних причин. Тому тут виключно фахівці та небайдужі до книжки, а люди з вулиці сюди майже не заходять. Чия у цьому провина? І я не знаю як її вирішити. Можливо, треба більше працювати з людьми з вулиці. Але це вже стосується безпосередньо організаторів виставки, видавців та всіх небайдужих.

– На вашу думку, які заходи чи PR-технології треба застосувати, щоб популяризувати українську книжку?

– Як мінімум зробити її елементом культури незалежно від її жанру, незалежно від спрямування, незалежно від того, на яку аудиторію вона розрахована. Це стосується і "розумних книжок", які пишуть Юрій Андрухович і Оксана Забужко. Зробити книжку елементом масової культури. Для цього потрібно включити її в усі рекламні програми, які є. Час від часу нагадувати, що така чи інша книжка наявна і, як мінімум, раз на тиждень. Цим повинні займатися не письменники, а видавці. Це в їхніх інтересах. Чому, скажімо, по всіх центральних київських книгарнях висять оголошення "Купуйте нову книжку про Гаррі Поттера російського видавництва "Росмен", і ніде не з'являються хоча б рукописні листівки зі словами, приміром, "Купуйте новий роман Василя Шкляра "Кров кажана" або "Купуйте нову поетичну збірку Тараса Федюка чи нову книжку Юрія Покальчука". Якби це все хоча б на книгарнях написати, щось уже б зрушилось. Про книгу нині майже ніхто нічого не знає. Її треба включити в інформаційні технології і буде зроблена одна третина справи. Крім того, потрібно постійно збільшувати асортимент і знову ж про це нагадувати. А оскільки я журналіст, то в першу чергу звертаю увагу на те, про що я десь почув. Навіть, здебільшого, негативне. Це вже привертає увагу. Позатим, сьогодні багато говорять, що от, давайте будемо розумнішими, інтелігентнішими на цьому етапі. Надто зарозумілими й інтелігентними у справі просування книжки бути не варто. Потрібно робити більше провокативного, по-доброму агресивного, може, навіть десь нав'язувати книжку, нагадувати читачеві, що книжки й письменники – це такий самий елемент культури, як L-Кравчук і Михайло Поплавський. Це вже буде наступні дві третини справи. І, звичайно, відновити книжкову торгівлю у регіонах.

– Ви маєте на увазі мережу розповсюдження книг, яку зруйнували? Але ж то була державна система, існували книжкові бази, з яких книги потрапляли до сільських книгарень...

– Держава нікому нічого не повинна. Так, відновити мережу розповсюдження, щоб у книгарнях продавали не оселедці, а таки книги. Бо ж відкриваються приватні магазини, де продають ковбасу. Майже у кожному селі є сільмаг і наявний альтернативний магазин. Якщо той бізнес є десь на місцях, то є і бізнесмен, який крім ковбаси може облаштувати куточок для літератури. Хай воно навіть рік не буде давати прибутку, але наступного року дасть надприбуток. А якщо цей бізнесмен буде до того ж ще й розумним, то повісить у себе на магазині плакат чи оголошення на кшталт "Тут можна придбати книжку!", і буде всім говорити й нагадувати про це. Держава тут ні до чого. У першу чергу, видавець мусить розповсюджувати інформацію і, якщо він зацікавлений – покупця він завжди знайде. І посередника між книжкою й читачем він знайде завжди. Просто видавці сьогодні не зовсім активні, бо тиражі книжок, на превеликий жаль, невеликі. Якщо, до прикладу, двотисячний наклад книжки можна сьогодні збути в межах одного міста, то для чого їм сіпатися й виходити за його межі.

– Андрію, наскільки мені відомо, ви ставали лауреатом конкурсу "Золотий Бабай" продюсерської агенції "Зелений пес", яка, здається, виконує функції літературної агенції.

– Стосовно "Зеленого пса", то вони знаходять нові імена в літературі і видають їх книжками. Але вони колись декларували офіційно, здається, в "Книжковому Клубі+", що не займаються спеціально піаром. Вони видали й віддали книжку в книгарні. Вони свідомо уникають промоції виданих ними книжок, хоча раз на рік улаштовують шоу з врученням нагород, та, на жаль, на цьому все закінчується. Тобто в мене є невеличка підозра, що книжковий бізнес у них не основний. Хоча дуже добре, що вони є і що вони видають книжки. Завдяки їм з'являються нові імена в літературі. Вони навіть не здогадуються, на якому скарбі сидять. Останнім часом вони видали дві книжки письменника Олександра Волкова, лікаря з Тернополя. Коли я читав його романи, то забув, що це українська література. Це трилер американського, європейського рівня. Але далі видавничої агенції ім'я автора не пішло. Більше того, його ім'я навіть не знають у читаючому українському літературному середовищі. І агенцію, на жаль, по-моєму, цей факт дуже мало обходить.

– Знаю, що ви, окрім детективів, пишете ще й сценарії, за якими вже знято кілька кінострічок. Як сьогодні у вас із цим?

– До мене постійно звертаються не видавці й не видавництва, а кіношники. При всій моїй великій любові до кіно наша співпраця з ними обмежується написанням проекту сценарію. Я їм відповідаю так: я напишу сценарій, витрачу час, куди далі він піде? Вони у відповідь кажуть, що не знають, але гроші обіцяють знайти. Та чомусь не знаходять. Я сьогодні не в тому стані, щоб працювати на громадських засадах, навіть для кіно. Якби я був упевнений, що за моїм сценарієм фільм буде знято, незалежно від його жанру (чи це буде короткометражний, чи документальний), за таких умов я ще б попрацював, навіть на громадських засадах. Але тільки коли б не сумнівався, що за написаним мною сценарієм за три місяці буде знято кіно. Я розумію, що кіно й телебачення – найбільша й найефективніша реклама для людини, яка пише. Але, на жаль, все вмирає на рівні сценарію – починаючи зі "Студії "1+1" і закінчуючи якимись приватними телекомпаніями. І не тому, що сценарій поганий чи люди погані, вони фахівці, а тому, що така наявна ситуація у цій царині. Я зняв три документальні фільми на каналі ICTV за сюжетами останньої книжки, під назвою "Кримінальні історії". Є ще художній фільм "Тупик", і на сьогодні це все, що вдалося мені реалізувати в кіно і на телебаченні в якості сценарію. Я не проти далі працювати з кіно, ТБ, але, повторюся, тільки за умов, щоб це було знято за моїм сценарієм.

– Ви пишете рецензії, критичні статті на книги деяких авторів. Чи вважаєте себе літературним критиком?

– Я не можу бути фаховим літературним критиком, бо я не філолог за освітою. Як правило, аналіз художнього тексту – це заняття філолога. Вони на цьому знаються і тільки вони й літературознавці можуть зрозуміти контекст, першоджерела, різні там глибинні витоки. Я як журналіст можу лише написати якусь рецензію, і то на тему, що мені близька сьогодні, скажімо, на белетристику, на популярну літературу. Приміром, на книгу Андруховича я рецензію не візьмуся написати, бо я її завалю. Я напишу її погано, бо не розуміюсь у тій площині, у тому жанрі, в якому він працює. Я звичайний журналіст-рецензент. Мені б взагалі хотілося працювати оглядачем книжкових новинок, оцінювати їх, ставити в якісь там хіт-паради. Тобто тим займатися, що стосується суто інформаційного забезпечення виходу кожної книжки. Але називати себе фаховим літературним критиком я не можу. Лише оглядач, рецензент, у якого виникли якісь думки після прочитання певного твору. Для мене книжка – як інформаційний привід, от і все.

– Ваше ставлення до колег-письменників. Хто з сучасних авторів вам по духу близький?

– У мене дружні стосунки з Сергієм Жаданом. Ми знаємо один одного вже десять років. Нас багато що пов'язує. З ним ми мало не щодня спілкуємося телефоном або електронною поштою. Нам є про що говорити. Більше того, про літературу ми ніколи не говоримо. У нас безліч різних побутових спогадів. Багато їздили разом. А взагалі, я рідко відвідую фахові літературні тусовки, бо мені на них нецікаво. Письменники починають обговорювати та вихваляти творчість одне одного. Більшість серед них прекрасні люди, але їхня творчість переважно – це поезія, або інтелектуальна проза, а мені це абсолютно не близьке. Мені близька не стільки творчість, скільки ідея відродження українського популярного роману, і взагалі популярність письменника як такого. У цьому плані я не буду говорити про творчість певних авторів, а про персоналії. Скажімо, мені цікаво спілкуватися з Андрієм Курковим, Юрієм Покальчуком, Василем Шклярем, Лесем Подерв"янським, Олесем Ульяненком. Люди, які живуть начебто в літературі, але водночас живі, нормальні люди. З ними завжди є про що поговорити. Вони сильні як особистості. Мені перш за все цікава особистість, а не те, що написала ця людина. Він може бути прекрасним письменником, але у побуті гнилим. Мені навпаки імпонує, якщо з письменником можна поговорити на далекі від мистецтва та літератури теми, випити, піти кудись прогулятись. Для мене це цікавіше. Мені цікаві люди в нашій літературі, які почувають себе вільними. Вісімдесят відсотків українських письменників, на мою думку, ще не вільні від самих себе. Вони не позбавлені комплексу меншовартості. Більше того, вони читають дуже мало і, то загалом твори одне одного. Але щоб написати цікаву історію, потрібно більше читати, причому починати читати не з Толстого чи Стефаника. Починати треба з Дюма, Стівенсона, Марка Твена, Майна Ріда. У переважної більшості наших письменників немає життєвої біографії, тільки літературна. А у людей, яких я назвав раніше, є своя життєва біографія. Вони створили себе як особистості. І цим вони цікаві для мене. А те, що вони пишуть, я не завжди поділяю, і не все з їхньої творчості мені до вподоби, і я не все з їхнього доробку прочитав, це не є для мене визначальним у стосунках з ними.

– Чи сьогодні українська література вільна від ідеології?

– Покоління письменників, яким сьогодні за 60–70 років, свого часу мусили підтримувати певну ідеологію. Виходячи з цього, я їх називаю комуністами, а ті, хто прийшли після них, стали антикомуністами. Мені несимпатичні ні перші, ні другі. Нейтральними і вільними не можуть бути як і ті, хто писав за радянських часів, так і ті, хто одразу прийшли за ними і почали скидати їх із п'єтдесталів. Жоден із них не може бути вільним від ідеології. Вони намагаються якось виправдатися, щось довести, що буцімто їх примушували писати тоді так, а от дайте нам сьогодні можливість, то ми таке напишемо... Вони й пишуть, плачуться, які вони бідні, як багато вони втратили. Так, насправді, вони багато чого втратили, бо не мали можливості писати вільно.

– Андрію, і насамкінець одне з самих традиційних, і в той же час, необхідних – запитання про творчість. Над чим сьогодні працюєте?

– Пишу новий роман, де прототипом виступить реальна людина Артур Цахаєв, якому винесли вирок – довічне ув'язнення. До речі, я вперше це пробую зробити. І хочу сказати – мені важко це робити, бо я його бачив, з ним розмовляв, переді мною стоїть його портрет. Я навіть чую його характерний акцент – він родом із Дагестану. І я не можу від цього відсторонитися, бо він реально такий і уявити його іншим теж не можу. Намагаюся це зробити, спрогнозувати, як би він поводився в тій чи іншій ситуації. Бо одна справа придумати персонаж, повністю зліпити його з глини, дати йому якесь ім'я, зовнішність, манеру поведінки, а інша справа, коли ти знаєш, бачив цю людину, реальну, живу, і треба з неї зробити героя не документального, а суто літературного твору.

– Тоді, перепрошую, ще одне запитання. Чому сьогодні у людей найбільша цікавість саме до таких кримінальних тем?

– Чим жорстокіше вони написані, тим цікавіше. Наразі популярне реальне телебачення, реальна журналістика. Друкувати й показувати стали більше смажених фактів, криміналу, крові, трупів як у ЗМІ, літературі, так і в кіно. Якщо людина відсторонилась і читає, подумки вона тішиться, що ці жахи відбуваються не з нею. Хоча це насправді може трапитись з кожним із нас. Я не хочу вживати штампованих фраз, але мушу нагадати, що наше суспільство насправді криміналізоване. Можна легко зустріти тих, хто може зазіхнути на ваш гаманець, майно, навіть на ваше життя. Тому людина, яка читає такі книжки, сидячи вдома, у той час підсвідомо думає, як їй захиститися. Проявляє інтерес, скажімо, щодо життя до і всередині зони і як там себе поводити. На превеликий жаль, у нашій країні сьогодні ніхто з нас не застрахований від "ментовського" чи бандитського "бєспрєдєла". Це викликано саме інстинктом самозбереження. Людина намагається якось навчитися, як поводити себе у такій ситуації.

Біографічна довідка.

Кокотюха Андрій Анатолійович народився у місті Ніжині, що на Чернігівщині. Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Автор детективних романів "Шлюбні ігрища жаб", "Повернення сентиментального гангстера", "Мама, донька, бандюган", "Супермен. Отработанный материал", "Супермен. Ментовский город", художньо-документальної книжки "Криминальная Украина".

Інтерв'ю провів
Сергій Гайдук

 
© агенство "Стандарт"