журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ДИСКУРС

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ЛІТПРОЦЕСІЯ

ЩО ЧИТАЄМО?

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №11, 2003

ДИСКУРС

Рекорди й дещиця шпигачок

На полиці столичних книгарень і книжкові розкладки останнім часом потрапляє все більше видань, які побачили світ не лише в Києві, Львові чи Харкові. Все активніше долучаються до процесу й інші міста. Оглядаючи новинки, ми все більше уваги воліли би приділяти "провінції" – адже саме від її активности залежить наша потенційна спроможність колись таки витіснити у спецвідділи іноземної книги все те добре й погане, але не наше, чим до нестями забиті полиці "гіпер-супер-пупер-шмупер-маркетів". Отож, цього разу, поряд зі "столичними" виданнями, зупинимося на книжках, які побачили світ у Тернополі, Чернігові, Луцьку. А наступного – одразу ж проанонсуємо – нас чекатимуть Хмельницький, Житомир, Коломия…

Поттер і подвиг

Місце для подвигу є в кожній сфері. Навіть у такій, здавалося б, украй далекій від подвижництва, як книговидання. Звичайно, це прикро, що там, де зазвичай мусила б іти мова про такі банальні речі, як книжковий маркетинґ і стратегія ринку, доводиться говорити про щось принципово інше. Але ж ми з вами, дорогий читачу, прекрасно знаємо, якою наша Україна мусила би бути, і якою вона поки що є…

Свій перший без жодного перебільшення подвиг Іван Малкович учинив іще за "совітів", в обхід усе ще грізної під ту пору цензури видавши "Князя роси" Тараса Мельничука. Він не просто врятував від забуття великого поета – він, на відміну від усіх подальших Мельничукових видавців, показав, який направду великий поет був нашим сучасником. Другим подвигом були видані Малковичем "Улюблені вірші" – не просто найкраще мало не за десятиліття дитяче видання, а книжка, на якій виховалося ціле покоління українських дітей. Відтак було "Міні-диво" – серія ошатних мініатюрних книжечок, яка практично єдина змогла дійти до найвіддаленіших сіл у часи тотальної, дикої, агресивної русифікації, які ми нині вчергове переживаємо.

Тепер ось – четвертий том "Гаррі Поттера" англійської письменниці Джоан Роллінґ, який видавець Іван Малкович, перекладач Віктор Морозов і художник Владислав Єрко презентували 5 листопада в "Українському домі". Суть не в тім, що четвертий, і вже тим паче не в самому хітовому "Поттерові". Просто спробуйте назвати бодай один світовий бестселер, презентація українського перекладу якого відбулася в Європі першою після презентації ориґіналу, на день швидше від німців, на тиждень – від італійців, на кілька місяців – від терористів нашого книжкового ринку (і не тільки його) росіян. Не назвете жодного! Бо український переклад якщо й виходить узагалі, то хіба років так через п'ять-десять, коли всі, хто хотів, цю річ уже давно прочитали бодай тією ж "окупаційною" російською. Вихід бестселера українською водночас або майже водночас із його світовою прем'єрою мусив би бути нормою, якщо ми маємо себе за цивілізовану націю. Але в тім то й річ, що для нас наразі це (саме це) – подвиг!

Я лише уявляю собі, яке скавуління, яке дзявкотіння, яке дике виття зараз наново почнеться на адресу цієї невинної дитячої казочки, всього лише цілком добротно стилізованої англійською письменницею за всіма законами бестселера. Пригадуєте, яких тільки несусвітніх пліток, якої безпробудної дурні не поширювала так звана "руссссскоязычная прессссса" після того, як Малковичеве видавництво "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" презентувало перші українські томи "Поттера", – і з'ясувалося, що бездарні російські підрядники жодним чином непорівнянні з яскравим художнім перекладом Віктора Морозова, а суперове оформлення Владислава Єрка виглядає значно ефектнішим від сіро-бляклого англійського ориґіналу, не кажучи вже про його тупорилу російську копію.

Травля "Гаррі Поттера" буквально – лише в менших обягах – нагадувала агресивну піар-кампанію деяких псевдоукраїнських політструктур, що спираються на "забугорних" технологів. Почерк той же: відверта брехня в очі. Роллінґ у них – "відома англійська сатаністка", яка в цій казочці нібито виклала "основи ідеології зла", а в результаті "діти всього світу, начитавшись, масово вливаються в сатаністські секти". Придуркам бульварним журналістам, які це поширювали, я не дивуюся – на те вони й придурки. Але якщо подібні "думки" на повному серйозі висловлювали… російські церковні ієрархи, то з цього можна робити певні висновки – але не про книжку, а про саму церкву. Бо в часи глобальних телекомунікацій подібні "дези" перевіряються дуже легко: випадків не те що "масової", а й "індивідуальної" зміни духовної орієнтації в результаті прочитання невинної дитячої казочки ніколи й ніде зафіксовано не було; а про Джоан Роллінґ видано в світі достатньо матеріалів, із яких навіть абсолютний ідіот запросто збагне, що вона приблизно така ж "сатаністка", як Алєксій Второй – магометанин. Що ж до чарівних палочок, маґічних заклинань чи літання на мітлі, то скажіть, будь ласка, в казках якого народу немає цих чи подібних атрибутів? Та мало того: чомусь, начитавшись "Івасика Телесика" чи "Царівни-жаби", діти "масово" не стають канібалами чи зоофілами…

Все це, звичайно, дурня. Але зізнаюся чесно: купуючи кожну нову книжку цієї серії, я не показую її дітям (відберуть!), доки не прочитаю сам. Звісно, не тому, що побоююся "чогось там" – це ж смішно, їй-Богу, – а лишень тому, що просто цікаво. Навіть мені, читачеві нібито "досвідченому", котрий знає, як робиться книжка, – все одно цікаво. Є, звісно, якісь фахові спостереження: наскільки з кожним новим романом авторка тяжче відшукує нові ідеї; як вона віддає стиль на поталу сюжету в другій частині; як "із перемінним успіхом" бореться з самоповторною "серіальністю" в третій; як хвацько в четвертій частині вона ці спокуси нарешті долає.

Є й інше: в перекладі Морозова, як завжди блискуче відредагованому Малковичем, чується справжня, жива українська мова, а не той гидкий сурогат, який ми щоденно чуємо в телеетері або відчитуємо в новочасних книженціях "нібито для дітей", якими здебільше завалена вся Петрівка й книгарні. І це справді проблема – уявіть: коли свого часу вся "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА" була зачитана "до дірок", і дочка просила чогось "нового", ми з дружиною читали їй "Дон Кіхота" в перекладі Лукаша, бо все "дитяче", що було під ту пору на ринку, загрожувало безнадійно зіпсувати дитині мову. З "Поттером" я й цього не боюся – якщо "напартачила" Роллінґ, Малкович її поправить.

…Очевидно, що всім нам уже давно пора "зав'язувати" з подвигами. Себто, з часами побутування старих народницьких комплексів, коли, зважаючи на безпробудність обставин, не інакше як подвигом мусить сприйматися кожна добротна робота в царині культури. Бо й справді: місце для подвигу є лише там, де є місце загальному пристосуванству й маразмуванню, де панують бездарні сподівання на яку-небудь чергову "чарівну палочку" й не менше бездарний страх перед нею. Цьому, зрештою, вчить нас і сама нехитра, але добра казка Джоан Роллінґ, і її українська рецепція. Але чи навчить бодай когось?

А "Школа" видає рекорди

Тим часом у київському видавництві "Школа" побачила світ книжка, покликана витлумачити прийнятну в сучасному світі різницю між подвигом і рекордом. Нині ця книжка у ста країнах видається тридцятьма сімома мовами й загальним накладом 94 мільйони екземплярів. Ідеться, звісно ж, про "Книгу рекордів Гіннеса" (вочевидь, треба було б писати таки "Ґіннеса", бо в ориґіналі це слово починається з "G") – щороку оновлюване видання, випуск якого за 2003 рік нарешті вперше з'явився українською. У книжці тринадцять розділів, у яких приділено увагу найрізноманітнішим, нерідко вельми печальним і надзвичайно сумнівним досягненням і "досягненням" людини, дивам науки й техніки, спортивним рекордам. У цьому чудово оформленому виданні (досить завважити, що на обкладинці використано ефект "блиску", подібний до того, що його спостерігаємо на голографічних зображеннях; виготовляти такі обкладинки в Україні технічних можливостей наразі немає – книжку друкували, здається, в Італії) які лише цікаві відомості не знайдуться – від неймовірних параметрів людського тіла до вражаюче фантастичних фактів зі світу живої природи; від "рекордних" колекцій нічних горщиків до нелюдських жахіть, котрі в нормальної людини язик не повернеться назвати "рекордами".

Україна в "Ґіннесі", до речі, теж представлена в усьому, скажімо так, розмаїтті. Тут увіковічнено імена авіаконструктора Ігоря Сікорського, який спроектував перший у світі багатомоторний аероплан і перший у світі запущений у серійне виробництво гелікоптер; співака Марка Рейзена, спортсменів Сергія Бубки, Яни Клочкової, Інеси Кравець та інших. Є, звісно ж, і найстрашніша у світі аварія на Чорнобильській атомній електростанції, яка відразу забрала життя 31 людини, близько 1,7 млн. людей зазнали згубного впливу радіації, а 135 тисяч, за даними укладачів книги, були відселені із зони враження. Є й ще один дещо незвичний український "рекорд": у нас жінки становлять 53,7% населення, тоді як у світі в середньому на 1000 жінок припадає 1015 чоловіків. Висновок: берегти нас треба, любі наші україночки…

Цікаво, що недавно один львівський поет, чиє ім'я поза Львовом навіть фахівцям із літпроцесу говорить небагато, намагався встановити для "Книги рекордів Ґіннеса" цікавий рекорд – скількись (не пригадую точно, але доволі вражаюче) годин поспіль читав зі сцени власні вірші. Звичайно, в таких "дозах" навіть дуже якісна поезія здатна набити оскому, але хотілося б, аби цей рекорд наступні видання книги таки фіксували – бо ж Україна все-таки країна поетів. До речі, в книжці вміщено правила офіційного подання заявок на реєстрацію рекордів – так що дерзайте, але без "фанатизму"!

А ще видавництво "Школа" вдало поповнило свою серію "Шкільна хрестоматія". Найперше привертає увагу "Портрет Доріана Ґрея" Оскара Вайлда ("Школа" вважає, що слід писати "Вайльда"; хвалити Бога, хоч не "Уайльда"! І коли нарешті ми матимемо нормальний український правопис, а не русифіковану маразматику, нерідко по-людськи в принципі невимовну!). Чудовий переклад одного з найкращих творів світового модерністського письменства, виконаний одним із найповажніших вітчизняних майстрів Ростиславом Доценком. А ще – "Вибрані твори" Вільяма Шекспіра, так само в найкращих перекладах: сонети – Дмитра Паламарчука, "Ромео і Джульєтта" – Ірини Стешенко, "Дванадцята ніч, або Як собі хочете" – Максима Рильського, "Гамлет, принц Данський" – Леоніда Гребінки. Особливістю видань цієї серії є поданий наприкінці кожного тому "Додаток до прочитаного, що стане в пригоді вчителеві та учню" – біографії письменників та основні мотиви творчості, відгуки критиків, примітки до текстів і навіть короткі методичні додатки для вчителів із орієнтовними темами й тезовими планами шкільних творів, рефератів та усних доповідей.

Так постає поет

Із цим, звичайно, можна, а може, й треба сперечатися, але мені чомусь уперто здається, що вірші й поезія – це не завжди одне і теж. Ні, жодне з них у такій інтерпретації не краще чи гірше, вище чи нижче абощо, та й на різниці загальноприйнятих значень цих термінів я, здається, розуміюся – не про те мова. Просто є поети, які творять поезію, і є так само поети, які творять вірші, – це відчувається в процесі спілкування з самими текстами або ж не відчувається – і все тут. Волинянин Василь Слапчук, як на моє сприйняття, є творцем саме віршів, що черговий раз підтвердила його нова збірка з евфонічно невдалою назвою "Сучок на костурі подорожнього", що вийшла у "Видавництві Луцької обласної друкарні" (є, виявляється, й таке).

Зрештою, евфонічна невдалість ще не означає невдалости текстологічної. Тут якраз усе напрочуд точно. Бо темою, але одночасно й ідеєю збірки є саме подорож, мандрівка, а якщо точніше – крокування, ходьба, кроки. Рух. Якщо ж на костурі є сучок, він здатен намуляти не просто мозолі – рани. Тоді ритм губиться, збивається, втрачається його силабо-тонічна логіка. І – починається верлібр, де логіка ритму зовсім інакша, якщо вона взагалі логіка.

Я не міг читати перші книжки Слапчука. Вони здавалися мені апотеотично ніякими. Це були глибоко емотивно насичені тексти, але їм аж занадто бракувало формального стержня, і від того вони виглядали м'якими, як мокра глина. Тепер я розумію чому: там превалювали силабо-тонічні вірші. Але відтак Слабчук і верлібр плавно осягали одне одного, і з цього поставав напрочуд цікавий поет.

У "Сучкові на костурі подорожнього" теж є дещиця ніякої, за малими винятками, силабо-тоніки, але вона, на щастя, вже нічого не визначає. Тут превалює хода верліброва. "Пам'ятаю слова, наче міни, під дитячими сандаликами", – так може сказати лише Слапчук. У нього не знайдете багатих кількохрівневих метафор, асоціації завжди одно-, максимум двоступінчаті, мова прозора настільки, що видається полегшеною. А густина тексту прочитується здебільшого лише на одному, але дуже посутньому рівні – ситуаційному.

Так, в основі тексту Слапчука лежить ситуація – не стільки внутрішній, ментально-емотивний, як саме подієвий, фактологічний сюжет (можна проводити деякі паралелі з раннім Голобородьком). Тому тропів тут і небагато, та й найпоширеніший із них – порівняння, а ще зрідка, як правило, наприкінці тексту, влучно зринають поодинокі гіпербола чи оксюморон ("вирости і стати таким, щоб вони моїх квітів боялися"). Слапчук не поетизує, а – оповідає. І прикінцеві тропи йому (читачеві?) потрібні як квінтесенція оповіді, котра водночас є способом поглянути на прожиту ситуацію трішки під іншим кутом, а то й повернутися назад і прожити цю ситуацію по-новому, – розуміючи, що це можливо лише у вірші, але не в житті. Цей дидактичний прийом схиляє до цікавого висновку: Василь Слапчук є одним із небагатьох сучасних поетів, які працюють для читача. Для себе, звісно, теж, але – для себе-читача. І це якраз дуже суттєво для розуміння (переживання) його віршів.

Звичайно, у майже двохсотсторінковій книжці є вірші різні. Є потужні, є й прохідні, а то й зовсім прохідні. Але вони – саме вірші. Бо кожен із них (хай навіть той, що зовсім) – самодостатній текст, якому в принципі не суттєва і не потрібна поезія як така: він виношений у добряче намуляній (отим сучком, що з костура) душі й виходжений змозоленою рукою спершу зовсім не по паперові. Це відчувається з книжки дуже виразно.

Усі ми трішки... Мефодії

Ця книжка не з тих, що зацікавлюють, так би мовити, з першого погляду. Небагатьом поза Тернополем відомий автор. До крайности заїжджена гектарами новітніх графоманів назва "Дежа вю". Невибагливе і не надміру художнє оформлення. От лише заради "туфти" рецензент і автор передмови Петро Сорока навряд чи ризикуватиме своєю доброю репутацію…

Ні, насправді репутації головного редактора часопису "Сова" (до кола авторів якого конче треба залучити Олега Солов'я і Галину Крук) нічого не загрожує. Видана тернопільською "Джурою" повість Олександра Вільчинського "День восьмий", яка лежить в основі книжки "Дежа вю" (там ще низка оповідань), справді надзвичайно цікава. Настільки добротної екзистенційної прози останнім часом зустрінеш не часто. Та й мова несподівано пристойна, "задовбує" лише надміру часто повторювана фраза "помилився на останнім слові". Проте за концептуальної відсутности сюжетного розвитку самим лише чергуванням діалогів і розмислів домогтися ефекту дії – це, знаєте, треба вміти…

Поміж тим, цікаві в повісті далеко не лише елементи формальні. Це, перш за все, спроба створити такого собі "героя нашого часу" – безперечно ж, бомжа і (куди від цього подітися) інтелектуаліста. Чи, власне, спроба описати процес його "примирення" із тим несусвітнім довколишнім, яке у нас чомусь зоветься міським життям, хоча із життям насправді має дуже мало спільного, і навіть миршавим існуванням називати його не хочеться.

Бомж Мефодій не хоче бути бомжем, у нього є дружина й маленький синочок, що живуть далеко в селі, і він шукає можливості зняти квартиру, аби перевезти їх назад до міста. Але водночас він саме такого розвитку подій підсвідомо чи не найбільше боїться, – бо в такому місті, такому суспільстві, такому світі насправді жити не можна. Бо це не буде життям, а тривіальним маразмуванням, нівелюванням всього живого і справжнього в його глибоко закоріненій у патріархальну сільську культуру душі. Це буде, якщо хочете, "омєтодіванієм" Мефодія, – бо навіть якщо він і не перейде з часом на спілкування гидким "городським" суржиком, і не кинеться поголовно зневажати "селюків" та хизуватися своєю "культурай", як це нерідко культивують наші доблесні "тьоті Моті", то все одно в чомусь обов'язково змушений буде поступатися своєму єству: з вовками живучи, вити по-вовчому. А за малим переступом буде щоразу більший…

Здається, автор зробив велику дурницю, дописавши через десятиліття до свого твору постскриптум, у якому нібито спробував розкрити подальші долі своїх персонажів. Чесно кажучи, мені глибоко нецікаво, на що в результаті ці компроміси чи їхня відсутність (і, в такому разі, деґрадація з інтелектуального на справжнього, дуже неромантичного, а навпаки, доволі гидкого бомжа) перетворили прототипів. І так зрозуміло, що Мефодій на компроміси зважиться, але отим дописаним фіналом автор ніби відбирає у нього право остаточного вибору – і моральне обґрунтування цього вибору для самого себе.

Не читайте постскриптуму. Читайте повість. Бо література не має нічого нікому нав'язувати. Лише допомагати робити вибір. Правильний. А який із них правильний – вирішувати кожному за себе. Правий Сорока, стверджуючи в передмові, що всі ми трішки… Мефодії.

"Шпигачки"

і просто шпигачки

Все той же відомий тернопільський критик і есеїст Петро Сорока в усе тій же тернопільській "Джурі" видав книжку "Секрет вічності, або Ліра і терни. Десять етюдів про Бориса Демківа". Це, як зазначено в анотації, монографія, "розрахована на викладачів вузів, учителів-словесників, студентів гуманітарних вузів та учнів середніх шкіл". Лишень вдумайтеся: "монографія для учнів середніх шкіл"… Кумедно, їй-Богу!

У київському видавництві "Альтер-прес" з'явилися друком три фундаментальних томи Леся Танюка "Слово. Театр. Життя". Відомий культуролог і театрознавець, народний депутат зібрав "текстові" результати свої багаторічної праці в царині культури – художні твори, театрознавчі студії, інтерв'ю, рецензії, спогади. Другий том "Театр" містить чимало матеріалів, які зацікавлять фахівців цього мистецтва; а мені натомість найцікавішим бачиться розділ перекладів у першому томі "Слово".

Якщо вірити, знову ж таки, анотації, то "основним мотивом третьої книги" "На околицях літа" чернігівської поетки Ніни Ткаченко є "лірико-філософське осмислення людського буття на Землі, розкодування за допомогою поетичних прийомів широкого спектру почуттів – від патріотичного до найінтимнішого". Коментувати, вочевидь, зайво, – тим паче, що пропоновані тексти хіба що згаданий "широкий спектр" і засвідчують. Видала цю збірку "Деснянська правда".

"Нерви ланцюга. Двадцять п'ять есеїв про свободу". Один із авторів цієї книжки, дотепник Сашко Ірванець скаламбурив на її адресу: "Не рви ланцюга". Імена інших авторів, зрештою, теж говорять самі за себе: Юрій Андрухович, Петро Мідянка, Юрій Винничук, Сергій Жадан, Богдан Жолдак, Оксана Забужко, Ігор Калинець, Андрій Охрімович… Дбайливо впорядкована відомим журналістом Сергієм Васильєвим і видана спеціально до львівського Форуму видавців львівським ж таки "Лексиконом", ця книжка незайвий раз засвідчує вельми цікавий останнім часом розвій есеїстичного жанру в нашому письменстві – не кажучи вже про дефіцит свободи в нашому ж таки суспільстві.

Одразу дві книжки Ігоря Маленького з'явилися друком у респектабельному київському видавництві "Факт" – "Аратта-веда" і "Велик гріх". Друга з них одразу ж привертає увагу невимовним "звукописом" – КГР – уже в назві. Перша ж має вельми симптоматичний підзаголовок – із числа тих, котрі зазвичай вважаються діагнозами: "Книга прозрінь, одкровень і видінь останнього пророка Аратти у натхненному викладі його пожиттєвого побратима і апостола Ілхоміддіна Мавлаві". Може, я, звичайно, чогось у цьому світі "не доганяю", але, по-моєму, це ніщо інше, як банальна безпробудна графоманія. А жаль – в Ігоря Маленького свого часу, наприкінці вісімдесятих, були й цілком пристойні тексти. Здається, на поетові вкрай згубно позначилися гіпертрофовані амбіції творити не просто вірші, ба навіть не просто поезію, а конче "прозріння, одкровення й видіння". Сумно…

Аби не завершувати на такій деструктивній ноті, згадаємо нарешті видання, яке стало справжнім подарунком усім шанувальникам українського письменства – суперовий томик "Шпигачок" геніального Миколи Лукаша, просто блискуче виданий київським "Ярославовим валом" на кошт Ліги українських меценатів. "Протягом десятиліть Микола Олексійович Лукаш не лише перекладав і творив поезії, не лише писав наукові розвідки й статті, а й розважав себе і друзів дотепними колючими епіграмами-шпигачками. За його життя жодна з них не дочекалася на публікацію, хоч деякі передавалися з уст в уста як справжні фольклорні перлини", – читаємо в анотації.

Отож, не втрачаймо почуття міри й почуття гумору. І взагалі почуття…

Іван Андрусяк

 
© агенство "Стандарт"