журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ДИСКУРС

КОЛО ЛІТЕРАТУРИ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ВИСТАВКИ

ЛІТПРОЦЕСІЯ

ЩО ЧИТАЄМО?

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №12, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Андрій Курков хотів стати ботаніком і займатися кактусами

Нині пан Андрій Курков завершує роботу над романом "Остання любов президента", який за жанром визначає як соціально-романтична утопію. Головного героя твору звати Сергій Павлович Бунін. Він – президент України, обраний у 2011 році, який в трьох сюжетних лініях розповідає свою автобіографію. Лінії торкаються трьох фаз його життя: перша розвивається в кінці 70-х на початку 80-х років, коли герой пізній підліток; друга охоплює нинішні роки – 2003-2004; а третя торкається майбутніх – 2011-2017 років. Останні є знаковими: 2016 – рік двадцятип'ятиліття незалежності України, а на 2017 випаде свято "Великої Жовтневої Революції". Як визначає автор, роман складається на 40% – із романтики та трагічних любовних історій, на 20% – із політики, а все інше становить сама реальність. Уривками роман уже друкувався українським перекладом в "Літературній Україні".

– Чи хотіли ви коли-небудь екранізувати свої твори?

– Я вже це робив. З 1987 року працював зі сценаристом. Це був українсько-французький фільм "Приятель небіжчика" за моїм сценарієм та за моїм романом. Прем'єра його відбулася в Каннах під час фестивалю в 1997 році. Зараз планується екранізація роману "Пікнік на льоду". Робити це буде "Prodaction Company Apocalipsis Film" в Лондоні той самий продюсер, який опікувався першим "Гаррі Поттером". Також маю підготовлений сценарій за моїми двома оповіданнями "Не вір очам своїм" на держзамовлення, а це значить, що невідомо, чи надійдуть гроші. Обіцяють, що виробництво фільму розпочнеться в лютому-березні режисером Галиною Кувівчак-Сахно.

– А як стосовно роботи над сценаріями для телебачення й документального кіно?

– Маю поставлених більше 20 сценаріїв, в тому числі два на замовлення для телебачення. Одне було від американської організації – перша документальна стрічка про долю наших дівчат, яких вивозять в соцрабство за кордон. І на ту саму тему, але пригодницький, трисерійний фільм для молодшого покоління – "Якщо я не повернусь", який транслювався на УТ-1 минулого року. Але були й інші, оригінальні сценарії – "Елисейские поля", де грає Ступка; "Исход", який знімав Степанков-молодший; "Ніч про кохання" Наталії Андрійченко, "Недільний трамвай" (сценарії: "Вихід" (1989), "Єлисейські поля" (1993), "Ляпка" (1993), "Приятель небіжчика" (1997) – прим. авт.)

– А в який спосіб на практиці ви стаєте персоною для ЗМІ? Власне, це до того, як це має робити письменник взагалі?

– Щоб займатися власним піаром?

– Так.

– Письменник починається не з піару, а з книжок, якщо в нього є щось, що він зробив і чим відрізняється від праці його колег суміжних фахів. Можу розповісти про те, як книжка входить у життя і як це бумерангом впливає на рекламу книжки. В "Пікніку на льоду" головний герой всиновлює хворого пінгвіна з київського зоопарку тому, що в організації не вистачає грошей на їжу тварині. Коли ця книга вийшла німецькою мовою, я їздив виступати перед німецькими читачами і раптом отримав запрошення виступити перед ...пінгвінами в зоопарках Мюнстера, Амстердама та Бельгії. Я це зробив, і така акція була подвійно позитивною і для зоопарків, і для моєї книжки. Перше враження було дуже цікавим, особливо при виступі перед пінгвінами-адель (найменшими пінгвінами, які мають 30 сентиментів заввишки) у зоопарку Мюнстера. Через те, що це були німецькі пінгвіни, то відповідно читав я їм німецькою. Хвилини зо три слухала вся зграя, дуже уважно дивлячись на мене. А вже більш ніж через три хвилини майже всі пішли кудись їсти, а трійко залишилось, яким я продовжував читати ще протягом п'яти хвилин. Зрештою, залишилась лише одна самка-пінгвін на ім'я Селлі. Вона навіть хотіла піти зі мною з зоопарку. Окрім адміністрації, присутніми там були тележурналісти, і через деякий час то потрапило на екрани. Було досить смішно, коли я виходив з вольєра, а Селлі настільки хотіла піти за мною, що її мав тримати працівник зоопарку. Схожі ситуації були і в Амстердамі.

Вже п'ять років першому виданню в Німеччині. Десь на місяць нещодавно їздив до Німеччини та Швейцарії, де й отримав листа від дирекції саксонського зоопарку, що біля Лейпцига. В ньому йшлося про сліпу пінгвіниху, на прізвисько Хєйдвіх, яка походить з великої родини пінгвінів, що вся трагічно загинула через невідомий вірус. Власне, мені запропонували взяти над нею офіційне опікунство. Останній виступ відбувся у Лейпцизі, й по дорозі я заїхав до цього зоопарку та оформив усі належні папери. Знову ж таки, при цьому присутні були представники преси, нас фотографували й завдяки цьому вдалося зібрати солідну суму на діагностику й лікування тварини. Допомагати в цьому мені взялася найтиражніша газета Німеччини "Daz Built", так звана справжня "жовта преса". До речі, таким чином я дізнався дуже багато із життя зоопарків. Так, наприклад, в Європейському союзі існує лише один реабілітаційний центр для тварин зоопарків, і цей центр буде лікувати пінгвіниху Хєйдвіх. Починалося з того, що я придумав ситуацію, де мій герой оформлює опікунство і забирає тварину із зоопарку, а скінчилось тим, що я власноруч це реалізував.

– Не знаю, чи буде коректним спитати таке: а що ви будете робити зі своїм першим мільйоном?

– Я сподіваюсь, що такого не буде (сміється).

– Може, ви придбаєте собі зоопарк?

– Я дуже легко витрачаю гроші. Мабуть, навіть, легше, ніж я їх заробляю. Але плани є. Головний план стосується моєї покупки – ділянки в Брусилівському районі Житомирської області. І там я вже витрачаю гроші, допомагаючи сільській школі, яку зараз ремонтують.

– Це буде школа імені Куркова?

– Ні-ні. Коли помру – тоді нехай вирішують. А провідна мрія – це приватний міжнародний літературний центр, куди можна буде запрошувати письменників як з-за кордону, так і з України. Аби вони приїздили або на семінари, або попрацювати в українському селі на два-три тижні. Якщо все буде добре – буду виплачувати їм стипендії в гривнях. Щоб люди знали не тільки Київ, бо це така ж Україна, як і Москва – Росія. Нехай іноземці їздять по всій Україні і бачать, як живуть люди. До речі, в цьому селі люди живуть непогано, і навіть мають свою опінію як на політичні, так і на інші справи. Не таке вже це українське село "забите". На це в мене, гадаю, грошей вистачить.

– Якщо торкатися якихось літературних шкіл. Ну, наприклад, початок минулого століття подав феноменальний вибух літературного процесу. І як ви прокоментуєте досвід саме літературних студій та їх необхідність взагалі, бо зараз в Україні спостерігається їх велика кількість.

– Вони потрібні в будь-якому разі. Від них дві користі: по-перше, вони забирають частину пацієнтів від психіатрів і повертають суспільству нормальними, здоровими поетами. А по-друге, вони надають можливість людям послухати один одного. Але мають бути центри, які за фахом концентруватимуть в собі людей, наприклад, "клуб архітекторів", чи "клуб поетів", чи "клуб композиторів", і це частина громадського суспільства, яке має зрештою тут виникнути. І тоді ці студії стануть пристойними клубами, які існують, до речі, як в Америці чи в Англії. Творчим вибухом період після революції й до неї назвати можна хіба що умовно, бо зовсім інші соціальні умови були тоді. І незалежність була отримана без вибуху і без революції. Все в нас іде рівно і так само рівно і тихо в нас розвивається літературний процес. Але, може, це й на добре.

– А чи не маєте ви наміру створити свою якусь школу, скажімо літературознавчу, чи таку, де б ви змогли повчати людей, давати їм поради, настанови як уже досвідчений письменник?

– Давати поради можна, але для того треба читати все, що тобі приносять. Це досить важко. І взагалі, мені здається, що неможливо вчити письменника писати. Можна тільки підказувати. Вчити – нема сенсу. Можна перевчити, можна відбите те, що було від народження. Цим займався Літературний інститут імені Горького, коли посилав усіх своїх студентів у поїздки на Уралмаш, Красноярський автомобільний завод писати нариси про трудящих. Взагалі ідея літературної школи як бізнесу існує і може існувати. Я знаю багато так званих "письменницьких" шкіл в Інтернеті, в Німеччині, в Америці. Також успішно функціонують літні літературні школи при університетах в Англії, бо таким чином заклади заробляють гроші. Я сам брав участь у роботі таких шкіл, на запрошення я розповідав, як би я розробляв той чи інший сюжет. Тобто технічно це можна робити, але більше значення це має для сценаристів, ніж для письменників, бо писати сценарії – це суто технічна професія: треба володіти дуже гарною уявою, аби наочно бачити кадр, бачити зміну епізодів тощо. І цьому можна навчитися, а от навчитися писати романи, як мені здається, – трохи утопічна справа. Сам себе ти можеш навчити, коли виписуєшся, ти вчишся, коли ти пишеш, коли в тебе кожний новий роман чи оповідання краще, ніж попереднє.

– Ваші стосунки з літературними агентами на Заході. Чи був такий досвід? І як це відбувалось, якщо так?

– Протягом п'ятнадцяти років я шукав собі видавців на Заході, в Україні та Росії: відсилав скрізь листи. На Захід відсилав повідомлення у спеціальних саморобних пакетах. Написав черговий роман, написав англійською анотацію на нього, його короткий зміст, коротку автобіографію й уривки з роману англійською на дві-три сторінки. Більше 500 таких листів я відіслав на Захід та по Радянському Союзу, і потім по Україні, Росії розсилав просто рукописи. В моїй колекції є більше п'ятисот відмов. Після написання "Пікніка на льоду" я розіслав листи спочатку в Америку й Англію, а потім до європейських видавництв, три з яких забажали прочитати оригінальне видання російською мовою. Я відіслав, і таким чином підписав перший контракт зі швейцарським видавництвом. Це видавництво має своє агентське відділення, яким керує Даніель Кель, досить стара поважна людина, товариш та соратник Фелліні і Дюрренматта, які в своїх заповітах віддали йому свої літературні права. Шість років тому він придбав усі світові права на всі мої книжки, в тому числі й на ті, які напишу, окрім прав на видання російською та українською мовами, які залишилися за мною. Досвід на 90% – позитивний. Хоча і маю ряд претензій, які постійно виникають через те, що коли людина без досвіду бізнес-діяльності підписує якусь угоду, особливо авторську, при цьому не звертаючи уваги на багато маленьких речень і приміточок, то потім, виявляється, наприклад, що агенти не беруться видавати книжку в Німеччині, але саме через них не можна продати цю книжку в Англії. Така проблема виникла з романом "Бігфордів світ", який був першим й є моїм найулюбленішим. Він буде виходити в Англії, але ще не виданий німецькою, хоча в мене за угодою всі видання мали бути німецькою. Й постійно виникають такі ситуації. Так само і з дитячими книжками. Маю пропозицію видавати дитячі книжки у Франції та Німеччині. І знову натикаюсь на пункт, що продажем тих книжок має займатися той самий агент, а він відмовляється, пояснюючи це псуванням мого комерційного іміджу дорослого письменника. Гадаю, що різноманітність таких маленьких нюансів призведе до того, що з часом я буду підписувати нову угоду зі вставкою моїх нових вимог.

– Скажіть, а як ви почали писати дитячі книжки?

– Дитячі книжки я почав писати в одеській в'язниці. У 1975 році намагався не піти до радянської армії, але так і не зміг повністю відкараскатися від неї. Мені на вибір дали вибрати місце, де я хочу служити охоронцем – я вибрав Одесу. Коли я туди потрапив у двадцятип'ятирічному віці, то сказав своєму двадцятитрьохлітньому командирові, що взагалі я письменник, і маю два дипломи про вищу освіту. На що він відповів, що їм письменники потрібні. Мені видавали ключ від кабінету начальника штабу, де я мав писати доповіді для комуністичних творів. Я компонував їх із різних статей за дві години, а до ранку писав казки. Це була, так би мовити, психологічна компенсація за тюремну реальність, бо солдати жили так же, як і звичайні зеки. Хоча після того я дуже мало написав книжок на дитячу тематику. Навіть після народження дітей.

– Загалом ви маєте сім-вісім казок. Які з них були перекладені іноземними мовами?

– Литовською десь років п'ять тому вийшли три казки. До речі, нещодавно у видавництві "Махаон" вийшла моя дитяча книжка "Пригоди пустомеликів" в українському перекладі.

– Тобто ви хочете вийти на європейський ринок і з дитячими казками?

– І з казками, і з більш серйозними романами, з такими як "Географія одиночного пострілу", "Бігфордів світ". Останній вже вийде англійською, після чого, гадаю, буде легше його просувати в інші країни. В Німеччині мене хочуть залишити на полицях книгарень тільки як белетриста. Зі мною важко працювати через те, що письменник зазвичай притримується однієї лінії, якщо пише. Про це зараз дізналася Олександра Марініна, з якою я в гарних стосунках. Вона написала розумну книжку, яку не купують, тому що звикли до того, що вона писала. В мене така сама проблема, але я раніше писав більш серйозні книжки, а згодом переключився на белетристику з елементами детективу, плюс дитячі книжки. Три напрямки, які створюють мені ускладнення у співпраці з агентами і видавцям на Заході. Але вони змушені будуть працювати зі мною, бо на мені вони заробляють.

– Концентрація інтелекту. Де, все ж таки, він вищий? У нас, у слов'ян, чи, скажімо, десь в Європі?

– Ну, я не можу сказати, що європейці розумніші, бо не спілкувався з китайцями. Я б не намагався робити такі порівняння через їхню суб'єктивність у будь-якому разі. Вимірювати інтелект рівнем енциклопедичних знань – це радянське мірило. Дійсно, радянські люди знали більше, бо в англійців, наприклад, не прийняти читати енциклопедії, як це було прийнято в нас. Я сам це робив. Але це не свідчить про те, що одна етнічна група розумніша за іншу.

– А ви намагалися писати історичну прозу?

– Уникаю історичні жанри, бо історія завжди є заручницею політики. Попри те, що б мені не говорили про підручники з історії, як науки, самої по собі, її не існує, бо якщо й є якісь відомості, то вони досить суб'єктивні. Зараз вийшла книжка, яка взагалі заперечує існування татаро-монгольського іга. В студентські роки, подорожуючи Союзом, відшуковував персональних пенсіонерів союзного та республіканського значення, записував з ними інтерв'ю та дещо використовував, якщо траплялись досі невідомі історії. Потім перемішував з придуманими фактами з радянської історії й таким чином писав романи. Ось вам жанр, що носить назву фекшен (faction) – факт і фікція. Він мені більш імпонує. Чисто історичні спроби відтворення реальності, по-перше, я б не взяв на себе сміливість робити, а по-друге, тому що будуть думати, що пишу правду, а правдивим історичний роман просто не може бути.

– Чи вважаєте ви себе щасливою людиною, фаталістом?

– Можна сказати, що я є щасливим фаталістом (сміється). Й можу себе назвати також чорним оптимістом, хоча налаштований досить оптимістично. Стосовно фаталізму, то на мене він справив велике враження, коли я був студентом. Й, мабуть, у моїх книгах дуже багато екзистенційного. Маю на увазі те, що саме життя активніше за своїх персонажів. Воно штовхає його на вчинки, а не герой вирішує, що йому робити. І в цьому сенсі, мабуть, я фаталіст.

– Ким ви хотіли стати змалку? Й коли відчули в собі те, що можете писати?

– Спочатку я хотів стати ботаніком й займатися кактусами. Потім я захопився мовами й хотів стати дипломатом. Закінчивши Інститут іноземних мов та маючи багаж багатьох мов, я знайшов відділ кадрів Міністерства закордонних справ України, постукав у їхні двері й промовив: "Хочу працювати у вас дипломатом". Хвилин п'ятнадцять у мене довідувались, від кого я прийшов і хто мене прислав, згодом запитали прізвище, ім'я, по-батькові. На те все відповів, що маю диплом перекладача японської і багато чого знаю корисного. Попросив, аби мене взяли працювати, на що отримав відповідь, що людині з вулиці організувати те буде складно. Попросили заповнити анкету й пообіцяли, що зателефонують. То було в 1989 році, але до сьогодні не телефонували.

Активно писав, коли був студентом, під час постійних подорожей Радянським Союзом. Мої книги й тексти виходили самвидавом, але не солженіцинського кшталту, хоча і не писав про покійну радянську вітчизну. Мене запрошували до Москви, Риги, Ленінграда читати в різних клубах. Також я потрапив у клуб "Що? Де? Коли?", поки він не став телепередачею, й був навіть капітаном збірної. Тоді я прекрасно розумів, що письменником стати не можу, бо неправильно пишу. Намагався писати правильно. Навіть створив цикл реалістичних оповідань та повістей, їх навіть прийняли до розгляду у видавництві "Радянський письменник". Мені призначили редактора – молоду жінку середньої зовнішності, яка запропонувала одружитися на ній, аби вона отримала одно- чи двокімнатну квартиру, а в обмін на те – обіцяла, що вийде моя книга. Я відмовився, і книга не вийшла – ні перша, ні друга. Й не жалкую – не заплямував себе соцреалізмом. А професійно я відчув, що можу писати, мабуть, десь років сім-вісім назад, коли з'явився перший успіх. І от вже два роки я можу практично програмувати успіх своїх книжок у різних державах і знати плани щодо кожної з них на три-чотири роки вперед. Але в будь-якому випадку письменництво – це лотерея. Можна після вечора літературної гри легко завоювати читача й також легко його втратити.

– Ваших однолітків-чоловіків називають загубленим поколінням через те, що люди себе так і не знайшли в новому світі. Вас до них віднести не можна. Як ви взагалі можете оцінити таке явище в нашому житті?

– До загубленого покоління відносять не тих людей, яких загубили, а які загубилися самі. Якщо людина знає, чого вона хоче, й вперто йде до свого прагнення до кінця, то в будь-якому випадку вона реалізується на 30, на 40 чи 100 відсотків. Щодо мого покоління, то, з одного боку, йому пощастило – воно достатньо живе, не імпотентне, не на пенсії в новій ситуації, в новій незалежній країні. З іншого боку, присутній інфантильний радянський присмак солодкого життя, що їх всі мають годувати, їм мають давати та допомагати. Тобто зараз якраз час такий: або ти сам себе ведеш, або тебе ніхто не веде і ти нікому не потрібний. Але давати поради цілому поколінню – в кращому випадку це снобізм. Зараз у нового покоління зовсім нова ментальність, й не тільки інший стиль української й російської мов, але абсолютно інший підхід до життя. Нове покоління буде більш прагматичним, менш інфантильним і, мабуть, більше жорсткішим.

– Чи є у вас потреба підлаштовуватися під літературну мову?

– Ні, тому що я вже вийшов на певний рівень і можу залишатися на ньому. Уява в мене така ж. Книжки мої впізнаванні за стилем навіть після перекладу. Й підлаштовуватися в прямому сенсі я не збираюсь, хоча в будь-якому випадку пишу про українську реальність. Й гадаю, що будь-яке відображення її має бути цікавим українському читачеві. Раніше писав філософську утопічну прозу, прекрасно розуміючи, що заробити на ній майже неможливо, але можна привабити гарних, хоча і небагатьох читачів. Аби привабити масового читача (не такого, який ходить на платні демонстрації) в гарному сенсі слова, щоб це призвело до продажу десятків тисяч примірників, я вирішив змішати чорний гумор з дещицями сюрреалізму на фоні реальності в серйозній прозі та додати жанрову розмаїтість. Почав використовувати елементи детективу, пригодницького роману й трилера. Тобто створив свій світ, у якому мені не тісно через те, що можу рухатись у будь-якому напрямі. В мене немає чистих детективів, чи чисто любовних романів, але змішані жанри в мене присутні усюди.

– Кого можна назвати вашими співрозмовниками у літературному контексті української прози? Кому ви симпатизуєте?

– Подобається мені Пашковський, Ульяненко. Стилістично кращою книжкою, що вийшла за останні два роки, вважаю – "Непрості" Тараса Прохаська. З його подачі багато читаю. Сподобалась "Зелена Маргарита" Світлани Пиркало з її спробою написання словника штучного сучасного молодіжного сленгу. Я багатьох знаю, але не можу сказати, що письменники дуже часто один з одним спілкуються. Симпатизую Жені Кононенко з її "Зрадою" та "Імітацією", яка є найцікавішою письменницею в чистому жанрі міського інтелектуального детективу.

Біографічна довідка.

Народився у 1961 році в Ленінградській області (у с. Будогощ) у родині військового льотчика-випробувача. У дворічному віці приїхав на Україну, жив у Пущі-Водиці, де бабця працювали головним лікарем санаторію "Перше травня". З п'яти років навчався в музичній школі, а з семи – вирощував кактуси. До тринадцяти назбирав близько тисячі їх видів, й така колекція була сьомою за розмірами в Україні. Завдяки кактусам вивчив латину, а завдяки латині вивчив іноземні мови. Закінчив курси перекладачів японської та Київський державний педагогічний інститут іноземних мов. В гарні студентські роки розмовляв на одинадцятьох мовах, включаючи рідну російську. Двічі закінчив школу ДТСААФ за спеціальностями радист-розвідник другого розряду та оператор радіолокаційних станцій. Перша професія – дезінфектор (закінчив міські курси дезінфекторів). Працював у лікарні, дезінфікував у великій параформаліновій камері білизну померлих пацієнтів. Перші тексти були віршами. Все почалося із загибелі хом'яків: у сім чи вісім років мав трьох хом'яків, з яких два трагічно померли. Одразу ж написав трагічного вірша про те, як важко залишатись самотнім хом'яком, коли друзі пішли. Після того написав другий вірш про Леніна, про якого тоді дізнався, що він також мертвий (до речі, в одному зі своїх інтерв'ю А.К. мовив, що за все життя з задоволенням стояв лише в одній черзі – до Мавзолею). Третій хом'як, що вижив на момент створення вірша, через два дні благополучно впав з балкона п'ятого поверху й був похований біля огорожі дитячого садка. І тільки нещодавно задумався над тим, що тварини в його романи прийшли з дитинства через те, що вони ніколи не були щасливими у стінах його квартири.

Всього написав 12 романів та п'ять книжок для дітей.

Спосіб життя – оптимістичний. П'ять місяців на рік проводить за кордоном, просуваючи та рекламуючи свої книжки. Весь інший час мешкає у Києві з родиною, подорожує та пише.

Одружений, вінчався в Англії. Батько трьох дітей. Всі роди приймав сам. Дітям – рік, п'ять і майже сім років.


Розмову записали
Анна Хромова
та Нора Дзиґа

 
© агенство "Стандарт"