журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ДИСКУРС

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ЛІТПРОЦЕСІЯ

ЩО ЧИТАЄМО?

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №11, 2003

ЛІТПРОЦЕСІЯ

Глиняні боги

Єшкілєв В.Л., Андрухович Ю.І. та ін. Повернення деміургів-2 (Плерома 2000, Мала українська енциклопедія актуальної літератури). – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2001. – 296 с.

...У найсвіжішій книжці польської дослідниці О. Гнатюк "Прощання з імперією" знаходимо малопереконливі наїзди на слобідського критика ІБТ за його нібито шовіністичне ставлення до хваленого івано-франківського феномену. Хоч насправді він завжди вболівав за наших станіславців, пояснюючи, що вся їхня творчість – це споконвічний спротив шовінізмові пролетарських столиць, який має позалітературну природу і являє собою своєрідну школу стоїчного спротиву: якщо не можна відмінити окупаційно-спілчанський час як фізичну величину, то вільно буде заборонити його відлік у своєму творі.

Але все це, так би мовити, правда емоцій, проте існує ще правда пізнання, байдужа до особистих уподобань і доль. З цим у наших амбітних колеґ по колишньому соцтабору важкувато, не цікавляться досвідом сусідів. Адже у тій самій Росії вже давно "попрощалися з імперією" і В. Паперний у своїй "Культуре Два", і Б. Гройс в "Утопии и обмене", і навіть П. Вайль з А. Ґенісом в "Мире советского человека" про 60-ті. Щоправда, з привітанням життя у москалів не дуже. Може, тому їх і не читають польські літературознавці?

Натомість куди як показово задивлений у майбутнє знаний івано-франківський культуролог Володимир Єшкілєв, видаючи сьогодні в тілі свого журналу "Плерома" оновлений варіянт Малої української енциклопедії актуальної літератури (МУЕАЛ) під загрозливою назвою "Повернення деміургів-2". Тут на вищезгадане виборювання місця під спілчанським сонцем для станіславського феномену любо-дорого подивитись! Тому самому ІБТ знову закидають його "фашистівське минуле" в літературі. Коротше, полякам має сподобатись.

Варто нагадати, що розпочиналась історія цих визвольних змагань ще десять років тому. І спершу це був проєкт "Процес", реалізований В.Єшкілєвим, Ю.Андруховичем і Ю.Іздриком в журналі "Четвер" у 1992 році. Пригадується, як учасник харківської "Червоної Фіри" І.Пилипчук, роздивляючись на контрабандну продукцію станіславців, пообіцяв, що в них буде краще. Відтоді зник і ховається від праведного гніву ІБТ. Адже нічого кращого так і не з'явилося! "Якби за ті роки, що пройшли від появи МУЕАЛ, – значить вже сьогодні В.Єшкілєв, – хтось київський, харківський, донецький, львівський запропонував бодай більш-менш цілісну інтелектуальну альтернативу "Поверненню деміургів", тоді б напевне, головному редакторові "Плероми" довелось post factum вибачатись за передчасне проголошення унікальності Станіславського феномену".

Але ніхто, кажу ж, нічого подібного не зробив. Ані з київських реваншистів, які видали новолітературну антолоґію "Ukraina Irredenta 13+2", ані з харківських пофіґістів, що спромоглись лише на червонофіристську пам'ятку "5 років від дня запліднення", ані з донецьких космополітів, що спартолили свою реґіональну "Антологию странного рассказа", ані з львівських постпоступівців з їхньою патріотичною "Енциклопедією нашого літературознавства". Спитаймося, чому? Очевидно, через нерозуміння тієї простої істини, на осягнення якої спромігся самий Єшкілєв: злетіти у вирій феномену жабі-мандрівниці вільно лише через приниження усього піднебесного болота. Тоді як вищезгадані кулики-невдахи навіть не мислили вивищуватись понад гомоґенний рівень рідного ляндшафту.

І тому саме МУЕАЛ, а не ті реґіональні витребеньки, стала своєрідним лакмусовим папірцем для діяґностування сучасного стану вітчизняного літпроцесу, як вважає сьогодні В. Єшкілєв. "Зокрема Іван Ципердюк припустив, – згадує він світанок сумнівної слави, – що саме реакція українського літзагалу на "Плерому-3" допоможе виявити, чого ж насправді цей загал вартий". Хоча авторові сих рядків той самий Ципердюк твердив зовсім протилежне. Щось там про шекелі Єшкілєва, масонську змову і таке інше, суто українське. Словом, полякам би, знову ж таки, сподобалось.

Тож не дивно, що промотор енциклопедії, назбиравши повний мішок неґативних відгуків на своє дітище (загалом 126 позицій!), дратується: "Якої ще аналітики потрібно "столичним" та іже з ними інтелектуалам, якого знамення? Падіння комети на дах Інституту літератури чи пострілу з Глиняного Кулемету по штаб-квартирі НСПУ?" Не розуміючи, що в упереджено-хохлячому, заздрісному дискурсі несприйняття будь-якої сусідової ориґінальности таке завдання, як в МУЕАЛ – "бути знаряддям, за чиєї допомоги особистість-деміург розпросторює свій персональний світ символічних сталостей та відносин на соціокультурний терен середовища, країни, людства" – в принципі нездійсненне.

З іншого боку, може, це й добре для "націократичного" устрою майбутнього укрліту? Ну, в сенсі того, що "фактичні" свинопаси і далі втулюватимуть "плебейській" масі читачів ринкові ерзац-продукти від літератури. Адже проєкт Єшкілєва, по суті, космополітичний і не витримує українофільної критики полеглих у ньому від Глиняного Кулемету і Лінґварної бомби станіславського аутисти. "Поки живий в Україні дух доктора Донцова, – схвалює подібне знищення національного живла А.Бондар, – йому повинні протистояти добрі духи культурної психотерапії".

Ось і суне на витовчені офіціозом терени патріотичного письменства неструнка шеренга відомих персонажів зі станіславського феномену. При тому ці наші галицькі айболіти, ці веселі чоловічки неоліту, підвівшись зі свого східно-західного дивану на безжальну центрально-східну ревізію, ще й роздають направо-наліво убивчі діаґнози: "селянський синдром", "хуторянство", "патологія методологічного консерватизму"... Хіба ж це по-людськи? " – Це не люди, Дунаєв, – чуємо за спиною голос Пепперштейна з "Мифогенной любви каст". – Це боги".

"Первым с правого края шел мальчик в одежде художника. На голове – берет. Шея повязана бантом, темно-синяя бархатная блуза, доходящая до колен. Как это ни страшно, прямо из его румяного детского лица вместо носа торчал толстый карандаш, остро заточенный. Мальчик был мутантом". Мутує і проза дебютантів, потрапляючи до "четвергового" Іздрика, який з цього приводу значить: "Я просто такий собі містечковий "емінем". Хіба що накладаю своє mother fucker не на відомі гіти, а на записи початківців. Однак цей місіонерсько-месіанський аспект моєї діяльності залишмо за дужками". Там же, зауважмо, знаходяться корені всіх дерешних містифікацій нашого славного майстра Карандаша.

"Следом из леса выходил хоккеист, вернее хоккейный вратарь в полном снаряжении. Он шел тяжело, вонзая коньки в рыхлую землю, двигая клюшкой, на своих громоздких, заслоненных щитами ногах". І важко сьогодні читати Т. Прохаська тому, що раніше він був просто пустотним постмодерністом (автоматичне письмо, чиста рефлексія, "рослинна" психолоґія), а сьогодні виявився ще й безформним. Чи пак, відповідним андрогінній природі сучасної творчости.

"Затем шел мальчик с черными курчавыми волосами, с чубчиком, в круглых очках – по виду отличник музыкальной школы. Он ничего не держал в руках". В принципі, Єшкілєв все зробив ще попереднім випуском МУЕАЛ, на довгі роки вперед збивши з містечкового пантелику рефлексуючі орди младошпанської публіки. А в оновленому проєкті сей Гурвінек від сучукрліту лише заткнув писок декільком чорноротим опонентам, мудро включивши їх до своєї енциклопедії актуальної літератури. Хоч би й в якості пасинків оної. Решту здолати ще легше. "У Франківську є тільки троє людей, які більш-менш нормально заробляють літературою, – звідомлює він. – Окрім мене, це Андрухович, але він вже більш відомий. За ним бігають видавництва, він має міжнародний ґрант. Я поки що не досяг такого рівня, але молодший за Андруховича на 5 років, тому маю трохи запасу, щоби досягнути такої ж стабільності". Таким нехитрим робом, як бачимо, література на станіславських теренах злипається з "живим" життям.

"Следующий мальчик, выходящий из леса, был одет ярко, щеголевато – синий широкий галстук, оранжевый пиджак, синяя шляпа с кисточкой". Втім, хоч як бадьорився Андрухович, виступаючи у тій самій МУЕАЛ проти задуму підступного Єшкілєва порятувати світ хірурґічною деміюрґією, але у новій редакції енциклопедії його заклик про "повернення літератури" було вкотре проіґноровано. Наче розповідь Незнайки про власну ґеніяльність. Ще й здійснено несанкціоноване втручання до укладеного ним хрестоматійного додатку МУЕАЛ, в чиїй, донедавна стрункій, суто авторській побудові несподівано виявляємо уривки з роману В.Єшкілєва "Пафос".

У випадку ж локального "деміюрґійного" успіху МУЕАЛ на скромному книжковому ринку України ми все одно не отримаємо бажаного звіту про нинішню "актуальну літературу". На загал маємо уявлення про неї як про певне явище етносоціяльного кшталту, доволі нечітко детерміноване в часі і просторі, що у вітчизняному діяматі зазвичай звучить як "шістдесятники", "дев'яностики" чи "житомирська школа прози". Ніби ми маємо справу з культурними монадами, зовсім не пов'язаними між собою. Тоді як подібна розрізненість в наській культурі притаманна хіба що невиграним дев'яностим. Які не завжди були "актуальними", породивши чимало колосів на глиняних ногах, але з пєлєвінською зброєю в якості останнього арґументу.

Ігор Бондар-Терещенко

 
© агенство "Стандарт"