журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ДИСКУРС

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

ЛІТПРОЦЕСІЯ

ЩО ЧИТАЄМО?

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №11, 2003

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

Михайло Слабошпицький: "Письменник бездержавної нації не міг стати Нобелівським лауреатом…"

У київськім видавництві "Ярославів Вал" цього року вийшла друком книжка "Поет із пекла. Тодось Осьмачка". Про загадковий феномен цього талановитого письменника і людини незвичайної долі, а також про жанр біографічного роману в українській літературі – розмова з автором книги, письменником Михайлом Слабошпицьким.

– "Поет із пекла" Михайла Слабошпицького – один з небагатьох романів на неораній "ниві" біографічних романів в українській літературі. Чому, на вашу думку, цей жанр у нас був майже нерозвинений?

– Взагалі-то біографічний роман присутній в українській літературі, але, на жаль, не в такій мірі, як хотілося б. Мене це завжди дивувало, бо читач зазвичай полюбляє таку літературу. І тут можна згадати про популярність біографічних книг у тій же французькій літературі, де є цілий ряд яскравих імен від Андре Моруа до Анрі Перрюшо. Чи у німецькій літературі, де читачі зачитуються по сьогодні автобіографічними романами того ж Леона Фейхтвангера – від "Лже-Нерона" до "Гойя". Чи в американській літературі, де взагалі працював, можливо, класик цього жанру Ірвінг Стоун з його надзвичайно цікавими і своєрідними романами "Моряк в сідлі" про Джека Лондона чи "Жадоба життя" про Ван Гога. В англійській літературі був популярним Девід Вейс з його романами про Родена.

В українській літературі теж існувала белетризована біографія і навіть були книги, надзвичайно цікаві фактажем, – романи з серії "Життя славетних", але, як правило, цим книгам не вистачало літературного артистизму і на них лежала сумна печать доби їхнього літературного народження. І в цьому немає вини авторів, що мусили послуговуватись певними постулатами тодішньої соціально політичної кон'юнктури, інакше б їхні твори не побачили світу.

А якщо говорити про кращі зразки біографічного жанру у нашій літературі, то, звичайно, насамперед треба згадати Домонтовича з його дослідженням "Романи Куліша", яке нагадує історичні мініатюри Стефана Цвейга про Келлера і Ван Гога. І хоч це було створено поза Україною, але в українській літературі. На жаль, твори Домонтовича ще не стали набутком українського читача, бо переважна більшість їх і досі не оприлюднена в Україні. Вони увійшли до тритомника письменника, виданого поза Україною у видавництві "Пролог".

– Чому Тодось Осьмачка став об'єктом вашого дослідження, адже це не найбільший поет двадцятого століття, не найглобальніше явище в нашій літературі… Були письменники і масштабніші, і оригінальніші…

– Можливо... А знаєте, що казав про Осьмачку Євген Маланюк? Що це – геніальне косноязиччя. Тобто якщо цього поета міряти його найгіршими рядками, то це – майже графоман, а якщо найсильнішими, то це – на рівні геніальності. Справді, Осьмачка – явище дуже складне, і цим воно цікаве. І не лише для літературознавчого аналізу. Осьмачка мав чи не найвинятковішу долю в усій українській літературі ХХ століття. Іншої такої немає. Цей поет уцілів на косовицях смерті лише завдяки тому, що симулював божевілля і за цю симуляцію заплатив дорогою ціною. Сьогодні можна сперечатися: чи були у нього задатки божевільного чи він ним став, симулюючи хворобу. Народна мораль твердить: не можна симулювати душевну хворобу, бо збожеволієш. Очевидно, за цим стоїть досвід століть. Та й психіатри також одностайно твердять: симуляція психічного захворювання не минає безслідно, призводячи до порушення психіки. Як би там не було, Осьмачка став душевнохворим.

Нещодавно в одному інтерв'ю мені поставили досить несподіване запитання: чи є щось спільне між Григорієм Сковородою і Осьмачкою? Щось є. І один, і другий були неприкаяні. Але Сковорода міг вільно іти по українській землі під лагідним українським небом, слухати музику сфер, вести діалоги з зорями, думати про вічність, а Осьмачка загнаним вовком ховався в лісах, скиртах, склепах на цвинтарі... Його кидали в психіатричку, в катівні ГПУ. Він не думав про вічне, не мав філософської рівноваги в житті. Його життя постійно було на грані між життям і смертю. У Північній Америці Тодось Осьмачка був бомжем. Демон страху і манія переслідування гнали його постійно по континенту. У долі Осьмачки ніби помножилася особиста трагедія однієї людини на трагедію всього українського народу і звідси такий страшний похмурий феномен цієї постаті.

– Чи не було у вас підсвідомого бажання написати власну історію української літератури, коли ви працювали над цим романом, адже у ньому є панорама літературного життя двадцятого століття з такими деталями і подробицями, про які навіть не кожен фахівець-філолог з ученим званням знає?

– Не було. Було інше. Коли я писав "Марію Башкирцеву", то намагався показати середовище. Це моя принципова робоча установка: завжди подавати середовище – інтелектуальне, творче...

20-ті роки були безпрецедентним періодом в історії української культури. І тому мені цікаво було виписати загальний творчий портрет літературного покоління 20-х – приятелів Осьмачки, його опонентів, а також показати боротьбу ідей в тодішній літературі. Звичайно, я захопився, бо постійно ставав на місце уявного читача, якому цікаво про це знати. І тому писав ніби для себе чи такого, як сам, читача.

От веде мене, скажімо, якась сюжетна лінія убік і це начебто не має прямого стосунку до Осьмачки, але мені дуже цікаво про це розповідати – і я розповідаю. Я це називаю літературою відступів і щось подібне, до речі, часто буває у творах Загребельного. Мені це імпонує. І хоч автор завдяки цим відступам відбігає далеко, але раптом підсвідомо відчуває, що в принципі, попри все, вони мають якийсь асоціативний зв'язок з головним персонажем. Це ще називається духовним чи інтелектуальним контекстом.

– Чи допоміг досвід роботи над "Марією Башкирцевою" при написанні цього роману?

– Звичайно, допоміг. Такий досвід завжди стає в пригоді, коли будуєш твір композиційно і вводиш туди великий довідковий матеріал, котрий треба вмонтувати так, аби він не мав у тексті вигляду апендикса. І, звичайно ж, якби у "Марії Башкирцевій" не було якихось особистих творчих знахідок, то й цей роман був би іншим.

– Які біографічні романи є для Вас взірцем?

– Я вже називав цілу низку авторів, які я виокремлюю для себе, але якщо говорити узагальнено, то мені цікавий той роман, де є, крім якоїсь надзвичайно виняткової долі, виняткових пристрастей, ще й повчальна інтелектуальна історія. У чому прорахунки багатьох українських авторів? Автор сідає за стіл і пише: "Герой встав уранці і подивився у вікно: на вулиці падало листя, ішов дощ, їхав у кареті той-то. Герой поснідав. На сніданок у нього було те і те. Він запитав свого слугу... Слуга відповів... Герой одягнувся, вийшов на вулицю..." Це все неважлива, несуттєва інформація, адже ці реалії присутні у кожному житті. Мене ж цікавить мінімум белетристичності. Белетристичною може бути лише одна деталь. Колись казкар Андерсен питав, що в кімнаті принцеса була сама, а коли хтось зайшов, стало тісно. Він не розповідав, що кімната мала, а досяг цього деталлю. Саме тому для мене елемент белетризації існує лише задля психологічного ефекту. А решта – це інтелектуальна історія. Зрештою, героєм твору можуть взагалі бути лише документи. Коли автор стає утриманцем документів і з однієї сторінки документа робить сто сторінок ілюстративної белетристики, то це мені вже нецікаво. Має бути економія літературна. Мені значно цікавіший сам документ, аніж ті сто сторінок.

– На вашому робочому столі роман про Михайла Коцюбинського. Наші класики вкриті таким товстим шаром глянцю, що для того, аби його віддерти, треба докласти багато зусиль. Окрім того, у житті кожного митця, як і у житті кожної людини, є делікатні моменти, про які або не прийнято, або небажано з різних причин говорити. Зокрема, реакцією на вашого "Поета з пекла" став лист обурених родичів Тодося Осьмачки. Коцюбинський також був живою людиною. Чи не виникає у вас остраху, що родичам Коцюбинського може щось не сподобатися у вашому майбутньому романі?

– Звичайно, усі наші класики були ідеологічно загримовані. Найбільше з усіх дісталося Тарасові Григоровичу, але немало й Коцюбинському. Ким він тільки не був у своїх інтерпретаторів і кожен табір пропонував свою рецепцію. Договорилися навіть до того, що Ленін давав Коцюбинському вказівки, як писати (навіть живописне полотно таке існує), а Горький весь час ним опікувався, наставляючи на шлях істинний. А між тим Коцюбинський був дуже автономною літературною величиною, яка саморозвивалася, і, мовлячи словами В. Свідзинського, він засвітився сам від себе. М. Коцюбинський виховав себе, свій талант, навіть не отримавши належної освіти, і став одним з найосвіченіших українських письменників. І от саме тому цікаво зняти отой грим і спробувати подивитися зовсім з іншого боку на родину Коцюбинських. Вважалося, що Юрій Коцюбинський, виконуючи заповіти батька і з його благословення, робив революцію і відстоював радянську Україну. Але ж з сьогоднішніх позицій це виглядає дещо по-іншому, хоча впродовж десятиліть вважалося, що це було тріумфом родини Коцюбинських. Сьогодні ж ми вже можемо говорити про те, що родина Коцюбинських – була трагічною родиною і насамперед через короткий вік Михайла Коцюбинського. Сомерсет Моем колись радив молодим письменникам: "Ради Бога, не сприймайте себе всерйоз до сорока…". Добре було йому це говорити, адже він прожив понад 80 років. А Коцюбинський не прожив і п'ятдесяти – трагічний недобір віку. Окрім того, він пізно дебютував як прозаїк, довго, повільно ріс, але виріс на першокласного європейського письменника, першокласного стиліста. До речі, тут у дужках хочу сказати, що не вірю у те, що коли-небудь Коцюбинський звучатиме належно в інших літературах на такому ж рівні, як у своїй літературі. Великі стилісти приречені залишатися величинами лише у своїй літературі, адже стилістика не перекладається. Бальзак, який не був великим стилістом і до якого по сьогодні редактори мають претензії при редагуванні, звучить в усьому світі, бо це насамперед могутня пристрасть, гротескні почуття і персонажі, колосальна енергетика... А той же Флобер, прекрасний стиліст, який є, можливо, найбільшим французьким письменником і який у день писав лише по кілька фраз, що мали сотні варіантів, не звучить належним чином у інших літературах.

Коцюбинський – великий стиліст. І це велика трагедія, що він залишається великим стилістом тільки у власного народу. Сергій Єфремов свого часу сказав, що як це не парадоксально, але цей великий письменник ніколи не буде таким популярним, як Нечуй-Левицький чи Панас Мирний, які певний час навіть були володарями дум, хоча як літературне явище Коцюбинський стоїть незрівнянно вище. Пізній, якщо можна так сказати про письменника, що не прожив і п'ятдесяти років, Коцюбинський вимагає читача філологічно підготовленого, читача європейської очитаності, читача, який би знав і Гонкурів, і Артура Шніцлера. Коцюбинський – це письменник, що виростав на світовій лектурі, але при цьому, залишаючись національним і знаючи українську літературу, йшов далі. Недаремно він разом з Чернявським на початку ХХ століття звернувся до українських письменників з закликом: так далі писати не можна, адже українська література селянська, для селян і про селян. А в ХХ столітті треба писати про інтелігенцію і для інтелігенції. А це вже зовсім інші рефлексії, інший матеріал, інша інформація, закладена у творах. І саме цим нам також цікавий Коцюбинський.

Щодо родини. Дуже важко, пишучи твір про відому людину, догодити її родині. Тут, мабуть, і сам Бог не догодить, адже родина усе бачить по-своєму і для неї відомий родич – це щось на взірець ікони чи надгробного пам'ятника на цвинтарі. Не секрет, що майже всі біографічні романи викликали певні колізії між автором і родиною героя такого твору. Але я приятелюю з родиною Коцюбинського, знаю цих розумних і інтелігентних людей і думаю, що аж до такої колізії не дійде, оскільки мій пієтет перед цим літературним генієм і літературна культура представників родини Коцюбинського просто унеможливлюють конфлікт подібного характеру.

– При написанні біографічного роману неможливо не користуватися мемуаристикою. Цей жанр у нас взагалі не розвинутий. Про Тодося Осьмачку в Україні жодних спогадів не надруковано. Звідкіля ви черпали інформацію?

– Мемуаристика – це ніби буквар для автора біографічного твору. І, звичайно, про свого героя він повинен знати абсолютно все – від якоїсь його незначної записки до сучасної найновішої монографії про нього. Це просто кодекс літературної честі, коли пишеш біографічний твір, знати усе про свого героя. Не обов'язково усе використовувати, але знати усі доступні тобі джерела треба. Мабуть, саме тому так мало письменників працює у цьому жанрі і саме тому так часто розчаровують біографічні твори. Якщо звичайний белетрист – чи то модерніст, чи то реаліст – сідає і пише: "Ішов дощ і світило сонце, персонаж прокинувся, щось з'їв і поцілував кохану...", то в біографічному творі лише цього замало. Перед тобою загадка творчого феномену і ти не можеш вигадати нічого свого. Якщо хочеш щось дофантазувати, то можеш це зробити лише на основі того, що вже відомо. І, звичайно, це буде вже твоя власна версія і цього життя в цілому, і кожного вчинку твого героя. А працювати з документами дуже важко. Юрій Тинянов колись сказав: "Не треба захоплюватися документами, вони дуже часто брешуть так само, як люди, а сліпа довіра до документа дуже часто вводить в оману". Наприклад, інколи пишуть листа, щоб дезінформувати людину, збити її з пуття, посіяти підозру. Колись не дуже розумні критики говорили: пишучи історичні романи, треба йти за літописами, бо тільки у літописах правда. А я, наприклад, літописець князя київського, який ворогує з князем переяславським, і тому у літописі пишу: "Мій князь пішов і побив негідного відступника і ворога". І то нічого, що мій князь закликав половців і печенігів і разом з ними побив свого єдинокровного брата. Все одно мій князь святий і його канонізовано.

Але якщо белетрист наших днів піде за цим текстом, то йому скажуть: чекай, але ж цей князь київський наводив ворога на рідну землю, спустошував її... Чи наприклад, певний документ було продиктовано меркантильними інтересами... Ось чому автор мусить мати свою думку. Той же Тинянов, автор таких шедеврів у жанрі біографічного роману як "Кюхля", "Поручик Кіже", "Смерть візира Мухтара", якось сказав: "Там, де закінчується документ, там починаю я". Тобто він чудово знав документи і на основі цього, переосмислюючи і полемізуючи, писав свої твори.

Щодо спогадів про Тодося Осьмачку. В Україні були передруковані спогади Марії Кейван, видані в Канаді, і мемуарні розвідки самого письменника про 20-ті роки. Я прочитав усе, що стосувалося Тодося Осьмачки і про існування чого я знав. Матеріали мені передавали з Канади, Франції, Америки... Цього матеріалу інколи було аж забагато. Я завжди любив колекціонувати факти, якусь сенсаційну інформацію і все це спресовувати. І я досі не можу позбутися враження, що його могло б вистачити і на десять книг, якби ним економніше користуватися. Але твір написано так, як його написано.

– Про вас говорять, як про письменника, якому цікавий феномен успіху і який "колекціонує" людей успіху. Зокрема, книжка "Українець, який відмовився бути бідним" про Петра Яцика, видатного мецената і підприємця, навіть стала своєрідним підручником для наших молодих бізнесменів. Тодось Осьмачка швидше викликає жаль і співчуття. І все ж ви написали роман про цю трагічну і далеко неуспішну особистість. Чому він викликав у вас таке зацікавлення?

– Людство ділиться на дві половини: на тих, хто колекціонує, і тих, хто нічого не колекціонує. Я десь читав, що в Америці є чоловік, який колекціонує тварин білого кольору. Уявляєте? Від білих слонів до білих бліх. Є люди, які колекціонують зброю або книги. Я не бачив ні у кого такої колосальної книгозбірні, як у Павла Загребельного. Наприклад, він має видання "Дон Кіхота" 18 століття. Я теж намагаюся колекціонувати книги, а ще – людей, які здаються мені цікавими і винятковими представниками свого фаху, людей, неймовірно відданих своєму покликанню, які досягли вершин. І саме завдяки зацікавленню такими людьми з'явилася книга про феномен Петра Яцика "Українець, який відмовився бути бідним". Такому ж винятковому чоловікові присвячено і мій роман "Никифор Дровняк із Криниці", який нині чекає на видання у повному обсязі.

Звичайно, про Тодося Осьмачку ми не можемо сказати, що він був успішним чоловіком, але є загадковий феномен цього письменника і цілком логічно було написати про нього. Уявімо собі якогось абстрактного історика літератури, який нічого не знає про життєву долю Осьмачки і перед ним лише його тексти. Поза сумнівом, він відразу скаже, що його твори приречені жити дуже довго. Хтось якось сказав, що Бальзак може більше дати для розуміння життя французького суспільства, його економічних механізмів і законів, а також впливу грошей на це суспільство, аніж усі писання економістів того часу. Так і "План до двору" чи "Ротонда душогубців" Тодося Осьмачки можуть розповісти про трагедію українського села, про всю ту епоху більше, аніж десятки наукових монографій, яких, до речі, ніхто, крім науковців, і не читає.

– Ви дуже сумлінно дотримуєтеся фактажу при написанні своїх біографічних романів. А яке ваше ставлення до художнього домислу і творчої фантазії при їх написанні? Чи довелося щось дофантазовувати у Осьмачці?

– Я одним з перших написав про Осьмачку і оприлюднив значну частину того матеріалу, який не був знаний широко. Усі, хто писав згодом, у чомусь повторювали мене, в чомусь доповнювали, розширювали, йшли далі, але, в принципі, я радий, що ніхто не міг не покликатися на цю роботу.

Чи довелося щось дофантазовувати? Так! Наприклад, я знав, що Осьмачка прибився під час війни до Львова, але як, яким шляхом, я не знав. Можна було припустити, що він якось приїхав поїздом, причепившись до вагона чи впросившись до когось, але мені видавалося, що типовіше, "осьмаччіше" було б, якби він ішов пішки і кругом гриміла війна. У романі є розділ "Дорога через Україну", де розповідається, як Осьмачка іде через Україну. Там абсолютно усе вигадано, але Осьмаччині вірші свідчать про те, що саме так усе і відбувалося у реальному житті. Почитайте ці вірші: там поет постійно говорить: я шукав, де переночувати, я прибився до того двору і не знайшов прихистку…

– У долі Тодося Осьмачки багато містичного...

– Коли аналізуєш життєвий шлях цього письменника, то багато що побутовою логікою пояснити неможливо, бо з'являється і момент містики, і момент ірреальності.

Наприклад, Ігор Костецький казав про Осьмачку, що це перекладач на грані геніальності. Англійську Осьмачка вивчав ще у 20-ті роки. Дружина закликала його до цього. Та й інтелектуал Валеріан Підмогильний, який активно перекладав з французької, заохочував. Переклади двох п'єс Шекспіра Осьмачка зробив ще в Україні. "Макбета" він доопрацьовував, переписував, уже живучи в Північній Америці. Осьмачка кохався в якихось англійських ідіомах та фразеологізмах, але, як це не парадоксально, живучи на північно-американському континенті, не міг говорити американським сленгом англійської мови і не міг дати собі раду на побутовому рівні. Йому було там дуже важко. Про парадоксальність цієї ситуації розповідав у своїх спогадах Остап Тарновський: в Осьмачки був документ, який свідчив про те, що його пред'явник – український поет, перекладач Шекспіра, не говорить англійською мовою і тому прохання до всіх, до кого він звернеться, допомагати йому. Тодось Осьмачка пишався цим документом, вірив у його магічну силу і, що найдивніше, цей документ справді мав магічну силу. Коли Тодось Осьмачка, як і індіани, які не визнавали кордонів (та й по сьогодні їх не визнають і йдуть з Канади в Америку чи з Америки в Канаду повз усі митниці і прикордонні служби), перетинав кордони на американському континенті і, як магічний документ, пред'являв полісменам чи прикордонникам цей папір, то полісмени, які повинні були б заарештувати його як будь-якого порушника кордону і незаконослухняну людину, навпаки, допомагали йому – переводили, пропускали. Те, що не дозволялося іншим, було дозволено Осьмачці. Ось і спробуйте без містики пояснити цей факт чи зрозуміти його. Там, де починається Осьмачка, там багато парадоксального і справді містичного.

– Жінки у житті такого чоловіка як Осьмачка також мали бути чимось винятковим і незвичайним....

– Тут також самі парадокси, гротеск, часом комізм і, звичайно, трагедія – і цього забагато як для одного людського життя. За спогадами сучасників, Осьмачка твердив, що його ідеал має нагадувати персонаж з полотен Миколи Пимоненка: така собі роботяща, нелукава, добра серцем, бажано неграмотна сільська дівка. Особливо наголошував на неграмотності, бо, на його думку, грамотність жінок псує... І він інколи навіть з люттю говорив про гімназисток чи вчительок. Але, як зауважувала Марія Кейван, це були тільки декларації, бо в реальному житті усе було зовсім інакше. І в око Осьмачці чомусь завжди впадали саме гімназистки, учительки, панночки чи пані з добрих домів, тобто завжди це були освічені дівчата чи жінки. І ще один момент. Як і Шевченко, вічний холостяк і бурлака Тодось Осьмачка усе мріяв одружитися і тим залагодити усі свої побутові проблеми. Щоправда, колись він був одружений з Лесею Трохименко, але цей шлюб був урваний ще перед війною і це також окрема історія. Тож після війни Тодось Осьмачка мав уже усі манери старого холостяка і кожну особу жіночої статі, яка з'являлася на його обріях, намагався завоювати, прихилити до себе і розглядав як потенційну кандидатуру в дружини. І бували випадки, що він перемагав, здобував успіх, але потім не знав, що робити з черговою претенденткою в дружини.

Осьмачка, як це не парадоксально, при всій своїй безпорадності, незахищеності і безпритульності був людиною винятково меркантильною, що дуже дивувало Григорія Костюка і Марію Кейван. Коли починалася розмова про гроші, то Осьмачка відразу пожвавлювався і його думка працювала лише над тим, де і з чого можна мати зиск. Він навіть кинувся колись з ножем на художника Михайла Дмитренка, коли запідозрив, що той хоче його одурити на гроші.

До речі, була одна заможна літературна пані, багатенька вдовиця, про яку Осьмачка навіть мріяти боявся і вірити не смів, що може завоювати її серце, а коли врешті-решт завоював і вона віддавала себе у владу поета, він раптом зрозумів, що вона йому нінащо не потрібна, зрештою, він просто не знає, що робити з нею і її грішми… Порятувався від неї ганебною втечею. І так він тікав щоразу, коли досягав мети. Це дуже комічний епізод, про який Осьмачці, підсміюючись, весь час нагадували Раїса і Григорій Костюки, але до роману він не увійшов.

– Він не вписувався в той образ Осьмачки, який ви створили?

– Ні, це мав бути окремий роман "Осьмачка і всі його жінки" або "Романи Тодося Осьмачки" на взір "Романів Куліша" Домонтовича, тобто самостійний твір про його любовні пригоди.

Сучасники згадують ще один кумедний епізод з Осьмаччиного життя, пов'язаний з жінками. Перебуваючи у таборах для переміщених осіб, поет у черговий раз завоював серце однієї пані, а потім раптом помітив, що у неї нема зуба, і через це вона збридилася йому. Очевидно, жінка привабила його тим, що мовчала і ця мовчкуватість видалася йому золотою жіночою рисою… Але щойно вона відкрила рота, він утік.

Так було, коли він побачив, що одна пані – об'єкт його чергових зазіхань – має дитину в колясці. Він ще був згоден з тим, що у неї є чоловік і навіть переконував її, що чоловіка можна покинути, але коли він побачив дитину, то відразу перестав на неї зазіхати.

Але особлива й окрема тема у Осьмаччиному житті – черниця Олена Вітер, вона ж мати Йосифа, ігуменя одного з монастирів. Вона й стала адресатом його прекрасної інтимної лірики, віршів, які я цитую у цій книжці. І це чи не найкраще, що створив Осьмачка у поезії. Він був дуже далекий від інтимної теми, можливо, чи не найменше інтимних віршів написав з-посеред інших своїх сучасників, але майже усі вони адресовані Олені Вітер. Ця жінка в його уяві так і залишилася на недосяжному постаменті, і це почуття мало особливий відсвіт, особливий ореол, особливий серпанок. Це були поезії про те, що Осьмачка, не маючи його, втратив. Він весь час повертався до образу цієї жінки, і просто важко уявити, якою б була ця творча біографія, якби поет не зустрів Олену Вітер.

І ще одна жінка була у житті Тодося Осьмачки – Марія Кейван. Як твердить у спогадах вона сама, їхні стосунки не були інтимними, але я допускаю елемент якоїсь, можливо, навіть неусвідомленої закоханості із обох боків. Марія Кейван була щаслива у шлюбі з чоловіком, талановитим художником і мистецтвознавцем Іваном Кейваном. Вона була лікарем і ми маємо завдячувати їй за такий тонкий психологічний аналіз, з яким вона писала про Тодося Осьмачку, за її міркування як лікаря про психічну хворобу поета. Вона мала неймовірний пієтет до поета і однією з найперших написала про те, що він був великою людиною. Її спогади, до речі, називаються "У самотній мандрівці до вічності". Марія Кейван будила творче честолюбство Осьмачки, постійно нагадувала йому про те, що Україна не має своїх нобелівських лауреатів, націлювала його на працю, всіляко підтримувала його, разом з Юрієм Стефаником і Костюком збирала для нього гроші, двері її дому завжди були відчинені для Осьмачки і в таборах ДіПі, і в Едмонтоні, де вона жила і куди тікав Тодось Осьмачка з Америки.

У нього майже не було друзів і причиною цього був його складний характер. Ця людина мала талант наживати ворогів і з усіма конфліктувати. І мало людей було на світі, які могли прощали йому все. До цих людей належали родини Кейванів, Стефаників, Костюків і Петра Одарченка.

– Чи справді у Тодося Осьмачки був шанс отримати нобелівську премію?

– Це гіпотетичне запитання і відповідь може бути теж тільки гіпотетичною. Одне безсумнівно: українцям тоді не загрожувало одержання Нобелівської премії. Нікому не був потрібен бездержавний народ. Адже кожен письменник, якого номінують на таку престижну премію, представляє передусім не націю, а державу. Якби свого часу Нобелівську премію одержав, скажімо, Франко, то він би представляв Австро-Угорщину, а не Україну. Якби Бажан, то – СРСР…

– Але ж вони писали українською…

– А для Нобелівського комітету мова не має значення. Значення має держава, яку представляє номінований. Якби припустити, що Нобелівську премію одержав, скажімо, Михайло Коцюбинський, то він би також представляв не Україну, а Росію. Тобто найголовніше те, яку державу ти представляєш. І ось уявіть собі Тодося Осьмачку, представника бездержавного, розчахнутого народу, який нікого не цікавив і нікому не був потрібен. Зараз дуже багато розмов довкола цього і легенд. Про те, що Т. Осьмачка фатально не дожив до премії, я прочитав нещодавно у передмові одного дипломованого літературознавця до Т. Осьмачки. І хоч твори письменника заслуговували уваги членів Нобелівського комітету, важко уявити, що вони взагалі потрапили їм на очі. Адже таких партизанських посилок і бандеролей на адресу Нобелівського комітету приходить тисячі. А там сидить який-небудь писар із докторським званням, який трафаретно відписує: шановний пане, ваші твори будуть представлені увазі експертів, вони висловлять свою думку...

Звичайно, уся ця історія з висуненням Осьмачки на Нобелівську премію була несерйозною. Так само було і з висуненням у такий же самодіяльний спосіб Уласа Самчука. На цю премію, як правило, висувають знані у світі університети й існує багато етапів проходження твору перш, ніж він потрапить у список для голосування Нобелівського комітету. На цю премію також номінують своїх кандидатів лауреати Нобелівської премії. Якщо письменник одержав Нобелівську преміїю, то він має право номінувати наступного року свого номінанта на Нобелівську премію.

Цікаво, що є ціла низка нобелівських лауреатів, які в своїх літературах мало відомі. Скажімо, нещодавно у Франції спливло абсолютно забуте ім'я першого лауреата Нобелівської премії Сюллі Прюдома, якого знають лише спеціалісти з історії французької літератури. А спливло це ім'я у зв'язку з тим, що були опубліковані матеріали діячів французької культури, які протестували проти Ейфелевої вежі. Там стояло й ім'я Сіллі Прюдома. Громадськість зацікавилася, хто ж це такий, і все з'ясувалося.

Наші письменники – Василь Барка, Тодось Осьмачка, Микола Бажан – також цілком могли б стояти у списку лауреатів Нобелівської премії, але цього не сталося, бо, повторюю, бездержавний народ нікому не був потрібний.

Не забуваймо також і того, що часом при присудженні високої, авторитетної Нобелівської премії присутня своя кон'юнктура. Наприклад, до Другої світової війни було відомо, що Нобелівський комітет має антиамериканську тенденцію. По другій світовій війні рясно сипонуло серед лауреатів у галузі літератури саме американських письменників. У великій пошані у Нобелівського комітету завжди були дисиденти, а це вже політична кон'юнктура. Часом це було заслужено, а часом саме дисидентство піднімало літературний рівень загалом пересічних авторів. Часом дисидентство переважало. Наприклад, дуже популярний роман великого естонського письменника Яана Кросса "Імператорський божевілець" двічі виставлявся на Нобелівську премію і були навіть добрі шанси її одержати, але переважив поет-дисидент Йосиф Бродський. А цим романом зачитувалися літературні гурмани по всій Європі, він мав чимало перекладів, про нього багато писали.

До речі, існує неодмінна умова при розгляді номінованих на премію творів: кожен такий твір має бути перекладений основними європейськими мовами. Без цього він до уваги не береться.

– Осьмачка не був перекладений?

– Осьмачка подавав до Нобелівського комітету "Ротонду душогубців" у непоганому, як свідчать експерти, англійському перекладі Михайла Лучковича, видатного діяча Північної Америки, організатора українського культурного і видавничого життя, депутата федерального парламенту Канади, людини, добре знаної в англійському світі. Осьмачка, як це і було йому властиво, розсварився з Лучковичем, і вони розпрощалися ворогами. Цей переклад було зроблено з прицілом на Нобелівську премію, і Осьмачка його замовляв за свій кошт, так само, до речі, як і видавав. І в цьому ще один парадокс Осьмачки, який бомжував, але, коли треба було, умів знаходити гроші – або видушуючи, або вижебруючи їх. Збереглися його листи до митрополита Огієнка і до ВУАНу, де він гнівно випрошував гроші, і навіть є його "План до двору", виданий Канадським легіоном, що взагалі незбагненно. Це, мабуть, єдина книжка, спонсована Канадським легіоном.

– У Росії біографічна література має великий попит. У нас у цьому жанрі працює двоє-троє письменників. Чи є надія, що хтось з молодих підхопить біографічну тему?

– Кожен з молодих письменників, хто начитаний в українській історії і літературі, може написати біографічний роман. Чи працюватимуть у цьому жанрі українські письменники? Працюватимуть. Нині інтервенція біографічної прози в російській літературі. Видається маса книг: романи-ревю, белетризована біографія, роман-біографія, роман-есе, роман-колаж, традиційний біографічний історичний роман аля Вальтер Скотт… Страшенно багато жанрових різновидів. До речі, у Леона Фейхтвангера є ціле дослідження про історичну тему у світовій літературі, де є розділ про історико-біографічний роман у різних народів. Сучасна література бореться за своє існування. У ній є течія, яка прокладає нові шляхи у літературі, і саме вона приречена бути непопулярною у широкого читача, бо ця література – для письменників, а отже, масового запиту вона не має і не матиме. Скажіть, хто сьогодні читає Марселя Пруста, Джеймса Джойса, Кафку? Лічені читачі, але усі читають біографії – біографії успішних сучасників, біографії визначних людей інших часів, життєписи Плутарха… Подивіться, що лежить на книжкових ятках: "Сто визначних полководців", "Сто визначних коханок", "Сто визначних авантюристів", "Сто визначних українців"… Хай це не романи, але це біографічна література. Белетристика стратила страшенно у загального читача і навряд чи з таким захопленням велика кількість людей читатиме нині про страждання якогось там новоявленого Вертера чи про драму розбитого серця бідної Лізи. Для багатьох сьогодні значно важливіші конкретика і вага факту… Тому такий вибух документалістики в тій же американській літературі, а поряд з нею й бум біографічного жанру. Вони – як близнюки, власне, дехто й кваліфікує біографію як документалістику.

Якщо українська література хоче вижити, вона звертатиметься до цього жанру. Тим паче є неосвоєний біографами материк українських імен.

– Це, як правило, дуже сильні особистості, а якщо сильні, то й успішні.

– Так, це особистості, на яких – знак часу, які вписали себе в історію і чиє життя не може не потрясати уяву. Чому часто так бувало і буває, що книжка і написана добре, і має добру мову, і композиційно усе гаразд, але йдеться у ній про якісь дуже дрібні пристрасті, скажімо, про адюльтер секретаря парторганізації і свинарки чи продавщиці. Тобто про маленьких людей, про маленькі пристрасті. Це було нецікаво, але характерно для радянської літератури. А людей, як правило, цікавлять речі, які потрясають уяву. Великий злочин. Роман Достоєвського "Злочин і кара". Великі гроші, тема на якій зростав увесь Бальзак. Велике кохання, яке долає простір і час і для якого немає жодних перешкод, – "Ромео і Джульєта". Велика кар'єра – це Драйзер. І тоді вже не залежить: краще чи гірше написано твір. Це вже історія літератури виставлятиме оцінку, але загалу це просто цікаво. І тому великі людські особистості, особистості, які вергали масами, кидали тисячі людей своєю волею у війни, привертали і привертають увагу читачів. Про того ж Богдана Хмельницького написано десятки книг, але новий роман Павла Загребельного "Я, Богдан" з його, сказати б, інформаційним вибухом, яскравою авторською стилістикою та потужною енергетикою став у ряду найчитабельніших книг в українській літературі…

Одне слово, майбутнє, як на мене, за біографічним романом. Але тоді, коли він – справді авторська проза.

Записала Світлана Короненко

 
© агенство "Стандарт"