журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
ТЕМА НОМЕРА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

IНФРАСТРУКТУРА РИНКУ

ХРОНОГРАФ

КНИЖКОВІ НОВИНКИ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №7, 2001

ХРОНОГРАФ

Видавці обговорюють зміни «…до деяких законів України з питань оподаткування»

6 липня ц. р. у приміщенні Фонду сприяння розвитку мистецтв відбулося засідання круглого столу "Перспективи українського книжкового ринку у зв'язку з набуттям чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законів України з питань оподаткування", в якому взяли участь відомі постаті книжкового ринку О. Афонін, Ю. Григор'єв. В. Грузин, К. Дикань, В. та Дм. Капранови, С. Квіт, Олександра Коваль, Ірина Кучма, П. Мацкевич. Координатор проекту – К. Родик.

Присутнім було запропоновано сформулювати власний прогноз розвитку ситуації на книжковому ринку України під впливом норм нового Закону, що набув чинності 1 червня 2001 року й був широко рекламований (особливо "національно свідомими" депутатами) як такий, що приведе до "повного ізобілія" і дешевини української книжки та українських друкованих ЗМІ в країні.

У результаті жвавих обговорин більшість експертів погодились із такими висновками:

1. Кілька банальних істин:

1.1. У всіх країнах світу (крім України) видавнича галузь є одним із найстабільніших і прибуткових видів бізнесу.

1.2. У значній більшості країн світу видавнича галузь входить до першої десятки галузей, які є основними донорами державного бюджету. І це при тому, що в усіх цих країнах книжки (як у друкованому вигляді, так і в електронному) та друковані ЗМІ (у тому числі рекламного й еротичного характеру) перебувають у привілейованому податковому та митно-тарифному полі.

1.3. У більшості країн світу, особливо тих, де існує найменша загроза засмічення культури корінної нації елементами чужої культури (найяскравіший приклад – позиція Франції щодо експансії американської культури), держава провадить протекціоністську політику стосовно друкованого слова державною мовою.

1.4. Протекціоністська політика щодо підтримки друкованого слова державною мовою не може бути забезпечена тими ж методами, якими захищається національний товаровиробник в інших галузях.

1.5. Протекціоністська політика держави стосовно підтримки друкованого слова державною мовою приречена на поразку, якщо вона буде обмежена лише сферою окремих податкових та митних пільг (як це передбачено у проекті закону, схваленому в першому читанні Верховною Радою), що діятимуть протягом певного проміжку часу. Вирішити проблеми видавничої галузі, особливо коли вона перебуває у такому упослідженому стані, як в Україні, шляхом, запропонованим у проекті закону, – утопія, самообман. А тому такий підхід буде врешті-решт згубним для української видавничої справи.

2. Українські особливості

2.1. Повне ігнорування на всіх рівнях (передовсім – органами державної влади) Закону України про мови.

Жодна кар'єра, жодне просування по службі, жоден успіх не потребують знання української мови.

Крім того, оскільки заклади освіти в Україні (як середні, так і вищі) готують у переважній більшості фахівців із знанням російської та повним незнанням української, а рівень заробітків кваліфікованого персоналу у нашого північно-східного сусіда є суттєво вищим, ніж в Україні, то виходить так, що ми своїм коштом (адже Українська держава фінансує цю освіту) готуємо кадри для Росії. Необхідно терміново підрахувати збитки держави тільки від цього – як прямі, так і опосередковані, як сьогоднішні, так і майбутні.

Головний наслідок ігнорування Закону про мови (з огляду на проблеми видавничої галузі України) – немає потреби досконало знати державну мову, отже немає потреби купляти книжки та інші друковані ЗМІ українською мовою, а отже немає попиту на друковані видання українською мовою. Немає попиту – не буде й пропозиції, і жодні пільги в оподаткуванні нічого не дадуть. Ринок є ринок: краще робити продукцію, яка обкладається податками, але приносить прибутки, бо на неї є попит, аніж працювати без податків і робити продукцію, яка мертвим вантажем лежить на складі і не продається.

Висновок 1: жорстке дотримання в Україні Закону про мови дасть видавничій галузі набагато більше користі, аніж будь-які податкові пільги.

Радикальне вдосконалення Закону про мови можливе лише на конституційній основі. Однак якщо до мовного розділу Конституції України закрадеться кон'юнктурне слівце "офіційна" – за українською книжкою залишиться лише справляти панахиду.

І необхідно якомога швидше припинити готувати кадри для іншої держави державним коштом (а отже й коштом наших пенсіонерів) – ми не настільки багаті, щоб платити за підготовку персоналу для економіки Росії і безкоштовно дарувати їй свій інтелектуальний потенціал. Але робити це потрібно не заборонами, а лише чітким дотриманням Закону України про мови.

2.2. Рейтингова структуризація вітчизняного книжкового ринку припинилася на початку 90-х, коли було закрито єдиний в Україні популярний книжковий тижневик "Друг читача". Торік із телеефіру зникла і остання "книжкова" програма "Бібліоман", а масові газети ставляться до книги виключно як до пересічного товару, тобто як до інформації на правах реклами.

Таким чином, книжкова продукція українських видавців опинилася в інформаційному вакуумі і жодним чином не може протиставитися потужній експансії російського книжкового бізнесу в Україну, яка супроводжується (як і будь-яка "нормальна" експансія) потужною інформаційною підтримкою.

Перемога росіян на цьому рівні – мусимо це жорстко констатувати – створює труднощі другого порядку: психокультурні, або ж ментальні. Панування на українському ринку продукції російського книжкового бізнесу стимулює розширене відтворення психології меншовартості. Українське суспільство потрапляє в лещата фальшивої самоідентифікації.

Читати українську книжку стає непрестижно.

На такому тлі і без того вузьке коло споживачів книжки українською мовою неодмінно звужуватиметься, а український книговиробник потраплятиме у все глухіший кут етнокультурної резервації.

Оскільки видавці української книжки перебувають у такому стані, що власними силами не можуть забезпечити достатньої рекламно-інформаційної підтримки своїх видань, а жодної протекціоністської політики Українська держава у цьому напрямку не провадить (до речі, і в пропонованому проекті закону немає ані слова про це), маємо абсолютну непоінформованість потенціального покупця української книжки навіть про вже наявний (!) видавничий асортимент.

Наслідки такого стану речей – подальше (уже катастрофічне для видавця) падіння попиту на українську книжку, зниження накладів видань українською мовою до гомеопатичних величин у 500-1000 примірників (маленька арифметика – одна книжка на 50-100 тис. мешканців), а отже, дуже висока вартість одного примірника (добре відома істина – чим більший наклад, тим нижча собівартість) у порівнянні з російськими, а також формування стійкого стереотипу в читача про те, що української книжки в Україні практично не існує, а те, що існує – дуже дороге. Якщо ж так, то і запитувати нічого…

Як ілюстрацію ефективності інформаційної підтримки видання наведемо лише один приклад – Універсальний Словник-енциклопедія "УСЕ". Завдяки іноземному інвесторові цьому виданню було забезпечено досить непогану рекламно-інформаційну підтримку. Результат: за шість місяців продано близько 30 тис. примірників. І це при тому, що покупцеві кожен примірник коштував біля 100 грн.

Висновок 2: протекціоністська політика держави у забезпеченні рекламно-інформаційної підтримки української книжки, хоча б уже наявного видавничого асортименту, дасть видавничій галузі набагато більше користі, аніж будь-які податкові пільги.

Першим, доволі простим, але достатньо ефективним кроком у цьому напрямку могла б стати постанова Верховної Ради (або розпорядження Кабміну), яка б зобов'язала усі ЗМІ державної форми власності забезпечувати огляд усіх книжкових новинок України українською мовою. Особливо ефективними могли б виявитися регулярні (не менш, як двічі на тиждень) програми на Першому Національному телеканалі та національних радіоканалах у зручний для глядачів і слухачів час. При тій інформаційній бідності, яку демонструють ці канали, такі передачі зробили б їх лише цікавішими.

Те ж саме стосується й державних газет і журналів, колонки книжкових оглядів у яких лише б збільшили коло читачів цих видань.

Перелік дій, що не вимагають безпосереднього витрачання державних коштів, можна було б продовжити, однак це окрема тема.

2.3. Податковий та митно-тарифний тиск на українську книжку.

Те, що Україна стала абсолютним рекордсменом світу за розмірами податків на книжку, і до чого це призвело, зрозуміли, здається, усі. Найяскравіший приклад – розгляд проекту закону, яким передбачено зниження податкового пресу на українську книжку.

Коментарі до кожного пункту цього проекту, а також перелік того, що і як треба міняти у законодавстві України, – окрема тема, яка потребує роботи групи експертів, причому – терміново.

Тут є лише одна, але дуже суттєва заувага. Без ефективних та нагальних дій у напрямках, указаних у пунктах 2.1 та 2.2, зменшення податкового тиску на українську книжку не змінить сьогоднішньої ситуації на краще.

3. Що робити

3.1. Не вигадувати велосипеда і не шукати особливого "українського шляху" на давно второваних дорогах.

3.2. У найкоротші терміни виробити Програму підтримки українського друкованого слова та негайно почати запроваджувати її у життя. Розбити програму на кілька етапів, перший з яких не потребує безпосереднього витрачання державних коштів. Таку Програму (за умови отримання необхідної додаткової інформації) кілька кваліфікованих фахівців можуть написати за кілька тижнів.

Зміст та методи реалізації Програми повинні забезпечити подолання трьох головних проблем українського книгарства, описаних у пп. 2.1-2.3, а також врахувати російський досвід та проблеми, які виникають в української книжки у зв'язку зі стрімким розвитком російського книгарства, а саме:

– російське книговидання досягло сьогоднішнього досить високого рівня за п'ять років ефективної, потужної державної підтримки (включно з довготривалими податковими канікулами) та підтримки багатьох іноземних доброчинних фондів (лише від Фонду Сороса російське книгарство отримало за ці роки понад 300 мільйонів доларів. Політика цього фонду – виділення значних коштів на підтримку лише тих галузей сфери культури, до яких небайдужа держава, в якій фонд провадить благодійну діяльність);

– російське книговидання стартувало на шляху інтенсивного розвитку в значно кращих умовах, аніж сьогодні має українське книговидання;

– російське книговидання не мало тієї проблеми, яку має сьогодні українське – потужної експансії чужого (в Україні – російського) книжкового бізнесу, яка супроводжується потужною інформаційною підтримкою та масованим "відсмоктуванням" коштів у потенційних покупців вітчизняної книжки, а отже – й у державного бюджету.

Тому абсолютно зрозуміло, що навіть тих заходів, яких було вжито у Росії для підтримки власного книгарства, для України вже, на жаль, недостатньо.

Напрямки дій за Програмою підтримки українського друкованого слова повинні бути ширшими, аніж у Росії, а терміни такої підтримки – значно більшими.

3.3. Усіляко протидіяти таким абсолютно неприпустимим і надзвичайно шкідливим для України та її видавничої галузі діям урядовців, як виділення державних коштів на видання будь-яких конкретних видань, навіть творів Шевченка чи шкільних підручників, на підтримку тих чи інших часописів (крім, звичайно, офіційних видань).

Виділення державних коштів на такі цілі – прямий шлях до розкрадання коштів. Це ніщо інше, як державна підтримка корупції на всіх рівнях та зниження якості (у тому числі й змісту) тих книжкових видань, які підтримуються. Це банальна істина, добре знана усіма і всюди. І тим не менш…

Адже це так просто. Якщо створити умови для корупції та розкрадання, то вони обов'язково будуть. Якщо ж поставити над усіма наглядачів, то вони все одно будуть, тільки в більших розмірах (наглядачі теж хочуть…).

У всьому світі, крім України (у нас знову особливий шлях), цю істину давно засвоїли.

Якщо вже держава справді має якусь фінансову можливість підтримати щось важливе, то це потрібно робити на рівні кінцевого споживача (бібліотеки, школи тощо) разом з інформаційною підтримкою.

3.4. Не чекаючи, поки державні структури "зглянуться" на стан українського книгарства, терміново діяти у таких напрямках:

– усіляко підтримувати і стимулювати підтримку (з боку видавців, книгопоширювачів, доброчинних фондів, амбасад, спонсорів, рекламодавців, органів місцевої влади, ЗМІ тощо) заходів, спрямованих на інформаційну підтримку українського книгарства, у першу чергу тих його представників, які вже довели свою життєздатність;

– терміново організувати роботу групи експертів, здатних у найкоротші терміни підготувати і подати (краще – через кілька фракцій) до Верховної Ради комплект поправок до законів України (у тому числі й до законодавства про мови), ухвалення яких справді може вплинути на поліпшення стану українського книгарства.

Власна інформація

 
© агенство "Стандарт"