журналы подразделения новости подписка контакты home

архив
2001 год
2002 год
2003 год
2004 год
рубрики
КНИГА I РИНОК

КНИГА I РИНОК

ІНТЕРНЕТ-ТЕМА

ВИДАВНИЧЕ ЖИТТЯ

ДИСКУРС

ПЕРЕД ОЧИМА ДІЛО

КНИГА І СУСПІЛЬСТВО

КОНКУРСИ

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

ФАНТАСТИЧНІ ОБРІЇ

гостям
Агентство "Стандарт" предлагает вам подписаться на экномические журналы – лидеры в своей области.
























"Книжковий огляд" – №10, 2003

ЛIТЕРАТУРНА ВIТАЛЬНЯ

Іван Андрусяк: "Самітництво – єдино можливий спосіб існування письменника"

Ім'я Івана Андрусяка шанувальникам сучасної української літератури не потрібно представляти, оскільки з початку 90-х років минулого століття він є активним учасником літературного процесу, одним із найбільш самобутніх представників молодої поезії, учасником леґендарної "Нової деґенерації", а також не менш ориґінальним перекладачем, прозаїком і літературним критиком. Власне, з його іменем асоціюється будь-яка розмова про літературне покоління 90-х. Щойно Іван закінчив свій перший роман "Вургун", про який хотілося б (і не лише про це) поговорити.

– Почну з загального. Іване, чи думав ти коли-небудь, чим є для тебе література? В ціннісному, глобальному сенсі...

– "Секрет ворожби слів у міцну форму на потребу часові, без чого нема таїни і пророцтва – і мова тоді пісок". Це з "Листа до Ришарда Криницького" Збіґнєва Герберта в українській інтерпретації Василя Махна. Дуже містке, як на мене визначення. Хоча їх, звичайно, існує безліч. Один американський поет, наскільки я пригадую, свого часу мало не цілу книжку подібних визначень написав. А толку? Все одно з'ясувати це неможливо, бо воно сприймається на рівні відчуттів чи почуттів, ірраціонально.

Людину завжди втішає причетність до творення – хай дрібного, недосконалого, але все одно власного. Бо Господь сотворив людину за Своєю Подобою, – саме звідси, очевидно, це питомо людське прагнення творити. Кожен, звісно, може його реалізовувати у власних масштабах, але якраз масштаби, як і форми чи методи, не грають ролі – важливе саме прагнення.

– Зараз дуже модно письменниками замовчувати власних "попередників", "наставників". Чи зазнав ти коли-небудь тих чи інших впливів – формальних, стильових, світоглядних? Чи не боїшся говорити на такі теми? Адже багато хто від таких запитань дратується...

– Дратується, певно, той, хто – свідомо чи підсвідомо – відчуває свою залежність від стилістики, світогляду когось із попередників. Бо впливи більшою чи меншою мірою відчуває кожен, це річ цілком нормальна. Але декотрі потужні творчі особистості мають здатність буквально "ковтати" цілі покоління наступників, як це було, приміром, із Шевченком та його епігонами. Свого часу Ліна Костенко багатьох "ковтнула", а недавно – Бродський, під якого "лягли і просють" більшість наших постмодерністів.

Упливи ж бувають дуже різними, і поети, котрі також займаються поетичним перекладом, це чудово знають. У того ж Василя Махна, котрого я дуже люблю як поета і шаную як людину, час від часу виразно прочитується Збіґнєв Герберт чи Єгуда Аміхай; у мого друга Юрія Бедрика – Верлен і Рільке. У мене іноді "вилазить" Едвард Естлін Каммінґс, якого я перекладаю, іноді – Зеров, Свідзінський, Тарас Мельничук чи Герасим'юк, яких я просто люблю і яких найчастіше перечитую. Іноді "виловлюю" в себе якісь ремінісценції з Вінграновського чи барокових поетів, до котрих мене активно "прилучила" дружина Катруся, яка їх досліджує, – але все це радше на рівні стилістики, своєрідного перегуку, переосмислення формального прийому, подекуди цитування, почасти полеміки тощо. Не думаю, чесно кажучи, що мені вже загрожує "поглинання" кимось, бо виразні, характеристичні захоплення притаманні зазвичай юності, а з віком усталюється власне бачення, власне відчуття світу. Але якби відчув раптом, що "ліг" під когось, – уявімо собі таку фантастичну ситуацію, – то навряд чи перестав би писати, не зміг би. Але точно перестав би друкуватися, заки не випручаюсь.

До речі, цікаво простежувати в кількох молодших поетів мої впливи. Це іноді виглядає дуже кумедно, а іноді й мені від того є над чим подумати. Нормальна нагода поглянути на себе ніби збоку, почерез криве дзеркало, завважуючи, чого слід позбуватися…

А фундаментальні, формуючі впливи – вони закладаються в юності, навіть у дитинстві. На мене найпотужніший уплив справив Франко. Я малим читав страшенно багато й страшенно безсистемно – все, що міг дістати у себе в селі, та й що міг збагнути самотужки. А взагалі, любив поласувати, то мені батьки давали грошей завжди трохи більше, ніж треба було на шкільний обід, – ще копійок по 20-30 "на булочку". І я на тих "булочках" добряче таки економив, так що від класу десь шостого як мінімум раз на місяць вибирався собі після уроків чотири кілометри пішки до Косова – у книгарні. Їх тоді в місті аж дві було, причому в ту, що на центральному майдані, "гектари поезії" традиційно завозили, і я в тих "гектарах" пасся постійно. І десь із класу восьмого мене почали "чорти хапати" від того читання – в сенсі "у мене й самого не гірше". Бували, звичайно, винятки, – пригадую, приміром, шок від першої збірки Івана Малковича, котру я тоді всю напам'ять знав, і досі чимало пам'ятаю, – але здебільшого було чорне розчарування.

Так от, якраз тоді видавали Франків п'ятдесятитомник, і мені припадком один із томів до рук потрапив – і все! Кілька років я буквально з Франком лягав і з Франком прокидався. Він мене навчив розуміти літературу, навчив її читати по-людськи, та певно, й писати навчив. І коли мене у військо забрили, я взяв із собою "З вершин і низин"… Шевченка, до речі, я для себе по-справжньому відкрив значно пізніше, вже після інституту, і досі люблю його лише пізнього, від циклу "В казематі" починаючи. А от Франка – всього: із проколами, з упередженнями, з відверто слабкими речами, з банальним, сиріч дуже небанальним, заробітчанством… Це, зрештою, надто особисті речі.

У моїй новій збірці "Часниковий сік", яка зараз готується до друку у видавництві "Факт", є сонетний цикл "Temporis" – свого роду спроба внутрішнього діалогу з тими особистостями, які справили на мене посутній уплив, від Стефана Яворського до Василя Герасим'юка. Але сонета "Франко" там немає – я не зміг його написати так, як відчуваю. Можливо, поки що не зміг, а може, й ніколи не зможу. Справді, це дуже особисте.

– Ти нещодавно закінчив роман "Вургун". Про що він?

– Узагалі, те, що є моєю, так би мовити, "прозою", почалося якось само собою. Свого часу, ще в першій половині 90-х, мені випало на долю працювати в Косівській районній комісії, котра гучно називалася "з поновлення прав реабілітованих", – хоча йшлося, на жаль, не стільки про реальне поновлення прав, як про ті крихти, котрі держава нібито "відшкодовувала" людям, невинно висланим із рідних країв чи засудженим за підтримку ОУН-УПА. Багатющий матеріал, глибинний, істинний – про природу людини, про те, яким дивовижним чином ця природа виявляється іноді в критичних ситуаціях… До того ж, матеріал живий, підкріплений родинними переказами – про взаємини з упівцями моїх бабусі й дідуся, спілкування з дідусевою сестрою, котру вивезли в Сибір, де в тифозному бараці щури з'їли її маленького сина, а вона відтак утекла з поселення й зуміла повернутися в Карпати… Одним словом, матеріал не просто пропущений крізь душу, а, як то кажуть, вистояний у душі.

Свого часу я десь вичитав звернені до Вільяма Фолкнера слова його вчителя Ш. Андерсона: "Кожен із нас спочатку має пригадати, звідки він родом, і тільки потім починати навчання. І суть не в тому, де саме твої витоки, бо всі витоки однаково важливі. Пам'ятати про них треба завжди, пам'ятати без сорому й збентеження. Ви, Фолкнере, сільський хлопець, і не знаєте нічого, крім клаптика землі там, у Міссісіпі, де ви народилися. І це також Америка. Крихітна, нікому не відома, але Америка. Спробуйте обійтися без неї, витягніть її, як цеглину, із стіни, і вся стіна розвалиться".

Ці слова мені буквально в'їлися в душу. Бо справді: я за своєю природою сільський хлопець, котрий не знає нічого, крім клаптика землі в селі Вербовець Косівського району на Гуцульщині. Це моя міфологія, це моя література, мій дискурс, і парадигма, і симулякр із топосом на додачу! Жоден інший світ і жодних інших людей я не зможу розкрити в тексті так, як цей світ і цих людей. Об'єктивно дія всієї моєї прози відбувається на якихось п'яти квадратних кілометрах довкола хати, в якій я народився. Овиди, звісно, можуть розширюватися чи звужуватися, але важливо не це – важливо те, що на цих п'яти кілометрах відбулося і відбувається стільки, що дай Боже мені виписати бодай якусь тисячну долю. Бо це мій вургун – без лапок, – який сидить у мені, вимагає поїти його молоком, а не, скажімо, соком фейхоа, й підсвідомо значною мірою визначає мою поведінку й мою долю.

– Чому ти назвав його романом-новелою? Це формальний експеримент чи в тексті йдеться про більш важливі речі?

– Про експериментування як таке мені йшлося якнайменше. Хоча, з іншого боку, все, що я намагаюся робити, так чи інакше є експериментом. Бо творчість сама по собі – експеримент, інакше це попса, а попса – це не творчість, а робота. Рід заняття, точніше.

У мене просто був матеріал, який мене "тиснув ізсередини" і який я як поет осмислював, так би мовити, образно-символічно. Притому розумів: цей матеріал не те щоб не надається до поезії – ще й як надається, але потребує водночас більш "епічних" засобів омислення, сюжетного оформлення. Так, власне, й писалася "Реставрація снігу", моя перша повість на цьому матеріалі, і "Вургун" теж. Причому текст "ішов" з мене ніби "сам", обираючи собі форму й ведучи нею мене буквально "за руку". Все, що мені залишалося – не стимулювати себе штучно, силувати себе не писати нічого тоді, коли оптимальна форма (я це відчував якось інтуїтивно) ще не визріла. Власне, я писав просто роман, а написав роман-новелу, і зрозумів це десь тоді, коли була вже готова половина тексту, і далі від мене більше нічого не залежало, як лише зафіксувати на папері другу половину.

– Хто в тобі останнім часом більше переважає: поет чи прозаїк. Чи не суперечать ці іпостасі одна одній?

– Я взагалі не вважаю себе прозаїком. Бо спосіб мислення, образна система "Реставрації снігу" чи "Вургуна", по-моєму, наскрізь поетична. Це радше якийсь межовий чи синкретичний жанр, поезопроза.

Але з "Вургуном" я трохи відчув, що таке власне проза. Тоді, коли зрозумів, що одного з моїх героїв у романі мусять убити. І десь зо півтора року не міг виписати сцену вбивства, бо виходило не так, як має бути в мене, а виходила проза. І от якось іду на роботу, купую по дорозі "Україну молоду" – і з газети дізнаюся, що одного з моїх потенційних героїв (а я ж казав, що у мене все відбувається на реальних п'яти кілометрах квадратних території) убили насправді! Життя саме продовжило творити мій роман!!! Після цього я ще півтора року не міг за це братися… Та й узагалі той розділ мені видається найгірше виписаним. Але знаєш, попри всі умовності, попри розуміння того, що такої взаємозалежности просто не може бути, що це банальне співпадіння, а ніяка не містика, попри знущальницьке самого себе в цьому переконування, – а все-таки десь у закутку душі ні та й прошмигне думка: от якби ти, Іване, не "телився", а написав, то людина може би, й жила… Дурня, звичайно, але страшно…

Вбивцю – того, реального – так, до речі, й не знайшли, а все дійсно списали на бідолаху бомжя (саме так у нас кажуть: бомжя!) Колю, так само виписаного цілковито з натури – хіба слово "явида" про нього зі словника Грінченка насправді взялося. Але й це не проблема, бо коли я його в селі явидою назвав – слово прижилося! Так роман почав дотворювати життя. Отака от поезія і проза виходить…

Так що в мене, як бачиш, світовідчуття не прозаїка. Це не значить, що колись мені не буде цікаво взятися за власне прозовий текст, але зараз я для цього не бачу сюжету. Здається, сюжетів довкола – хоч греблю гати, а насправді це дуже відповідально. З "Вургуна" могла вийти власне проза, там є сюжетні лінії, що надаються до цього, – але тоді їх, певно, мав би розробляти не я.

– Як ти ставишся до літературного самітництва? Які, на твою думку, в нього переваги та недоліки?

– Боюся, що це єдино можливий спосіб існування письменника. Літературні гурти, друзі, приналежність до тієї чи іншої літературної організації, співпраця з тими чи іншими виданнями чи видавництвами (колись, можливо, й літературними аґентами) – це все форми позиціонування письменника в літературному процесі. Але з літературою можна бути лише сам на сам. Я мав честь належати до літгурту "Нова деґенерація", тоді ми зі Степаном Процюком та Іваном Ципердюком справді творили щось цікаве й неповторне в літпроцесі; нині я позиціоную себе як член Асоціації українських письменників і маю за честь бути в цій організації разом з тими письменниками і з тими людьми, яких я шаную, – але все одно в літературі я є тим, що я пишу, а не тим, до чого я належав чи належу. В контексті "Нової деґенерації" ми зі Степаном та Іваном свого часу це дуже чітко збагнули: якщо й далі триматися гурту, то слід або робити з цього якийсь комерційний проект і, грубо кажучи, реєструвати його в "мін'юсті" чи де там у біса таке реєструють – але ніхто з нас до подібних речей органічно не надавався; або ж перетворювати все це діло на шоу і з письменників ставати якимись галімими "кавеенщиками" абощо – це просто смішно. Так що нині "Нова деґенерація" залишилася красивою леґендою, і це, по-моєму, чудово.

А щодо самітництва, то є ще й інші його форми – як кажуть, екстремальні. Як у Петра Мідянки чи Костя Москальця – живеш у глибокій провінції, тяжко ґаруєш фізично, щоби прожити, але зате маєш плавну незашореність мислення, незалежну від "столичних" інтелектуальних і псевдоінтелектуальних мод, і для тієї ж "столиці" залишаєшся красивою й екзотичною леґендою. Як ти знаєш, я спробував свого часу такого життя, але недовго. Можливо, в мене просто інший тип характеру, – бо на відстані закономірно щось втрачається, але разом із цим щось відчувається гостріше. Це більше залежить від самої людини. Екстрему ж і тут не бракує, та й ґарування також – сотні, а може вже й тисячі, статей у періодиці нічим не легші від, приміром, сапання буряка чи ваління лісу: так само головне звичка. Мені здається, що самітництво – органічний стан для кожного письменника, позавідносно до зовнішніх умовностей.

– Чи розрізняєш для себе кон'юнктуру та "справжню" літературу? Чи "прочитуєш" через таку опозицію сучасну українську літературу?

– Безперечно. І одразу ж мушу констатувати: я так само, як і майже всі літератори (припустимо теоретично, що десь є унікуми, які цього не роблять або ніколи не робили), періодично працюю на кон'юнктуру. Але тільки в іпостасі журналіста, критика, редактора, упорядника, перекладача тощо, – бо беруся за редагування, впорядкування, перекладання текстів і за написання нехудожніх текстів за винагороду – заробітну платню чи гонорар. От і все. Але за написання художніх текстів на умовах "замовлення" чи бодай часових рамок не беруся! Так само про якесь прогнозування чи навіть обдумування "комерційного успіху" якогось художнього тексту і мови бути не може! Я чудово розумію, що це "несучасно", що в постпостмодерному світі інші правила гри, що є ринок, імідж, топ-лист і йоханий бабай, – але в тім то й річ, що для мене це не гра, а серйозно. Можливо, занадто серйозно. Можливо, це упередження, комплекс – нехай. Мені хочеться зберегти в собі у ставленні до літератури дещицю якоїсь святості, таїнства.

Жадан, приміром, дивується, чому я пишу сонети тоді, коли "весь світ" давно перейшов на верлібри, – але як я можу отак от узяти і сказати собі: "Все, Іване, гайки, відсьогодні писатимеш сяк, а не так"? І не думаю, щоб Сергій колись себе силував, – він для подібного надто потужний поет, і пише так, як сам відчуває, а не так, як йому нібито замовляє "внутрішній цензор". Просто ми відчуваємо по-різному, і це нормально, так і має бути.

Звичайно, я теоретично розумію, що кон'юнктура й стосовно художнього тексту може бути спокусою; навіть розумію, що тих, хто цій спокусі піддається, мусить бути більшість. Але завжди має бути й критична меншість тих, для кого органічними, природними – від світовідчуття, від характеру, від виховання – є в цьому сенсі доволі чіткі табу. Тому я справді прочитую через таку опозицію сучасну літературу, і хоч далекий від того, аби якось засуджувати авторів, котрі спокусі піддаються, але все ж мені особисто цікавіше читати авторів інших.

– Врешті – про поезію. Як поживає Андрусяк-поет? Над чим він зараз працює?

– Чесно кажучи, мене добряче вимучив "Вургун", та й після того, як уклалася збірка "Часниковий сік", ще дуже небагато часу пройшло. Так що нові тексти, котрі потихеньку зринають, іще не становлять якоїсь цілости й не готові до оприлюднення. Зазвичай мені потрібен якийсь час для того, аби внутрішньо відійти від писаного раніше й визріти до чогось нового. Бо – повертаючись до твого питання про впливи – самопереспіви, замикання себе на власних уже розпрацьованих ідеях, тупе "лягання" під себе колишнього не менш бридке, ніж упадання в залежність від когось іншого. Мусить бути якась еволюція, інакше все це стає нецікаво. Не лише моєму читачеві, про існування якого я теоретично підозрюю, хоча не зациклююся на цьому. Нецікаво буде перш за все мені, бо яке ж це в біса творення, якщо воно вторинне. Це латання виходить, а не творення!

– Іване, що би ти побажав письменнику-початківцю?

– Природности, органічности. Внутрішнього усвідомлення того, чим ти є і навіщо тобі саме література. За великим рахунком, це значить до всього прислухатися, але насправді слухати тільки себе – але слухати всерйоз.

А головне: не перейматися цими модними тепер балачками про те, що література – це гра, і в неї, отже, слід гратися. Звичайно, літературу можна і треба осмислювати в контексті гри, але на рівні наукового аналізу психологічних, міфологічних чи інших нюансів. Опобутовлювання ж цього підходу, баналізація його – це для лайдаків і лінюхів, котрі таким чином лише силкуються прикрити чи виправдати свою бліду неміч.

Розмову вів
Гліб Успенський

 
© агенство "Стандарт"