журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ДИСКУРС

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ЛІТПРОЦЕСІЯ

ЩО ЧИТАЄМО?

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №11, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Василь Герасим'юк: "Поезія – це серце істини, але й тіло також"

"У пору, коли чинять свої короткочасні сектантські бали метаметафористи, метареалісти, концептуалісти, конкретисти, іроністи, стьоб, попса, літреп, поп-арт, просто постмодерн і постпостмодерн; коли молоді й не дуже молоді хлопці дотепно й не дуже дотепно бавляться у великих маґістрів, архікардиналів, командорів, бриґаденфюрерів і квартирмейстерів поезії, – він із тих, хто залишається просто Поетом".
Ці слова академіка Івана Дзюби сказані про цьогорічного лавреата Шевченківської премії Василя Герасим'юка, чию високу осібність у сучасному українському "літпросторі" незайвий раз потверджує і це інтерв'ю.

– Пане Василю, на відміну від більшости сучасних письменників, ви абсолютно не переймаєтеся питаннями своєї, скажімо так, "популяризації" – рецензій, презентацій, "розкрутки" книжок і тому подібної метушні…

– Я розумію, до чого ти ведеш… І відповім, так би мовити, питанням на питання: от якби тобі побути в моїй ролі, – хоч я й не думаю, що твоя роль багато чим відрізняється, але все-таки, – і спробувати зробити все протилежне. Що б ти зробив і що б це дало? Я думаю, нічого б не зробив і нічого б це не дало.

Я не кажу, що займаюся чимось відмінним від інших, але в мене є свій матеріал, і – оскільки ми з тобою з одного краю, ти це розумієш – я не тільки на рівні "Тіней забутих предків" цей матеріал сприймав, а побачив його майже цілковиту неосвоєність дуже давно, ще років зо тридцять тому, коли приїхав до Києва. Власне, я сам був той матеріал. У якийсь момент мені навіть перестало бути цікавим чогось учитися, бо я в собі копався, як у тому сирому матеріалі. І тільки потім мене почали деякі мої товариші заспокоювати: "Ти не переживай, то не так скоро, це час міфічний, а то – застиглий, то на віки". На які віки? Я ж не пацан, щоб себе дурити, мені сорок сім років…

Література – це значно глибша й важливіша річ, навіть якщо кимось і сприймається насамперед наносне, поверхневе. Я спробую пояснити це через… Гоголя. Як і всі українці – це як така собі "стара хвороба", – я теж час від часу цікавлюся Гоголем, тим паче, що й сам недавно був у його віці. І я ніби наново відкрив для себе його основних героїв. Це ж колосальні речі, які – на віки. Головний герой нашої сучасної прози ніякий: доки читаєш, доти й цікаво, а прочитав – забув. А той же Хлєстаков – попри те, що він ще нібито зі школи кожному відомий – зовсім інша річ. Колись вважалося вершиною комізму, коли він казав: "Я однажды департаментом руководил". А що маємо сьогодні, в нашому довколишньому світі?! Скільки таких персонажів стали реальністю! Про це вже навіть банально говорити, настільки воно перетворилося в буденність…

Або те, що власне нас стосується. Він каже: "Всем поэтам я стихи правлю". Пушкіну тому ж… Потім я читав у Мережковського – це ж іще початок ХХ століття! – коментар: "Тогда смеялись, а современную поэзию, как я смотрю, точно правит Хлестаков". А в нас то й навіть зіставляти не треба – все поправлене Хлєстаковим. Лише кілька імен можна назвати, де немає руки Хлєстакова…

У молитві є звертання до Святого Духа – "Душе Істини". якщо Святий Дух – душа істини, то поезія – це, мабуть, серце істини, але й тіло також. І вона повинна діяти всім комплексом. А у нас натомість одна гола лабораторна хлєстаковщина… Вже засвоїли, що метафора – це незвичне поєднання слів. Але ж це поєднання повинно мати якусь власну вольтову дугу!

Щоправда, вже намічаються помалу дещо інші підходи. Як ти писав у "Книжнику-review" про Бажана: його поезію можна поважати, але неможливо любити. А Бажан усе ж не рівня всьому цьому… Він далеко не такий "млявий алхімік", яким мислять себе наші сучасники, – там такий скульптурний нерв, таке "зубило", таке "долото"… Але метафора мусить мати комплексну дію, буквально на весь організм, на всі рецептори. А не так, що прочитав і забув.

Я, чесно кажучи, вже думав, що "прочитав і забув" – це в мене з віком. Але ось недавно Толя Дністровий приніс мені статтю Дельоза, і я три тижні ходив під враженням, із чимось не погоджувався, щось переосмислював. Значить, іще може мене щось вражати! Але, звісно, не штучно конструйовані метафори…

– Сучасне письменство ви, наскільки я розумію, відчитуєте за принципом розрізнення "власне художньої літератури" і "популярної літератури".

– Так.

– Але за якими критеріями? Чому один текст, умовно кажучи, "ліворуч", а якийсь інший – "праворуч"?

– Дуже просто. Художність завжди, так би мовити, в одному примірнику. Я розумію: в нас усі ці постмодерні ігри, туди-сюди, все дуже добре, все чудово, всі автори прекрасні, але раптом з'являється який-небудь Пєлєвін – і в нього технологія на три порядки вища. Ці вже трошки маліють, вже їм треба надолужувати, і вони дерзають, вже в них з'являється якийсь там віртуальний світ, вже в "Імператорі повені" зринають якісь майже поттерівські чудовиська – себто, їм треба постійно чогось нового шукати, бо знову з'явиться який-небудь Сорокін… А для Стефаника, приміром, усе це нічого не значить. Його неможливо "перевершити", бо він – один. Література! Океан! І це стосується як океану Стефаника чи океану, приміром, Толстого, так і краплі якого-небудь Герасим'юка, який намагається діяти за тим же законом.

Хоча, звісно, популярна література теж повинна мати свої закони, вона теж повинна захоплювати. Недарма виділяють Акуніна з того потоку, а дехто навіть вважає його митцем – може й так…

– Поезія – це, так чи інакше, лірика. Але з набуттям досвіду поезія іноді набуває епічних рис – принаймні ваша поезія. Як ви це для себе пояснюєте?

– Сумно пояснюю. Я вже казав тобі, що був настільки придавлений своїм матеріалом, що відчував, ніби сам є вже не його частиною, а таким же сирим матеріалом. І коли в мене пригасли дещо ті речі, які можна назвати "комплексом молодого придурка", домінування емоцій, то люди, щоб мене пожаліти, кажуть: "ну, це вже епіка пішла, молодець". Хоча, можливо, той витік енергії, про який мені тепер іноді здається: слава Богу, що я позбувся того маразму, – може, він був моїм найбільшим даром. Я, на жаль, не зберігаю своїх чернеток, а потім згадую дещо… Була в мене така поема – "Заплітання молодої", недавно мені приснився фраґмент із неї, і я подумав: як я міг таку дурницю плести. А потім думаю: а тепер я б її три роки писав, а все одно вже не написав би так, щоб воно хай дурниця, але трималося, щоб його одним диханням прочитати зі страшним криком і рванням на собі волосся…

Тут не йдеться про те, що "поэзия должна быть глуповатой" – інше, такий якийсь комплекс, який ми не здатні оцінити повністю. Є юнґівське розуміння підсвідомого – як якогось давнього космогонічного зразка, і є загальноприйняте – як система певних ієрархій. Мені здається, що до того архетипного зразка я в молодості був ближчий, ніж тепер – що б я не робив. Хоча я "Єзавель" не міг написати в молодості ніколи, бо тут багато чого треба було пережити. Я тішу себе тим, що й Рільке "Дуїнянські елегії" в двадцять років ніколи б не написав. Хоча були звичайно спалахи генія, той же "П'яний корабель" Рембо, але "П'яний корабель" – це все-таки не "Дуїнянські елегії". Не йдеться про рівень – ідеться про якісь інші параметри.

– Про глибину проникнення?

– Так, про глибину…

– Крізь призму цих нюансів ви для себе відчитуєте назву "Суха різьба"?

– Ні, там усе простіше. "Суха різьба" – так кажуть фахівці, різьбарі. А "Різьба" – так називався мій цикл "Кахлі" ще в кінці сімдесятих. Я й тепер надрукував у вибраному багато віршів з нього, вони мені дорогі. Отож, цикл я назвав "Різьба", а книжку відповідно – "Різьбар". І мені мудрі люди порадили: Кобзар, Каменяр, Різьбар – це вже занадто… Я, звичайно, зовсім не те мав на увазі, але цей ряд і справді, як ти писав про Ірванця – "не з тої оперети".

А потім я збагнув, що то справді була не різьба, тим паче не суха різьба – уточнення це дуже суттєве. Там буйство кольору, там деформації чисто юнацькі, як у генія Бахматюка – чи молода, яка заходить у хату, більша від хати; чи голова більша від коня і кучера, чи той жовнірик, чи той зелений колір, який має всесвітній незбагненний сенс – це були справді "Кахлі". І я подумав тоді, що до різьби мені ще далеко. А зараз думаю: якщо не тепер, то коли? Після п'ятдесяти, мабуть, мені стане нецікаво. І я так тихенько це все діло промацую, пишу потрохи… Це в основному верлібри, але є й римовані.

Уявляєш – я хотів себе заставити не писати римовані вірші. Воно не в стилі "Єзавелі", бо там світло було, і хто його не приймав, то йому здавалося це таким млявим письмом, а хто приймав – то вже інше відчував. Але коли воно почало писатися також і в риму, то я й для цього знайшов виправдання – в моєму віці вже все можна виправдати, крім того, що суперечить катехізису. Ти ж знаєш наше народне мистецтво: там різьба завжди супроводжується інкрустацією. Звичайно, в комплексі книжки головне – це різьба. Там космогонія – це писанка, а в писанці теж колір є, і писанка веселіша. Тому я даю інкрустацію. Спочатку інкрустація деревом – це найближче – і так потихеньку сходжу до рими. А потім іноді в мене виходить інкрустація бісером – його кидають відомо перед ким; інкрустація грубшими пацьорками, інкрустація перламутром – то взагалі найменше… Отак воно складається. Бачиш: я десять років думав, що пишу "Папороть", а виявилося, що писав "Поета в повітрі". Хтозна, що з цього вийде… Просто я намагаюся, щоб це все було природно. Виходячи з уроків нашої поезії (бо поезія взагалі неперекладна; її потрібно перекладати – безперечно, але те, що це неможливо – теж безперечно; тобто, я і за "страту" і за "помилування), я знову доходжу того ж висновку – поезія є серце істини, але й тіло істини. А оскільки вона є тіло істини, то треба й відмирати природно, а не робити з себе молодика в сорок років. І старіти природно – хай із плачем, хай із якимось буркотінням, але природно.

Ось космізм шістдесятників сьогодні сприймається досить умовно, а тоді він буквально сколихнув усе. Сучасні аванґардисти часто виступають у моїй програмі на радіо, але чомусь жоден або майже жоден не згадує Драча. А без Драча всі вони були б інакші. Бо досить тільки взяти його книжку "Ніж у сонці" й порівняти з іншими книжками 1962 року. Якби тепер була така різниця між рівнями художніми, то у нас би проголосили не просто вибух поезії, а світового значення протуберанці – як звалася свого часу друга книжка Драча. Я не переоцінюю Драча, не думай – я просто кажу, що не треба забувати його роль. Хоча, звичайно, для мене особисто лишилися лише окремі ліричні його речі, але "Ніж у сонці" зробив свою справу.

– До речі, якщо вже про це зайшла мова, – яка роль традицій у вашій творчості?

– Я приймаю ставлення до традицій найбільшого модерніста ХХ століття Сальвадора Далі, який казав: "Я за священні стоячі води традиції, в яких відображається небо". У нас же стоячі води болота, – я про це вже тисячу разів говорив. Якщо це небо закрите хмарами, то треба починати з хмар, а потім уже все решту.

Розмову підтримував
Іван Андрусяк

 
© агенство "Стандарт"