журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ДИСКУРС

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ЛІТПРОЦЕСІЯ

ЩО ЧИТАЄМО?

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №11, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Історичний белетрист Юрій Мушкетик

Як відомо, "белетристика" походить від французьких слів belles, що означає "красне", і lettres – "письменство". Так іноді називають художню літературу, зокрема романи, повісті та оповідання, призначені для масового читача. Відомий український письменник Юрій Мушкетик – історичний белетрист, який у своїх творах намагається бути науково достовірним, точним. "Ясна річ, що в зображенні образів твору домислено дуже багато, а от у самих історичних подіях домислу немає, хіба, може, десь відхилився чи помилився, а десь моя концепція розходиться з концепцією істориків, але я намагаюся дотримуватися конкретики" (Ю. Мушкетик. Це, можливо, найкращий мій твір. – "Літературна Україна", 29.12.1994). Історичній прозі Юрія Мушкетика притаманне глибоке проникнення у внутрішній світ персонажів, прагнення заглянути в найпотаємніші куточки людського серця. На початку вісімдесятих років минулого сторіччя на одному з літературних форумів класик української літератури Олесь Гончар відзначив, що в нашому красному письменстві успішно працює в традиційному ключі психологічної прози Юрій Мушкетик. Переважна більшість його творів написана на історичну тематику, зокрема про козацьку добу. Герої романів та повістей пана Юрія, як правило, другорядні люди, але разом із тим і ключові, центральні персонажі, що живуть, воюють, інколи навіть по різні боки, за часів гетьманів Богдана Хмельницького, Івана Виговського та багатьох інших знаних історичних постатей. Юрій Мушкетик заполонений історичною темою, однак не тільки. Письменника глибоко хвилює сучасне життя, з його соціально-економічними та морально-етичними проблемами, і це характерно для написаних останнім часом багатьох новел та нового роману "У пастці" Юрія Мушкетика.

– Пане Юрію, перепрошую, що починаю з банального запитання про проблему української книжки, але ж, на жаль, впродовж 12 років незалежності нашої держави вона залишалася нагальною й сьогодні не втратила своєї актуальності. Як, на вашу думку, можливо її вирішити?

– Почну з літератури. Останнім часом багато розмов точиться навколо справляння поминок по літературі. По-перше, це несправедливі ствердження, а, по-друге, це безглуздя. Література була, є і буде. Так, сьогодні література різна. Є традиційна, є модерна і постмодерна, яка втратила свої авангардові позиції й, так би мовити, конає. Дехто ратує за те, щоб література була виключно ігрова, розважальна. Інколи навіть від деяких критиків можна почути закиди, що, мовляв, від літератури нині відпадають невластиві їй функції. Йдеться про націю, народ, вболівання за них. Насправді ми бачимо зовсім інше. Зараз навіть молоді автори все більше і більше говорять про національне, висловлюючись при цьому з болем, переймаючись проблемами суспільства. З'являються твори, де присутні й соціальні мотиви. І так воно й має бути. Взагалі, сьогодні відчувається певне пониження літератури. Приміром, у 50-60 роках минулого сторіччя на вустах були імена світових письменників. Хай вони часом не зовсім відповідали тим визначенням, які їм приписували, але ж вони були. Ми всі знали Ернеста Гемінгвея, Вільяма Фолкнера. Назвіть сьогодні хоч одного всесвітньо відомого сучасного письменника?

– Умберто Еко...

– Так. Ще називають Мілана Кундеру, Павича. Але – це своєрідна література. У того ж Павича – віртуальна, у Кундери теж специфічна. Я постійно читаю російські журнали "Новый мир", "Иностранная литература" і бачу, що у сучасних творах де-інколи трапляються цікаві й потужні теоретичні суперечки, сюжетні лінії, та, на превеликий жаль, сама література якась надто дрібна, так би мовити, кухонно-побутова. Занепад літератури відбувся через занепад життя. Люди менше приділяють уваги літературі, а більше думають над тим, як їм вижити у складний час. Та певний пласт користується масовим попитом – це література розважального штибу. І найбільше її популяризують телебачення та Інтернет. Це, так би мовити, інший рукав літератури. Натомість серйозна література є. З'являється багато цікавих письменників, але ж проблема у тому, щоб їхні твори дійшли до читачів, треба їх видавати. З такими крихітними тиражами у 1000 чи навіть 2000 примірників вона не потрапляє до людей. Це стосується і часописів, і книжок. Окрім того дуже важко сьогодні видати книжку. Усім відомо, що на українську книжку існує великий податок. Вже й Верховна Рада, і уряд проголосували за Закон "Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні" та Президентом було накладено вето на нього до 1 січня 2004 року. Будемо сподіватись, що він набере чинності й ситуація поліпшиться. Бо наразі маємо – щоб видати книгу, приміром, у 15 умовних друкарських аркушів, письменникові це буде коштувати 20-30 тисяч гривень. Де їх може взяти письменник-пенсіонер при його пенсії у 160 гривень? Ніде. Спонсування у нас теж не розвинуте як слід. Отже, українська книжка у великому занепаді.

– Окрім названих вами моментів ще є проблема книгорозповсюдження...

– Колишня мережа розповсюдження книжки сьогодні буквально зруйнована й безповоротно втрачена. Всього 10 років тому ми мали величезні книжкові бази у Києві, Харкові, Дніпропетровську та інших обласних містах. З цих складів книжка розвозилася по районах, а вже звідти потрапляла у кожну сільську крамницю. Нині в жодній сільській крамниці ви не побачите книжку. Хіба що якийсь підручник трапиться. Згодом ці книжкові бази заповнювали промисловими товарами, телевізорами, кросівками. Тепер маємо проблему – видавництво друкує книжку і немає змоги її реалізувати. Та невеличка низка книгарень, що залишилася або відкрилась сьогодні, неспроможна продати навіть мізерні наклади своїх книжок. І як наслідок – книжки лежать у підвалах цих друкарень і гниють. Бо видавництву не під силу створити власну мережу розповсюдження. Це надто великі кошти. Треба налагодити транспортування книжок, орендувати або придбати приміщення для книжкових крамниць. Щодо книжкового ринку Петрівка, то там загалом панує російська книга. У Росії вже давно створені найліпші умови для книговидання. Росіяни та українці, транспортуючи в Україну російські книги, при перетині кордону майже ніякого мита не сплачують. І в Україні вони мають пільги на видання своїх книжок. Тому й логічно, що російська книжка заполонила український ринок. Загалом це книжки жанрів масового спрямування: детективи, триллери, сексуальна та жіноча проза тощо. А наша книжка у величезному загоні. Яке ж може бути інтелектуальне життя у суспільстві без книжки? Хто, так би мовити, піднесе, розів'є українську душу? Нація від чогось же має виникати. Хто ж може бути виразником української душі, як не письменник. На жаль, немає сьогодні таких можливостей, що були раніше. Та, слава Богу, є в Україні багато молодих талановитих письменників, які продовжують творити, несучи українське слово до людських сердець.

– Ви були головою журі III всеукраїнського конкурсу романів та кіносценаріїв "Коронація слова". Які ваші враження від нього?

– Я погодився на це, щоб бодай трохи перевести його в інші рамки. "Коронація слова", мабуть, найпотужніший в Україні літературний конкурс. Це підтверджує число рукописів, надісланих на конкурс, десь близько 900. Але ж це знову, як нині її класифікують, гостросюжетна література. Насправді, це детективні історії, які мені б хотілося хоч трохи повернути у серйозний бік. Дехто мені зауважує стосовно несерйозності такої літератури. Та я вважаю, добре, що хоч якесь крило літератури розвивається. Воно має коріння, бо раніше зовсім було занедбане. Виникла спрага по цій літературі, й сьогодні надолужується. Позаяк така книжка краще продається, має більший попит, ніж висока література. Молоді автори працюють на цьому полі активно, а старше покоління письменників поза лаштунками цього процесу. Це зрозуміло, бо інший жанр, та й вік не той.

– Пане Юрію, наскільки мені відомо, ви також брали безпосередню участь у створенні найтривалішого літературного конкурсу "Гранослов"...

– Так, вже одинадцять років цей конкурс живе. І за цей час через нього пройшла ціла низка молодих письменників. Понад двадцять з них стали вже членами Спілки письменників. Раніше очолював конкурс поет Василь Герасим'юк – цьогорічний лауреат Національної премії імені Т. Шевченка. Зараз головує народний депутат, письменник Михайло Косів.

– Творчість яких сучасних українських письменників вам цікава?

– За стилем та глибиною мислення оригінальна проза Євгена Пашковського, Вячеслава Медведя. Також цікаві мені своєю творчістю Степан Процюк, Олесь Ульяненко. Багато порівняно молодих, авторок: Софія Майданська, Марія Матіос, Галина Тарасюк. Подобаються психологічно глибокі новели Валентини Мастєрової, Любові Пономаренко. Вони, так би мовити, занурюються у соціальне життя, в їхніх творах є певна філософія. Нині багато з'явилося цікавих молодших авторів, яким треба створити сприятливі умови для праці.

– Дехто з письменників у зв'язку із скрутним становищем у книговиданні отримують іноземні гранти на видання своїх творів, звертаються до літературних агенцій, які займаються їхньою промоцією. Як ви ставитесь до цих сучасних технологій?

– Я жодного разу ніяких грантів не отримував, але вважаю, що це нормальне явище і нічого соромного у цьому не бачу. Коли вже суспільство стало таким, де працюють ринкові закони, коли держава не підтримує письменника. Тому письменники й змушені шукати різноманітні варіанти для того, щоб видати свої твори чи то приватно, чи за допомогою літературної агенції.

– Пане Юрію, ви очолювали Спілку письменників протягом 15 років. Розумію, що розмова про це не надто приємна й може роз'ятрити душу, бо вам небайдуже те, про що піде мова. Та все ж хотілося б почути ваше пояснення сьогоднішніх подій у Спілці…

– Від того, що сталося, дуже сумно. Мені б не хотілося у це втручатися, я маю бути у даній ситуації нейтральним. Я працював у Спілці багато років, і є певна незручність. Це дуже прикро й боляче як на мене. Як це пояснити? Зрозуміло, що певні сили домагаються розколу. Які це сили – важко сказати, але певною мірою це ініціюється зверху. Комусь не потрібна єдина Спілка, єдність письменників. Можливо, це сталося ще й через те, що саме письменники творили "Меморіал", "Народний Рух", "Просвіту". Вони були у передніх рядах борців за незалежність. Можливо, саме це комусь і не подобається. Тому й втрутились недобрі зовнішні сили й почалися між письменниками негаразди та непорозуміння. Мені від цього дуже сумно й прикро. Я не можу жодним чином стати на бік тих чи інших, хоч у мене є свої зауваження й претензії і до дій моїх багатьох колег. Найгірше те, що все це несе негатив на Спілку. Наразі йдуть якісь бродіння серед письменників. Одні говорять про те, інші про друге, мені телефонують і перші і другі, але я намагаюсь стояти на позиції єдності Спілки і, загалом, літератури. Передусім треба займатися проблемами літератури, а не розколами організації. Бо в усій цій колотнечі про літературу не йдеться. Хтось щось сказав стосовно керівництва чи то належності майна Спілки, а комусь же повинна належати література. На жаль, про це не говориться, а саме про це треба сьогодні думати.

– Але ж лунають закиди щодо порушення статуту Спілки, та й ті, хто закидає це, теж неправомірно чинять...

– Стосовно статуту НСПУ, то його ж не складала одна людина. Була створена комісія, яка працювала над положеннями статуту. Потім слухалося це на засіданні Секретаріату Спілки, Президії, Ради. Таким чином доводили статут до певної кондиції. Комусь не подобаються окремі пункти в ньому, є певні неузгодженості, але ж можна все це робити цивілізовано. Створити нову статутну комісію, яка допрацює документ й винесе його на широку громадськість. Все це треба робити не бандитським способом, не викриками, а розумно, виважено. Ми ж якісь інтелектуали, які повинні показувати приклад людям, а не творити самим беззаконня. Щодо правомірності чи неправомірності дій опозиції. Наскільки мені відомо, з областей приїздили навіть не члени НСПУ, й багато з них не знали мети цієї поїздки. І навіть оте найбільше число, яке називає та сторона загальних зборів членів Спілки – 300 осіб, хіба може бути правомірним, коли загальна чисельність НСПУ складає 1700. І ще. Якщо половина письменницьких організацій хай закономірно прийняла таке рішення, то наступний крок – винесення на Президію, а вона, у свою чергу, створює підготовчу комісію до з'їзду. Потім в обласних письменницьких організаціях обираються делегати, які й проводять з'їзд. А у даному випадку чинили нецивілізовано, і я вважаю, що їхні дії неправомірні. Позатим Рада проголосувала проти скликання з'їзду. На мою думку, з'їзд мав би відбутися і поставити останню крапку у цій справі. Ще раз утвердити чинність виборів, законність керівництва, внести певні зміни та доповнення до статуту. Але я не впевнений у тому, наскільки це можливо сьогодні. Заважають амбіції, протистояння, душевні порухи і зриви домінують над здоровим глуздом.

– Пане Юрію, давайте повернемось до розмови про книги. Кожного автора турбує питання видання його творів. Як у вас сьогодні складаються стосунки з видавництвами?

– Останнім часом я написав роман " У пастці", який надруковано у цьогорічних перших чотирьох числах журналу "Сучасність". Сучасна ситуація, сучасне життя, є любовна сюжетна лінія. Молода дівчина із збіднілої професорської родини знайомиться з хлопцем, виходить за нього заміж і з часом довідується, що він убивця. Не кілер, але він працює у фірмі, яка цим займається. Гостросюжетна проза. Чи буде видано цей роман книжкою, поки що не знаю. Нещодавно подав його у видавництво "Український письменник", вже вся підготовча робота пройдена, але грошей поки що не отримував. За попереднє десятиліття я написав багато новел, одібрав з них близько двох десятків, може, це те найкраще, що взагалі я написав. Хочу видати окремою книжкою. Подав до видавництва "Генеза", яке обіцяло надрукувати. Дещо хотілося би перевидати з історичного. У 70-х роках я написав роман "Біла тінь", який був надрукований у журналі "Вітчизна" й одразу підпав під надто різку критику. Відомий критик Шамота написав статтю у "Комуністі України", у той час був такий журнал, інші підхопили. У Спілці була скликана нарада критиків і прозаїків з метою знищити мене за цей твір як письменника. Тоді багато моїх колег мене зрадили. Але цей роман я не можу віднести до найсміливіших на той час. У мене є роман "Останній острів", який набагато гостріший, ніж "Біла тінь". В ньому йдеться про останні на той час острови нашої культури, літератури. Там психологічно сильно написано про нашу духовність. Так от, повернімось до "Білої тіні". Роман вже мав виходити у серії "Романи і повісті", був набраний і готовий до друку. І от після осуду його розсипали (вираз відповідає тогочасній технології друку книжок. – Авт.). Деякий час він вилежувався, та все ж таки його видали. Передусім у перекладі російською мовою, потім литовською, іспанською, болгарською, чеською, німецькою, а вже після всіх цих перекладних видань українською. Та залишились від первістка "ріжки та ніжки", його взагалі неможливо було впізнати. Нещодавно я взяв рукопис і його відновив, дещо відредагував, підправив – підготував до друку. Скажу по правді, що, поки я живий, хотів би видати цей роман. Та, на жаль, надій дуже мало. Як не дивно, але роман "Біла тінь" був виданий завдяки російській підтримці. Спочатку його надрукував журнал "Дружба народів", кілька уривків опублікувала "Литературная газета", а вже потім видали окремою книжкою. Безперечно, я продовжую писати. Останнім часом переважно більше новел та оповідань. Друкуюсь у журналах "Київ", "Кур'єр Кривбасу".

– Чи є у вашому доробку такі речі, за які вам соромно?

– Я написав дуже багато. І усвідомлюю, що багато з написаного не витримує іспиту часом. Щось уже померло, щось відмирає, а щось, як і кожний автор, сподіваюся, протриває й довший час.

– Пане Юрію, переважна більшість ваших романів і повістей історичної тематики, зокрема про козацьку добу. Що з написаного для вас найдорожче?

– Я вважаю найкращим своїм романом на історичну тематику "На брата брат". Він мав велику пресу. Хотілося б його перевидати, бо він виходив невеличким накладом у 3000 примірників. Я маю багато прохань надіслати його, бо де ж люди можуть придбати, якщо його немає. Це епоха після Хмельницького. По його смерті в Україні стає гетьманом Іван Виговський. В романі йдеться про боротьбу за владу, боротьбу проти Польщі, проти Москви. Описана битва під Конотопом з російськими військами, яку виборов Виговський. У моєму доробку є ще один роман, який називається "Прийдімо, вклонімося...". Ще молодим чоловіком я написав за тодішніми канонами роман "Гайдамаки". Пізніше, переосмисливши увесь цей час, я повернувся до тої доби й написав, ніби в спокуту за ті "Гайдамаки", новий роман "Прийдімо, вклонімося...". Це та ж гайдамацька тема, але вже з погляду сьогодення. Коли я писав "Гайдамаки", ходив у тих краях і от трапилась мені така річ, мабуть, це за все життя в літературі найдивовижніше й найцінніше, що мені сталося. Є таке село Медведівка, у якому було три монастирі: знаменитий Мотронівський, де гайдамаки освячували шаблі, Онуфрієвський і Миколаївський. Останній стояв на острові на річці Тясмин, куди не добігали ні татари, ні поляки. Там було багато багатоповерхових будівель, в одній з них знаходились бібліотека і архів. У 30-х роках минулого сторіччя надійшов наказ від певних служб – знищити бібліотеку і архів. Люди з трьох колгоспів впродовж трьох днів возили в поле книги й документацію з архіву та бібліотеки і спалювали, знищували все монастирське. Там, я думаю, серед книжок було і друге Євангеліє у перекладі М. Орочевського та багато раритетних видань. І от один, на той час колгоспник, а раніше дяк, сховав під полою один рукопис і приніс додому. Це був "Літописний гайдамацький ізвод", у якому йшлося про скарби тощо. Історія цього літопису лягла в основу роману "Прийдімо, вклонімося...". Колись на одному з вечорів історичного роману в Інституті історії АН України я прочитав уривки з цього роману-літопису. Поважні академіки сказали, що це друге "Слово о полку Ігоревім", бо написано стилістично відповідно саме тим часам. І я почав шукати цей рукопис. У тому селі мешкав, уже будучи на пенсії, колишній працівник КДБ, у якого зберігався цей літопис. Я до нього звернувся, і він почав мені надсилати уривки з нього, переписані власноруч, пояснюючи це тим, що ще школярем ходив до вчителя і переписував у зошити цей літопис. Частину з них його батько знищив, коли він був на війні, а частина збереглася, яку він і надсилає. Якось він надіслав разом з аркушами опис літопису, в якому йшлося про таке: ще у 1911 році студент Київського університету приїхав до свого дядька ігумена монастирського на молочко, бо хворів. І саме він склав цей опис, та невдовзі помер. Опис зберігся. Був ще один видрукуваний примірник цього опису. Цим питанням займався київський губернатор Фундуклей. Друкарських машинок тоді не було, і розпорядилися надрукувати один примірник. Куди він подівся, не знаю. Увесь гайдамацький архів зник. Якийсь час він знаходився у професора Гермайзе, якого засудили кадебісти. До мене дійшли тільки уривки. Це було полотно 60 х 60 см, прошліхтоване у борошні, на якому чорнилом, яке робилося з дубових бубок, було написано текст. І саме цей літопис мені багато чого прояснив. Все було не так, як подавалося істориками, і не тільки радянськими, а й дореволюційними. От я вам і собі ставлю запитання. Виникає повстання гайдамаків, яке очолив нікому не відомий батрак Максим Залізняк. Ні з того, ні з сього і вже на другий день вісім тисяч людей повів на Черкаси. Хіба це має здоровий глузд? Як це може бути, щоб якийсь нікому незнаний батрак і одразу очолив армію. З літопису ми дізнаємось, що був ігумен Мотронівського монастиря Мелхіседек Значко-Яворський, останній оплот православ'я, і саме він ідейно очолював цю боротьбу проти унії, а Залізняк був племінником, як ще називають, сестринцем, тобто сином сестри Мелхіседека. Так от ігумен послав Максима у Запорозьку Січ, де монастир тримав за свій кошт три сотні гайдамаків. Географічно це було близько, і коли щось траплялося, то військо приходило на захист монастиря. Максим Залізняк, пройшовши там вишкіл, згодом очолив ці три сотні вояків, коли все почалося. Я не буду переповідати, а лише доповім історію про того кадебіста-відставника. Я до нього їздив, просив, писав у листах, що цей літопис – велика спадщина для історичної науки й держави, але він огинався й не погоджувався. Врешті-решт я звернувся до голови Ради міністрів п. Тронька. Той попросив, щоб я написав листа цьому чоловікові, у якому попросив би віддати цей літопис, за що держава сплатить йому чималі гроші. Чоловік мені відповів і написав, щоб приїздили й забрали документ. Ми одразу ж поїхали до нього разом з Борисом Олійником та Анатолієм Шевченком. По приїзді цей чоловік, звали його Федір Йосипович, навіть не пустив нас у двір. Потім ми дізналися, що у нього провели трус працівники КДБ. Розповідають, що навіть город проштрикували. Як вони вийшли на нього, достеменно не знаю, але те, що за нашим листуванням стежили, це точно. Він теж був у контрах у той час зі своєю організацією. Але, гадаю, вони не знайшли нічого. Поруч із садибою знаходилось старе польське кладовище зі склепами. Я думаю, що він там десь заховав. І вже коли настала незалежність, я приїхав до нього і знову ж просив, він замкнувся й тільки відмовлявся, що нічого не знає, ні про яке листування й мови не було – і край. Він вже помер. Залякали його сильно, а рукопис десь там у склепі згнив. Ось така детективна історія.

– Два роки тому у нашій бесіді ви сказали, що почнете писати мемуари про те, як створювався "Меморіал", "Просвіта", Народний Рух України. Чи працюєте над цим?

– Власне, це мої спогади про роботу у часопису "Дніпро", де я працював головним редактором. Це про той час, коли туди прийшли тоді молоді дисиденти, й ми почали друкувати Івана Світличного, Василя Стуса, Євгена Сверстюка. Ці мемуари вже написані, але будуть опубліковані по моїй смерті. Там є багато моїх роздумів, здогадів і фактів.

– І насамкінець. Наразі багато лунає закидів до вашого покоління стосовно припускання стратегічних політичних помилок...

– По-різному складається доля у кожного. Одні десь залишились у тих часах, інші співпрацюють завжди з будь-яким режимом. Знаєте, доречніше буде, якщо я наведу вам цитату одного всесвітньо відомого письменника: "Я полагаю, что в наше время всякому уважающему себя человеку, а тем более писателю, нельзя вступать в какие-либо добровольные соглашения с тем сбродом заблудших и развращенных людей, называемых у нас правительством, и тем более несовместимо с достоинством человека руководствоваться в своей деятельности предписаниями этих людей". Страшна цитата, і знаєте хто автор цих слів – Лев Толстой. Отаке наше життя.

Біографічна довідка.

Мушкетик Юрій Михайлович народився 21 березня 1929 року в селі Вертиївка Ніжинського району, що на Чернігівщині. Закінчив українське відділення філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Потім була очна аспірантура при кафедрі історії української літератури й дисертація на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук, присвячена творчому доробку прозаїка Анатолія Шияна. Працював головним редактором літературно-художнього та громадсько-політичного щомісячного часопису "Дніпро". Обирався першим секретарем правління Київської організації СПУ. З 1986 по 2001 рік очолював Національну спілку письменників України. Академік Академії оригінальних ідей. Лауреат Шевченківської премії за роман "Позиція". Лауреат премії імені Михайла Старицького. Автор багатьох історичних та пригодницьких романів, повістей, новел та оповідань. З-поміж них слід назвати: "Семен Палій", "Гайдамаки", "Крапля крові", "Смерть Сократа", "Жорстоке милосердя", "Біла тінь", "Суд над Сенекою", "Жовтий цвіт кульбаби", "Вернися в дім свій", "Віхола", "Рубіж" (Державна премія СРСР, 1987 р.), "Обвал", "Біль", "Сльози Офелії", "Яса", "На брата брат", "Гетьманський скарб", "Погоня", "Прийдімо, вклонімося...", "У пастці".

Інтерв'ю провів Сергій Гайдук
(Київ – Конча Озерна – Київ)

 
© агенство "Стандарт"