журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ДИСКУРС

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ЛІТПРОЦЕСІЯ

ЩО ЧИТАЄМО?

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №11, 2003

ЛІТПРОЦЕСІЯ

Слово про Юрка Винничука

Якось я сиділа в одній кнайпі Львова, де збираються навколописьменницькі тусовки і пліткують собі – навколо письменників. І один пан оповів нам тоді байку про Грицька з Винників. Кілька сот літ тому жив собі у Винниках Грицько і був збирачем податків. Щось троха збирав, а більше все до кишені клав – але тоді було не так, як тепер, тоді того не можна було – спіймали Грицька на гарячому, побили та й голого-босого вигнали з Винників. З усього поцупленого лишилась в Грицька тільки книга, написана химерними чужинськими літерами. І подався Грицько до Львова. А куди йому ві Львові йти, як не на Ринок біля ратуші. Став посеред Ринку й почав буцімто із книги розповідати казки про заморські дивовижі, продавати магічні заклинання і чудодійні рецепти, ворожити й віщувати майбутнє. Врешті стало довкола нього збиратися по півринку, із далеких навіть околиць приходив цікавий люд подивитися на теє чудо, покотився містом поголос про арабського мудреця й дійшов до вух самого бургомістра. А бургомістр якраз шукав собі товмача із східних мов і послав до Грицька свого писарчука, щоб той запросив його на службу в ратуші. І зажив Грицько на казенному утриманні, як вареник у маслі, а як приходили купці зі Сходу і Грицька викликали перекладати, то він усе відказував: "Ні, це не та мова, цієї я не знаю". Поки якось один східний купець, побачивши Грицькову книгу, вельми здивувався: "А що, у Львові почали розводити верблюдів?". Присутні ошелешено втупились у нього, а купець пояснив: "В цій книзі зібрано поради, як доглядати за верблюдами".

Байка викликала в публіки якусь підозрілу реакцію – люди реготали значно сильніше, ніж того заслуговували пригоди Грицька. Або в них проблеми з почуттям гумору, або я чогось не розумію. "З чого це ви так смієтесь?" – питаюся пана, що хихотів довше від усіх. Той зиркнув на мене як на матолка, але терпляче почав пояснювати: "Ну, Грицько – це Григорій, а Григорій – це Юрій, з Винників, розумієте? – "Ні, не розумію". – "Знаєте такого письменника Юрія Винничука? Так цю байку наче про нього складено!" – "Ви маєте на увазі, що це байка з його книги "Легенди Львова"? – "Та ні, кажу ж вам, що це анекдот про самого Винничука. Ви молода, тому й не знаєте цієї історії. Винничук для журналу "Дзвін" перекладав твори із рідкісних східних мов і отримував за то грубі гроші. Аж з'ясувалося, що тоті твори вже перекладені російською, і Винничук, відповідно, перекладає їх з російської, а в східних мовах ні бе ні ме. Кажуть, що, коли редактор "Дзвону" зажадав від нього пояснень, Винничук спокійно пояснив: "Я просто перевіряв вашу пильність".

Оце так: тимчасом, як Винничук складав "Легенди Львова", Львів уже його самого зробив героєм своїх легенд. З усіх винничуківських "ахвер" – літературних і нелітературних, меркантильних і безкорисливих (для приколу) – справді можна було б упорядкувати серію "Пригоди Грицька з Винників" з епіграфом: "Хорошо живет на свете Винни Чук". А може, він сам збирається обезсмертнити свої витівки в "Записках пройдисвіта" – поживемо-почитаємо.

Під час нещодавньої презентації в Києво-Могилянській академії Юрій Винничук розповів про найвідомішу свою містифікацію: він написав цілу поему "Плач над градом Кия" від імені ірландського монаха Ріангабара, який нібито був очевидцем облоги Києва ордами Батия. Здійснений Винничуком "переклад" із давньоірландської (!) був надрукований у журналі "Жовтень", №9 за 1984 рік. Певне, жаба задусила від подвигів Макферсона ("Пісні Оссіана") і Мусіна-Пушкіна ("Слово о полку Ігоревім"), захтів си здобути таку саму славу – і здобув! "Був великий розголос, що це визначне відкриття на рівні "Слова о полку Ігоревім" і т.д." Дмитро Павличко навіть захотів здійснити свій переклад "Плачу..." і зажадав від Винничука оригінального тексту. Винничук роздобув десь зразок кельтського чи не знати-якого письма, повставляв туди "Київ", "Дніпро" і "татар" та й віддав Павличкові. Але Павличко показав той текст ірландцям – от тоді, звісно ж, і виявилось, що там зібрані "поради, як верблюдів доглядати". Але люди пам'ятають своїх героїв: "...навіть недавно, роки три тому, газета "Українське слово" на повному серйозі написала про те, що давня українська поезія представлена автором "Слова…", Митусою (після якого жодного рядка не лишилося) і тим Ріангабаром, якого я вигадав. "Плач над градом Кия" згадується в різних дослідженнях і навіть в УЛЕ, тобто мій Ріангабар пробився до академічних кіл..."

Але що байку про Ріангабара сприйняли всерйоз, нічого не перевіривши, – це ще півбіди; дурнуватість же людська сягає таких небачених висот, що реально були люди (наприклад, у "Союзі українок"), які повірили, ніби "Житіє гаремноє" – це справжній щоденник Роксолани. "Я, Настасія Лісовська, през єго милость господаря мого і малжонка Сулеймана рекома Haseki Hurrem, видячи, їж всі речі, іле їх на сем світі, одмінні і менущі суть, тілько час смертельний кождого, на світ от живота матки єго рожденного, минути не може, а ні мене, прето я, маючи то перед очима моїми, ачколвек будучи при господарі мому королеві Сулейманові, списати хочу житіє гаремноє. Читала юж-єм писанія о коханню од грекинь списані, од сарацинок також, іно нігде не чула, жеби русинка тоє писала. Прето, будучи в зуполной пам'яті і цілому розумі, сим хочу прислугу вчинити для всіх, которії в коханню знаходять радість і втіху, ажеби надалі то єще кунштовній справовали і не гляділи на тоє спросно (себто не вбачали розпусту)". Винничукова інтерпретація "подвигу Роксолани" цілком має право на існування, бо принаймні не поступається правдоподібністю національно-романтичній версії. На відміну від інших дівчат, які буцімто воліли вкоротити собі віку, аніж упокоритись туркам і жити в гаремі, Настя вельми втішилась, що їх везуть до самого султана – село вибивається в люди. В її образі показано психологію ідеального пристосуванства: вона серед людей була отим самим "лайном", яке має виплисти за будь-яких умов. Якщо інших дівчат "ламали" нагайками і безпросвітним нидінням у гаремі так, що врешті-решт ночі із султаном ставали для них єдиною втіхою і "світлом у віконці", то Настю "ламати" не треба було: вона доволі безболісно пережила сороміцьку, принизливу і жахливу для інших дівчат перевірку цноти, а згодом і втрати її (навіть трьох цнот відповідно до трьох отворів), їй відразу ж цілком сподобалося бути з султаном (ясно, із самим султаном!), і вона відразу визначилась із своєю метою завоювати султана і стати "гассекі гурем" (царицею гарему), бо це, звичайно, найвигідніше становище. Навіть сама перед собою виправдала свої гаремно-кар'єристські апетити високою метою – забезпечити майбутнє свого майбутнього сина. Мати султана навчила її оптимальній сексуальній стратегії, і вона своєю сексуальною розкутістю спромоглася завоювати султана в ліжкових баталіях. Звісно, що еротики у "Житії гаремному" дуже багато – є навіть лесбійська сцена, після якої героїня однак: "Чула-м якесь спустошіннє і згризоту. Не було мі се ані приємне, ані зрозуміле. Леч то юж такая доля тих жінок, которих король занехаяв". З султаном либонь було значно приємніше, коли "кождий рух єго булави болів м'я, мов протин штилету". Усі еротичні сцени досить сильно відображають ідеал чоловічої сексуальності, але із повним нерозумінням жіночої сексуальності і жіночого тіла, жінку просто пристосовано до чоловіка – й тому часто видається неприродним те, що розповідь ведеться саме від імені жінки.

Взагалі історія досить правдоподібна з погляду сучасної людської психології, але аж ніяк не з погляду історичних реалій. По-перше, за "Києвською старовиною", в Україні XVI cтоліття, на відміну від середньовічної Європи, ніколи не було такого культу цноти і соромливості, який автор приписує уявленням Насті Лісовської та іншим русинкам. І українки тоді зовсім не були слабкими, боязкими й беззахисними створіннями: вони самі обирали собі чоловіка і сватались до нього, мали право на власність, а також воювали і, так само, як турки, брали полонених, а потім продавали і вимінювали їх.

По-друге, невже це Настя справді могла раптом виявитись сексуально розкутішою за тисячі султанових жінок, особливо східних жінок, яких змалечку навчали прекрасно розумітися на мистецтві кохання? На жаль, ми ніколи не дізнаємось, що насправді сталося між Роксоланою і Сулейманом Пишним – чи вона спокусила його якоюсь надзвичайною жіночністю, чи вразила своєю незвичністю, чи просто добилась свого статусу придворними інтригами, натомість маємо багато різних версій включно із "Житієм гаремним".

"Діви ночі" – це, на мою думку, гарна відповідь на застаріле бідкання, ніби в нас немає легкої розважальної літератури. "Діви ночі-1" є поданим у художній формі журналістським розслідуванням життя повій, фарцівників і кримінального дна радянського Львова; написані значно пізніше "Діви ночі-2" скидаються на типовий голлівудський трилер, перенесений на львівський ґрунт. Ім'я Юрія Винничука давно вже стало потужним брендом, особливо у Львові – цим він деякою мірою завдячує своїй іпостасі Юзя Обсерватора, що викриває "ружні бздури" нашої політики, ЗМІ і літератури й наступає на хвіст Татуськові (Л.Кучмі). Без яскравої шапки "Юрій Винничук презентує" літературна агенція "Піраміда" навряд чи змогла би продати за 7-8 гривень манюнькі тоненькі брошурки на газетному папері: "Львівський Шерлок Голмс", "Моторошні оповідки", "Кримінальні загадки" тощо не відомих широкій публіці авторів.

Серія задумана як розважальне читво, але в більшості книжечок, окрім львівського колориту, нема нічого особливо цікавого. На звороті обкладинки "Львівського Шерлока Голмса" взагалі аж дві помилки відразу і не зазначено двох авторів детективів (їх імена є тільки в анотації) – самий тільки "Юрій Винничук презентує" і виглядає на те, що Винничук і є автором цих детективних оповідок.

На мою думку, Винничук є радше не письменником, а стилістом вищого пілотажу. Він досконало освоїв багато стилей: і містично-казковий ("Книга бестій"), і фентезі ("Мальва Ланда"), і легендарно-історичний ("Легенди Львова"), і детективно-еротичний ("Діви ночі"), і чорнушної гуморески ("Ги-ги-и"), і фельєтонний (сторінка Юзя Обсерватора в газеті "Поступ") і ще багато всякої всячини. І в тому всьому завжди найбільшим досягненням є мова (особливо галицька) – я взагалі читаю його головним чином через мову. Це і є мистецтво стиліста; ось, наприклад, уривок з його інтерв'ю: "Скажімо, мені треба було в "Мальві Ланді" виписати епізод про море. То я взяв і знову перечитав Гемінґвея, Конрада і Джека Лондона, щоб дістати імпульс…" Гадаю, що письменник не зміг би написати про "своє" море, просто прочитавши Гемінґвея і Джека Лондона, а для стиліста це – заввиграшки, і хай вже читач сам обирає те море, яке йому більше до вподоби.

Тому, в кращих традиціях нашої "літературної критики" ("Винничук – це наш новий Гоголь" або: "Іздрик – це Набоков, поранений стрілою галицького декадансу, це Селінджер в умовах поміркованого континентального клімату, це подобрілий Л.-Ф.Селін"), коли навіть Микола Рябчук дипломатично "не наважується порівняти Юрія Винничука із Франком (!)", тобто водночас і порівняв, і не наважився, я б сказала, що Винничук у сучасній українській літературі відіграє таку ж роль, як Борис Акунін (Георгій Чхартішвілі) в російській, з його містифікаціями, романами-стилізаціями про Росію XIX століття чи постмодерним прочитанням чеховської "Чайки". Хоча Борис Акунін, на відміну від Винничука, є справжнім знавцем східних мов і культури, особливо японської.

Акунін – це таки, певне, не Гоголь; але, якщо Винничук – новий Гоголь тільки тому, що він пише про "всяку чортівню", тоді й брати Капранови з їхнім "Кобзарем 2000" – теж два нові Гоголі. В результаті маємо аж цілих три нових Гоголі, якщо не рахувати старого Гоголя.

На презентаціях Юрій Винничук полюбляє читати уривки з автобіографічного, за визнанням автора, оповідання "Обід", яке розсмішило мене більше від усього, будь-коли ним написаного. От тоді я направду погодилась, що "від Винничука ж уссятися можна" (уривок з "рецензії" на звороті обкладинки "Дів ночі"). Наводжу деякі цитати з означеного оповідання: "Дівчина з інтелектом трапляється ще рідше, ніж цілка". Сумно, що й казати: дівчат з інтелектом катма, а цілок ще менше. Цікаво, чи бачив коли наш "видавший виды" пан таку диковину, як "цілка з інтелектом"? Навряд. Як де хто стріне "такое в свете чудо": цілка з інтелектом іде! – мерщій ловіть і телефонуйте в "Кунсткамеру".

"Ці тропічні рослини проростають переважно в сакральній тиші покоїв, забитих книгами, яких не читає більше ніхто, крім них. Поволі їм стає не досить того, що вони читають, і вони починають шкробати щось на папері, роблячи таким чином дві непоправні дурниці: збільшуючи кількість книжок і зменшуючи кількість жінок". Десь я вже чула, що пошесть літератури скорочує кількість справжніх чоловіків. Наприклад, у пародійній поемі Олександра Іванова розповідається про село, в якому живуть і працюють самі "баби": "А мужики-то где? – Ушли в поэты":

Эх, бабы вы мои! Родные бабы!

И мне без вас не жизнь

И свет не свет…

Да я бы вас! Я всех бы вас!..

Да я бы!

Вот только жаль,

Что я и сам поэт.

За Винничуком же, катастрофічне збільшення книжок призводить ще й до виродження цвіту нашого жіноцтва – серйозна підстава для депутатів зарубати законопроект про підтримку книговидання.

"Бо і справді – про що можна говорити з дівчиною, яка прочитала Гайдеггера?" Думаєте, може, про Гайдеггера – ні, не вгадали: "З нею можна тільки мовчати". "Віра прочитала не лише Гайдеггера, але й Ніцше, Фройда, Маркузе, Леві-Строса, Юма, Поппера, Канетті, Сартра та безліч інших монстрів". Страшне: монстри-Сартри замулюють нашим паннам невинні голівоньки, від "Трактату..." Юма вицвітають ясні оченята і марніють юні тіла, від Маркузе всюди ввижаються одномірні люди, від Канетті – маси і зграї, а Гайдеггер ніяк не може відрізнити буття від небуття, а Леві-Строс котить бочку на Леві-Брюля (чи навпаки?), Ніцше ля(с)кає батогом, а про Фройда взагалі краще не будемо. Зовсім загайдегерили сердешних дівчат!

Образ Віри, її слова і поведінка в оповіданні цілком відповідають народній примовці: "Читаєш-читаєш, а сама геть дурна!.." Дійсно, є такі люди, що прочитали стоси мудрих книжок, але мислити так і не навчились – навчились лише, як папуги, з розумною міною оперувати прізвищами і поняттями в беззмістовних "інтелігентних" розмовах і макулатурних "дослідженнях". Просто у Винничука виходить, що Віра дурна не попри те, а через те, що багато читає, тимчасом як для неї найважливішою екзистенційною суспільно-філософською проблемою є питання: кого, крім неї, "трахає" головний герой, що зветься Юрій Винничук? Але Віра таки має хоч якийсь зиск зі своєї начитаності: її "інтелект" збуджує нестримні бажання і підхльостує сексуальну фантазію пана Юрія. "Коли я лежав на Вірі, мені здавалося, що переді мною уся книгозбірня світу. Граючи Віру, я грав Гертруду Стайн, Вірджинію Вульф, Айріс Мердок, Емілі Дікінсон, Франсуазу Саган, Сильвію Плат, Наталі Саррот, Лесю Українку та Оксану Забужко". Це може зацікавити, мабуть, тільки Оксану Забужко, бо решта із перелічених коханок або в домовині, або давно вже пережили клімакс, але я не думаю, щоб вона ся дуже втішила. Тут взагалі якась хитра чоловіча психологія: чому герой уявляв у ліжку не Гайдеггера і Сартра, що їх Віра читала, а Вірджинію Вульф і Айріс Мердок? Але то все через примат гетеросексуальності – це Віра, мабуть, в особі Юрка грала і Ніцше, і Фройда, і Маркузе, і Леві-Строса, і Юма, і Поппера, і Канетті, і Сартра та безліч інших монстрів. А може, й Генрі Міллера, Едічку Лимонова, Володимира Сорокіна і – страшно сказати – теж Оксану Забужко?..

У "Дзеркалі тижня", що вже колись "вбило" мене порівнянням Винничука із Умберто Еко, я ще прочитала, що Юрій Винничук є мало того, що Франком, Гоголем і Еко, він ще й до того ж "символічний фалос українського письменства". Це, звісно, все пояснює: певне, символічному фалосу можна і Лесю Українку... чисто символічно. Журналістові, який тово написав, я б порадила з фалосами якось пообережніше – бо, як то кажуть, "не все фалос, що символічне", і навпаки – якби він уважніше прочитав Жака Лакана, то знав би, що в його трактуванні "символічний" означає відсутній, неіснуючий. Нині вже, певно, як фалосом (варіант: "символічною розкішницею" сучукрліту) не назовешся – в літературу не лізь. Але ви простіть мені, що я так до фалосів зачіпаюся – ясно, що то все через заздрість і комплекс кастрації. На цій фалічній ноті побажаємо Юрію Винничуку довгих років життя, творчої наснаги і всього такого – бо без нього було б не так смішно жити. В хорошому розумінні.

Інна Волосевич

 
© агенство "Стандарт"