журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ДИСКУРС

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ЛІТПРОЦЕСІЯ

ЩО ЧИТАЄМО?

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №11, 2003

ЛІТПРОЦЕСІЯ

"Бачу, як тебе мордують отруйні мухи"

Олександр Бойченко: "Шкода, що ми змалку не проходили раблезіанського щеплення"

Колись на кшталт листопаду десь на кшталт Києво-Могилянської академії хтось на кшталт Бойченка робив щось на кшталт презентації чогось на кшталт книги "Щось на кшталт шатокуа". Хтось давно вже не бачив, щоб хтось презентував щось так дотепно й весело – оце вже без всяких кшталтів.
Презентація відбулася в кінозалі Києво-Могилянської академії, її ведучою була журналістка з "Дзеркала тижня" Катерина Ботанова. Олександр Бойченко зізнався, що йшов сюди з певним острахом, не знаючи, що його чекає, бо, за словником жаргонної лексики української мови, "катрусин кінозал" означає "груповий секс".

Тих, хто дуже хоче знати, що означає назва книжки, автор відсилає до книги Роберта Пірсіга "Дзен и искусство ухода за мотоциклом".

"Щось на кшталт шатокуа" – це збірка статей, які літературознавець і співредактор "Потягу 76" Олександр Бойченко писав для чернівецької газети "Молодий буковинець". Зібрати ці статті в книгу Бойченку запропонував Василь Іваночко, директор видавництва "Лілея-НВ".

Про що ця книга? З цього приводу Бойченко оповів цілу притчу, за його словами, невигадану. Якось він їхав якраз у 76-му потягу (нині "Чернівці – Перемишль", а за радянських часів потяг 76 прямував до Варшави і втілював чарівну географічну мрію для "советских граждан"), й у купе якісь вуйки їли-пили просто на газеті "Молодий буковинець", просто на статті Олександра Бойченка із його фотографією. Один з вуйків раптом почав підозріло приглядатися то до Бойченка, то до фотографії... потім, наморщивши лоба, почитав статтю – а стаття, "як назло", була про Джойса – й нарешті озвався: "Мужик! Це ти написав?" "Ну, я", – буркнув Бойченко. – "А про що?"

Редактору "Молодого буковинця" раптом спало на думку, що пурєдна газета має мати літературну рубрику й – не мала баба клопоту, купила порося – зв'язався на свою голову з Олександром Бойченком. "... писати дозволялося про які завгодно складні речі, але – просто. Так, щоб і дзен не постраждав, і мотоцикл був доглянутим. Коротше кажучи, малятам про звірят у жанрі діатриби. Іншою вимогою газети, звичайно, було дотримання принципу "інформаційного приводу": будь-який матеріал мав тематично прив'язуватися до певної події – дня народження або смерті, видання або перевидання книги тощо". Отут вже Бойченко всмак повправлявся в нумерології:

"не так давно вся прогресивна громадськість Китаю відзначила 1300 років від дня народження Лі Бо";

"Як відомо, кількість влаштованих на нашій шиї говорунів верховного рівня сягає позначки 450. І приблизно 450 років тому Франсуа Рабле опублікував IV книгу своєї карнавалізованої епопеї про Гаргантюа і Пантагрюеля. Звичайно, 450 років на тлі вічності – це ніщо. Тож не дивно, що досі епохальний твір Рабле повністю не перекладено. Не дивно, але шкода, бо якби ми змалечку проходили раблезіанське щеплення, то, можливо, не сприймали б серйозну мармизу за ознаку розуму і не вибирали б таких довершено тупих політиків";

"Точкою відліку німецької класичної філософії, мабуть, можна вважати 1781-й рік: саме тоді з'явилася на світ "Критика чистого розуму" Еммануїла Канта. Минуло якихось 220 років – і найвідоміший твір кенігсберзького письменника вийшов українською мовою";

"70-й річниці великої сексуальної революції присвячується" (про Генрі Міллера);

"75 років самотності" (про Габріеля Маркеса);

"Писав книжки і вмер" – таку епітафію заздалегідь склав для себе Вільям Фолкнер... 6 липня 1962 року епітафія набула чинності";

"1 липня 1961 року закінчив свої нічні блукання Луї-Фердінанд Селін. 40 років по тому його найвідоміший роман – "Подорож на край ночі" – подолав нарешті радянську цензуру і з'явився в наших книгарнях українською мовою".

Статті про Альбера Камю, Іммануїла Канта, Лі Бо і Ду Фу, Германа Гессе, Кена Кізі, Сократа, Михайла Лермонтова, Карла Густава Юнга, Василя Стуса, Джерома Селінджера, Франсуа Рабле, Тараса Прохаська, Вільяма Голдінга, Густава Флобера, Юрія Іздрика, Віктора Пєлєвіна, Георгія Грабовича, Генрі Міллера, Анджея Стасюка, Генріка Ібсена, Любка Дереша "та інших", звичайно ж, були для "Молодого буковинця" як приший кобилі хвіст. Отаким культурним шоком автор спочатку чесно збирався "відволікати домогосподарок від несправної корови і недоєного пилососа", але натомість добився скорочення тиражу газети від 60 тисяч до 50-ти, про що згадує не без гордості. (Хтось тут-таки прискіпливо запитався: якщо це газета для домогосподарок, то чому вона називається "Молодий буковинець", а не "Молода буковинка"? "О, гендер попер! – зрадів Бойченко і пообіцяв, що як приїде в Чернівці, то одразу ж скаже редактору газети: у всіх нормальних людей давно вже фемінізм і гендер, а ти тут досі – "молодий фалократ"). Коли Катерина Ботанова спитала в нього, для чого і для кого він усе це писав, Бойченко образився: "Як вже щось написав, то не викидати ж ..."

Втім, автор цілком слушно усвідомлює, що у його книжки в принципі немає "цільової аудиторії", тому що ті, хто добре знає і любить усіх цих письменників і філософів, не знайдуть для себе нічого нового, а ті, для кого це все "фількіна грамота", ніц не зрозуміють і навряд чи "навернуться" в лоно культури. Але, звісно, є така нечисленна категорія підлітків або й дорослих, які тягнуться до книжок, до освіти, але не мають доступу до ресурсів, і для них книжка Бойченка стала б мудрим літературним орієнтиром. Також в книзі є багато цікавих біографічних подробиць із життя письменників, не відомих широкому загалу. Хоч із тією біографічністю він інколи таки перегинає палку – наприклад, коли судить письменників "людським судом". Звідки тобі, чоловіче, знати, що Тичину (на відміну від незламного героя Стуса) "патологічний страх перетворив на найжалюгіднішого дегенерата, співця МТСів і цукрових буряків", що його "довели до тваринного стану" і що Гемінгвей "зазнав наприкінці життя поразки"? Ніхто не може знати, як "ламали" Тичину і чи дійсно його "зламали", чи він просто блазнював, як і більшість мудрих людей в СРСР, "цілував пантофлю папи", в душі сміючись над ним і насправді маючи то все глибоко в...? І що Гемінгвей застрілився через слабкість і відчай, а не через виважене екзистенційне рішення? А кого "ображає" "трактор в полі дир-дир-дир" чи самогубство "татка Гема" – то це їхні особисті проблеми.

Тим часом книжка, як виявляється, збурила масу гротескних волань і звинувачень, переважно "мєстного разліва" – такий дзявкіт насправді може викликати у винуватця манію величі, зробити його героєм, бунтівником і "ворогом країни номер 1". Хіба можна всерйоз сприймати чи бодай звертати увагу на таку дурню (втім, в Інтернеті всі ці "бульки" присутні лише як цитати в схвальних статтях): "...такої брудної писанини українською мовою ще не з'являлося. ...Хто він? "Він такий же українець, як і всі ми", – пише А. Романець. Можливо. Категорично стверджувати не можу: мені О. Бойченко паспорта не показував. І якби і показав, нічого про його національну приналежність я відтіля б не довідався: наші вельможі-"моголи", рівняючись на Європу, відповідну графу зняли". (Богдан Мельничук, професор, завідувач кафедри української літератури Чернівецького національного університету "Буковина".)

"То хто тоді цей Бойченко нам, українцям?! І що для нього українська культура, українська нація?.. Невже (о, Господи!) сучасність – це руйнування самих святих ідеалів? Якою ж її бачать бузини, бойченки?" (Альбіна Ковтун. "Буковина".) Доктор філологічних наук Григорій Клочек у "Дзеркалі тижня" висловив припущення, що такого критика чи літературознавця, як Олександр Бойченко, не існує. На презентації хтось визнав, що на власні очі пересвідчився в існуванні Олександра Бойченка і висловив альтернативне припущення, що не існує Григорія Клочека.

У чернівецькому університеті для отримання наукового ступеня абсолютно немає значення, що ти регулярно друкуєшся, скажімо, в "Критиці", головне – щоб тебе надрукувало академічне "Літературознавство", що виходить накладом двісті примірників.

Пишучи у те академічне "Літературознавство", за словами Бойченка, "смішно не з того, що ти пишеш, а смішно, що ти це пишеш".

Але Бойченко не до шмиги не лише університетському, чи пак "академічному" літературознавству, а й літературознавству шкільному. Невигадана історія: мій двоюрідний брат, який вчиться в 6-му класі, побачив у мене книжку Бойченка, розгорнуту на сторінці про Рабле, і з радісним вереском видер книжку з рук: "Дай, будь ласка, всього на годинку! Мені якраз тре написати твір про Рабле!" Я кажу: "Чуєш ти, юний плагіатор, бери списуй із "золотих учнівських творів", а Бойченка мені не чіпай!" Брат канючить: "Ну, що твому Бойченку шкода чи що?!" Я подумала, а й справді, шкода чи що, буде добре діло "Бойченко – дітям", і дозволила: "Та не шкода, мені то що... але це ж зовсім не те, що тобі треба. Хочеш – списуй, тільки гляди, бо викриє тебе вчителька" – "Не викриє!" Брат списав, оминувши тільки паралелі героїв Рабле із сучасними політиками. Вчителька поставила шановному літературознавцю і доценту Чернівецького університету "сімку" (за дванадцятибальною системою це "четвірка з мінусом"). Добре, хоч двійку не схопив.

"Малятам про звірят у жанрі діатриби": діатрибою в Давній Греції називали гнівну звинувачувальну усну чи письмову промову, до того ж "не без моралі" – знаю з кросвордів. І справді, книга занадто вже перенасичена отими діатрибами проти влади чи "офіційної культури". Бойченко різними словами ще раз і ще раз повторює якісь самоочевидні речі про те, що "влада... була хоч і тупою, зате підлою, і маніпулювала затурканими громадянами; науково-літературний істеблішмент, не приходячи до тями, читав і слухав доповіді"; "Коли влада руками й зубами найманих "балухатих мистецтвознавців" перемацує і пережовує такі слова, як любов, честь, моральність, батьківщина, патріотизм, героїзм, тоді вони втрачають і зміст і форму". Одна-дві таких сентенцій сприймаються цілком нормально, але на двадцятий-тридцятий раз якось вже починаєш втомлюватись. Видно, що Бойченка таки конкретно "дістали" в його Чернівцях. Але коли приводом для благородного обурення стає, наприклад, те, що місто Чернівці по-рабськи вилизують, як льодяник, не до приїзду Тараса Прохаська, як автор буцімто думав спочатку, а до приїзду Леоніда Кучми, який співпав з приїздом Прохаська – то це якось смішно. Ймовірно, що Прохасько більше заслуговує на вітання, ніж Кучма – але де шукати в світі справедливість? Та й нащо самому Прохаськові здались би оті дуті народні вітання, він же не Кучма!

Улюблених письменників Бойченко також представляє передусім як владоборців: і Рабле, і Ібсен, і Стус, і Гомбрович, і Шевченко, і Міллер, і Селін, і Селінджер, і Кізі, і Фріш, і Фолкнер, який не хотів їхати за Нобелівською премією та відмовився обідати з президентом у Білому домі, бо "застарий для того, щоб так далеко ходити обідати з незнайомими людьми", і Маркес, який знову ж таки на вручення Нобеля прийшов у супроводі клоунів і дресированих тваринок, і Флобер, який постійно виголошував щось типу "Найкращий уряд для мене – той, що перебуває в передсмертній агонії" або "Влада дурна за самою своєю сутністю", і Джойс, що "примудрявся ображати цілі міста і держави. Наприклад, Рим він порівнював з бізнесменом, який заробляє тим, що показує всім бажаючим труп своєї бабусі, а в збірці новел "Дублінці" змалював рідне місто "центром духовного паралічу", "Ганьба!" – зарепетували перелякані провінціали. У відповідь Джойс обізвав Ірландію старою свинею, що поїдає власний послід..." – та майже всі вони були такими... окрім хіба тільки китайців Лі Бо і Ду Фу, які були щиро віддані Піднебесній та Імператору.

Бойченко також попри все вищеперелічене є ще й автором "теорії українського маразму". Український маразм характерний для суспільства, в якому співіснують оксюморонні явища і цінності: коли "в цій свідомості як рівнозначні величини співіснують Щербицький і Чорновіл або Стус і Гончар, якщо тут можна шанувати пам'ять героїв Крут і святкувати день армії, від якої вони прийняли смерть", "коли більшість населення одночасно голосує за незалежність і за ідеолога ЦК КПРС, хоче в Європу і не хоче розлучатися з Росією, висловлюється за ринкову економіку і шкодує, що нема на нас Сталіна..." Це, за Бойченком, пояснюється тим, що влада, впливаючи на суспільство тоталітарними методами, водночас не має ніякої "трансцендентної" легітимації – ідеологічної, національної, релігійної – свого існування. Але, на мою думку, цей маразм" і є тим, що принаймні окремим людям дозволяє в нашому суспільстві жити і дихати вільно – якби в тому була ще й "логіка", послідовність і ідеологія, як СРСР, то взагалі була б "торба". І що несумісні речі спокійно собі співіснують поряд – в тому і воля, і цікавість, і сміх, і навіть краса. А влада, маса, офіційна культура в усі часи були приблизно однаковими, і мудрі люди були мудрими людьми, не зважаючи на це все. Можливо, Бойченкові варто було б прислухатись до ніцшеанського Заратустри, який радив не бути віялом од мух:

"Бачу, як тебе мордують отруйні мухи".

"Надто глибоко ти страждаєш навіть від невеликих ран, і не встигнув ти ще одужати, як по твоїй руці вже повзе такий самий отруйний хробак".

"Ти жив близько від мізерних та жалюгідних. Втікай від їхньої невидимої помсти!"

"Перед тобою вони почуваються мізерними, і їхня ницість тліє і спалахує проти тебе незримою помстою".

"Та стережися, щоб терпіти всю їхню отруйну кривду не стало твоїм покликанням!"

"Не здіймай більш на них руки! Незліченні вони, і не твоє це покликання бути віялом од мух".

Інна Волосевич

 
© агенство "Стандарт"